• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Художник 2 страница

— Невже Брюлов завжди такий добрий, такий ласкавий? — спитав він мене кілька разів.

— Завжди, — відповідав я.

— І ця червона кімната — його улюблена хата?

— Улюблена, — відповів я.

— Все червоне! кімната червона, канапа червона, фіранки на вікні червоні, халат червоний і рисунок червоний! Усе червоне. Чи ж побачу я його ще колинебудь так близько?

І після цього запитання мій приятель починав плакати. Ясна річ, я не потішав його; та й яке співчуття, яка втіха може бути вищою за ці щасливі, за ці райські, божественні сльози? — Все червоне! — повторював він крізь сльози.

Червона кімната, обвішана переважно східньою дорогою зброєю, освітлена крізь прозорі червоні фіранки сонцем, і мене, вже звиклого до цієї декорації, на якусь хвилину була вразила, а для нього вона залишилась памятною до могили. Після довгих та страшних переживань забув він усе: і мистецтво, і духове життя своє, й кохання, що його отруїло, і мене, щирого свого приятеля, — все, все забув. Але червона декорація й Карло Павлович були його останніми словами.

Другого дня після цієї візити зустрінувся я з Карлом Павловичем, і він запитав мене про адресу, імя й прізвище власника мого протеже. Я подав йому. Він узяв візника й поїхав, сказавши мені:

— Увечорі зайдіть.

Увечорі я зайшов.

— Це найбільша свиня в торжковських патинках, — такими словами зустрів мене Карло Павлович.

— Що таке? — спитав я його, догадавшись, про кого йде мова.

— А таке, що ви завтра підете до цієї амфібії, щоб він визначив ціну за вашого учня.

Карло Великий був обурений. Довго ходив він мовчки по хаті, нарешті плюнув і промовив: "вандалізм!"

— Ходім нагору, — додав він, звертаючись до мене, і ми мовчки пішли нагору, де містилася його спальня, бібліотека і разом їдальня.

Він звелів подати лямпу, попросив мене прочитати щонебудь уголос, а сам сів кінчати рисунок сепією "Одаліска у сні" до альбому, здається, Владіславлєва.

Але мирна наша праця тягнулась недовго. Його, як видко, все ще переслідувала свиня в торжковських патинках.

— Ходім на вулицю, — запропонував він, закриваючи рисунок.

Ми вийшли на вулицю й довго ходили набережною, потім вийшли на Великий Проспект.

— Він тепер у вас удома? — запитав він мене.

— Ні, — відповів я, — він у мене не ночує.

— То ходімо вечеряти, — і ми зайшли до Делі.

Бачив я чимало на свому віку ріжних російських дідичів, і багатих, і середньої руки, й хуторян. Бачив навіть таких, що постійно живуть у Франції та в Анґлії й із захопленням говорять про добробут тамошніх фермерів і селян, а в себе вдома останню вівцю у мужика забирають. Бачив я багато диваків того роду, але такого дивака-росіянина, який би так нечемно прийняв у себе вдома К. Брюлова, я не бачив.

Це дуже розбурхало мою цікавість; я довго не міг заснути: все думав і питав сам себе, що це за свиня в торжковських патинках? Але зацікавлення моє швидко прохололо, коли я другого дня вранці почав одягати фрак; розважливість узяла гору. Вона говорила мені, що ця свиня не така вже цікава рідкість, щоб через неї жертвувати власною амбіцією, хоч справа й вимагала великої жертви. Автім повставало питання: а що, коли й я, за прикладом мого великого вчителя, не витримаю тортур? Тоді що?

Подумавши трохи, я скинув фрак, вдягнув своє буденне пальто й вирушив до старого Венеціанова. Він — практик у таких справах; йому мабуть не раз і не два доводилось мати сутички з такими ориґіналами, сутички, що з них він виходив із честю.

Венеціанова я застав уже за працею. Він робив тушею рисунок із власної картини "Мати вчить дитину молитись Богу". Цей рисунок призначався для альманаху Владіславлєва "Утренняя Заря".

Я зясував йому причину несвоєчасної візити й подав адресу амфібії. Старий покинув працю, вдягнувся, і ми вийшли на вулицю. Він узяв візника й поїхав, а я вернувся додому, де й застав уже мого веселого, щасливого учня. Його веселість і щастя ніби чимсь були захмарені; він був подібний до людини, що бажає поділитися з приятелем великою таємницею, але боїться, що ця таємниця перестане бути таємницею. Ще не скинувши пальта й не передягнувшись у блюзу, я запримітив, що з моїм приятелем, щось не теє.

— Ну, що в тебе нового? — запитав я його, — що ти робив учора ввечорі? Як там твій хазяїн?

— Хазяїн — нічого, — відповів він запинаючись, — а я читав "Андрія Савояра", аж поки не полягали спати, а потім засвітив стеаринову свічку, яку ви мені дали, й рисував.

— Що ж ти рисував? — спитав я його: — з естампа? Чи так щонебудь?

— Так, — проговорив він, червоніючи. — Передтим я читав твори Озєрова, й мені подобався "Эдипъ въ Аеинахъ", то я й спробував компонувати.

— Це добре. Ти приніс свою композицію з собою? Покажи мені її.

Він вийняв із кишені невеликий згорток паперу і, тремтючими руками розгортаючи його та подаючи мені, промовив:

— Не встиг обвести пером.

Це був перший його твір, що його так тяжко зважився він мені показати. Мені подобалася його скромність, або, краще сказати, несміливість: це — правдива ознака таланту. Мені подобався також і сам його твір своєю простотою: Едип, Антиґона та оподаль — Полінік, тілько три фіґури. У перших спробах рідко трапляється такий лаконізм; початкові спроби завжди багатоскладні. Молода уява не скупчується, не зосереджується в одному багатозначному слові, в одній ноті, в одній рисі; їй треба простору; вона ширяє й, ширяючи, часто заплутується, падає й розбивається об незломний лаконізм.

Я похвалив його за вибір сцени й порадив читати, крім поезії, найбільше історію та найпильніше зрисовувати хороші естампи, як наприклад Рафаеля, Вольпато, або Пуссена, Одрана.

— І ці, й інші — кажу, — має твій хазяїн, то й рисуй їх у вільний час, а книжки тобі постачатиму я.

І тут таки дав йому кілька томів "Історії стародавньої Греції".

— У хазяїна, — промовив він, беручи книжки, — крім тих, що висять по стінах, є повний портфель естампів, але він мені не дозволяє з них рисувати: боїться, щоб я їх не попсував. Ще, — говорив він далі, всміхаючись, — я сказав йому, що ви водили мене до Карла Павловича й показували мої рисунки, та що... (тут він замявся)... що вони... та зрештою я й сам тому не вірю.

— Якто? — підхопив я, — він не вірить, що Брюлов похвалив твої рисунки?

— Він не повірив і тому, що я бачив Карла Павловича, й назвав мене дурнем, коли я його запевнював.

Він хотів іще щось казати, але до хати ввійшов Венеціанов і, скидаючи капелюха, проговорив, усміхаючись:

— Нічого не сталося! Дідич як дідич! Що правда, з годину протримав мене в передпокою, але в них такий уже звичай. Що робити, звичай — той самий закон. Прийняв він мене в себе в кабінеті. От — кабінет мені не сподобався. Щоправда, все це розкішне, дороге, пишне, але все те — пишне по-японському. Спочатку я розбалакався про просвіту взагалі та про філантропію зокрема. Він мовчки довго мене слухав з увагою та вкінці перервав: "Та ви скажіть мені щиро, просто, чого ви з вашим Брюловим од мене хочете? Ну, й чудасія була мені з ним учора — справжній дикун американський!" І він голосно зареготався. Зразу я зніяковів, та зараз стямився й спокійно, просто пояснив йому справу.

— То так би давно й сказали, а то філантропія, — яка тут філантропія! Гроші — та й годі! — додав він, задоволений з себе. — Так ви хочете знати останню ціну? Чи так я вас зрозумів?

Я відповів:

— Цілком так.

— Так ось вам моя остання ціна: 2.500 карбованців, — згода?

— Згода, відповів я.

— Він ремісник, — говорив він далі, — в господарстві необхідний... — і хотів був іще щось говорити, але я вклонився й вийшов. І от я перед вами, — додав старий, усміхаючись.

— Сердечно вам дякую.

— Сердечно дякую і вам, — сказав він, міцно стискаючи мені руку. — Ви мені дали нагоду зробити хоч щось на користь нашого прекрасного мистецтва, а при цьому й побачити дивака, що зве нашого Великого Карла американським дикуном.

Старий добродушно засміявся.

— Я, — переставши сміятися, сказав він, — подав свою лепту; тепер ваша черга; а на випадок невдачі, я знову звернусь до анґлійського клубу. А покищо до побачення!

— Ходім разом до Карла Павловича, — запропонував я.

— Не піду і вам не ражу. Памятайте прислівя: непроханий гість — гірше татарина; а тимпаче в маляра, та ще зрана; це гірше, ніж ціла татарська орда.

— Ви мене примушуєте червоніти за сьогоднішній ранок, — промовив я.

— Зовсім ні. Ви вчинили, як правдивий християнин. Для праці й відпочинку маємо означений час, для доброго діла означених годин немає. Ще раз сердечно дякую вам за вашу сьогоднішню візиту. До побачення! Сьогодні обідаємо вдома, приходьте. Побачите Бельведерського (так звав він Аполлона Миколаєвича Мокрицького, учня Брюлова, палкого приклонника Шіллєра), тягніть і його з собою, — додав він, одходячи.

На вулиці я розпрощався з Венеціановим і пішов повідомити Карла Павловича про результат своєї дипломатії. Але, нажаль, не знайшов навіть Лукіяна. Ліпін, спасибі йому, виглянув із кухні й сказав, що вони пішли до портику (портиком у нас звався будинок за теперішнім академічним садком, де містились робітні: Брюлова, барона Клодта, Зауервейда й Басіна). Я туди, там замкнено. Через Літейний двір я вийшов на вулицю і, проходячи повз крамницю Давіцетті, побачив у вікні кучерявий профіль Карла Великого. Побачивши мене, він вийшов на вулицю.

— Ну що? — запитав він.

— Де ви сьогодні обідаєте? — спитав я.

— Не знаю, а що?

— А от що, — кажу я, — ходім обідати до Венеціанова; він вам такі чудеса розповість про амфібію, яких ви напевно ніколи не чули та ніколи й не почуєте.

— Добре, ходім, — сказав він, і ми вибрались до Венеціанова.

За обідом старий розповів нам історію своєї сьогоднішньої візити і, коли дійшла мова до "американського дикуна", всі ми зареготалися, й обід закінчився гістеричним сміхом.

Між Великим і Середнім Проспектом, на Сьомій Лінії, в домі Кастюріна, товариство допомоги малярам наймало велике помешкання для пяти пансіонерів. Крім кімнат, що їх займали пансіонери, там ще були дві студійні салі, прикрашені античними статуями, а саме: Венерою Медицейською, Аполлоном, Ґерманіком і ґрупою ґлядіяторів. Цей притулок, — замість ґіпсового класу, — за протекцією Тараса натурника я призначив для свого учня. Крім згаданих статуй, був там іще людський кістяк, а знання кістяка для нього було необхідне, тимбільше, що він із памяті рисував анатомічну статую Фішера, а про кістяк не мав ані тямки.

З цією спасенною метою, другого дня після обіду у Венеціанова, я пішов з візитою до В. І. Григоровича, що був тоді секретарем товариства, і випросив у нього дозвіл для мого учня відвідувати студійні салі пансіону.

Послужливий Василь Іванович дав мені — ніби квиток на вступ — записку до художника Головні, що жив разом із пансіонерами за старшого. Не слід би було мені спинятися на такому мізерному явищі, як маляр Головня, але тому, що він — явище вийняткове, особливо ж серед малярів, то й скажу про нього кілька слів.

Сильно, різко зарисована фіґура Плюшкіна — блідне перед цим анти-малярем Головнею. У Плюшкіна принаймні були молодощі, а тимсамим і радощі, неповні, негучні, та все таки радощі, а в цього бідолахи не було нічого й подібного до молодощів та радощів.

Він був пансіонер товариства допомоги малярам і коли, згідно з правилами конкурсу академії мистецтв, повинен був виконати програму на другу золоту медалю (сюжет програми був: Адам і ва над трупом свого сина Авеля), то для виконання картини треба було жіночої моделі, а її в Петербурзі нелегко, а головне недешево можна дістати. Хлопчина збагнув, що до чого, й пішов до щедрого протектора малярів і тодішнього голови товариства допомоги малярам — Кікіна просити допомоги, себто грошей, щоб найняти натурницю. Діставши асиґнацію на сто карбованців, він зашив її до сінника, а первозданну красуню змалював із ляльки, що вживають малярі, як укладають драперії.

Хто знає, яку ціну має золота медаль для молодого маляра, той зрозуміє огидну душу юнака-скнари. Перед ним Плюшкін — просто марнотратна людина.

Оцьому моральному виродкові представив я з запискою свого морально прекрасного знайду. На перший раз я сам вийняв із шафи кістяк, посадовив його на стільці в позі очайдушного гульвіси й, легкими рисами зазначивши загальну позицію кістяка, запропонував своєму учневі нарисувати деталі.

За два дні я з великим задоволенням порівнював його рисунок із анатомічними літоґрафованими рисунками Басіна й переконався, що деталі виразніші та вірніші. Та в цьому, мабуть, винне було побільшальне шкло, через яке я дивився на свого знайду. Автім, будь що будь, — мені його рисунок подобався.

Він і далі зрисовував кістяк у різних позах (за протекцією натурника Тараса) та статую повішеного Аполлоном Мідаса. Все йшло своєю чергою, і своєю чергою минала зима й наближалась весна. Учень мій помітно став худнути, бліднути й задумуватись.

— Що з тобою? — питав я його, — чи ти здоровий?

— Здоровий, — відповідав він сумно.

— Чого ж ти плачеш?

— Я не плачу, я — так.

А сльози потоком лилися з його гарних виразистих очей. Я не вмів одгадати, яка тому причина, і зачинав уже думати, чи не стріла лихого амура вразила його непорочне, молоде серце. Але одного ранку на провесні він сказав мені, що відвідувати мене щодня не може, бо з понеділка почнуться роботи, і йому знов треба буде красити паркани.

Як умів, я підбадьорював його, але про наміри Карла Павловича не говорив йому ані слова, головне тому, що й сам абсолютно не знав нічого такого, на чому б можна було заснувати надію.

В неділю відвідав я його хазяїна з думкою, чи не можна було б замінити мого учня звичайним малярем.

— Чому не можна? Можна, — відповів хазяїн, — поки малярська праця ще не почалась, а тоді вже вибачте: він у мене рисувальник, а рисувальник, самі знаєте, чого вартий у нашому мистецтві. Але як ви гадаєте, — говорив він далі — чи спроможеться він поставити за себе робітника?

— Я сам його поставлю.

— Ви? — здивовано запитав хазяїн. — Та з якої радости, з якої користи ви клопочетесь?

— Так, — відповів я, — знечевя, для власної приємности.

— Добра приємність, — кидати гроші! Видко, у вас їх кури не клюють, — завважив мій розмовник і, усміхнувшись, задоволений з себе, говорив далі:

— Скажім, скільки ви берете за портрет?

— Це залежить од того, який портрет, — відповів я, вгадуючи його думку, — а також од того, хто замовляє. От із вас, наприклад, я більше, як сто карбованців сріблом, не візьму.

— Е ні, добродію, беріть по сто карбованців з кого хоч, а з нас як десяток візьмете, то це ще сяк-так.

— То краще ми зробимо так, — відповів я, простягаючи йому руку, — відпустіть до мене місяця на два вашого рисувальника, — от вам і портрет.

— На два, — проговорив він, надумуючись, — на два забагато, не можу. На місяць можна.

— Ну, хоч на місяць, — згода, — відповів я, і ми, як баришники, вдарили по руках.

— Коли ж почнем? — спитав він мене.

— Хоч завтра, — відповів я, — вдягаючи на голову капелюха.

— Куди ж ви? А могорич?

— Ні, спасибі; коли скінчимо, тоді можна буде. До побачення.

— До побачення!

Що то є — один короткий місяць волі серед багатьох тяжких і довгих років неволі? В мірці маку — одне зернятко. Я любувався своїм приятелем напротязі цього щасливого місяця. Його виразисте молоде обличчя сяло такою ясною радістю, таким повним щастям, що я, прости мене Боже, позавидував йому. Бідний, але приємний і чистий його одяг здавався мені чепурним; навіть фризова його шинеля видавалась мені баєвою, з найкращої російської баї. У мадам Юрґенс підчас обіду ніхто не поглядав скоса то на нього, то на мене: отже не один я бачив у ньому таку щасливу зміну. Одного такого щасливого дня йшли ми вдвох до мадам Юрґенс і зустріли на Великому Проспекті Карла Павловича.

— Куди ви? — запитав він нас.

— До мадам Юрґенс, — відповів я.

— І я з вами. Мені щось ізненацька захотілось їсти, — сказав він і повернув з нами на Третю Лінію.

Карло Великий любив зрідка відвідувати моторну мадам Юрґенс: йому подобалась не сама прислужлива мадам і не її служниця Олімпіяда, що була моделлю для Агарі покійному Петровському, — йому подобалось, як справжньому мистцеві, наше різноманітне товариство. Там він міг побачити й бідного працьовника — сенатського урядовця, в єдиному, дуже нечепурному віц-мундирі, й університетського студента, худорлявого й бідного, що ласував обідом мадам Юрґенс за гріш, зароблений у багатого бурша-гульвіси за переписку лєкцій Фішера. Тут він багато-багато бачив такого, чого не міг бачити ні в Дюме, ні в Сен-Жоржа.

Юрґенс пропонувала, що застелить стіл в окремій хаті й нашвидку зготує якусь страву, від чого він, як справжній соціяліст, завжди відмовлявся. Та на цей раз не відмовився, звелів накрити стіл в окремій кімнаті на три особи й послав Олімпіяду до Фоґта по пляшку Джаксона.

Мадам Юрґенс землі під собою не чула, — так почала бігати й заметушилась, що мало не стягнула з голови своєї нової перуки разом із чепцем, коли згадала, що слід його змінити для такого дорогого гостя.

Брюлов для неї був справді дорогий гість. Від того самого дня, коли він уперше відвідав її, у неї число харчівників день за день почало збільшуватись; та ще й які харчівники — не шушваль якась: малярі, студенти та двадцятикопійчані сенатські урядовці, — а люди, для яких потрібна була пляшка Медоку та якийсь особливий біфштекс. І це цілком природно. Коли платять четвертака за те, щоб подивитися на даму з Амстердаму, то чому не заплатити тридцяти копійок, щоб ізблизька глянути на Брюлова. І мадам Юрґенс добре це розуміла та по змозі використовувала.

Учень мій мовчки сидів за столом, мовчки й блідий випив шклянку Джаксону, мовчки стиснув руку Карла Великого й мовчки прийшов додому; а вдома вже, не роздягаючись, упав на підлогу та й проплакав решту дня й цілу ніч.

Ще тиждень залишалося йому бути вільним, але він другого дня після описаного мною обіду згорнув свої рисунки і, не сказавши мені й слова, вийшов за двері. Я думав, що він пішов, як звичайно, на Сьому Лінію, а тому й не питав його, куди він іде. Надійшла пора обідати, — його нема; настала й ніч, — його нема. Другого дня я пішов до його хазяїна, — і там немає. Я злякався й не знав, що думати. Третього дня надвечір він приходить до мене блідіший, ніж звичайно, і стурбований.

— Де ти був? — питаю я. — Що тобі? Ти хорий? Нездужаєш?

— Нездужаю, — ледви чутно провив він.

— Я послав двірника за Жадовцевим, районовим лікарем, а сам почав роздягати його і класти до ліжка. Він, як слухняна дитина, корився мені. Жадовцев зміряв пульс і порадив мені відвезти його до шпиталю, — тому, мовляв, що гарячку при ваших засобах удома лікувати небезпечно.

Я послухав його й того самого вечора відвіз свого бідного учня до шпиталю св. Марії Магдалини біля Тучкового мосту.

Завдяки впливові районового лікаря Жадовцева, мого хорого прийняли, поминаючи формальні приписи. Другого дня я повідомив його хазяїна про те, що сталося, й формальності були виконані з усіма подробицями.

Я відвідував його щодня по кілька разів, і кожного разу, коли я виходив із шпиталю, мені ставало все сумніше. Я так звик до нього, він став мені такий рідний, що без нього я не знав, куди подітися. Піду було на Петербурзьку Сторону, заверну до Петровського парку (що його в той час почали були насажувати), вийду до дач Соболевського і знову назад до шпиталю, а він все горить огнем. Запитую в доглядачки:

— Що ж, не приходить до памяті?

— Ні, пане.

— Не маячить?

— Тілько повторює: червоний та червоний.

— А більш нічого?

— Нічого, пане.

І я знов вихожу на вулицю, знову йду Тучковим мостом, одвідую дачу п. Соболевського, і знову вертаюсь до шпиталю.

Вісім день так минуло. Девятого дня прийшов він до памяті і, коли я підходив до нього, він подивився на мене так пильно, так виразисто й сердечно, що я цього погляду не забуду ніколи. Хотів він мені щось сказати, та не міг, хотів простягнути мені руку й тілько заплакав. Я вийшов.

В коридорі черговий лікар, що зустрівся мені, сказав, що небезпека минула, що молоді сили перемогли.

Заспокоєний добрим медиком, я прийшов до свого помешкання. Закурив цигару. Цигара не смакувала. Я кинув її й вийшов на бульвар. Все щось не так, все чогось бракує моїй радості.

Я пішов до академії, зайшов до Карла Павловича, — нема вдома. Вихожу на набережну, а він стоїть собі коло величезного сфінкса й дивиться, як по звільненій од льоду Неві пливе човен з веселими пасажирами, а за ним тягнеться довгий, тоненький срібний струмок.

— Скажіть, ви були в мене в робітні? — запитав він мене, не вітаючись.

— Не був, — відповів я.

— Ходім.

І ми мовчки пішли до його домашньої робітні. Там застали ми Ліпіна. Він приніс із собою палітру із свіжими фарбами і, сівши на вигідному кріслі, милувався не висохлим іще ескізом портрета В. А. Жуковського. Коли ми ввійшли, бідний Ліпін схопився з крісла, — засоромився, як школяр, пійманий на місці злочину.

— Сховайте палітру: сьогодні працювати не буду, — сказав Карло Павлович Ліпіну й сів на його місце; принаймні з півгодини він мовчки дивився на свій твір і, звернувшись до мене, промовив:

— Вираз очей повинен бути лагідніший: його поезії такі лагідні, солодкі. Правду я кажу?

І, не давши мені відповісти, говорив далі:

— А знаєте ви призначення цього портрету?

— Не знаю, — відповів я.

Мовчимо ще хвилин десять; потім він підвівся, взяв капелюха й промовив:

— Ходім на вулицю, я розкажу вам про призначення портрету.

Та коли вийшли, він сказав:

— Я роздумався; про такі речі не розповідають передчасно. Дото ж я цілком певний, що ви — людина нецікавої вдачі, — додав він, жартуючи.

— Коли ви так хочете, — відповів я, — нехай це буде для мене загадкою.

— Тілько до другого сеансу. — Ну, а що з вашим протеже, чи вже краще йому?

— Почав приходити до памяті.

— Так значить небезпека минула?

— Принаймні, так лікар каже.

— До побачення, — сказав він, простягаючи руку, — зайду до Гальберґа. Ледве чи він устане, бідний, — додав він сумно, і ми розсталися.

Цей таємничий портрет мене зацікавив надзвичайно. Я трохи здогадувався про його призначення; і хоч як мені хотілося переконатись у правдивості мого здогаду, все ж я мав стільки мужности, що навіть не натякнув про це Карлові Великому.

Щоправда, одного гарного ранку зробив я візиту В. А. Жуковському, ніби — щоб полюбуватися сухими контурами Корнеліюса і Петра Гесса, а справді — чи не довідаюсь чого про таємничий портрет. Однак я помилився.

Клєнце, Вальгалля, Пінакотека та взагалі Мюнхен заповнили цілий ранок; навіть про Дюссельдорф не було згадано ані одним словом, а портрет — неначе б зовсім не існував на світі.

Ентузіястичні похвали, що їх незабутній Василь Андрієвич оддавав німецькому мистецтву, перервав своїм приходом граф М. Ю. Вєльгорський.

— Ось вина й причина теперішніх ваших клопотів, — сказав Василь Андрієвич, показуючи на мене графові.

Граф із почуттям стиснув мені руку. Я вже придумав був запитання, але ввійшов слуга й назвав прізвище якогось незнайомого мені "превосходительства". Я відчув, що проєкт мій не на часі, попрощався й вийшов, як кажуть, піймавши облизня.

А тимчасом молода сила перемагала. Мій учень, як той казковий славутній велетень, оживав та видужував не днями, а годинами. За якийсь тиждень він після двохтижневої гарячки встав і ходив, тримаючись, щоправда, за своє ліжко, але такий сумний і невеселий, що я, не зважаючи на поради лікаря — не розмовляти з ним про абстрактні речі, запитав його раз:

— Видужуєш? Тобі весело? Чого ти нудишся?

— Я не нужуся, мені весело, але я не знаю, чого мені хочеться... Я хотів би читати.

Я запитав лікаря, чи можна йому дати щось читати.

— Не давайте, а особливо чогось поважного.

— Що ж маю з ним робити? Доглядачем йому я не можу бути, чим же тут допомогти йому?

Коли я так роздумував, встала мені в памяті "Перспектива" Альберта Дюрера з російськими поясненнями, що я її колись виучував, — виучував та й кинув, не дійшовши пуття. І дивно, що згадав я оце про плутанину Альберта Дюрера й цілком забув про вдатний, прекрасний курс лінійної перспективи нашого професора Воробйова. Рисунки з цього курсу перспективи були в мене в портфелі (щоправда, в безладді). Я зібрав їх і, порадившись наперед із лікарем, оддав їх своєму учневі разом із циркулем і трикутником, та тут таки прочитав йому й першу лєкцію лінійної перспективи. Другу й третю лєкцію перспективи було вже зайве йому поясняти: як швидко видужував, так швидко й засвоював він цю математичну науку, не знаючи — доречі сказати — й чотирьох правил аритметики.

Лєкції перспективи скінчились. Я попросив старшого лікаря виписати мого учня із шпиталю, але лікар пояснив мені, що для остаточного видужання треба йому перебути під медичним доглядом ще принаймні з місяць. З тяжким серцем погодився я на це.

За ввесь той час я часто зустрічався з Карлом Павловичем, бачив двічі чи тричі портрет В. А. Жуковського після другого сеансу. У розмові з Карлом Павловичем запримічав я ненавмисні натяки на якусь таємницю, але не знаю чому, я сам одхиляв його отвертість. Я начебто чогось боявся, — автім майже догадувався про таємницю.

Таємниця незабаром одкрилася. 22 квітня 1838 року зрана дістаю власноручну записку В. А. Жуковського такого змісту:

"Шановний добродію

N. N.

Приходьте завтра в одинадцятій годині до Карла Павловича й дожидайте мене в нього. Конче мене там дожидайте, хоч би як пізно я приїхав.

В. Жуковський.

P.S. Приведіть і його з собою".

Сльозами залив я цю святу записку і не сховав її в кишеню, боячися згубити, а стиснув у жмені та й побіг до шпиталю. Швейцар, хоч і мав наказ пускати мене кожної години дня, цим разом не пустив, сказавши: "Рано, пане добродію, хорі ще сплять". Це мене трохи охолодило; я розняв жменю, розгорнув записку, прочитав її мало не по складах, обережно згорнув і, поклавши до кишені, повільно вернувся до свого помешкання, дякуючи в думці швейцарові за те, що він мене спинив.

Давно, дуже давно, ще в приходській школі потай од учителя читав я вславлену "Перелицьовану Енеїду" Котляревського, а в ній слова:

Коли чого в руках не маєш,

То не кажи, що вже твоє.

Ці два вірші так глибоко запали мені в память, що я й тепер, повторюючи їх, часто прикладаю до діла. Оті два вірші й стали мені в памяті, коли я вертався додому. Бож справді, чи знав я напевно, що ця свята записка щось має до його справи? Не знав, тілько передчував, а передчуття часто обманює. А що, коли б воно й тепер обмануло? Яке страшне лихо вчинив би я, та ще й кому — найулюбленішій людині! Від самої такої думки я жахнувся.

За цей день, що так довго тягнувся, я разів із двадцять підходив до дверей Карла Павловича і з якоюсь неясною тривогою вертався назад; чого я боявся, сам не знаю. За двадцять першим разом я зважився подзвонити, і Лукіян, виглянувши з вікна, сказав: "Їх немає вдома". У мене мов гора впала з плечей, наче я зробив велике діло й нарешті зітхнув вільно.

Жваво вихожу я з академії на Третю Лінію, а назустріч — Карло Павлович. Зразу стало мені якось ніяково, і я хотів був утікати від нього, але він спинив мене, питаючись:

— Дістали ви записку Жуковського?

— Дістав, — ледве чутно відповів я.

— Приходьте ж завтра до мене в одинадцятій годині. До побачення! Та... коли він здужає, приведіть і його з собою, — додав він, одходячи.

Так, — подумав я, — тепер немає жадного сумніву, а все таки:

Коли чого в руках не маєш,

То не кажи, що вже твоє.

Минуло кілька хвилин, і ця мудра наука розвіялась із моєї непрактичної голови. Обгорнуло мене необорне бажання привести завтра мого недужого до Карла Павловича. А чи дозволить лікар? — от питання. І щоб його вирішити, я пішов до лікаря на кватиру, застав його вдома й оповів, що за причина моєї несподіваної візити. Лікар розказав мені про кілька випадків божевілля, що його причиною були несподівані радощі чи горе. "А тимбільше, — закінчив він, — що ваш протеже ще не зовсім одужав після гарячки". На такі арґументи не було що відповідати і, подякувавши лікареві за добру раду, я попрощався й вийшов на вулицю.

Довго без ладу вештався я по вулиці; хотів зайти до старого Венеціанова, чи не скаже він мені чогось певного, та було вже за північ, а він не те, що ми бурлаки, — чоловік жонатий, і не думай о-півночі до нього заходити. Чи не піти мені, поміркував я, на Троїцький міст полюбуватися сходом сонця? Але до Троїцького мосту було неблизько, а я почав уже відчувати втому. Чи не обмежитися мені безтурботним сидінням біля цих величезних сфінксів? На одно вийде, — Нева й тут та сама. Та сама, та не та. І, надумавшись, я пішов до сфінксів. Сівши на ґранітову лавку й притулившись до бронзового ґрифона, я довго милувався тихоструйною красунею Невою.

Як сходило вже сонце, до Неви прийшов швейцер Академії по воду й збудив мене та, ніби навчаючи, примовляв:

— Добре, що люди ще не ходять, а то подумали б, що якийсь волоцюга.

Подякувавши швейцарові десятьма копійками за послугу, я пішов додому й заснув уже справжнім — хазяйським, як кажуть, сном.

Точно на одинадцяту годину був я в помешканні Карла Павловича. Лукіян, одчиняючи мені двері, сказав: "Просили почекати". В робітні мені впала в око славна, але мені тілько з чутох та з естампу Міллєра знана, картина Цампієрі "Іоан Богослов". І знов непевність: чи не з приводу цієї картини пише мені Василь Андрієвич? Так для чого ж він пише: "приведіть і його з собою". Записка була при мені, я вийняв її і, прочитавши кілька разів постскриптум, трохи заспокоївся та підійшов був до картини ближче, але проклятий сумнів не давав мені вповні натішитися цим високо мистецьким твором.

Читайте також:

1. Henri Matisse- Биография художника на английском.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 571