Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Бойцов М., Шукуров Р. 21 страница

 

Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ. ЗО серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рішуче, і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.

 

Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.

 

У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павлен-ком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р.проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.

 

Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:

 

політична сфера:

— встановлення терористичної диктатури;

— застосування жорстких репресій проти політичних противників;

— обстоювання гасла «единой и неделимой», яке стало основною ідеологічною засадою білого руху;

 

економічна сфера:

— відновлення поміщицької влади на землю;

— стягнення з селян примусових контрибуцій;

— запровадження своєрідної «денікінської продроз-кладки» — разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;

— відродження свободи торгівлі;

— ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;

— обіцяння аграрної реформи («Земельна реформа і ... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Кутєпов, — тоді ми знову дійдемо до Москви);

 

сфера культури та національних відносин:

— обмеження сфери вжитку української мови;

— закриття українських газет та журналів;

— припинення діяльності Української Академії Наук;

— посилення шовінізму, національної ворожнечі.

 

Безумовно, така політика не могла мати широкої підтримки, більше того, вона викликала обурення та протест народних мас. Стихійна хвиля народного невдоволення стимулювала появу масового партизанського руху — вже восени в денікінському тилу діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-партизанського руху свідчить те, що партизанські формування тримали під своїм контролем значні території, інколи навіть створювали свої органи управління (на Мико-лаївщині навколо села Баштанка три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволодівали такими великими містами, як Полтава, Кременчук, Єлисаветград тощо.

 

Одностайно виступаючи проти денікінського окупаційного режиму, партизанські загони між тим мали різну політичну орієнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до політично невизначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні політичні сили створювали центри для керівництва повстанцями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили Зафрон-тове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, а у Кам'янці-Подільському було сформовано Центральний міжпартій-ний повстанський комітет, що став координуючим центром для загонів, які боролися за відновлення УНР.

 

Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) державний та партійний діяч. Народився у м. Венгру в (нині Польща) в сім'ї робітника. В1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початкову школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р. до березня 1918 р. на партійній роботі в Петрограді, член ВЦВК РРФСР. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. На І з'їзді КП(б)У прихильник створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У1918 р. виконував обов'язки народного секретаря фінансів у радянському уряді України. В1919— 1920 pp. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім член президії УРНГ, з грудня 1920 р. — член колегії Наркомпроду. В1921—1922 pp. завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 pp. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 pp. — секретар ЦК ВКП(б). У 1928—1938 pp. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928— 1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії України. Косіор брав участь у гоніннях на українських діячів науки і культури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 p., яка завершилася голодомором в Україні. У1938 р. звільнений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного центру в Україні, розстріляний.

На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фронту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, українські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.

 

Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 p. H. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася «чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення».

 

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) — провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи початкової школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906— 1908 pp. член організації анархістів-комуністів 'Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх документах фігурував 1889) дала змогу-неповнолітньому» Махну замінити її довічною каторгою. У1911—1917 pp. перебував в ув'язненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гу-ляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не визнавав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Скоропадського, потім проти Директорії У HP таденікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Після виступу проти політики -воєнного комунізму» (1919) був оголошений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завершенні цієї операції почалося масове знищення махновщини радянською владою. Протягом 1921 р. Махно вів боротьбу проти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Румуни. В УСРР Махно заочно був визнаний -бандитом». У квітні 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р. у Парижі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.

Досить швидко махновський рух набув загальносе-лянського характеру, про що свідчить зростання чисельності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джерелами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 вересня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та петлюрівцями була укладена компромісна угода про боротьбу з Денікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боєприпаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Маріуполем, який розташовувався за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії «батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.

 

У цей час махновський рух був на піднесенні і з кожним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У): «...лише зовсім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу махновців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армійський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус генерала А. Шкуро.

 

Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залишити Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікін-цям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в березні 1920 р. більшовики володіли майже всіма великими містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.

 

Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українські землі під своїм контролем, Ленін розробив проект резолюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхливого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української політики Раднаркому. Суть цього документа полягає в певному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:

 

— формальне визнання самостійності України;

— запровадження повільніших порівняно з Росією темпів націоналізації промисловості;

— передача селянству частини колишніх радгоспних земель;

— зменшення обсягів продрозкладки;

— залучення до партійного керівництва українців;

— співпраця з колишніми політичними опонентами — лівими партіями боротьбистів та борбистів.

 

Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централізму через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 p.).

 

Петровський Григорій Іванович (1878—1958) —державний і партійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпочав трудову діяльність. З 1897 р. учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У1912 р. обраний депутатом IV Державної думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за відмову голосувати за воєнні кредити» і в1915 р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917 р. комісар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917 р. березні 1919 р. нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 р. — голова Всеукррев-кому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. голова ВУЦВК (-всеукраїнський староста»), в 1920—1938 pp. член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.

Форсовано формувалася однопартійна система — на початку березня 1920 р. 4 тис. боротьбистів вступили до більшовицької партії, а наприкінці року про самоліквідацію партії заявив з'їзд борбистів, свої позиції в Україні певною мірою зберегла лише Українська комуністична партія (УКП).

 

Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає опір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві».

 

Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Україні, підточений недалекоглядною політикою « воєнного комунізму» та повстанським рухом, поступився місцем терористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та консервативна модель управління та соціально-економічні перетворення нової влади не задовольнили широких народних мас, свідченням цього став широкомасштабний повстансько-партизанський рух, чільне місце в якому займала махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінсь-кого режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє встановили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами. Незважаючи на те, що значна частина проголошених положень та постулатів так і залишилася на папері, пропагандистського удару по масах виявилося достатньо, оцоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.

69. Радянсько-польська війна та Україна

 

21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-економічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тимчасово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», сконцентрувати увагу та зусилля польського населення на вирішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженість у державі. Свої аргументи на користь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.

 

Підписані документи стосувалися широкого кола питань:

— Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С Петлюрою як верховну владу в державі;

— польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

— українському населенню в Польщі, як і польському — в Україні гарантувалися національно-культурні права;

— УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).

 

24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).

 

У своїй сукупності політична, торговельно-економічна та військова конвенції й утворили Варшавський договір, який фактично став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і почали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тільки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї переможної воєнної кампанії збройним формуванням Пілсудсько-го та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибільшовицького повстання в тилу Червоної армії.

Оговтавшись від несподіваного удару, Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала значну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну силу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Вінницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську владу в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.

Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше того, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу такого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому коли польський уряд звернувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила в бельгійському містечку Спа, західні держави негайно відреагували. Компромісний варіант розв'язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Визначений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етнічних територій — Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лем-ківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації, охоче визнала «лінію Керзона», проте пропозиції Антанти не зупинили революційного пориву радянських військ.

 

Мріючи про світову революцію, Раднарком знову намагається використати модель «троянського коня», апробовану в Україні, — один за одним виникають маріонеткові радянські уряди — польський Тимчасовий революційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонського. Наступ на польському фронті продовжувався, але проблеми в радянських військ наростали. Відрив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення, розгортання національно-визвольного польського руху в тилу; посилився розрив між Південно-Західним та Західним фронтами, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Підтримана Францією, Польща швидко провела мобілізацію та знову отримала перевагу воєнних сил.

 

Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фронтів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Лише ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторони не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, яке примусило 35-ти-сячне військо УНР вести боротьбу самостійно без найменших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між протидіючими сторонами було укладено Ризький мирний договір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляш-шя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.

 

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

 

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької політики трудящими світу зазнали краху.

Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.

70. УСРР на початку 20-х років

 

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

 

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень—травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР з боку великих держав, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

 

Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією.

 

Коцюбинський Юрій Михайлович (1896—1937) — партійний, державний і військовий діяч. Член партії більшовиків з 1913 р. Учасник жовтневого перевороту 1917 р. у Петрограді. В січні 1918 р. головнокомандувач військ Української Радянської республіки, які вели наступ проти Центральної Ради. Активний учасник встановлення радянської влади в Україні. 31920 р. на дипломатичній роботі, з 1933 р. голова Держплану і заступник голови РНК УРСР. У1934 р. звільнений з усіх посад і репресований як ініціатор створення в Україні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру. В1937р. розстріляний.

 

Особливою складністю відзначалися відносини з Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни (за Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч і Горинь). УСРР нормалізація відносин з Польщею була необхідна для нейтралізації дій уряду Української Народної Республіки (УНР), що перебував у Тарнуві поблизу Кракова. Діяльність цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій — до організації збройних виступів на території радянської України. Зокрема, восени 1921 р. дві рейдові групи петлюрівців — Волинська і Подільська — під керівництвом Ю. Тютюнника розпочали збройну боротьбу на території УСРР, але під Базаром частина з них потрапила до полону, 359 осіб було розстріляно. Спираючись на Ризький договір, радянська сторона змусила Польщу відмовитися від підтримки С. Петлюри, і збройні рейди з польської території припинилися.

 

2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

 

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословач-чина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

 

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини радянської України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами — радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив X. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями По-літбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого — використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.

 

Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки суб'єктивному чиннику, уособленням якого був Х. Раковський. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, користувався великим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УСРР.

 

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Певну роль у цьому процесі зіграло послаблення позицій X. Раковського, пов'язане з його протистоянням зі Сталіним, хворобою В. Леніна та політичною ізоляцією Л. Троцького.

 

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було залишено представництво в Литві, а повноваження представництва в Латвії та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени. Аналізуючи цю ситуацію, повноважний представник УСРР у країнах Балтії зазначав, що російські посли отримали з центру кілька попереджувальних телеграм та приватних листів, суть яких полягала в тому, «що від українців треба позбутися, їм нема чого робити, їх необхідно підпорядкувати собі». Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми через Москву. Російсько-українські тертя на дипломатичному фронті мали місце і під час укладення угоди в Ра-палло. Підписання цього важливого російсько-німецького документа стало можливим значною мірою завдяки дипломатичному хисту X. Раковського, якого небезпідставно німецька сторона називала «батьком Рапалло». Проте, коли українське зовнішньополітичне відомство забажало не просто формально поширити дію російсько-німецького договору на Україну, а доповнити його конкретними положеннями, які випливали з попередніх українсько-німецьких контактів та домовленостей, Москва не погодилася. З цього приводу впливова німецька газета зазначала: «Представник України отримав категоричне попередження з боку Росії, у якому стверджувалося: ніщо не дає йому права укладати окремий договір з Німеччиною, адже справжнім повноважним представником на цих переговорах є російський делегат».


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 286

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Бойцов М., Шукуров Р. 20 страница | Бойцов М., Шукуров Р. 22 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.099 сек.