• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ 9 страница

В UNIX файли є послідовностями байтів. Іноді до них звертаються як до текстових або двійкових але розрізняються вони лише вмістом (текстові файли можуть містити тільки значення, що можливі в коді ASCII), а не структурою, або методом доступу.

Файлова система UNIX ієрархічна, використовує багаторівневий метод зберігання файлів та створює ілюзію фізичного існування в рамках ОС.

В UNIX – каталоги – це файли, які може мати довільна програма. Але в них зберігається не вся інформація про файли, а тільки імена файлів і числа, що використовуються ядром для доступу до тонких структур.

Прихована частина файлової системи UNIX – це індексний дескриптор файлу. Існує по одному дескриптору на кожний файл і саме з ним працює файлова система. Індексний дескриптор описує розташування файла; його довжину; метод доступу до нього; числа створення, модифікації; ідентифікатор власника та інше. Звичайний користувач не працює з індексними дескрипторами.

Будова файлової системи UNIX

Блок 0 – блок початкового завантаження, містить коротку програму–завантажувач. Звичайно вона читає більш довгу вторинну програму, завантажуючи тим самим ядро ОС UNIX.

Блок 1– суперблок, містить заголовок файлової системи, що складається з основної інформації про неї, зокрема, про її розміри, число індексних дескрипторів, а також про параметри, що відносяться до списку вільних блоків. При монтуванні файлової системи, що виконується за командою mount, в таблиці змонтованих систем, розміщеній в ядрі, формується відповідний елемент, суперблок змонтованої системи записується в один з великих внутрішніх буферів ядра. Ядру повинні бути доступні суперблоки усіх змонтованих файлових систем, оскільки інформація, що в них знаходиться, дозволяє виконувати звертання до файлів та індексних дескрипторів.

Індексні дескриптори зберігаються в файловій системі в усіх блока окрім 0. У залежності від розмірів, різні файлові системи містять різне число індексних дескрипторів (це число вказане в суперблоці). Оскільки дескриптори мають фіксований розмір та послідовно пронумеровані, починаючи з 0, довільний з них можна знайти за його номером.

Кожний файл визначається індексним дескриптором, який містить:

- режим доступу;

- тип файлу;

- його довжину в байтах;

- ідентифікаційний номер власника і групи;

- розташування файлів;

- час створення;

- час останньої модифікації;

- час останнього звертання.

Але ім’я файлу зберігається в каталозі.

В UNIX розташування файла задається списком його блоків. Блоки можуть бути фізично розкидані на диску, але логічно вони створюють довгий ланцюжок, що містить весь набір даних. Ключ, що задає розташування файла, це список з 13 номерів блоків на диску, що зберігаються в індексному дескрипторі. Перші 10 номерів задаються перші 10 блоків файлу. Якщо дані файла розміщуються в цих 10 блоках або навіть не займають їх всі, то тільки декілька елементів списку вміщують дискові адреси.

Наприклад: Якщо файлу достатньо чотирьох блоків, то перші чотири елементи списку включають відповідні адреси, а інші дев’ять заповнені нулями.

В тому випадку коли довжина даних перевищує 10 блоків (5120 байт), перші десять елементів списку посилаються на блоки файла, а одинадцятий на блок, де розміщується список наступних 128 блоків файла. Цей блок називається посереднім. Для файлів довжина яких більша, ніж 138 (128 + 10) блоків (70656 байт), дванадцятий елемент списку вміщує адресу блоку, що включає адреси 128 посередніх блоків. Такий блок називається подвійним посереднім блоком.

Якщо файл має довжину більше ніж 16522 блоки (10 + 128 + 128 × 128 = 8 459 264 байт), то в тринадцятому елементі списку знаходиться адреса потрійного посереднього блоку. Таким чином, max довжина файлу в системі UNIX дорівнює:

10 + 128 + 128 × 128 + 128 × 128 × 128 = 2 113 674 блоки = 1 082 201 088 байт ≈ 1 Гбайт.

Вибір інформації з великих файлів більш складний, ніж з малих, оскільки для отримання адрес вимагаються проміжні звертання до посередніх блоків.

Наприклад, для того, щоби прочитати файли з 10 000 блоків, система повинна звернутися до 10 000 його блоків, до одного подвійного посереднього та до 79 посередніх блоків.

Каталоги

Довільний каталог у файловій системі UNIX це розташований на диску файл, що містить список імен файлів та відповідний список номерів їх індексних дескрипторів. Для забезпечення збереження і цілісності файлової системи програмам заборонено писати в каталоги, але дозволено читання. Коли виконуються запити на створення або вилучення файлів, сама система виконує відповідні дії в каталогах. Як і кожний файл, каталог визначається своїм індексним дескриптором. Каталоги складаються з елементів по 16 байтів кожний, з яких 14– для імені, а 2– для номера індексного дескриптора файлу.

Перші елементи в каталозі ‘.’ та ‘. .’, вказують на індексні дескриптори самого каталогу та батьківського, відповідно. В кореневому каталозі обидва елементи показують на свій же кореневий каталог, оскільки він немає батька. Ці два обов’язкових елементи автоматично заносяться системою в каталог при його створені і не можуть бути вилучені користувачем. Каталог вважається порожнім, якщо він містить тільки ‘.’ та ‘. .’ файли.

З точки зору ядра системи UNIX шлях, що задається повним іменем файлу, є переходами між каталогами та індексними дескрипторами. Нехай існує повне ім’я файлу ’. ./а/в’. Це ім’я утворює ланцюжок з біжучого каталогу (його батьківський каталог) в підкаталог батьківського каталог ’а’, і нарешті, до файлу з іменем ’в’ в каталозі ’а’. Для того, щоби прослідкувати цей ланцюжок, система виконує такі дії:

1. Вибирає індексний дескриптор біжучої директорії. Цей дескриптор міститься в контексті процесу.

2. За допомогою інформації, що зберігається в цьому дескрипторі, виконується пошук в біжучому каталозі імені ‘. .’ і отримується номер його індексного дескриптора.

3. Система вибирає індексний дескриптор ‘. .’.

4. За допомогою інформації, що зберігається в дескрипторі ‘. .’, виконується пошук в батьківському каталозі файлу ’а’ і отримуємо номер.

5. Система вибирає індексний дескриптор ’а’.

6. За допомогою інформації, що зберігається в дескрипторі ’а’, виконується пошук в каталозі ’а’ файла з іменем ’в’ і отримується номер його індексного дескриптора.

7. Вибирається індексний дескриптор файлу ’в’.

8. Система звертається до файлу ’в’.

Як бачимо, звичайний доступ до файлу вимагає виконання великої роботи. Але при реальному функціонуванні системи відслідковування ланцюжків повного імені виконується не часто, частіше виконується звертання до раніше знайдених файлів.

Таким чином на диску зберігаються структури, що утворюють скелет файлової системи. До них відносяться: – суперблок; – індексний дескриптор; – каталоги файлів; ‑ звичайні і спеціальні файли. В нормальних умовах з ними працює ядро, а при необхідності відновлення файлової системи – програми fsck та fsdb.

Розглянемо структури, що зберігаються в основній пам’яті, які забезпечують ядру доступ до файлової системи.

Суперблок зберігається в пам’яті тому, що вміщує декілька ключових параметрів файлової системи, в тому числі такий важливий параметр, як розташування списку вільних блоків. Довільний елемент таблиці індексних дескрипторів, що є резидентною в пам’яті, зберігає основну інформацію, необхідну для доступу до файлу, включаючи його режим та розташування блоків.

Таблиця файлів. Кожний її елемент містить покажчик на деяку адресу в таблиці індексних дескрипторів та покажчик чергового байта файла, що підлягає обробці (покажчик читання/запису). Контекст процесу посилається до відповідних таблиць відкритих файлів. Всі ці таблиці показують на таблицю індексних дескрипторів, визначений елемент якої адресує власне файл.

з дисципліни "Бухгалтерський фінансовий облік"

Миколаїв 2004

РОЗДІЛ 1

ФІНАНСОВИЙ ОБЛІК І

1.1. Основи побудови фінансового обліку

1.1.1. Концептуальна модель фінансового обліку

Частина бухгалтерського обліку, яка займається відображенням господарської діяльності відповідно до законодавчих актів, дістає назву фінансового. На основі цього обліку складається фінансова звітність.

Призначенням фінансового обліку є відображення інформації про активи (активи – ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод (економічна вигода – потенційна можливість отримання підприємством грошових коштів від використання активів)у майбутньому), зобов'язання (зобов'язання – заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої в майбутньому, як очікується, приведе до зменшення ресурсів підприємства, що висвітлюють у собі економічні вигоди) та власний капітал (власний капітал – частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань). Такий облік базується на відстеженні їх руху за минулий історичний період: місяць, квартал, рік.

Для організації обліку і технології обробки даних важливого значення набуває концептуальна модель, під якою розуміють фундаментальні поняття, котрі визначають будову й структуру ФО.

Концептуальна модель фінансового обліку в Україні розкривається в законі про бухгалтерський облік та фінансову звітність, плані рахунків бухгалтерського обліку та інструкції про його застосування, П(С)БО. В ст.4 Закону розкриті основні принципи, на яких ґрунтується бухгалтерський облік та фінансова звітність:

обачність – застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які пов'язані запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства;

повне висвітлення – фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки господарських операцій та події, здатні на рішення, що приймаються на її основі;

автономність – кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників не повинні відображатися у фінансовій звітності підприємства;

послідовність – постійне (із року в рік) застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, і повинна бути обґрунтована та розкрита у фінансова звітність;

безперервність – оцінка активів та зобов'язань підприємства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність бути тривати далі;

нарахування та відповідність доходів і витрат – для визначення фінансового результату звітного періоду необхідно порівняти доходи звітного періоду з витратами, що були здійснені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображуються в БО та ФЗ в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів;

перевалювання сутності над формою – операції обліковуються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юридичної форми;

історична (фактична) собівартість – пріоритетною є оцінка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання;

єдиний грошовий вимірник – вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці;

періодичність – можливість розподілу діяльності підприємства на певні періоди часи з метою складання фінансової звітності.

1.1.2. Облікова політика

Концептуальні основи фінансового обліку необхідно враховувати при розробці облікової політики підприємства.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та п. 3 П(С)БО 1 облікова політика – сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються підприємством для складання та подання ФЗ.

Основне призначення облікової політики полягає в:

упорядкуванні облікового процесу на підприємстві;

забезпеченні методологічного та методичного відображення активів, власного капіталу та зобов'язань, господарських операцій та результатів його діяльності;

наданні бухгалтерському обліку планомірності та цілеспрямованості;

забезпеченні ефективності обліку.

Кожне підприємство, спираючись на згаданий Закон України та П(С)БО, самостійно визначає сою облікову політику, яку воно повинно застосовувати постійно, тобто із року в рік. Відповідно до П(С)БО 1 облікова політика розкривається у примітках до фінансових звітів, де підприємство повинно висвітлювати обрану облікову політику шляхом опису принципів оцінки статей звітності та методів обліку за окремими статтями звітності.

Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених П(С)БО 6. Облікова політика може змінюватися тільки якщо змінюються статутні вимоги, вимоги органу, який затверджує П(С)БО, або, якщо зміни забезпечать достовірне відображення подій або операцій у фінансовій звітності підприємства. Якщо відбулися зміни облікової політики, то у примітках до фінансової звітності слід розкрити причини і сутність зміни. Крім того, вони повинні бути обґрунтовані і оформлені наказом керівника.

Не вважаються зміною облікової політики встановлення облікової політики для: подій або операцій, які відрізняються за змістом від попередніх подій або операцій; подій або операцій, які не відбувалися раніше.

На вибір облікової політики підприємства чинить вплив значна кількість різноманітних факторів, основними з яких є:

специфіка та обсяги діяльності;

організаційно-правова побудова;

стратегія та тактика фінансово-господарського розвитку;

аспекти системи оподаткування;

свобода в прийнятті рішень з питань ціноутворення та вибору партнерів;

забезпеченість технічними засобами функцій менеджменту;

рівень інформаційного забезпечення підприємства;

рівень кваліфікації бухгалтерських працівників;

чисельність працюючих на підприємстві та кількість матеріально-відповідальних осіб;

віддаленість структурних одиниць тощо.

Зміст облікової політики оформлюється спеціальним наказом або розпорядженням про облікову політику, що затверджується керівником підприємства. Важливим аспектом формування наказу про облікову політику є розкриття методики ведення обліку окремих фактів господарської діяльності, щодо яких чинні стандарти та інші нормативні акти не містять конкретних рекомендацій щодо правил їх обліку. Тому підприємство повинно самостійно встановити відповідний спосіб ведення обліку з конкретного питання, на підставі чинних положень. Особливу увагу приділяють визначенню тих методів ведення обліку, без відомостей про використання яких зовнішніми та внутрішніми користувачами бухгалтерської інформації неможлива об'єктивна оцінка фінансового стану, руху грошових коштів чи визначення кінцевих результатів діяльності підприємства.

Особливості ведення обліку, які обрані підприємством при визначенні його облікової політики, застосовуються з 1 січня нового року всіма структурними підрозділами незалежно від місця їх знаходження, включаючи виділені на окремий баланс.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 592