• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Художник 1 страница

За редакцією М. Славинського, П. Зайцева, М. Рудницького й О. Лотоцького

Переклад Леоніда Білецького

Художник

Тарас Шевченко. Художник. Повість. 1856.

Набір: Наталя Пісковська, Віктор Пісковський

Електронне форматування: Максим Тарнавський

Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том шостий. Повісті. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1959. ст.9-140.

© Канадський Інститут Українських Студій

Електронна бібліотека української літератури

Великий Торвальдсен почав свою блискучу мистецьку діяльність, вирізьблюючи орнаменти й тритонів із рибячими хвостами для тупоносих копенгаґенських кораблів. Таксамо й мій герой, хоч і не таку блискучу, але також мистецьку працю почав з того, що молов у жорнах охру й мінію та малював підлоги, дахи й паркани. Безрадісний, безнадійний початок! Та чи ж багато вас, щасливих ґеніїв-малярів, починало інакше? Дуже, дуже мало! В Голляндії, наприклад, за найблискучішої її золотої доби, Остаде, Берґгем, Тенєр і ціла плєяда видатних малярів, крім Рубенса й Ван-Дейка, в лахміттях починали й кінчали свою велику карієру. Було б несправедливо вказувати на одну тілько меркантильну Голляндію. Розгорніть Вазарі, і там побачите те саме, коли не гірше. Кажу "гірше" тому, що тоді навіть політика намісників святого Петра вимагала вибагливої декорації для засліплення юрби й затемнення єретичної науки Віклєфа й Гуса, що вже починала виховувати безстрашного домініканця Лютера. Та й тоді, кажу, коли Юлій II і Лев X схаменулись і сипали золото першому ліпшому малярєві та муляреві, — і за тих золотих часів вмирали з голоду великі майстри, як, наприклад, Корреджіо й Цампієрі. І таке, на жаль, траплялося дуже часто завжди й скрізь, куди тілько проникало божественне животворне мистецтво; трапляється таке й у нашому девятнадцятому освіченому столітті, — столітті філантропії й усього того, що спрямоване на користь людства, при всіх його засобах одвести й захистити жертви, "карающей богин обреченныя".

Защо ж, питаю, цим втіленим янголам, цим представникам живої чесноти на землі, завжди припадає така сумна, така гірка доля? Мабуть за те, що вони — втілення янголів!

Але ці міркування провадять тілько до того, що віддалюють од читача річ, яку маю намір показати, мов на долоні.

Літні ночі в Петербурзі я мало не завжди проводив на вулиці або десь на островах, та найчастіше — на академічній набережній. Особливо подобалось мені це місце тоді, коли Нева спокійна та коли вона, наче ґіґантське дзеркало, відбиває в собі з усіма подробицями величний портик Румянцевського музею, ріг сенату та червоні фіранки в домі графині Ляваль. За зимових довгих ночей цей дім освітлювали зсередини; червоні фіранки, як огонь горіли на темному тлі, і мене завжди брала досада, що Нева вкрита льодом і снігом, і що декорація втрачає свій властивий ефект.

Любив я також улітку зустрічати на Троїцькому мості схід сонця. Чудова, велична картина! У справжньому мистецькому творі є щось принадливе, щось краще за саму природу, — це піднесена душа мистця, це божественна творчість. Зате й у природі трапляються такі чудові явища, що перед ними поет-маляр падає ниць та тілько дякує Творцеві за солодкі, чарівні хвилини.

Я часто милувався пейзажами Щедріна, особливо ж захоплювала мене його невелика картина "Портічі перед заходом сонця". Чарівливий твір! Але він ніколи не чарував мене так, як удосвіта краєвид із Троїцького мосту на Виборзьку сторону.

Раз якось, натішившись досхочу цією нерукотворною картиною, пройшов я до Літнього саду відпочити. Я ніколи, як мені траплялося бувати в Літньому саду, не зупинявся в жадній з алєй, оздоблених мармуровими статуями: на мене ці статуї робили найгірше вражіння, особливо огидний Сатурн, що жере таку огидну, як і він сам, свою дитину. Я завжди оминав цих незграбних богинь і богів, сідав одпочити на березі озерця й милувався прекрасною ґранітовою вазою та величною архітектурою Михайлівського замку.

Наближаючись до того місця, де велику алєю перетинає алєя поперечня та де в гурті богів і богинь Сатурн жере своє дитя, я ледве не наткнувся на живу людину в брудному пістрьовому халаті, що сиділа на відрі саме проти Сатурна.

Я зупинився. Хлопець (бо це справді був хлопець літ чотирнадцяти чи пятнадцяти) оглянувся й почав щось ховати за пазуху. Я підійшов до нього ближче й запитав, що він тут робить.

— Я нічого не роблю, — відповів він соромливо: — йду на роботу та по дорозі зайшов до саду, — і, помовчавши трохи, додав: — я рисував.

— Покажи, — кажу, — що ти рисував.

Він вийняв із пазухи чвертку сірого писального паперу й несміливо подав мені. На чвертці був досить вірно означений контур Сатурна.

Довго я тримав рисунок у руках і милувався замурзаним лицем автора. У неправильному, худорлявому обличчі його було щось привабливе, особливо у очах, — розумних та, як у дівчини, лагідних.

— Ти часто ходиш сюди рисувати? — запитав я його.

— Що-неділі, — відповів він: — а коли близько де працюю, то й у будні захожу.

— Ти вчишся на маляра?

— І на живописця, — додав він.

— У кого ж ти вчишся?

— У кімнатного маляра Ширяєва.

Я хотів розпитати його докладніше, але він узяв в одну руку відро з жовтою фарбою, а в другу жовтого, стертого, великого квача й намірявся йти.

— Куди ти поспішаєш?

— На працю. Я вже й так спізнився; як хазяїн прийде, попаде мені.

— Зайди до мене в неділю вранці і, коли в тебе єсть якісь рисунки твоєї роботи, то принеси мені показати.

— Добре, прийду; але де ви живете?

Я записав йому адресу на його рисунку, і ми розсталися.

____________

У неділю ранком я повернувся з цілонічної своєї прогулянки, й у коридорі перед дверима свого помешкання зустрів мене мій новий знайомий, та вже не в пістрьовому брудному халаті, а в чомусь подібному до сюртука рудуватої барви, з великим згортком паперу в руках. Я привітався з ним і простянув йому руку. Він кинувся до руки й хотів її поцілувати. Я висмикнув руку, мене засоромила його рабська улесливість. Я мовчки ввійшов до хати, а він зостався в коридорі. Я скинув сюртук, одяг блюзу, закурив цигару, а його все ще немає. Я вийшов у коридор, дивлюся, — приятеля мого наче й не було; я зійшов униз, питаю двірника: чи не бачив такого й такого? — Бачив, каже, малого з паперами в руці, — вибіг на вулицю. Я на вулицю, — й слід замело. Мені стало сумно, наче я втратив щось мені дороге. Нудився я до найближчої неділі й ніяк не міг збагнути, яка була причина наглої втечі мого приятеля.

Діждавшись неділі, я другої години вночі пішов на Троїцький міст і, намилувавшись сходом сонця, пішов до Літнього саду, обійшов усі алєї, — немає мого приятеля. Хотів був уже йти додому та згадав Аполлона Бельведерського, себто пародію на Бельведерського бога, що стоїть осторонь коло самої Мойки. Я туди, а приятель мій уже й тутечки.

Побачивши мене, він покинув рисувати й почервонів аж по вуха, наче дитина, що її піймали, як краде солодке. Я взяв його за тремтячу руку, і, як злочинця, повів до павільйону та мимохідь звелів заспаному трахтирному ґарсонові принести чаю.

Як умів, приголубив я свого приятеля і, коли він опритомнів, запитав його, чому він утік із коридору.

— Ви на мене розсердились, і я злякався, — відповів він.

— І в думці в мене не було на тебе сердитись, — сказав я йому. — Але мені прикре було твоє пониження. Тілько пес руки лиже, а людина цього не повинна робити.

Цей сильний вираз так мого приятеля вразив, що він знову схопив був мою руку. Я розсміявся, а він почервонів, як рак, і стояв мовчки, схиливши голову.

Напившися чаю, ми розстались. Прощаючись, я сказав йому, щоб він неодмінно зайшов до мене або сьогодні, або найближчої неділі.

Я не маю щасливої вдачі відразу розгадувати людей; зате маю нещасливу вдачу швидко сходитись із людиною. Тому, кажу, нещасливу, що рідко коли скоре зближення мені обходилось дурно, особливо з кривими й косоокими. Ці криві та косоокі дались мені в знаки! Скільки не траплялось мені з ними стикатися, — хоч би один серед них був порядний, усе — погань; та, може, це вже така моя доля?

Ледве втретє бачу я мого нового знайомого, а вже сприятелював із ним, уже до нього прихилився, вже полюбив його. Справді, в його обличчі було щось таке, чого не можна було не полюбити. Лице його, спочатку ніби негарне, щодалі ставало мені миліше. І є ж на світі такі щасливі обличчя!

Я пішов просто додому, щоб мій приятель не мусів ждати мене на коридорі. І от, іду по сходах, а він уже тут, у тому самому рудуватому сюртуці, вмитий, зачісаний, усміхається до мене.

— З тебе — добрий скороход, — сказав я: — ти ж іще заходив до себе додому? Як це ти встиг так швидко?

— Та я поспішав, — одповів він, — щоб бути вдома, як хазяїн прийде з церкви.

— Хіба в тебе хазяїн суворий? — запитав я.

— Суворий і...

— І лихий, — хочеш сказати.

— Ні, скупий, — хотів я сказати. — Він побє мене, а сам радітиме, що я спізнився до обіду.

Ми ввійшли до хати. В мене на мольберті стояла копія з "Старого" Веляскеза, що в Строґановій ґалєрії, і він прилип до неї очима. Я взяв у нього з рук згорток, розгорнув і став розглядати. Тут було все, що знекрашує Літній сад, од вертких, солодко всміхнених, богинь до гидкого Геракліта і Пракліта, а вкінці — кілька рисунків із барелєфів, що прикрашують фасади деяких домів, у тому числі й барелєфи з купідонами, що оздоблюють дім архітектора Монферрана на розі набережної Мойки й Фонарного проулку.

Одне, що мене вразило в цих більш аніж слабких контурах, це надзвичайна схожість із ориґіналами, особливо в контурах Пракліта й Геракліта. Вони були виразніші за свої ориґінали, правда, й огидніші, — та всеж на рисунки не можна було дивитися байдуже.

Я в душі тішився своєю знахідкою. Мені тоді й на думку не прийшло запитати себе, що я робитиму при моїх більше ніж обмежених достатках з отим діямантом у кожусі? Правда, в мене вже й тоді промайнула ця думка, та тут-таки враз і потонула в приказці: "Бог не без милости, козак не без долі".

— Чому в тебе немає ані одного рисунка відтушованого? — запитав я його, віддаючи йому згорток.

— Я рисував усі ці рисунки ранком, ще вдосвіта.

— Тобто, ти не бачив їх, як вони освітлені?

— Я ходив і вдень дивитися на них, але тоді не можна було рисувати: люди ходили.

— Що ж ти гадаєш тепер робити: зостатись у мене обідати чи йти додому?

Він хвилинку помовчав і, не підводячи очей, ледве чутно сказав:

— Я зостався б у вас, коли б ви дозволили.

— А як ти потім виправдаєшся перед хазяїном?

— Скажу, що спав на горищі.

— То ходім обідати.

У мадам Юрґенс із гостей ще не було нікого, коли ми прийшли, і я був дуже радий: мені було б прикро зустрінути якесь чиновницьке випрасоване обличчя, що безглуздо всміхалося б, дивлючись на мого не зовсім чепурного приятеля.

Після обіду думав був я повести його до академії й показати йому "Останній день Помпеї", але — не все відразу. Замість того я запропонував йому або піти походити бульваром, або почитати книжку; він вибрав останнє, а я, щоб зробити йому іспит і з цього предмету, казав йому читати вголос. При першій сторінці знаменитого роману Діккенса "Нікляс Нікльбі" я заснув; але тому не винен ні автор, ні читець, — мені просто хотілося спати, бо я не спав уночі.

Коли ж я прокинувся й вийшов до другої кімнати, мені якось мило впала в око моя бурлацька студія: ні недокурків цигар, ні тютюнового попелу ніде не було помітно; скрізь усе було прибране й заметене, навіть палітра з засохлими фарбами, що висіла на цвяху, і та була вичищена й блищала, як шкло; а той, хто приклав руку до всієї цієї гармонії, сидів біля вікна й рисував маску вславленої натурниці Торвальдсена Фортунати.

Все це було мені дуже приємно. Ці послуги яскраво промовляли на його користь. А проте сам не знаю чому, не подав я йому й знаку про моє задоволення; але виправив йому контур, наклав тіні, й ми пішли до "Капернауму" пити чай. "Капернаум" — себто трахтир "Берлін" — на розі Шостої Лінії й Академічного проулку; так охристив його, здається, Піменов в часи свого очайдушного студентства. За чаєм мій приятель розповів мені про своє життя-буття. Сумне, невеселе оповідання! Але він розповів його так наївно, так просто, без тіні нарікання й докорів. До цієї сповіді я думав був про те, як дати йому кращу освіту, але, вислухавши сповідь, перестав і думати: він був кріпак.

Мене так заскочило це сумне відкриття, що я втратив усяку надію його перевиховати. Мовчанка тяглася принаймні з півгодини. Він збудив мене з того остовпіння своїм плачем. Я глянув на нього й запитав, чого він плаче.

— Вам прикро, що я...

Він не договорив і залився сльозами.

Я заспокоїв його, як міг, і ми повернулись до мене додому.

Дорогою зустрінули ми старого Венеціанова. Після перших привітань він пильно подивився на мого товариша й запитав, привітно всміхаючись:

— Чи це не майбутній маляр?

Я відповів йому — і так, і ні. Він запитав про причину. Я пояснив йому пошепки. Старий задумався, стиснув мені міцно руку, і ми розстались.

Венеціанов своїм поглядом та стисненням руки ніби докоряв мені за зневіру. Я підбадьорився і, згадавши декого з малярів, учнів і вихованців Венеціанова, хоч і неясно, але побачив наче б то якусь надію на обрії.

Надвечір мій protege, прощаючись зо мною, попросив у мене якогобудь естампика для зрисування. У мене був один примірник, якраз тоді видрукований, а саме "Геркулес Фарнезький", виґравіруваний Служинським з рисунку Завялова, та ще "Аполліно" Лосенка. Я загорнув ориґінали аркушем петергофського паперу, дав йому італійських олівців, порадив, як зберігати їх, щоб не шкарлупіли, й ми вийшли на вулицю. Він пішов додому, а я до старого Венеціанова.

Не місце й недоречі розповідати тут про цього чоловіколюбця-маляра. Нехай це зробить хтось із численних його учнів, що докладніше, ніж я, знає всі його великодушні подвиги на ниві мистецтва.

Я оповів старому все, що знав про свого знайду, й просив його поради, що мені робити на майбутнє, щоб довести діло до бажаних наслідків. Він, як людина в таких справах практична, не приобіцяв мені й не порадив нічого певного: радив тілько познайомитися з його хазяїном та по змозі полегшувати його теперішнє тяжке становище.

Я так і зробив. Не чекаючи неділі, вже другого дня вдосвіта пішов до Літнього саду. На жаль, свого приятеля я там не знайшов; те саме було другого й третього дня, і я вирішив заждати, що скаже мені неділя.

У неділю ранком мій приятель зявився й на мій запит, чому його не було в Літньому саду, відповів мені, що в них почалась праця в Великому театрі (в той час Кавос переробляв середину Великого театру) і що через те він не може відвідувати Літнього саду.

І цю неділю ми провели з ним так, як і минулу. Надвечір, уже розстаючися з ним, я запитав імя його хазяїна, та в які години він буває на праці.

Другого таки дня я зайшов до Великого театру й познайомився з хазяїном. Перейшов всяку міру, вихваляючи його трафарети та рисунки на стелі його власної композиції, чим і поклав міцний фундамент під наше знайомство.

Хазяїн мого приятеля був майстер живописного малярського цеху; тримав він постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрьових халатах під назвою учнів, та, як було треба, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян-малярів і шклярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом, і капіталом неостанній майстер. Крім згаданих матеріяльних прикмет, я в нього побачив на стінах кілька ґравюр — Одрана й Вольпато, а на комоді кілька томів книг, серед яких і "Подорож Анахарсіса Молодшого". Це мене підбадьорило. Та, на жаль, коли я йому здалека натякнув про поліпшення стану його пістрьових учнів, його здивувала така дика думка, й він почав мені доводити, що це потягло б за собою не що інше, як їх власну загибель.

Для першого разу я йому не перечив, та й марно було б переконувати його в протилежному: люди матеріялістичні й нерозвинені, що прожили свою злиденну молодість у бруді та скруті і ледве-ледве вилізли на світ Божий, не вірять жадній теорії; для них нема інших шляхів до добробуту, крім тих, які вони пройшли самі, а часто до цього грубого переконання домішане ще й найгрубіше почуття: мене, мовляв, не гладили по головці, за щож я буду когось гладити?

Майстер малярного цеху, здається, не був далекий од такого антилюдського почуття. Одначе згодом мені пощастило вмовити його, щоб він не перешкожав моєму protege відвідувати мене підчас свят і в будні, коли праці немає, наприклад, зимою. Він хоч і згодився, та все ж дивився на це, як на пестощі, що не доводять ні до чого іншого, як до загибелі. Він малощо не вгадав...

Минуло літо й осінь, настала зима. Праця в Великому театрі була закінчена. Театр одчинено, й чарівниця Таліоні почала свої чарівні еволюції. Молодь була як не своя, а старі просто казилися. Одні тілько суворі матрони та очайдушні баламутки вперто мурмосились та підчас найнесамовитіших оплесків призирливо промовляли: „mauvais genre", а неприступні пуританки хором вигукували: "розпуста! розпуста! публічна розпуста!" І так оті святенниці й лицемірки не пропускали ані одного спектаклю Таліоні, а коли вславлена артистка погодилася стати Princesse Trabucone, вони перші оплакували велику втрату й осуджували жінку за те, чого самі не могли зробити, хоч би з якими косметичними засобами.

Карло Великий (так звав небіжчик Василь Андрієвич Жуковський нині також покійного Карла Павловича Брюлова) безмежно любив прекрасне мистецтво, в чому воно б не виявлялось, але до сучасного балєту був він малощо не байдужий, і коли говорив іноді про балєт, то не інакше, як про цукрову іграшку. На закінчення свого тріюмфу Таліоні протанцювала качучу в балєті "Гітана". Того самого вечора пронеслася качуча по цілій нашій Пальмірі, а другого дня вона вже панувала і в палацах аристократії і в тихому закутку коломенського урядовця. Скрізь качуча — і вдома, і на вулиці, і за робочим столом, і в трахтирі, і... за обідом, і за вечерею, одно слово: завжди й скрізь качуча. Не кажу вже про вечірки й вечерниці, де качуча стала необхідною річчю. Це все нічого: красі й молодості все це личить; але шановні матері й навіть батьки родин, і ті — теж туди. Це була просто хороба св. Віта в подобі качучі. Батьки й матері незабаром схаменулись та повбирали, як Гітан, своїх діток, що ледве починали ходити. Бідні маленькі, скільки вони пролили сліз через оту кляту качучу! Але зате ефект був повний, ефект, що дійшов до спекуляції. Наприклад, коли в амфітріона не було власного карапузика, то вечірки прикрашувались карапузиком Гітаном, позиченим за гроші. "Свжо преданіе, а врится съ трудомъ".

В час найгарячішої качучоманії відвідав мене Карло Великий (він любив одвідувати своїх учнів), сів на канапу й задрімав. Я мовчки милувався його розумною, кучерявою головою. За хвилину швидко підвів очі, засміявся й запитав мене:

— Знаєте що?

— Не знаю, — відповів я.

— Сьогодні Губер (перекладчик "Фавста") обіцяв мені дати білєт на "Гітану", — ходімо!

— Коли так, то пошліть свого Лукіяна до Губера, щоб він дістав два білєти.

— Чи не побіг би цей малий, — сказав він, — вказуючи на мого протеже.

— Ще й як побіжить, — пишіть записку.

На клаптику сірого паперу він написав італійським олівцем: "Дістань два білєти. К. Брюлов". До цього лаконічного послання я додав адресу, і Меркурій мій полетів.

— Що це в вас, — модель чи слуга? — запитав він, указуючи на двері, що зачинялись.

— Ні се, ні те, — відповів я.

— Обличчя його мені подобається, — не кріпацьке.

— Зовсім не кріпацьке, автім... — я не договорив і спинився.

— Автім кріпак? — підхопив Брюлов.

— На нещастя, так, — додав я.

— Барбаризм, — прошепотів Брюлов і задумався. Після хвилини роздуму він кинув на підлогу цигару, взяв капелюха і вийшов, але зараз же вернувся й сказав:

— Підожду його: мені хочеться ще раз глянути на його обличчя, — і, закуривши цигару, промовив: — покажіть мені його працю!

— Хто вам підказав, що в мене є його праця?

— Повинна бути, — сказав він рішуче.

Я показав йому маску Лаокоона, рисунок викінчений, і зліпок Мікеля Анджельо, тілько накреслений. Він довго дивився на рисунки, себто держав рисунки в руках, а дивився... Бог його знає, куди він тоді дивився.

— Хто такий його пан? — запитав він, підвівши голову.

Я сказав йому прізвище дідича.

— Про вашого учня треба добре подумати. Лукіян обіцяв почастувати мене ростбіфом, приходьте обідати.

Сказавши це, підійшов до дверей і знов спинився:

— Приведіть його колинебудь до мене. До побачення!

І він вийшов.

За чверть години повернувся мій Меркурій і повідомив, що "вони", себто Губер, хотіли самі зайти до Карла Павловича.

— А чи знаєш ти, хто такий Карло Павлович? — запитав я його.

— Знаю, — відповів він, — тілько я його ніколи на очі не бачив.

— А сьогодні?

— Хіба це був він?

— Він.

— Чому ж ви мені не сказали, я хоч би глянув на нього, а то я думав — так собі якийсь пан. Чи не зайде він до вас ще колинебудь? — запитав він, помовчавши трохи.

— Не знаю, — сказав я й став одягатись.

— Боже мій, Боже мій! Якби на нього хоч здалека подивитись! — Знаєте, — говорив він далі — коли я йду вулицею, все думаю про нього і, приглядаючись до прохожих людей, очима шукаю його між ними. Портрет його, кажуть, дуже подібний до того, що на "Останньому дні Помпеї".

— Подібний... а ти все таки не пізнав його, коли він був тут. Та не журись, якщо він до неділі не прийде до мене, то ми з тобою в неділю підем з візитою до нього. А покищо, ось тобі квиток до мадам Юрґенс: я сьогодні вдома не обідаю.

Розпорядившись так, я вийшов.

В робітні Брюлова я застав В. А. Жуковського і М. Ф. графа Вєльгорського. Вони милувались іще нескінченою картиною "Розпяття Христа", мальованою для лютеранської церкви Петра й Павла. Голова ридаючої Марії Магдалини вже була викінчена, і В. А. Жуковський, споглядаючи на цю чудову заплакану красуню, сам заплакав та, обіймаючи Карла Великого, цілував його так, наче створену ним красуню.

Частенько доводилось мені разом із Брюловим бувати в Ермітажі. Це були блискучі лєкції з теорії малярства; і кожного разу такі виклади закінчувались Тенєром і зокрема його "Казармою". Перед цією картиною, бувало, подовгу він спинявся і, після надхненого, сердечного панеґірика вславленому флямандцеві, додавав: "Задля самої цієї картини можна приїхати з Америки". Те саме можна тепер сказати про "Розпяття", а особливо про голову ридаючої Марії Магдалини.

Після обіймів та поцілунків Жуковський вийшов до другої хати. Брюлов, побачивши мене, всміхнувся до мене й пішов за Жуковським. За півгодини вони повернулись до робітні, і Брюлов, підійшовши до мене, сказав, усміхаючись: "фундамент закладено". Тої самої хвилини відчинились двері й увійшов Губер, вже не в мундірі інженера шляхів, а в чорному чепурному фраку. Ледве встиг він уклонитися, як до нього підійшов Жуковський і, приязно стискаючи йому руку, просив його прочитати останню сцену з Фавста. Губер прочитав. Вражіння було велике, і поет був нагороджений щирим поцілунком другого поета. Незабаром Жуковський і граф Вєльгорський вийшли з робітні. Губер, почуваючи себе вільніше, прочитав нам новонароджену "Терпсихору", після чого Брюлов сказав:

— Нізащо не піду дивитись на "Гітану".

— Чому? — запитав Губер.

— Щоб зберегти віру в твою Терпсихору.

— Якто?

— Краще вірити в прекрасний вимисел, ніж...

— Цим хочеш сказати, — перебив його поет, — що моя поезія вища за божественну Таліоні? Мізинця, нігтя на її мізинці вона не варта, єй же Богу! Але я малощо не забув, що сьогодні в "Александра" їмо макарони й стуфато з лякріма крісті. Там буде Нестор, Міша etc., etc... і нарешті Пяненко. Їдьмо!

Брюлов узяв капелюха.

— От, знову мало не забув... — додав Губер, виймаючи з кишені квитки, — ось тобі два квитки, а після спектаклю — до Нестора на "біржу" (так жартовливо звались літературні вечорі Кукольника).

— Памятаю, — відповів Брюлов, — і, вдягши капелюха, подав мені квиток.

— І ви з нами? — сказав Губер, звертаючись до мене.

— І я з вами, — відповів я.

— Їдьмо, — сказав Губер, — і ми вийшли в коридор. Лукіян, зачиняючи двері, пробубонів:

— Ось тобі й ростбіф!

Після макаронів, стуфато й лякріма-крісті компанія вирушила на "біржу", а ми, себто я, Губер і Карло Великий пішли до театру. Дожидаючи увертюри, я милувався творами мого протеже. Для всіх орнаментів та арабесків, що оздоблювали пляфон Великого театру, рисунки зробив він за вказівками архітектора Кавоса. Про це розповів мені не він сам і не його честолюбний хазяїн, а механік Карташов, що постійно бував при роботах і щоранку частував мого протеже чаєм. Я хотів був про арабески свого учня сказати Брюлову, але загреміла увертюра, і всі, а з ними й я, спрямували свої очі на завісу. Увертюра скінчилась; завіса ворухнулась і підвелась догори; почався балєт. До качучі все йшло гаразд: публіка трималась, як кожна добре вихована публіка. Коли ж ударили в кастанєти, все здрігнулосьі затремтіло. Оплески пролунали в салі, спочатку тихо, як далеке гуркотіння грому, далі — ставали голосніші й голосніші; коли ж качуча скінчилася, вибухли громом. Вихована публіка, а з нею й я, грішний, наче показилися: реве, хто й як може, хто "bravo", хто "da capo", а хто тілько стогне та руками й ногами працює. Після першого вибуху я глянув на Карла Великого, а з нього бідного аж піт градом котиться, працює руками й ногами й щодуху кричить: "da capo!" — Таксамо й Губер. Я трохи відітхнув та й собі за вчителем.

Поволі буря почала спадати; викликана вдесяте чарівниця, пурхнула на сцену та після кількох найґраціозніших кніксенів щезла.

Аж тоді Карло Великий устав, витер з чола піт і, звертаючись до Губера, промовив:

— Ходім на сцену, познайом мене в нею.

— Ходім, — сказав у захваті Губер, — і ми пішли за куліси. За кулісами вже роїлась юрба приклонників, що складалась переважно з поважних лисин, окулярів і біноклів. До них примостилися й ми. Не без труднощів просунулись ми до середини цієї маси. І — Боже, що ми там побачили! Пурхлива, легенька, як зефір, чарівниця лежала у вольтерівському кріслі з роззявленим ротом, з роздутими, як в арабського коня, ніздрями, а по лиці, — як вода весною, — текли мутні струмки, змішані з потом, з білилами та з румянами.

— Гидко! — сказав Карло Великий і подався назад; я за ним, а бідний Губер, справді бідний, бо він оце саме скінчив одповідний до моменту комплімент і, зголошуючи прізвище Брюлова, оглянувся навколо, а Брюлов зник. Не знаю, як Губер виплутався з тої халепи.

Залишався ще один акт балєту, але ми покинупи театр, щоб не псувати десерти капустою, як висловився Брюлов. Не знаю, чи відвідував він балєт після "Гітани"; знаю тілько, що він ніколи потім про балєт не говорив.

Вертаюсь до свого героя. Після слів, що їх сказав мені Брюлов: "фундамент закладено", надії почали прибирати в моїй уяві більш означені форми. Я почав думати, чим би кращим зацікавити свого учня; мої домашні засоби були нікчемні. Я думав про античну ґалєрію; Андрій Григорович, наглядач за ґалєрією, певно погодився б, але статуї в ґалєрії так освітлені, що їх рисувати не можна. Надумався я та й звернувся з двадцятьма копійками до живого Антиноя, натурника Тараса, щоб він у позакласові години пускав мого учня до ґіпсового класу. Так і сталося. Цілий тиждень він навіть обідав у класі, нарисував голову Люція Верра, розпусного повірника Марка Аврелія, і голову Ґенія — твір Канови. Потім я його перевів до фіґурного класу та для першого разу звелів йому зрисувати Антиноя з чотирьох боків. У вільну годину приходив я до класу й заохочував невтомного працьовника фунтом ситниці та шматком ковбаси, звичайно ж він обідав шматком чорного хліба з водою, — якщо Тарас води принесе. Траплялося, що й я, милуючись Бельведерським торсом, не витримував і сідав рисувати. Чудовий, зразковий твір стародавньої скульптури! Недурно сліпий Мікель Анджельо захоплювався, обмацуючи цей уламок "Геркулеса на спочинку". І дивно! Якийсь пан Ґерсеванов у своїх подорожніх вражіннях так по-мистецькому правильно оцінює педаґогічний твір Мікеля Анджельо "Страшний Суд", фрески божественного Рафаеля й багато інших вславлених творів скульптури й малярства, а в Аполлоні Бельведерському бачить тілько уламок мармуру й більш нічого. Дивно! Після Антиноя мій приятель зрисував Ґерманіка й Фавна, що танцює, і одного прегарного ранку я його представив Карлові Великому. Захоплення мого учня не можна списати, коли Брюлов ласкаво й поблажливо похвалив його рисунки.

Я в житті свому не бачив веселішої й щасливішої людини, якою був він кілька день.

Читайте також:

1. Henri Matisse- Биография художника на английском.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 625