Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Бойцов М., Шукуров Р. 24 страница

107. Стартові умови розгортання державотворчого процесу    
1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».   Появу на політичній карті світу нової незалежної держави — України — зумовила низка чинників.   Зовнішні чинники: 1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи; 2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР; 3) втрата центром контролю за подіями на місцях; 4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; 5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; 6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у після-путчовий період.   Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР та інше — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.   Внутрішні чинники: 1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління; 2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; 3) певна стабільність українського товарного ринку; 4) активізація націонал-демократичного крила полі тичних сил республіки; 5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; 6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; 7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.   Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від лю-дини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» — до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету. Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідокцього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.   Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця в процесі державотворення.   Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності є визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель — понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею в розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії — 0,12 га, у Німеччині — 0,20 га, у середньому в Європі — 0,26, у світі — 0,29 га.   Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20% світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки в декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку — абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою в розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби в деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20—25%.   Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, слід звернути увагу на особливості форм і методів його використання в радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75—80% продукції української промисловості вироблялося підпри-ємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком такого становища стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.   Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкувати й структурну та територіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70% , а групи «Б» (галузі, що виробляють предмети споживання) — 30%, тоді як у США промислова продукція групи «Б» становить майже 70%. Це означало орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва. Істотні диспропорції існували й у територіальному розміщенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росією забезпечували 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловістю України.   Українська економіка була надто мілітаризована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35% союзного бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалася в промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30% союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого — суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.   Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації в республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи. Можливості України в економіці значною мірою визначались і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.   Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення — 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.   Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка цього періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером з потужними м'язами — значним промисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого — Хлопчиком-мізинчиком з мініатюрним кістяком, без досвіду самостійного і самодостатнього існування, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздатність цього потворного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.   На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США — на президентських виборах, Німеччина — на питаннях внутрішньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги в 1992/1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.   Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дис-танціювання Заходу після формального визнання незалежності України.  
108. Становлення владних структур  
Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:   1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».   2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та гійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.   3. Визнання національної символіки як державної. У січні—лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України.   4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня.   На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил повинна не перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420—440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4—5% державного бюджету.   Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.   Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.   Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.   Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України».   У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.   Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему. Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на-місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.   Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.   Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.   На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.   Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992—вересень 1993 р.), Л. Кравчука—Ю. Звягільського (вересень 1993—червень 1994 р.).   Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».   Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів. Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.   Протистояння Президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.   Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:   1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень; 2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати; 3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях; 4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.   За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.   Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.   Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади. Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.   11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.   Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.   Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%. Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.   Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить: 1) значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони); 2) перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу; 3) прийняття нової Конституції України; 4) посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).   Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі.   У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4%, Соціал-демократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку пре-зидентсько-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров'я тощо).   Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували серйозні протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 p., продемонструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кожною політичною силою питання про посилення позицій, що зумовило активізацію процесів розмежування, перегрупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з'явилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднайня — «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій.   Персональний склад новообраної Верховної Ради створював потенційні передумови для зростання професіоналізму та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокрема, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41— 50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламентарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24, 38% — вчену ступінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідовність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народних депутатів працювали й у Верховній Раді попереднього скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів.   Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампанію характеризували:   1) помітне зростання кількості претендентів на президентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7 кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те, що Законом про вибори Президента України передбачалась реєстрація претендентів лише після подання мільйона підписів громадян на їх підтримку; 2) активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи іншого кандидата заявили 47; 3) відсутність єдності на «політичних флангах»: як ліві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата; 4) спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»). Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність політичних поглядів учасників цього об'єднання та їх елек-торату, нездатність на політичні компроміси стали на заваді висуненню єдиного кандидата та ефективної діяльності «четвірки»; 5) зростання ролі «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама тощо); 6) орієнтація виборців не стільки на політичні погляди, програми кандидатів, скільки на особисті якості; 7) повторення «російського сценарію» в другому турі виборів: лівий претендент (від КПУ) та діючий Президент правоцентристської політичної орієнтації. У другому турі голосування переміг діючий Президент Л. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млн) голосів. За лідера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн) виборців.   Певною мірою це було зумовлено програмою кандидата. Вона передбачала суттєвий прорив у економіці, стрімке зростання темпів економічного розвитку на основі спрощення й стабілізації податкової системи з одночасним зниженням податків, стимулювання передових технологій, сприяння вітчизняному та іноземному капіталу, оздоровлення державних підприємств, інвестиційну приватизацію. Така масштабна та багатоаспектна програма не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання:   — недовіри Верховній Раді XIV скликання; — права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно діюча парламентська більшість, або в разі незатвердження нею впродовж трьох місяців Державного бюджету України; — скасування депутатської недоторканості; — скорочення чисельності народних депутатів республіки з 450 до 300 осіб; — формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів; — прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.   Унаслідок реалізації цих положень Україна з парламентсько-президентської республіки перетворилася б на президентсько-парламентську, що мало б подолати протистояння законодавчої та виконавчої влади, посилити оперативність та дієвість державного управління. Ідея всеукраїнського референдуму була неоднозначно сприйнята як в Україні, так і на Заході. Зокрема, асамблея Ради Європи у своїх офіційних документах, вітаючи позитивні зрушення щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєння з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існуючої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу встановлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргументи та, ймовірно, власні економічні інтереси спонукали народних депутатів 11 січня конституційною більшістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади.   У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс.   I вже 13 січня 2000 р. у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшли 237 депутатів II фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зелених, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об'єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазначалося, що більшість створено для консолідації депутатських зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціалу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Більшовики», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.   Появу більшості негативно сприйняло ліве крило парламенту, а також представники лівих у керівництві Верховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Тка-ченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вдалося обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Конституції України з тим, щоб вона брала на себе формування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протидіючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Вирішивши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила низку інших. По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, у межах діючого регламенту вирішити наростаючі протиріччя між парламентською «більшістю» та «меншістю» було фактично неможливо. Формальне проголошення більшості не сприяло єдності та одностайності в ній, подоланню міжфракційної та внут-ріфракційної конфронтації.   21 січня парламентська більшість провела в Українському домі засідання, на якому відкритим голосуванням було прийнято рішення про внесення змін до Регламенту, про відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ, першим заступником — В. Мед-ведчук, заступником — І. Гавриш. За цих обставин діяльність лівих депутатів була фактично блокована через відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю.   Створення в процесі «оксамитової революції» січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністич-ної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Насправді формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов'язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та «касетний» скандал, пов'язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентрист-ська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки - Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!» , які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності.   Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 p., які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об'єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.   Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В.Ющенка 26 квітня 2001р., засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні.   Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків.
109. Конституційний процес  
Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло серйозні корективи в розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина положень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.   Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи. Правова система Української РСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному українському. Республіканські кодекси здебільшого калькували загальносоюзні юридичні норми. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад у народногосподарській сфері, на 80% регулювалися союзним законодавством. Якщо брати загалом всі сфери правового регулювання, то цей показник становив майже 90%.   Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.   Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.   Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи, з одного боку, та прибічників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської — з іншого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмувала конституційний процес, внаслідок чого чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.   Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, Президент 2 грудня 1994 р. виніс на розгляд Верховної Ради проект «Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р. Цей документ дещо обмежував повноваження Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Незважаючи на певні недоліки, Конституційний договір створив умови для активізації конституційного процесу.   Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою в червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і у ході конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити Всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Президент видав Указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п'яти узгоджуваль-них комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.   Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та peгламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є республікою), з іншого — є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.   З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях та додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.   Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом. Абсолютну більшість становлять закони України, прийняті після проголошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя вже врегульовано 420 самостійними законами. За ці роки прийнято майже 500 законів про внесення змін до чинного законодавства, понад 200 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994— 1998 pp.   Водночас законодавча база, сформована в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин, значна частина яких продовжує регулюватися нормами законодавчих актів колишнього Союзу РСР, а деякі відносини, що виникли в останні роки, взагалі не врегульовані законами України. За експертними оцінками для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.   Отже, суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прийняття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.
         

 


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 368

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Бойцов М., Шукуров Р. 22 страница | Бойцов М., Шукуров Р. 25 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.034 сек.