Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Суть та характеристика середовища МЕВ 7 страница

Розшарування груп країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

При значній різноманітності країн, що розвиваються, їхніх характерних рис і особливостей можна виділити ряд спільних ознак, що дозволяє розглядати ці країни як певну стійку спільність.

Такими ознаками переважно є:

- багатоукладний характер економіки;

- низький рівень розвитку національних економік, відсталість промисловості, сільського господарства і соціальної інфраструктури (за винятком країн першої групи);

- залежне становище у системі світового господарства. Периферійний характер капіталізму.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. Перенаселення - це загальновідома проблема країн, що розвиваються. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем.

Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальником мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50-100% експортних доходів.

Характеризуючи загальну ситуацію становища країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити існування імовірності того, що найменш розвинені держави все більше “виштовхуватимуться” із системи світового господарства. Такий висновок зроблений учасниками Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) 1996 р. Підстави для нього дає той факт, що глобальний торгівельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинутих держав.

Прагнення вийти із “заклятого кола бідності”, стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізм усій економіці в цілому диктує країнам, що розвиваються, потребу активно залучати іноземний капітал.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позичкового капіталу. На групу держав “третього світу” припадало у 1980-1985 роках 25% сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986 -1990 роках - 17%. Одночасно частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу у підприємницькій формі становила у 1980-1985 роках - 2%, у 1986-1990 роках - 3%. Дані країни використовують розвиток туризму, надання трудових послуг, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.

З метою збільшення кількості залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливо пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, мають відчутний результат. За даними Всесвітнього банку, потік приватного капіталу в економіку країн, що розвиваються, у 1994 р. досягнув рекордної суми у 173 млрд. дол., незважаючи на значне скорочення темпів його зростання у порівнянні з періодом 1990-1993р.р. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд. дол.

Більш конкретний аналіз дозволяє виділити десять найбільших реципієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, з країн, що розвиваються. Це Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Таїланд.

 

14.3. “Нові індустріальні країни” у системі світового господарства

 

Окремо в групі країн, що розвиваються, виділяють так звані “нові індустріальні країни” (“нові індустріальні” економіки). Переважно до цієї групи відносять чотири країни Південно-Східної Азії - Гонконг (Сянган), Сінгапур, Тайвань, Республіку Корею, а також три латиноамериканські держави - Аргентину, Бразилію, Мексику. Це - нові індустріальні країни (НІК) першої хвилі або першого покоління, найбільш потужні з точки зору розвитку економіки. Учасниками НІК другого покоління вважають, як правило, Малайзію, Таїланд, Індію; третього покоління - Кіпр, Туніс, Туреччину, Індонезію; четвертого - Філіппіни, південні провінції Китаю або цілий Китай.

Спільні для всієї групи НІК зовнішні фактори їх економічного зростання, по-перше, це те, що через певні причини деякі “нові індустріальні країни” опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинутих країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею, як країни, що протистоять “комуністичному впливу” країн Східної Азії. Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів японських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом, та близьке розташування країн регіону.

Внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість “нових індустріальних країн” для промислово-розвинутих країн. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх “нових індустріальних країнах” склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинутих країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі “нові індустріальні країни” мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей фактор дозволяв транснаціональним компаніям із США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва при перенесенні його на територію цих країн. Латиноамериканські НІК на додаток до людських ресурсів мають добру сировинну базу та достатньо ємні внутрішні ринки.

Крім того, більшість НІК займають вигідне географічне розміщення (на перехресті світових торгово-економічних шляхів). Основним фактором економічних успіхів “нових індустріальних країн” стала обрана ними модель розвитку, яка загалом визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап - переважний розвиток імпортозаміщуючих галузей; 2-й етап - створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап - орієнтація на розвиток наукових галузей.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності в азіатських і латиноамериканських “нових індустріальних країнах”.

НІК Південно-Східної Азії створювали переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвиток високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських “нових індустріальних країн” була більш ефективною у плані стимулювання економічного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК.

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін “ринки, що виникають”. Ознаками включення у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції, у середньому 5% на рік, і величина ВНП на душу населення - 8160 дол.

 

14.4. Країни з перехідною ринковою економікою

 

З 1989 по 1995 рр. на економічній карті світу з’явився великий регіон перехідних економік. Перехідними називають такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки. Перехід має наперед визначену кінцеву мету - ринкову економіку та парламентську демократію.

Група перехідних економік не однорідна. ЇЇ можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Друга група – п’ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду Радянського Союзу. Вони успадкували найбільш консолідовану й довготривалу соціалістичну систему, розпад якої є результатом внутрішніх суперечностей. Економічні системи даних країн є частинами колись єдиного, планованого з одного центру господарського комплексу. Серед цих перехідних економік можна виділити країни й групи країн, які мають специфічні відмінності. За рівнем економічного розвитку Естонія ближче до Чехії, ніж, наприклад, до Туркменистану. Естонія є зразком перехідної економіки у малій, а Україна – у великій країні, не кажучи вже про супервелику перехідну економіку Росії.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, мають розвинуті галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Населення даних країн підтримує основні цінності, які формують “дух індустріальної цивілізації”. Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому. Дані економічні системи ґрунтуються на ринковому господарюванні різного рівня зрілості. Приватний сектор у них є головною частиною економіки, а у країн, що розвиваються, – якщо не головною, то легітимною і важливою частиною економіки. Фірми-підприємства у цих регіонах схильні переважно однаково реагувати на ринкові сигнали, хоч, щоправда, є значні розходження у межах цього типу поведінки.

 

Контрольні запитання

 

1. Які групи країн включає Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН?

2. В чому суть класифікації країн за рівнем доходу, прийнятої Світовим банком?

3. Якими є основні соціально-економічні ознаки країн, що розвиваються?

4. Виділіть основні фактори, що обумовили успішний розвиток “нових індустріальних країн” та виділення їх в окрему групу серед країн, що розвиваються.

5. Перелічіть особливості країн з перехідною ринковою економікою.


ТЕМА 15. МІЖНАРОДНИЙ БІЗНЕС ТА

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ

 

15.1. Суть та цілі міжнародного бізнесу, види, суб’єкти та сучасні форми міжнародного бізнесу

15.2. Основні особливості діяльності ТНК

 

15.1. Суть та цілі міжнародного бізнесу, види,

суб’єкти та сучасні форми міжнародного бізнесу

 

Міжнародний бізнес – найбільш загальна форма функціонування міжнародних економічних відносин в сучасних умовах. Її суть – підприємництво, яке здійснюється в міжнародній сфері.

Економічний зміст міжнародного бізнесу розкривається в господарських операціях, в яких беруть участь суб’єкти світового господарства. Він включає любі господарські операції, які проводяться між двома і більше державами. Такі ділові взаємозв’язки можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. Виходячи з цього, можна виділити такі типи міжнародного бізнесу:

- приватний, який здійснюють фізичні та приватні юридичні особи;

- державний, який здійснюють держави та їх представники.

Цілями міжнародного бізнесу є:

- розширення збуту (ринку збуту продукції, послуг, капіталів та робочої сили);

- придбання ресурсів, в тому числі їх нових джерел;

- диверсифікація.

Крім того, у випадку участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції проводяться з ціллю одержання прибутку. Діяльність фірм, які субсидуються державними органами, не завжди орієнтована на одержання прибутку.

Розширення збуту виступає основним мотивом участі фірм у міжнародному бізнесі.

Способи реалізації міжнародного бізнесу поділяються на операційні та функціональні. Операційні способи досягнення цілей включають:

- експорт;

- імпорт;

- транспорт;

- купівля-продаж ліцензій;

- франчайзинг;

- управлінські послуги (управлінський контракт);

- контракт про будівництво господарського об’єкта під ключ;

- прямі інвестиції;

- портфельні інвестиції.

Функціональні способи досягнення цілей міжнародного бізнесу:

- виробництво (оптимізація процесу міжнародного виробництва);

- маркетинг (здійснення міжнародних маркетингових операцій);

- фінанси (фінансові операції міжнародного бізнесу: розрахункові, кредитні, страхові тощо);

- бухгалтерський облік та контроль в міжнародній господарській діяльності;

- кадрова робота.

Основні види міжнародного бізнесу:

- промисловий;

- торговий;

- фінансовий;

- транспортно-комунікативний.

Основні суб’єкти міжнародного бізнесу:

- фізичні особи;

- фірми;

- союзи підприємців;

- представники держав;

- міжнародні організації;

- транснаціональні компанії.

Сучасні форми міжнародного бізнесу:

- експорт-імпорт товарів;

- експорт-імпорт послуг;

- господарська діяльність за кордоном: банківські операції, оренда, прокат, страхування, науково-дослідна та дослідно-конструкторська діяльність, менеджмент;

- інвестиційна діяльність;

- спільне підприємництво;

- транснаціональні компанії.

 

15.2. Основні особливості діяльності транснаціональних корпорацій

 

Транснаціональні корпорації (ТНК), на думку експертів ООН, є “двигунами світової економіки”. Вони широко використовують на своїх підприємствах усі форми міжнародного поділу праці і постійно винаходять нові форми, на них припадає близько 60% світової торгівлі, майже половина її - це внутрішньофірмовий обмін підприємств ТНК. Ведучі позиції займають транснаціональні корпорації у використанні і поширенні у всіх країнах досягнень НТП, сучасних методів управління виробництвом.

До транснаціональних корпорацій належать акціонерні компанії, що, зосередивши у своїх руках капітали власників з багатьох країн, створюють з їх допомогою в багатьох державах відділення, дочірні підприємства, філії, здійснюючи кооперацію або навіть інтеграцію їхньої діяльності, не застосовуючи ринкового обміну.

У західній економічній літературі можна зустріти безліч визначень міжнародних монополій: багатонаціональні корпорації, транснаціональні компанії, глобальні компанії тощо. Транснаціональні корпорації - це національні монополії з закордонними активами. Їх виробнича і торговельно-збутова діяльність виходить за межі однієї держави.

Корпорацією в США називають акціонерне товариство, а оскільки більшість сучасних транснаціональних корпорацій виникли в результаті міжнародної експансії американських компаній, цей термін ввійшов у їхнє визначення.

Правовий режим транснаціональних корпорацій припускає ділову активність, здійснювану в різних країнах за допомогою утворення в них філій і дочірніх компаній. Ці компанії мають відносно самостійні служби виробництва і збуту готової продукції, науково-дослідних розробок, послуг споживачам і ін. У цілому вони складають єдиний великий виробничо-збутовий комплекс з правом власності над акціонерним капіталом тільки представників країни-засновника. У той же час, філії і дочірні компанії можуть бути змішаними підприємствами з переважно національною участю.

Багатонаціональні корпорації (БНК) - це власне міжнародні корпорації, що поєднують національні компанії ряду держав на виробничій і науково-технічній основі. З погляду міжнародного права, відмінними ознаками багатонаціональних корпорацій є: 1) наявність багатонаціонального акціонерного капіталу; 2) існування багатонаціонального керівного центру; 3) комплектування адміністрації іноземних філій кадрами, що знають місцеві умови. Останнє, до речі, властиво і багатьом транснаціональним корпораціям. Взагалі, границі між цими двома групами міжнародних компаній дуже рухливі, можливий перехід однієї форми в іншу.

До транснаціональних і багатонаціональних корпорацій додають і глобальні корпорації (ГК), що виділилися із середовища міжнародних компаній. Вони виникли в 80-і роки і продовжують набирати силу. Глобальні корпорації представляють усю міць сучасного світового фінансового капіталу. Найбільшою мірою до глобалізації тяжіють хімічна, електротехнічна, електронна, нафтова, автомобільна, інформаційна, банківська і деякі інші галузі.

Материнська (головна) компанія централізовано контролює усі відділення, розробляє загальну стратегію в розподілі ресурсів між ними, поділяє ринки збуту, тобто батьківська компанія і її відділення представляють собою єдиний економічний організм. Існують при цьому варіації внутрішньої структури ТНК, коли філіям дається більша чи менша ступінь оперативно-господарської і фінансової самостійності.

Прагнучи до максимізації прибутків, ТНК вибирають характер діяльності в різних країнах: у багатьох з них вони продають товари, але часто вигідніше здійснювати виробничу діяльність за рубежем. До цього спонукає неоднакова наділеність факторами виробництва, економія на масштабах виробництва, складність проникнення на товарні ринки в зв'язку з протекціоністською політикою держав і багато чого іншого. У підсумку все більша кількість корпорацій розвертають міжнародну діяльність і одержують усе більшу частину прибутків за кордоном. Географія і масштаб діяльності ТНК постійно змінюються в залежності від економічних умов, що складаються в окремих країнах і світовому господарстві в цілому. Однак діяльність фірм за кордоном вимагає вивчення статистики, національних законів і стану ринків тієї країни, у яку експортується капітал.

Для кожного підприємства є загальні риси в стратегії закордонного інвестування. До них відносяться:

- формування цілей майбутньої операції;

- оцінка можливостей і рівня конкурентноздатності підприємства;

- вибір головного напрямку закордонної діяльності (торгівля, кооперація у виробництві чи науці);

- вибір організаційної форми закордонної діяльності;

- оцінка інвестиційного клімату в приймаючій країні;

- вивчення і вибір юридичних форм закордонних підприємств;

- розробка конкретної програми дій з можливими партнерами в приймаючій країні.

До цілей закордонного інвестування може відноситися збільшення прибутку за рахунок вигідного вкладення капіталу в країнах, що володіють ресурсами (дешева сировина, дешева, але кваліфікована робоча сила). До вигод виробництва за кордоном можна віднести пільгове податкове законодавство для підприємств, тверду торгову політику. Іноді приваблює зручність транспортного обслуговування, підвищення технічного рівня виробництва за рахунок запозичення закордонного досвіду, впровадження власних наукових досліджень, а також налагодження організації роботи спільних підприємств.

Причини виникнення транснаціональних корпорацій. Найбільш загальною причиною їхнього виникнення є інтернаціоналізація виробництва і капіталу на основі розвитку продуктивних сил, що виходять за межі національно-державних кордонів.

До числа конкретних причин виникнення транснаціональних корпорацій відносять прагнення до одержання надприбутку. У свою чергу, жорстка конкуренція, необхідність вистояти в цій боротьбі також сприяли концентрації виробництва і капіталу в міжнародному масштабі і появі ТНК.

До числа таких форм ТНК відносять:

- ліцензування;

- франчайзинг;

- управлінські контракти;

- надання технічних і маркетингових послуг;

- здавання підприємств “під ключ”;

- обмежені у часі договори із створення спільних підприємств і угоди здійснення окремих операцій.

На практиці часто важко чітко провести межу між тою чи іншою формою діяльності транснаціональних корпорацій. Вони використовуються недиференційовано і часто переплітаються. Однією з новітніх форм завоювання транснаціональними корпораціями міжнародних ринків є створення ними за кордоном спеціальних інвестиційних компаній. Активна виробнича, інвестиційна, торгова діяльність ТНК дозволяє їм виконати функцію міжнародного регулятора виробництва і розподілу продукції і навіть, як вважають експерти ООН, сприяти економічній інтеграції у світі.

Транснаціональні корпорації захоплюють сфери, що традиційно вважалися областю державних інтересів, - роблять висновок експерти ООН у доповіді ЮНКТАД про транснаціональні корпорації (1993 р.). Разом з тим, мова не йде про рух до повної інтеграції світової економіки під керівництвом транснаціональних корпорацій. У дійсності, діяльність ТНК веде до інтеграції, інтернаціоналізації тільки в тих рамках і межах, що визначені одержанням максимального прибутку.

Відзначаючи позитивні сторони функціонування транснаціональних корпорацій у системі світового господарства і міжнародних економічних відносин, варто сказати і про їхній негативний вплив на економіку тих країн, де вони функціонують. Фахівці вказують на:

- протидію реалізації економічної політики тих держав, де ТНК здійснюють свою діяльність;

- порушення державних законів. Так, маніпулюючи політикою трансферних цін, дочірні компанії ТНК, що діють у різних країнах, вміло обходять національні законодавства з метою приховування доходів від оподатковування, шляхом перекачування їх з однієї країни в іншу;

- встановлення монопольних цін, диктат умов, що утискає інтереси країн, що розвиваються.

У цілому транснаціональні корпорації - це досить складний феномен у системі світогосподарських зв'язків, що вимагає постійної уваги, вивчення і міжнародного контролю.

 

Контрольні запитання

 

1. Виділіть суть та цілі міжнародного бізнесу.

2. Охарактеризуйте суб’єктів та сучасні форми міжнародного бізнесу.

3. Виділіть основні причини створення та функціонування ТНК.

4. Яку роль відіграють ТНК у світі?

 

ТЕМА 16. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

16.1. Банк міжнародних розрахунків (БМР)

16.2. Міжнародний валютний фонд (МВФ)

16.3. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)

16.4. Регіональні банки розвитку

 

Міжнародні і регіональні валютно-кредитні та фінансові організації - це інститути, які створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних, валютно-кредитних і фінансових відносин.

До таких організацій належать:

- Банк міжнародних розрахунків (БМР);

- Міжнародний валютний фонд (МВФ);

- Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

- регіональні банки розвитку.

 

16.1. Банк міжнародних розрахунків (БМР)

 

Банк міжнародних розрахунків - перший міждержавний банк - було організовано у 1930 році в Базелі як міжнародний банк центральних банків. Його організаторами були емісійні банки Англії, Франції, Італії, Німеччини, Бельгії, Японії та група американських банків на чолі з банкірським будинком Моргана.

Одним із завдань БМР було полегшити розрахунки за репараційними платежами Німеччини і військовими боргами, а також сприяти співробітництву центральних банків і розрахункам між ними. Свою головну функцію - координатора центральних банків провідних розвинутих країн - БМР зберігає й досі. Він об’єднує центральні банки 30 країн, головним чином - європейських. З 1979 року БМР проводить розрахунки між учасницями Європейської валютної системи, виконує функції депозитарію Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), здійснює операції за дорученням ОЕСРК (Організація економічного співробітництва розвинутих країн) і країн, які беруть в ній участь.

БМР виконує депозитно-позичкові, валютні, фінансові операції, купівлю-продаж і зберігання золота, виступає агентом центральних банків. Як західноєвропейський міжнародний банк, БМР здійснює міждержавне регулювання валютно-кредитних відносин.

 

16.2. Міжнародний валютний фонд

 

Міжнародний валютний фонд (МВФ) - міжнародна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованого закладу ООН.

МВФ створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) 1944 року, але він почав функціонувати з березня 1947 р. Правління МВФ знаходиться у Вашингтоні, а його відділення - у Парижі. Правління складається з п'яти головних департаментів: для Африки, Європи, Азії, Середнього Сходу і Західної півкулі.

Офіційними цілями МВФ є:

- сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, багатогранної системи платежів і усунення валютних обмежень;

- надання державам-членам коштів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Статут МВФ змінювався двічі:

- у 1968 - 1969 рр. було внесено першу серію поправок у зв'язку з введенням СДР;

- у 1976 - 1978 рр. - друга серія поправок, яка відображала заміну Бреттон-Вудської валютної системи новою Ямайською валютною системою.

Капітал МВФ утворюється за рахунок внесків держав-членів відповідно до встановленої для кожного з них квоти, розмір якої залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій капіталістичній економіці і міжнародній торгівлі. У 1947 році у Фонд входило 49 країн і загальна сума квот складала 7,7 млрд. дол. До 30 червня 1991 року учасниками МВФ було вже 155 країн-членів і капітал (сплачений) склав 90 млрд. дол. СДР (СДР = 1,2 дол. США). З цієї суми 2/3 належить промислово розвинутим країнам (у тому числі США - 1/5), 1/3 - країнам, що розвиваються, які складають 4/5 членів Фонду.

Виходячи з розмірів квот, розподіляються голоси між країнами у керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР її квоти. 46% усіх голосів належить США і країнам Європейського союзу (ЄС), 34% — країнам, що розвиваються.

Керівним органом МВФ є Рада керуючих, яка збирається раз на рік у складі представників усіх країн-учасниць.

Виконавчим органом є Директорат, який складається з шести членів, яких призначають країни з найбільшими квотами, і 16 членів, котрих вибирають за географічним показником.

Дорадчим органом є Тимчасовий комітет Ради керуючих, до складу якого входять міністри фінансів 22 країн.

У статут МВФ внесено зміни у зв’язку з введенням Ямайської валютної системи. Вони були ратифіковані більшістю членів Фонду 1 квітня 1978 року. Частка США у капіталі Фонду знизилась за 1947 - 1987 рр. з 36,2% до 20,1%; у загальній кількості голосів - з 26,7% до 19,3%, та, все ж, вони зберегли право вето при вирішенні найважливіших питань. Трохи підвищилася питома вага голосів і квот країн, що розвиваються, головним чином країн - експортерів нафти.

Кредити МВФ поділяються на кілька видів:

- кредити, що надаються в межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може отримати кредит у Фонді - позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 - 5 років. Погашення позики проводиться зворотним шляхом - викуп через певний термін національної валюти за вільно конвертовану. У межах 25% квоти країна отримує кредити без обмежень, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду. Цей кредит не повинен перевищувати 200% квоти;

- кредити, що надаються понад резервну частку. Позики видаються після попереднього вивчення Фондом валютно-економічного стану країни і виконання вимог МВФ щодо проведення стабілізаційних заходів.

Стабілізаційні програми МВФ передбачають обмеження внутрішніх кредитів, бюджетних витрат, заробітної плати і ведуть до зниження темпів економічного зростання, що переважно йде врозріз з національними інтересами держави-позичальника.

Однак отримання позики у МВФ дає можливість країнам розраховувати на вагомі кредити в приватних банках.

МВФ відіграє важливу роль у міждержавному регулюванні валютно-кредитних відносин. Відповідно до Бреттон-Вудської угоди, перед Фондом було поставлено завдання щодо упорядкування валютних курсів, тобто регулювання і підтримання стійкості паритетів країн-членів (у золоті або доларах). Без санкції Фонду країни не мали права змінювати паритети валют більш як на 10%, а також допускати при проведенні операцій відхилення від паритету більше ± 1% (з грудня 1971 р. - більше ± 2,25%).

Відповідно до статуту МВФ, держави - члени Фонду повинні були на базі фіксованих валютних курсів вводити в обіг валюти за поточними операціями і проводити політику, спрямовану на повне усунення валютних обмежень. Але на практиці ці положення не могли бути виконані багатьма країнами. Наприклад, валютні обмеження було відмінено лише 60 країнами - членами МВФ.

Країни - члени МВФ зобов'язані надавати йому інформацію про офіційні золоті запаси і валютні резерви, стан економіки, платіжного балансу, грошового обігу, закордонні інвестиції тощо. Ці дані використовуються приватними банками для вивчення платоспроможності країн-позичальників.

Важливо відзначити, що членство країни у МВФ є обов'язковою умовою при її вступі в Міжнародний банк реконструкції та розвитку, і також для отримання пільгових кредитів у його дочірній організації - Міжнародній асоціації розвитку.

16.3. Міжнародний банк реконструкції та розвитку


Читайте також:

  1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  3. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
  4. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
  5. А. В. Дудник 1 страница
  6. А. В. Дудник 10 страница
  7. А. В. Дудник 11 страница
  8. А. В. Дудник 12 страница
  9. А. В. Дудник 2 страница
  10. А. В. Дудник 3 страница
  11. А. В. Дудник 4 страница
  12. А. В. Дудник 5 страница




Переглядів: 577

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Суть та характеристика середовища МЕВ 6 страница | Опорний конспект лекцій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.033 сек.