• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Етіологія. 2 страница

Варто зазначити, що “Русалка Дністрова” перевидавалась тричі. Вперше в 1910 р. у Тернополі, напередодні 100-річчя від дня народження М.Шашкевича, вдруге і втретє - у 1950 та 1972 рр. у Києві.

У березні 1835 р. Я.Головацький разом з двома товаришами пішки помандрував з м. Кошиць до м. Будапешта з метою продовження навчання в Будапештському університеті. Тут він познайомився з Я.Колларом та іншими вченими, увійшов у коло слов’янської студентської молоді. В цей період Я.Головацький спілкувався з представниками передової західно і південно-слов'янської інтелігенції, які виношували плани щодо національно-культурного розвитку своїх народів та втілення ідеї слов'янської єдності.

Після успішного закінчення літнього семестру в Будапештському університеті Я.Головацький вирішив повернутися до Львова. У наплечнику (рюкзак – авт.) він ніс книжки, подаровані слов’янськими друзями, зокрема збірник словацьких народних пісень, виданий Я.Колларом.

В м. Ужгороді Я.Головацький завітав до М.Лучкая, автора граматики слов’яно-руської мови, в якій як зразки народної мови наводилися записані фольклорні матеріали. Граматика М.Лучкая служила для “Руської трійці” головним джерелом народної культури закарпатських українців. М.Лучкай допоміг Я.Головацькому скласти маршрут до Галичини для того, щоб мандрівник міг краще познайомитися з українським Закарпаттям.

Його маршрут проліг через усе Закарпаття з заходу на схід - спочатку у підгірській його частині через села Середнє, Мідяниця, Горінчове, Лопухів (тепер - Тячівський р-н, Закарпатської обл.), а звідти повертав на північний схід у гори. Тут він пройшов однією з найменш заселених місцевостей гірського Закарпаття в районі Усть-Чорної до далекого с. Мокра, а звідти через карпатський хребет до с. Зелена. Пізніше він продовжив свою мандрівку вниз за течією р. Бистриці, знову побував у с. Маняві і далі попрямував до м. Коломиї. Відпочивши у М.Верещинського, Я.Головацький подався через містечка Бучач, Микулинці, Тернопіль у своє рідне с. Чепелі.

Влітку 1836 р. відбулась спільна поїздка Я.Головацького з польським істориком і письменником А.Бельовським та художником В.Келесинським у Бескиди до скель і печер О.Довбуша поблизу с. Бубнище (тепер - Долинський р-н, Івано-Франківської обл.). Поїздка відбулася за маршрутом Львів - Стрий -Болехів, далі польовою дорогою через с. Тисів до Бубнища. Ця подорож мала конкретний науково-пізнавальний характер.

Після закінчення подорожі А.Бельовський зібрав багато народних переказів та легенд про скелі в с. Бубнищі і згодом надрукував статтю. До неї і було додане графічне зображення скель зроблене В.Келесинським.

Восени 1836 р. Я.Головацький знову побував у цій місцевості, але уже разом з братом Іваном. Їх метою було побачити загадкову пам’ятку старовини - скельні печери біля с. Розгірче (тепер - Стрийський р-н, Львівської обл.), де перед цим побував І.Вагилевич. Новим у цій подорожі був для Я.Головацького відрізок шляху із м. Стрия до с. Розгірче. Тут він спілкувався з місцевими жителями та збирав фольклорний матеріал.

В архівних матеріалах Я.Головацького знаходяться замітки і про інші його мандрівки у другій половині 30-х рр. XIX ст. Так, одна з них проходила через села Солонка Велика і Мала, Хоросно, Семенівка, Щирець, Добряни, Тернопілля, Комарно, Рудники, (тепер - Миколаївський р-н, Львівської обл.).

Інша мандрівка була присвячена обстеженню місцевості в поріччі р. Зубри і р. Дністра в нинішньому Миколаївському районі Львівської області. Я.Головацький побував у селах Тростянець, Стільське, Роздол, Надітичі, Пісочне, в кількох суміжних селах нинішнього Стрийського району Львівської області - П’ятничани, Волиця, Добряни, Пукеничі і в містечку Жидачів.

Влітку 1838 р. Я. Головацький здійнив подорож через села Семенівку, Щирець, Дмитрів до Велика Горожанка (тепер - Миколаївський р-н, Львівської обл.) і до с. Колодруби над Дністром. З Колодрубів він пішов через села Тинів, Липче, Вороблевичі понад Тисменицею, Рихтичі - до Дрогобича, далі через Дережичі, села Губичі, Борислав і Мразниця (на початку XX ст. вони злилися в місто Борислав) подався через перший хребет Карпат в долину р. Верхнього Стрия. У подорожніх записках Головацького згадується с. Східниця, біля якого він проходив, зафіксовані спостереження про господарський побут і одяг жителів с. Кропивник над р. Стриєм. Далі він пішов уверх понад Стриєм до містечка Турка. Звідти він помандрував через села Топольниця, Лужок Верхній, Тершів до Самбора, а далі на Львів.

Слід відзначити, що свої мандрівки Я.Головацький здійснював і в зимову пору. Наприклад, у грудні 1839 р. дослідник здійснив зимову подорож за маршрутом: Львів - Великі Грибовичі - Гряду - Дорожів - Куликів - Жовква. Далі на селянській підводі поїхав до с. Кам’янка. Згодом мандрівка пролягла через південну частину сучасних Сокальського (с. Реклинець) та Радехівського (села Нестаничі, Холоїв) районів, територію Кам’янсько-Бузького і Бузького районів та північно-східну частину сучасних Нестерівського району (села Полонична, Топорів) Львівської області.

Влітку 1839 р. Я.Головацький здійснив довготривалу подорож. Вона була проведена в липні-серпні і детально описана Я.Головацьким у відомому нарисі “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”. Оскільки цю книгу автор написав українською мовою, він не міг її ніде надрукувати. Допоміг йому у цьому чеський вчений К.Зап. Він переклав цей твір чеською мовою і надрукував у “Журналі чеського музею” у Празі в 1841 р. “Мандрівка” зацікавила читачів багатьох країн і була перекладена російською, польською і німецькою мовами у 1842 р., одночасно друкувалась в журналах “Das Ausland” та “Дунниці” у Варшаві. Український оригінал цього твору не знайдено, збереглися лише окремі фрагменти авторських записок. Тільки у 1926 р. оригінал з чеської мови на українську переклала студентка Празького університету, згодом відома вчена, львівська дослідниця творчості Лесі Українки М.Деркач. Вперше про цей твір було згадано Т.Поляніною у журналі “Українське слов’янознавство” за 1970 р. Крім цього, “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі” була опублікована 1938 р. в літературно-науковому додатку журналу “Новий час”.

Основний маршрут подорожі, який починався зі Львова через Миколаїв до Стрия, проходив далі через Болехів, Долину, Калуш, Станіслав, Тисменицю, Тлумач, до Коломиї. Тут Я.Головацький зустрівся з М.Верещинським і декілька днів провів у нього. З Коломиї разом з М.Верещанським їхній маршрут проліг через села Гірське, Микитинці, Косів (тепер - Косівський р-н, Івано-Франківської обл.) і далі подався в гори через гуцульські села Соколівку, Яворів, Криворівню, Бистрець, Жаб’є (тепер - районний центр Верховина Івано-Франківської обл.). Гірськими плаями дослідники досягнули Чорногори і подолавши в цій найвищій частині Карпат Вододільний хребет. Попрощавшись з товаришами, Я.Головацький подався понад гірською р. Тисою на Закарпаття. Дорога проходила через с. Луги, Кваси, Рахів, Красне, Плесо, Вільхову, Борлобаш, Требушани (тепер - с. Ділове Рахівського р-ну Закарпатської обл,). З с. Великий Бичків Я.Головацький поплив Тисою на плоті до Шигота (тепер - м. Сигет, Румунія). 3 Сигету мандрівник подався у Волоський край (тепер це територія Румунії), де оглянув копальню срібла та соляні шахти біля с. Шугатану.

Повернувшись з прогулянки до семигородського кордону, він подався знову до м. Сигету. Звідси через с. Солотвин поїхав на попутній підводі до містечок Тячева і Хуста, а далі разом з селянами, що повертались із ярмарку в Хусті, пішов на північ у гори до с. Поляна (тепер - Хустський р-н, Закарпатської обл.), і далі - на південний захід через села Довге, Кушницю, Росош, Дусину, Бистрицю до Мукачева. Трохи відпочивши, пішов через села Ракошин, Середнє, Солотвин, Глибоке, Драсці, Лази до Ужгорода, де знову відвідав М.Лучкая.

З Ужгорода Я.Головацький пішов на північ до Галичини. В його маршруті значаться села над р. Ужем: Доманинці, Оноківці, Невицьке, Кам’яниця, Перечин, Зарічеве, Великий Березний, звідси він подався вглиб Лемківщини через села Улич, Збої, Ветлина, Стробовисько, Присліп, Зубряче, Щербанівка, Смільник, Ржеведзь, містечка Лісько, Добромиль, Перемишль і далі на схід до Львова. Після закінчення мандрівки він написав листа своєму другу, чеському письменникові і вченому К.Запу. В ньому Я.Головацький зазначав: “Ще не отямився я після мандрівки, ноги болять і ремінь від гуцульської дзьобеньки (тайстри), яку я двиганив більше місяця, протер мені одяг і так в‘ївся в рамена, що вони вкрилися пухирями”. Досліджуючи рідний край, вивчаючи життя та побут народу мандрівник-просвітитель писав про те, що подорожуючи, шукав старі речі. Він розумів, як важко збирати пам’ятки й описувати їх, бо немає любителів-краєзнавців, які збирають пам’ятки своєї околиці.

Ми вважаємо, що це свідчило про слабкість українського краєзнавства, яке майже не використовувалось з навчальною та виховною метою. Спілкуючись з багатьма людьми на Закарпатті, зокрема українським вченим та педагогом М.Лучкаєм, Я.Головацький побачив, що “родовиті українці, виховані з наймолодших літ між чужими, вивчені чужим мовам, так мало знають свою рідну землю, свій рід, його долю й боротьбу, що не вміють цінувати, а тим більше - любити. Боже! Ми є чужинцями на предковічній нашій землі, у власній нашій, Батьківщині!”.

Опис цієї подорожі містить багату інформацію краєзнавчо-етнографічного характеру, цікаві спостереження, замітки. У друкованих працях і рукописах Я.Головацького зустрічаємо описи населених пунктів Східної Галичини та Буковини. Все це переконує, що Я.Головацький досконало знав весь західноукраїнський край, бо сходив його уздовж і впоперек.

Слід звернути увагу на те, що Я.Головацький намагався використовувати для виховання української молоді мандрівництво, етнографічний і фольклорний матеріал. На основі зібраного у мандрівках матеріалу сам “правдиво показав та змалював життя і побут населення краю”, започаткувавши цим системне та всебічне його вивчення. І.Крип’якевич писав про те, що Я.Головацький закликав: “...треба нам іти між нарід, дозсліджувати на місці, збирати з його уст пісні, записувати його приказки, - словом, нам філософам, треба іти в нарід і учитися в нього мудрості”.

У 1867 р Я.Головацький видав окремою книгою 55 грамот Галицько-Волинського князівства, причому 8 з них вперше. За його визначенням, усі рукописи написані розмовною мовою тогочасної знаті та вчених людей, а сам факт існування українських грамот ХІV – ХV ст. свідчить про міцні державні й правові традиції колишнього Галицько-Волинського князівства. Опубліковані грамоти звірено з оригіналами. До кожної копії дослідник подав такі дані: місце зберігання оригіналу, перші публікації, стан пам‘ятки, характер письма, географічні коментарі, історико-лінгвістичні коригування. Я.Головацький тісно співробітничав з іншими українськими і російськими вченими. Так з листа від 25 березня 1864 р. до російського археографа та джерелознавця А.Бичкова дізнаємося про те, що Я.Головацький надіслав йому 4 копії українських грамот ХУ-ХУІ ст., які ще не публікувалися. У листі повідомлялося, що в монастирях Буковини, Молдавії та Румунії знаходяться давні українські грамоти, які слід відшукати, вивчити та опублікувати. На прохання А.Бичкова, Я.Головацький у 1865 р. їздив на Буковину, де йому вдалось знайти 6 оригінальних грамот.

Крім того, Я.Головацький співпрацював з О.Бодянським та І.Срезнєвським, якому вислав пергаментний рукопис, а в 1857 р. чеському вченому П.Шафарику передав копію з рукописної Біблії, яка зберігалася у Львівському монастирі св. Онуфрія. Я.Головацький проводив роботу над актовими книгами, старовинними грамотами, які стосувалися історії України, Росії, Білорусії, Австрії, Польщі. Він підтримував тісні зв‘язки з Австрійською академією наук, Київською тимчасовою комісією для розбору давніх актів, археологічним інститутом з Петербурга та Московським археологічним товариством.

У 1867 р. Головацький переїхав в Росію, де плідно працював на посаді голови Віленської археографічної комісії, не забуваючи про історію України, зокрема Галичини. На археологічному з‘їзді в Москві у 1868 рр. він пропонував:

Налагодити ділові контакти вчених України та Росії;

відрядити до Львова вченого-археографа для перегляду документів;

залучити на місцях спеціалістів, знайти кошти для фінансування;

зняти копії, виготовити фотографії та малюнки з найважливіших предметів, особливо з грамот і рукописних збірників;

посилати в Галичину та Буковину книги з археології та археографії, надавати матеріальну допомогу вченим цих земель.

Будучи освіченою людиною, він багато зробив на ниві української етнографії, фольклору, туристики, історії, педагогіки та джерелознавства. Зібраний Я.Головацьким етнографічний та фольклорний матеріал знайшов наукове відображення в його численних публікаціях, зокрема у монографіях “Великая Хорватия или Галицко-Карпатская Русь”, “О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине й северо-восточной Венгрии” та багатотомній праці “Народные песни Галицкой й Угорской Руси”.

Багато подорожував по Галичині, зокрема по Карпатах, уродженець с. Ясень сучасного Рожнятівського району Івано-Франківської області І.Вагилевич. Навчаючись у станіславській гімназії, він проявляв особливий інтерес до історії, а пізніше став одним із найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема давніх її часів. Роблячи археологічні спостереження, фольклорні та етнографічні записи, він відвідував історичні пам’ятки, проводив археологічні розкопки.

Пізніше, ставши студентом Львівського університету І.Вагилевич використовував кожну нагоду для дослідження народного життя і культури краян, на основі безпосередніх контактів з ними. До його найпомітніших карпатознавчих праць належать історико-етнографічні розвідки про бойків і гуцулів, про загадкові написи у печерах монастиря біля села Розгірче та про скелі біля сіл Урича, Бубнища. В цих історико-археологічних дослідженнях він систематизував зібрані ним легенди, перекази. І.Вагилевич був одним із перших, хто висловив припущення про рукотворність урицької фортеці та її оборонне значення. Всі його дослідження та народознавчі пошуки є великим здобутком української етнографічної думки XIX ст., а міркування та висновки характеризуються новаторським підходом до етнографічної проблематики Галичини, насамперед, карпатознавства.

Я.Головацький зазначав у своїх спогадах, що І.Вагилевич “часто проводив етнографічні екскурсії” і настільки захопився ходінням “у народ”, що навіть відмовився складати університетські екзамени, бо етнографічні й археологічні мандрівки перешкоджали йому серйозно займатися університетським і семінарським навчанням. Часті мандрівки І.Вагилевича привернули увагу духовних та світських властей. Так, у листі митрополичої канцелярії до президії Львівського губернаторства в 1841 р. вказується, що кандидат на священика І.Вагилевич викликає недовір’я через те, що він брав участь у виданні “Русалки Дністрової” і що “за наказом своїх закордонних кореспондентів пішки подорожує по Галичині і збирає для них літературні матеріали”.Сучасники відзначали особливу активність І.Вагилевича в народознавчих подорожах. А.Бельовський вказував, що добре знання мови і звичаїв народу та часті мандрівки дали змогу І.Вагилевичу з першоджерел почерпнути цінні пам’ятки старовини. Згадки про подорожі І.Вагилевича зустрічаємо в його листах та в листуванні інших людей, зокрема членів “Руської трійці”.

Відомо, що на початку літа 1834 р. І.Вагилевич мандрував Галичиною і був затриманий поліцією та доставлений до м. Станіслава. Звідси його відправили в с. Ясень під опіку батьків, щоб не ходив по селах і не бунтував народ.

Влітку 1835р. І.Вагилевич здійснив мандрівку у районі Стрийського підгір’я, де ознайомився із скельними пам’ятками біля сіл Розгірче, Труханів, Верхнє Синьовидне. Особливе враження викликали в нього двоярусні скельні печери біля с. Розгірче, видовбані в давнину людською рукою. Наявні на внутрішніх стінах знаки видалися І.Вагилевичу загадковим рунічним письмом. Про ці знаки написав він у листі до професора Московського університету М. Погодіна від 18 березня 1836 р., додавши і їх графічне зображення. Крім того, І.Вагилевич писав, що має намір влітку знову побувати на Стрийщині і детальніше обстежити всі наявні тут скельні пам’ятки, в тому числі скелі з печерами біля сіл Бубнише(тепер - Долинський р-н, Івано-Франківської обл.) і Довге (тепер - Дрогобицький р-н, Львівської обл.). У тому ж 1836 р. році про ці знахідки стало відомо широкій науковій громадськості, оскільки російський словіст М.Погодін, публікуючи велику частину листа І.Вагилевича, включив також відомості про скельні написи та їх зображення. Про них написав І.Вагилевич у листі і до П.Шафарика від 3 жовтня 1836 р., а згодом дав детальний опис розгорецьких печер та факсимілє їх написів у статті “Rozhorecke geskyhe”.

Скельні пам’ятки на Підгір’ї захопили І.Вагилевича в той час. Він вважав їх реліктами давньої Слов’янщини і поставив перед собою завдання обстежити ці пам’ятки в районі Карпат і Прикарпаття. Літом 1836 р. І.Вагилевич обійшов велику частину карпатського передгір’я, заходив і в гірські місцевості, зокрема центральної Бойківщини в поріччях Стрия і Опора.

Під час цієї мандрівки він ознайомився зі скельними пам’ятками біля с. Бубнища й Урича, яким присвятив окремі статті, побував у багатьох сусідніх з ними селах та по течії гірського Стрия. Під час цих подорожей І.Вагилевич не обмежувався тільки вивченням скельних пам’яток; він записував пов’язані з ними легенди, казки й перекази, збирав інші етнографічні і фольклорні матеріали.

В 1836 р. І.Вагилевич також здійснив мандрівку по Гуцульщині. Її матеріали лягли в основу статті “Гуцули, мешканці східної частини Карпатських гір”, яка була перекладана на чеську мову в 1837 р.

Немає відомостей про те, як проходила ця мандрівка, в яких конкретно місцях побував І.Вагилевич. Однак зі змісту статті можна зробити висновок, що він досить грунтовно ознайомився з галицькою частиною цього району, зібрав тут етнографічний та фольклорний матеріал, що дозволило дати характеристику українських горян - гуцулів.

На Гуцульщині бував І.Вагилевич і після публікації статті. У 1839 році І.Вагилевич був у Галичі та Тустані, де зустрівся з А.Леоновичем. Збереженому її автографі польською мовою знаходиться записка, зроблена рукою Вагилевича: “Спостереження під час мандрівки в 1839 р. (Дора, Ямна, Микуличин, Космач і т. д.)”. Тут крім вказаних у дужках населених пунктів значиться і с. Путила на буковинській Гуцульщині. Таким чином, окреслюється маршрут цієї мандрівки І.Вагилевича від західного гуцульського-бойківського пограниччя до Східної Буковини.

Також І.Вагилевич побував у с. Манява, де оглядав руїни колишнього монастиря-скиту. Очевидно, зібраний тут матеріал він використав для написання нарису про Скит Манявський, опублікованого в 1848 р.

Зміст статті про бойків і відомості про цю етнографічну групу в різних працях і листах І.Вагилевича дають змогу стверджувати, що він досить добре був ознайомлений з галицькою Бойківщиною, особливо з її центральними і східними районами. Весь відповідний матеріал, етнографічну і фольклорну інформацію стосовно Бойківщини він міг почерпнути лише шляхом польових досліджень. Тому можна тільки припустити як багато довелося йому мандрувати стежками бойківського краю.

З листа до М.Максимовича від 17 серпня 1838 р. дізнаємося, що І.Вагилевич подорожував по Підгір’ю: по землях Жидачівській і Галицькій, що за тодішнім адміністративним поділом належали до Стрийської, Станіславської і Коломийської округ. Крім іншого народознавчого матеріалу, здобутком цієї мандрівки були записи біля семи десятків народних колядок. На основі наявної паспортизації записів у збірці колядок І. Вагилевича можна приблизно встановити населені пункти, в яких він побував під час цієї подорожі. Це села Дуліби (тепер - Стрийський р-н, Львівської обл.), Тишивниця і Верхнє Синьовидне (тепер - Сколівський р-н, Львівської обл.), с. Завій (тепер - Калуський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Глибоке, Лесівка, Хмелівка (тепер - Богородчанський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Ляхівці (тепер - с. Підгір’я Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.), с. Фітьків, Цуцилів (тепер - Надвірнянський р-н, Івано-Франківської обл.), с. Порохва (тепер - Бучацький р-н, Тернопільської обл.), с. Русів (тепер - Снятинський р-н, Івано-Франківської обл.).

Влітку 1840 р. І.Вагилевич здійснив народознавчу мандрівку на Підгір’я і Підністров’я. А восени того ж року, протягом двох місяців він перебував у різних місцевостях західного Побужжя, де збирав пісні та щедрівки і головне - придбав старовинний меч, знайдений у р. Полтві при її впаданні в р. Буг.

Отже, І.Вагилевич проводив подорожі так само активно і результативно, як і Я.Головацький. Але географія його мандрівок була вужчою. Вона охоплювала переважно територію колишніх Стрийської, Станіславської, Чортківської, Коломийської і Золочівської округ. Заходив І.Вагилевич і на Буковину, бував також в деяких місцевостях північно-західної Львівщини та українсько-польського етнічного пограниччя.

Завдяки дослідженням Я.Головацького та І.Вагилевича було зібрано великий етнографічний і фольклорний матеріал. Дослідження ними Карпатського краю - не випадковість. Адже цей регіон був мало досліджений і майже не було ніякої інформації про нього в науковому світі. Також Карпатський регіон приваблював до себе завдяки багатьом традиціям народно-визвольної боротьби, вираженими особливо опришківським рухом.

Слід зазначити, що велике значення в діяльності Я.Головацького та І.Вагилевича полягало у спробі поєднати українське культурно-національне піднесення західноукраїнських землях з процесом слов’янського відродження. Вони стверджують, що цей рух живиться корінням народного життя, історії і має під собою тверду опору на духовні ресурси народу.

“Руська трійця” прагнула охопити своєю увагою увесь західноукраїнський край у його галицькій, північно-буковинській і закарпатській частинах. Це було важливим для реалізації всіх компонентів її програми, зокрема - для науково аргументованого окреслення етнічної території українського населення цього краю, ствердження його етнокультурної єдності, самобутності і генетичної однорідності із східноукраїнським етнічним масивом. Народознавчі дослідження покликані були показати наявні етнічно споріднені риси корінного населення західноукраїнських земель і той реальний духовний потенціал, що протистояв асиміляторським тенденціям його поневолювачів.

Водночас Я.Головацький та І.Вагилевич заклали основу для вивчення побуту і фольклору карпатського краю і дали поштовх подальшим мандрівкам для інтелігенції краю. Студентська молодь Галичини взялась вивчати свій народ у мандрівках по всій Україні.

Діяльність “Руської трійці” була продовжена їх послідовниками, зокрема А.Могильницьким та Й.Кобринським. А.Могильницький - священик, усвідомлював велике значення християнства у боротьбі проти народів південного сходу. Він у середині XIX ст. написав поему “Скит Манявський”. Цінність її в тому, що при її написанні автор використав фольклорно-етнографічний матеріал. У цій поемі велике місце відводиться історичному минулому краю, його політичній історії.

Почин “Руської трійці” підхопив і Й.Кобринський - вчитель, пізніше священик і громадсько-політичний діяч. Працюючи в Коломийський окрузі, він під час своїх мандрівок збирав фольклорно-етнографічний матеріал, який використовував у публікаціях. Крім того, Й.Кобринський, “займався народними справами, присвятив значну частину свого маєтку та багато праці на фундування Народного дому в Коломиї”.

Вагомий внесок у розвиток мандрівництва зробив поет, історик, педагог, редактор і видавець та громадський діяч В.Ільницький. Він став автором багатьох наукових праць з питань культури та освіти Галичини. Цінний матеріал про побут, звичаї, природу гуцульського краю містить його нарис “З Карпат коломийських”. Першу свою мандрівку за межі Галичини він з групою товаришів здійснив у 1844 р. по Угорщині “плавбою по Дунаю, то возом, то пішки”. Пізніше В.Ільницький подорожував по Італії, Чехії, Німеччині. Із його закордонних подорожніх спогадів і описів найцікавіші: “Записки руського мандрівника”, “Образки з світу альпійського”, “Образки з Угорщини”, “Подорож школяра до Італії”, “З різних країв і народів”, “Море і його чудеса”.

Значний вклад у краєзнавство та мандрівництво вніс громадський діяч М.Бучинський (1847-1903 рр.), який працював у Станіславові адвокатом. Ще під час навчання у Станіславівські гімназії він мандрував краєм, збираючи етнографічний матеріал. Зокрема, влітку 1867 р. М.Бучинський здійснив пятитижневу подорож по Гуцульщині, де збирав етнографічний матеріал. Він перший із науковців, який зробив ілюстрований опис про життя та побут вівчарів на полонині.Пізніше, в 1871 р. бувши студентом Віденського університету, Бучинський познайомився з О.Русовим, М.Драгомановим, О.Косач і активно підтримував із ними звязки, висилав їм етнографічний матеріал, зокрема з Гуцульщини. Слід згадати за таких етнографів 70-х рр. ХІХ ст., як В.Козарищука, М.Колцуняка, Л.Заклинського, братів К.Заклинського та Р.Заклинського та ін.

Таким чином, завдяки членам “Руської трійці”, була розгорнута цілеспрямована робота щодо вивчення галицького регіону. З цією метою використовувались довготривалі етнографічні подорожі територією Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Я.Головацький та І.Вагилевич першими на західноукраїнських землях підняли питання про організацію народознавчих мандрівок. Їхні подорожі мали не тільки пізнавальну, але й освітньо-виховну мету. Самовіддана етнографічно-фольклористична діяльність галицьких будителів національного відродження послужила поштовхом і зразком для наступних поколінь краєзнавців.

2.1. Однією з найвизначніших подій ХІХ ст. стала революція 1848 р. в Австрійській імперії. В історичній науці вона отримала назву “весни народів” так як суттєво вплинула на національне відродження гноблених австрійцями народів. Внаслідок поширення національно-визвольних рухів по всій території Австрійської імперії імператор Фердинанд І проголосив 25 квітня 1848 р. про видання конституції. Вона гарантувала усім народам імперії збереження національних традицій, мови, проведення демократичних перетворень. Проекти перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй стимулювали пожвавлення українського національного руху.

На теренах Галичини революційні події 1848 р. активізували процеси етнічної консолідації та організаційного об’єднання українського суспільства. З метою перешкодити польським націоналістам монополізувати владу в Галичині українці 2 травня 1848 р. заснували у Львові Головну Руську Раду (ГРР) керівником якої був епископ Г.Яхимович. Це була перша політична організація українського населення, яка мала відстоювати його інтереси в імперському уряді та парламенті. Нею була видана політична програма у травні 1848 р..у якій проголошена “приналежність галицьких “русинів” до одного великого українського народу, нагадала його колишнє славетне минуле та державну незалежність і закликала народ до пробудження й забезпечення кращої долі в межах нової конституції. Як головний політичний постулят, Рада висунула домагання поділу Галичини, при чому з українською Галичиною мало бути ще злучене Закарпаття”.

Велику роль у культурному піднесені Галичини відіграв з'їзд українських інтелігентів - Собор Руських Учених, який відбувся у жовтні 1848 року, про те він “не зміг реалізувати своїх задумів, бо найвидатніші з учасників, як історики Д.Зубрицький (1787-1862), А.Петрушевич (1821-1913), професор Львівського університету, І.Шараневич (1829-1862) не мали відваги ступити на народний грунт, трималися далі консервативного “язичія”, мішанини церковно-слов’янської, української і російської мов або писали свої праці польською та німецькою мовами” [130, с.90]. У Коломиї з ініціативи М.Верещинського, І.Озаркевича та М.Синьовідського було засновано відділення українське наукове товариство “Галицько-Руська Матиця” з своїм часописом “Зоря Галицька”. Наступного року у Львові був побудований Народний Дім - центр культурно-освітньої роботи українців Галичини.

Активізація політичної боротьби в Галичині, проекти її поділу на Західну (польську) та Східну (українську), жорстке україно-польське протистояння, спроби Віднем лібералізувати свою імперську політику на основі пропагування квітневої конституції 1848 р. - все це в цілому дало поштовх розвитку українознавства та створення культурно-освітніх організацій. Значну роль у пробудженні широких кіл українського населення до вивчення історії та культури рідного краю відіграли створені в другій половині ХІХ - початку ХХ ст. українські просвітницькі товариства.

Серед дослідників Галичини другої половини ХІХ ст. слід виокремити І.Гавришкевича, який в студентські роки 1848 – 1851 разом з двома товаришами на возах здійснив багатоденні мандрівки за маршрутом Люблін - Самбір - Уріж -Трускавець - Дрогобич - Тустановичі - Підбужжя - Опаки - Східниця - Уріччя -Корчин - Стрий - Козова - Орява - Тухолька - Турка - Ясениця - Спас - Добромиль - Перемишль. Під час подорожей І.Гавришкевич вів щоденник цих мандрівок. Про це засвідчує львівська газета “Слово” (ч. 20-23) за 1862 р. Ці подорожі стали для учасників мандрівок джерелом історичного та естетичного пізнання краю. Автор наводить факти з історії сіл і міст, розповіді і легенди, вивчає звичаї та побут населення. І.Гавришкевич описував печери, рослинність та подавав інформацію історико-краєзнавчого характеру. Цінність цих мандрівок полягає ще й в тому, що І.Гавришкевич для себе “відкрив” вісім вершин, що увійшли до його каталогу “Висоти Східної Галичини і Буковини”, який був опублікований в 1863 р. в “Галичанині”. У статті ‘‘Висоти Східної Галичини і Буковини‘‘ автор описав українські назви 2000 висот, які він виявив із карт Кумерсберга. І.Гавришкевича можна вважати піонером на ниві галицької картографії ХІХ ст.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 711