• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Художник 3 страница

Хоч як перешкоджав мені цей сумнів, та, задивившись на картину, я таки не помітив, як до робітні ввійшов Карло Павлович у товаристві графа Вєльгорського та В. А. Жуковського. Я з поклоном уступив їм своє місце й одійшов до портрету Жуковського. Вони довго милувались великим твором бідного мученика Цампієрі, а я завмирав, чекаючи. Нарешті Жуковський вийняв із кишені й подав мені по формі зложений папір.

Я розгорнув папір, — це був визвольний лист нашого спільного протеже, засвідчений графом Вєльгорським, Жуковським і К. Брюловим. Я побожно перехристився й тричі поцілував ці славні власноручні підписи.

Я дякував, як тілько міг, цій великій і чоловіколюбній трійці та, вклонившись абияк, вийшов у коридор і побіг просто до Венеціанова. Старий зустрів мене радісним запитанням: що нового? Я мовчки вийняв із кишені дорогоцінний акт і подав йому.

— Знаю, все знаю, — сказав він, повертаючи мені папір.

— Але ж я нічого не знаю! Ради Бога, розкажіть мені, як це все сталось.

— Слава Богу, що сталось, а ми спочатку пообідаємо, а потім я вже розповідатиму: це довга історія, а головне — прекрасна історія.

І, піднісши голос, він прочитав вірш Жуковського:

Дти, овсяный кисель на стол,

читайте молитву!

— Читаємо, тату, — залунав жіночий голос, і з салі вийшли разом із А. М. Мокрицьким дочки Венеціанова, і ми всі посідали до столу.

За обідом було гучніше й веселіше, як звичайно. Старий надхненно розповів історію портрета В. А. Жуковського і майже не згадав про свою власну участь у цій благородній історії. Тілько вкінці додав:

— Та я був тілько звичайним маклєром у цій благородній справі.

А сама справа так виглядала.

Карло Брюлов намалював портрет Жуковського, а Жуковський і граф Вєльгорський цей самий портрет піднесли імператорській родині за 2.500 руб. асиґн. та й визволили за ці гроші мого учня, а старий Венеціанов, як він сам висловився, заграв у цьому доброму ділі ролю щирого й благородного маклєра.

— Що ж маю тепер робити? — запитав я, — коли та як мені його сповістити про цю радість?

Венеціанов каже мені те саме, що й лікар сказав, і я цілком переконався, що така обережність потрібна. Та чи ж я витримаю! А може на якийсь час перестати його відвідувати? Не можна: він подумає, що я теж заслаб або покинув його, і буде мучитись. Надумавшись, зібрав я всю силу волі та й пішов до шпиталю Марії Магдалини. Перший сеанс витримав так, що краще й не треба; за другою й третьою візитою я вже почав йому злегка натякати. Запитував лікаря, як скоро його можна виписати з шпиталю; лікар не радив поспішатись, і мене знов почала мучити нетерплячка.

Якось ранком приходить до мене колишній хазяїн мого слабого та зразу починає мені дорікати, що я його ограбував зовсім по-варварському, що я вкрав у нього найкращого робітника, та що він через мене втрачає може й не одну тисячу карбованців. Я довго не міг зрозуміти, про що мова, та яким чином я попав у грабіжники. Нарешті він мені сказав, що вчора закликав його дідич, оповів йому ввесь хід справи й вимагав у нього скасування контракту, та що теж учора він був у шпиталі, і що слабий нічого про це не знає.

— От тобі й обачність! — подумав я.

— Чого ж ви тепер од мене хочете? — спитав я його.

— Нічого, хочу тілько довідатись, чи правда все це?

Я тішився, що справа так обернулася: слабий тепер уже був приготований і може прийняти вістку спокійніше, ніж досі.

— Чи правда це? Чи можна вірити тому, що я чув? — таким запитом зустрів він мене у дверях своєї палати.

— Я не знаю, що ти чув.

— Мені казав учора хазяїн, що... я...

І він спинився, наче боячись скінчити речення, та, помовчавши трохи, ледве чутно проговорив:

— Що я визволений... що ви... — і він залився слізьми.

— Заспокойся, — промовив я до нього: — це ще подібне тілько до правди.

Але він нічого не чув і далі плакав.

За кілька день його випутили із шпиталю, й він оселився в мене зовсім щасливий.

Багато, незліченно багато прекрасного є в божественній, безсмертній природі, але довершення й вінець безсмертної краси — це оживлене щастям лице людини. Вищого й кращого в природі я нічого не знаю. І цією красою раз за моє життя пощастило мені намилуватись докраю. Кілька день мій учень був такий щасливий, такий прекрасний, що я не міг дивитись на нього без зворушення. Він переливав і до моєї душі своє безмежне щастя.

За бурхливими вибухами щастя йшли усмішки тихої радости. Всі ці дні, хоч він і брався за роботу, праця йому якось не йшла, і він, бувало, покладе свій рисунок до портфелю, вийме з кишені визвольний лист, перечитає його мало не по складах, перехриститься, поцілує й заплаче. Щоб одвернути його увагу від предмету його радости, я взяв у нього визвольний лист, ніби на те, щоб засвідчити в "гражданской палат", а самого його кожного дня водив до ґалєрії академії, а коли була готова одежа, то, як нянька, одягнув його, і ми пішли до ґуберніяльної управи. Посвідчивши святий акт, повів я його до ґалєрії Строґанова, показав йому ориґінал Веляскеза, і на тім скінчилася того дня наша мандрівка.

Другого дня в десятій годині зранку я його знов одягнув, повів до Карла Павловича та, як батько любого сина свого передає вчителеві, так і я передав його безсмертному нашому Карлові Павловичу Брюлову. З того дня він почав одвідувати академічні класи й став пансіонером товариства допомоги мистцям.

Давно я вже збирався покинути нашу північну Пальміру та вишукати собі який тихий куток у нашій гостинній провінції. Саме того року опорожнився такий закуток в одному провінціяльному університеті, і я не проминув тим скористатися. Колись давно, як я ще ходив до ґіпсового класу та мріяв про країну чудес, про світову столицю, увінчану банею Буонаротті, — коли б тоді мені запропонували місце вчителя рисунків в університеті, я кинув би олівець та гукнув би: чи ж варто після цього студіювати божественне мистецтво! А тепер, коли вже здоровий розум зрівноважив уяву, коли на майбутнє дивишся не через семибарвну призму, а просто, — то мимохіть пригадується приказка: "Краща синиця в жмені, як журавель у небі".

Ще зимою мені слід було поїхати на місце, але деякі власні справи, особливо ж справа учня, — тепер уже не мойого, а К. П. Брюлова, — задержали мене в столиці; потім його хворість, довге одужання й нарешті фінанси. Коли все це прийшло до доброго кінця, я, як уже оповідав, притулив мого улюбленця під крилом Карла Великого і в перших днях травня покинув столицю й покинув її надовго. Покидаючи свого улюбленця, я передав йому своє помешкання з мольбертом і всіма невибагливими меблями, а також з усіма ґіпсовими речами, яких теж не можна було взяти з собою, та порадив йому, щоб до зими пошукав собі якого товариша, а зимою приїде до нього Штернберґ. Останній був тоді на Україні, і я умовився з ним, що стрінемось в одного нашого спільного знайомого в прилуцькому повіті; при тій нагоді мав я попросити його, щоб, вернувшись до столиці, оселився разом із моїм приятелем, що на велику радість і сталось. Порадив я ще свому улюбленцеві відвідувати Карла Павловича, але обережно, щоб не докучати йому частими візитами, радив також не пропускати лєкцій та як можна більше читати, а нарешті просив його писати до мене частіше листи й писати так, як би він писав до рідного батька.

І, доручивши його покрову Предвічної Матері, я попрощався з ним і гай-гай! попрощався навіки...

Перші листи мого приятеля одноманітні й подібні до докладного й монотонного щоденника школяра; вони цікаві були тілько для мене, ні для кого більше. У дальших листах почав виявлятися й склад, і грамотність, і зміст, як наприклад у цьому його девятому листі:

"Сьогодні девятої години ранком навинули ми на валок картину "Розпяття Христове", і я з натурниками виправив її до лютеранської Петропавловської церкви. Карло Павлович доручив мені супроводити її до самої церкви; за чверть години він і сам приїхав, при собі звелів її знову напнути на раму й поставити на місце. Тому, що не була вона ще вкрита лаком, то здалеку виглядала, як темна матова пляма. По обіді пішли ми з Міхайловим і покрили її лаком. Незабаром прийшов і Карло Павлович; спочатку він сів на передню лавку, але дивився звідти недовго й пересів на останню лавку. Тут підійшли до нього й ми та й також сіли. Він довго сидів мовчки й лише зрідка промовляв: "Вандал! Хоч би один промінь світла на вівтар! І пощо їм картини?"

— От якби, — промовив він, звертаючись до нас і вказуючи на арку, що розділює церкву, — якби намалювати картину Христового Розпяття, як ця арка завбільшки, то це була б картина, достойна Богочоловіка.

Гей, коли б хоч соту, хоч тисячну частину міг я переказати вам із того, що тоді я від нього чув... Але ви самі знаєте, як він говорить. Його слів не можна передати на папері, — вони скамяніють. Він тут таки створив колосальну картину з усіма найдрібнішими деталями, змалював і поставив на місце. Та яку картину! Розпяття Миколи Пуссена — звичайна "суздальщина" [перед нею], а про Мартенса то нема що й згадувати!

Довго він іще фантазував, і я слухав його з побожністю; потім він узяв капелюха й вийшов, а слідом за ним і я з Міхайловим. Проходячи повз статуї апостолів Петра й Павла, він промовив: "Ляльки в мокрім лахмітті, а ще з Торвальдсена"! — Проходячи повз крамницю Даціаро, він змішався з юрбою глядачів і спинився біля вікна з розмальованими французькими літоґрафіями. Боже мій, подумав я, дивлячись на нього, — це ж той самий ґеній, який оце тілько так високо ширяв у сфері прекрасного мистецтва, тепер милується нудно-солодкими красунями Ґреведона. Незрозуміла річ, автім правдива. Сьогодні вперше я не був у класі, бо Карло Павлович мене не пустив: посадив мене з Міхайловим гуляти в дамки — двох проти себе одного й програв нам коляску на три години. Ми поїхали на острови, а він зостався вдома, дожидаючи нас на вечерю.

P. S. Не памятаю, чи писав я вам у попередньому листі, що я після вересневого триместрового іспиту переведений за "Бійця", як один із перших, до натурного класу.

Якби не ви, мій незабутній, мене не перевели б до натурного класу й за рік. Я почав одвідувати лєкції анатомії професора Буяльського; він викладає тепер про кістяк. І знову таки вам завдячую, що знаю кістяк напамять. Скрізь і всюди ви — мій єдиний, мій незабутній добродій. Прощавайте!

Всією душею своєю Ваш N. N."

____________

Маю намір докінчити історію мого приятеля його власними листами. І це буде ще й тому цікаве, що в листах своїх він часто списує працю й майже цілоденне домашнє життя Карла Павловича, якого він був і улюбленим учнем, і товаришем.

Для майбутнього біоґрафа К. Брюлова я згодом видам усі його листи, а тепер подам тілько ті, що безпосередньо торкаються його праці й розвитку на полі мистецтва, та розвитку його внутрішнього високоморального життя.

____________

"Ось уже жовтень місяць при кінці, а Штернберґа нема та й нема. Я не знаю, що маю робити з помешканням: воно мене не обтяжує; ми платимо за нього з Міхайловим по половині, та я мало не ввесь день пересижую в Карла Павловича, тілько ночувати прихожу додому, іноді ж то в нього й ночую, а Міхайлов і спати додому не приходить. Бог його знає, де й як він живе. Я з ним бачуся тілько в Карла Павловича та часом у класах. Він дуже ориґінальна й доброго серця людина. Карло Павлович пропонує мені зовсім перейти до нього жити, а мені й совісно, й боюсь вам про це сказати: мені здається, що я вільніший буду, маючи своє помешкання, а дотого ж мені страх як хочеться хоч кілька місяців прожити вкупі з Штернберґом, саме тому, що ви мені так радили, а ви мені нічого лихого не порадите.

Карло Павлович надзвичайно пильно працює над копією з картини Доменікіно "Іоан Богослов". Цю копію замовила йому академія мистецтв. Підчас праці я читаю вголос. Він має власну бібліотеку досить добру, але зовсім невпорядковану; кілька разів ми брались її до ладу довести, та все даремно. Автім лєктури нам не бракує. Карло Павлович обіцяв зробити рисунок Смірдінові до його "Ста літераторів", а той за те дозволив йому користуватися всією своєю бібліотекою. Я перечитав уже мало не всі романи Вальтера Скотта й тепер читаю "Історію хрестових походів" Мішо. Мені вона подобається більше за всі романи, та й Карло Павлович говорить те саме. Наслідуючи манеру й костюми Ретша, я нарисував ескіз, як Петро Пустельник веде юрбу перших хрестоносців через якесь німецьке місто; показав його Карлові Павловичу, але він мені найсуворіше заборонив брати сюжети з чогобудь, крім біблії та стародавньої грецької й римської історії. "Там, — сказав він, — все простота й артизм, а в середньовічній історії — розпуста й гидота". І в мене тепер у хаті, крім біблії, нема ані одної книги. "Подорож Анахарсіса" й "Історію Греції" Ґілліса я читаю в Карла й для Карла Павловича, й він завжди слухає з однаковою насолодою. І якби ви бачили, з якою увагою, з якою сердечною любовю кінчає він свою копію! Я просто схиляюся побожно перед ним, та й не можна інакше. Але яку ж чарівну, маґічну силу має ориґінал! Чи це просто упередження, чи час так чарівливо змягшив яскравість фарб, чи Доменікіно... Але ні, це грішна думка: Доменікіно ніколи не міг бути вищий за нашого божественного Карла Павловича. Мені іноді хочеться, щоб якнайскоріше винесли з хати отой ориґінал.

Якось за вечерею зайшла мова про копії, і він сказав, що ні в малярстві, ні в скульптурі, на його думку, не може бути справжньої копії, себто відтворення, та що в поезії він знає одну-однісіньку копію, — це "Шільонський вязень" Жуковського, й тут таки прочитав його з памяти. Як він чудово деклямує вірші! йбогу, краще за Брянського й Каратиґіна! До речі про Каратиґіна: цими днями зайшли ми випадково до Михайлівського театру; виставляли "Тридцять літ, або життя грача", — "пересолену" драму, як він висловився. Між другою й третьою дією він пішов за куліси й одягнув Каратиґіна для ролі жебрака. Публіка казилася, сама не знаючи чому. От що значить костюм для доброго актора!

Таліоні вже приїхала до Петербурґа й незабаром почне, літаючи, нас чарувати. Але він її чомусь не долюблює. Ой, коли б скоріше вже приїздив Штернберґ! Я, й не бачивши, полюбив його. Карло Павлович для мене занадто великий і, не вважаючи на його добрість та ласкавість, мені іноді здається, що я самотній. Міхайлов хороший, благородний товариш, але нічим не захоплюється, ніяка краса, здається, його не чарує. А може я його не розумію. Прощавайте, мій незабутній добродію".

____________

"Я так тішуся! Штернберґ, якого я так давно й нетерпляче дожидав, нарешті приїхав. Та як ізненацька, неждано-негадано! Я злякався й довго своїм очам не вірив, думав, чи це не примара? Саме в той час я компонував ескіз: "зекіїль на полі, засіяному кістками". Це було вночі, десь у годині другій. Я поринув у "зекіїля" й забув замкнути двері на ключ. Але ось двері відчиняються й у хутрі, в теплій шапці зявляється людська постать. Я спершу злякався, і сам не знаю, як промовив: "Штернберґ!" "Штернберґ", — одповів він мені, і я, не давши йому й хутра скинути, кинувся його цілувати, а він мені відповідати тим самим. Довго ми мовчки один на одного милувались, аж він згадав, що біля воріт жде візник, і пішов до нього, а я до двірника — просити, щоб приніс речі до хати. Вже впоравшись, ми перевели дух. Дивно! Мені здавалось, що я зустрів давнього знайомого, або, краще сказати, що бачу Вас самих перед собою. Поки я розпитував, а він розповідав, де й коли він Вас бачив, про що говорили й як розійшлись, — і ніч промайнула. Ми аж тоді запримітили, що розвиднюється, коли побачили, що від свічника простяглася ясна блакитна тінь.

— Тепер, як на мене, можна й чаю напитися, — промовив він.

— Я теж тої думки, — відповів я, й ми пішли до "Золотого Якоря".

Після чаю я поклав його спати, а сам пішов до Карла Павловича — розповісти про свою радість, але він теж спав. Що поробиш, — я вийшов на набережну й не встиг кілька кроків ступити, як зустрів Міхайлова, що теж, здається, не спав цілу ніч: він ішов з якимсь паном у пальті та в окулярах.

— Лев Олександрович Елькан, — сказав Міхайлов, указуючи на пана в окулярах.

Я назвав своє прізвище, і ми подали один одному руки. Потім я повідомив Міхайлова про приїзд Штернберґа, і пан в окулярах так зрадів, немов би його давно жданий приятель приїхав.

— Де ж він? — запитав Міхайлов.

— У нас у хаті, — відповів я.

— Спить?

— Спить.

— То ходім до "Капернауму", там напевно не сплять, — сказав Міхайлов.

Пан в окулярах на знак згоди кивнув головою, й вони, взявшись під руки, пішли, а я слідом за ними.

Проходячи повз помешкання Карла Павловича й побачивши в вікні голову Лукіяна, я догадався, що маестро вже встав. Я попрощався з Міхайловим та з Ельканом і пішов до нього. В коридорі я зустрів його з свіжою палітрою та з чистими пензлями, привітався з ним і вернувся назад: тепер я не те що вголос, але й мовчки читати не міг. Походивши трохи набережною, я пішов додому. Штернберґ іще спав, я тихенько сів на стільці проти його ліжка й милувався його непорочним, як у дитини, лицем; потім узяв олівець та папір і почав рисувати його заснулого — вашого, отже й мого, друга. Схожість і вираз лиця, як на ескіз, — удалися, та ледве я накреслив цілу постать і назначив складки ковдри, як Штернберґ прокинувся й зловив мене на гарячому вчинку. Я зніяковів; він це помітив і засміявся найщирішим сміхом.

— Покажіть, що ви робили? — спитав він.

Я показав; він знову засміявся й під небеса вихваляв мій рисунок.

— Колинебудь оддячуся вам тим самим, — сказав він, сміючись, і скочивши з ліжка, вмився та, розвязавши чемодан, почав одягатись.

З чемодану, зпід білизни, він вийняв грубий портфель і, подаючи його мені, сказав:

— Тут усе, що я зробив минулого літа на Україні, крім кількох малюнків фарбами й акварелею. Переглядайте, коли вам час дозволяє, а мені треба декуди поїхати.

— До побачення! — промовив він, простягаючи мені руку. — Не знаю, що сьогодні в театрі, я дуже за ним скучив. Ходім разом до театру.

— З великою охотою! — відповів я; — зайдіть тілько по мене до натурного класу.

— Добре, зайду, — сказав він уже за дверима.

Коли б не прийшов був до мене Лукіян од Карла Павловича, мені й на думку не прийшов би обід, навіть досадно було, що через ростбіф Лукіяна я мусів був залишити портфель Штернберґа.

За обідом я розповів Карлові Павловичу про своє щастя, і він побажав побачити Штернберґа. Я сказав йому, що ми умовились із ним бути в театрі. Він виявив охоту пристати до нас, коли щось путнє виставляють. На щастя того самого дня в Олександрійському театрі виставляли "Зачарований дім". Під кінець класових годин Карло Павлович зайшов до класу, взяв мене й Штернберґа з собою, посадив у свою коляску, й ми поїхали дивитись на "Людовика XI". Так минув перший день.

Другого дня вранці Штернберґ узяв свій грубий портфель, і ми вирушили до Карла Павловича. Карло Павлович був захоплений Вашою, — як він висловився - "одноманітно-різноманітною" батьківщиною й задумливими земляками Вашими, що їх так прегарно і правдиво змалював Штернберґ. Як багато рисунків та яке все прекрасне! На маленькому клаптику сірого крамничного паперу проведена поземна лінія; на першому плані вітряк, пара волів біля возу, заваленого мішками; все це не нарисоване, а тілько зазначене, але що за краса! — очей не можна відвести. Або в тіні розлогої верби, край самого берега, біленька, соломою вкрита хатка — вся відбилася в воді, як у дзеркалі. Під хаткою бабуся, а по воді качки пливають, — от і вся картина, та яка повна, жива картина!

І таких картин або, краще сказати, повних життя нарисів повний портфель у Штернберґа. Чудовий, незрівняний Штернберґ! Недурно поцілував його Карло Павлович.

Мимоволі згадав я братів Чернєцових. Вони недавно повернулись із подорожі по Волзі й приносили Карлові Павловичу на показ свої рисунки: величезна купа ватманського паперу, з німецькою акуратністю покресленого пером. Карло Павлович поглянув на кілька рисунків і, згорнувши портфель, сказав (звичайно, не братам Чернєцовим): "Я тут не те що матушки-Волги, а й калюжі доброї не сподіваюсь побачити". А в одному ескізі Штернберґа він бачить цілу Україну. Йому так сподобалась Ваша батьківщина й сумні обличчя земляків Ваших, що він сьогодні підчас обіду встиг уже збудувати собі хутір над Дніпром, біля Києва, з усіма вигодами й серед найчарівнішої декорації . Одне, чого він боїться й про що ніяк не може думки позбутися, це дідичі, або, як він їх називає, "феодали-собачники".

Він — зовсім дитина, з усією привабливістю дитини! Сьогоднішній день ми таксамо закінчили в театрі. Виставляли "Розбійників" Шіллєра. Опери мов би й не було, вряди-годи зявиться "Роберт" або "Фінелля". Балєт чи, краще сказати, Таліоні все знищила. Прощавайте, мій незабутній добродію!"

____________

"Ось уже більше як місяць живемо разом із незрівняним Штернберґом, і живемо так, як, дай Боже, щоб і рідні брати жили. Та й яка ж він добра й лагідна істота! Справжній мистець! До нього все всміхається, як і він до всього. Щасливий, завидний характер! Карло Павлович його дуже любить. Та й чи ж можна його не любити, пізнавши?

Ось як ми проводимо дні й ночі. Зрана в девятій годині я йду до малярського класу (я вже роблю етюди олійними фарбами й за минулий іспит став третім із черги). Штернберґ зостається вдома й робить із своїх ескізів або акварельні малюнки, або невеликі картини олійними фарбами. В одинадцятій годині я або захожу до Карла Павловича, або вертаюсь додому, і ми з Штернберґом снідаємо, що Бог дав; потім я знову йду до класу й зостаюсь там до третьої години. В третій годині йдемо до мадам Юрґенс обідати, іноді й Карло Павлович із нами, бо саме в цю пору я мало не щодня заставав його в Штернберґа; він часто задля мізерної демократичної юшки відмовлявся від розкішного аристократичного обіду. Справді надзвичайна людина! Після обіду я знов іду до класів, а на сьому годину приходить туди й Штернберґ, і ми або йдемо до театру, або, походивши трохи набережною, вертаємось додому, і я читаю щонебудь уголос, а він працює, або я працюю, а він читає. Недавно ми прочитали "Вудстока" Вальтера Скотта. Мене дуже зацікавила сцена, де Карло II Стюарт, переховуючись під чужим імям у замку старого баронета Лі, признається його дочці Юлії Лі, що він король Анґлії, й пропонує їй при свому дворі почесне місце підложниці. Справжня королівська вдячність за гостинність! Я накреслив ескіз і показав Карлові Павловичу. Він похвалив мій вибір і самий ексіз та казав вистудіювати Павла Деляроша.

Штернберґ недавно познайомив мене з родиною Шмідта. Це якийсь далекий його родич, гарна людина, а родина його — це просто благодать Господня. Ми часто вечорами буваємо в них, а по неділях і обідаємо. Чудова, мила родина! Я завжди вихожу від них немов чистіший і добріший. Я не знаю, як і дякувати Штернберґові за це знайомство.

Ще познайомив він мене з родиною українського аристократа — того самого, в якого ви з ним минулого літа зустрінулись на Україні. Я рідко там буваю, та й те властиво тілько ради Штернберґа: недовподоби мені отой протекційний тон і підле підлещування неотесаних гостей, що він їх годує своїми розкішними обідами й поїть українською сливянкою. Я довго не міг зрозуміти, як Штернберґ може терпіти такі картини. Нарешті справа викрилася сама собою. Якось повернувся він од Тарновських зовсім до себе неподібний, бо сердитий; довго мовчки ходив по хаті, потім ліг до ліжка, встав і знову ліг і так разів зо три, аж поки не заспокоївся й не заснув. Чую, він крізь сон проказує імя одної з небог Тарновського. Тут я почав догадуватися, в чому діло. Другого дня мій Віля знову пішов до Тарновських і повернувся пізно вночі заплаканий. Я прикинувся, що цього не помічаю. Він упав на канапу й, закривши лице руками, ридав, як дитина! Так принаймні година минула; потім він устав із канапи, підійшов до мене, обійняв мене, поцілував і гірко всміхнувся, та, сівши біля мене, розповів мені історію свого кохання. Історія звичайнісінька: він покохав старшу небогу Тарновського, а та, хоч і відповідала йому тим самим, але воліла одружитися з якимсь лисим доктором Бурцевим. Звичайнісінька історія. Висповідавшись, він трохи заспокоївся, і я поклав його до ліжка.

Другого й третього дня я його мало що й бачив: вийде рано, прийде пізно, а де дні проводить, — Бог його знає. Пробував я з ним заговорити, але він ледве мені відповідав; пропонував йому відвідати Шмідтів, та він відмовно хитнув головою. У неділю вранці запропонував я йому поїхати до оранжерії ботанічного саду, і він, що правда неохоче, згодився. Оранжерія добре на нього вплинула; він повеселішав, почав мріяти про подорож до тих чарівних країн, де ростуть усі ті дивовижні рослини так, як у нас чортополох.

Вийшовши з оранжерії, я запропонував йому пообідати на Крестовському острові в німецькому трахтирі; він охоче погодився. Після обіду ми послухали тирольців, подивились, як із гір спускаються та й поїхали просто до Шмідта. Шмідти того дня обідали у Фіцтума, інспектора університету, та там і на вечір зосталися. Ми туди. Привітали нас, голосно питаючись, де ми пропадали. У Фіцтума натішились ми квінтетом Бетговена й сонатою Моцарта, в якій виконував соло вславлений Бем, і на першу годину вночі повернулися додому. Бідний Віля знову зажурився. Я не потішаю його, та й чим би я міг його потішити?

Другого дня, з доручення Карла Павловича, пішов я до книгарні Смірдіна й між іншими книгами взяв два числа "Библіотеки для чтенія", де вміщено роман Діккенса "Нікляс Нікльбі". Задумав я влаштувати літературні вечори в Шмідтів і запросив Штернберґа. Як гадалося, так і склалося. Того самого дня, після вечірніх класів, вирушили ми до Шмідтів із книгами під пахвою. Думку мою прийняли з захопленням, і після чаю почали читати. Перший вечір читав я, другий — Штернберґ, а потім ізнов я, далі — знову він, і так тяглося, поки не скінчили романа. Це дуже добре вплинуло на Штернберґа. Після "Нікляса Нікльбі" таким самим чином прочитали ми "Замок Кінельворт", потім "Пертську кралю" і ще кілька романів Вальтера Скотта. Часто засижувались ми за північ і не помітили, як і різдвяні свята наблизились. Штернберґ малощо не зовсім прийшов до себе, — принаймні працює й менше сумує; дасть Бог, і це мине. Прощавайте, мій батьку рідний! Не обіцяю в скорому часі писати до вас, бо надходять свята, а я вже, з милости Штернберґа, придбав крім Шмідтів ще деякі такі знайомства, що їх слід підтримувати. Справив я собі на свята нове вбрання та з анґлійської баї пальто, таке самісіньке, як у Штернберґа щоб таки недурно Шмідти звали нас Кастором та Поллуксом; а на весну думаємо замовити собі шинелі з камльоту. У мене тепер гроші водяться. Я почав малювати акварельні портрети. Спершу з приязні, а потім і за гроші. Тілько не показую ще їх Карлові Павловичу: боюся. Я тримаюся більше манєри Соколова; Гау мені не подобається: нудно солодкий. Хочу ще взятися за французьку мову: це необхідно. Пропонувала мені свої послуги одна літня вдова з тим, щоб я її сина вчив рисувати. Взаємна послуга, але все це мені не подобається, — перше, що далеко ходити (до Ертелєвого проулку), друге, що морочитися дві години з розпещеним хлопчаком — це теж комісія, нівроку! Краще я за ці дві години акварельний портрет намалюю та краще вчителеві грішми заплачу. Мабуть і ви скажете, що так краще. У Карла Павловича є Ґіббон французькою мовою, а я не можу на нього й дивитись байдуже. Не знаю, чи ви бачили його ескіз або, краще сказати, невеличку картину "Ґензерих у Римі"; тепер вона в нього в робітні. — Чудова! як усе чудове, що зпід його пензля виходить. Коли не бачили, то я зроблю невеличкий рисунок і пришлю Вам. "Бахчисарайський Фонтан" теж пришлю. Це, здається, ще при вас почато.

Ось іще про що мало не забув, — готується надзвичайна подія: Карло Павлович жениться; після свят — весілля. Наречена його — донька рижського почесного горожанина Тімма. Я не бачив її, але кажуть, надиво гарна. Її брата я зустрічаю іноді в класі; він учень Зауервейда, дуже вродливий хлопець. Коли це все станеться, то я напишу вам із найдокладнішими подробицями, а поки що ще раз прощавайте, мій незабутній добродію!"

____________

"Ось уже два місяці, як я не писав вам. Така довга мовчанка — річ непрощенна. Але я наче навмисне ждав, аж скінчиться цікавий епізод у житті Карла Павловича. В останньому листі писав я вам про задумане одружіння, тепер опишу вам докладно, як це все сталося та як зруйнувалося.

В самий день шлюбу Карло Павлович одягнувся, як він звичайно вдягається, взяв капелюха й, проходячи робітнею, спинився перед уже закінченою копією з Доменікіно; довго стояв мовчки, потім сів у крісло (крім його та мене нікого не було); мовчанка тяглася ще кілька хвилин; потім він звернувся до мене й сказав:

— Цампієрі наче говорить мені: не женись — загинеш!

Я не спромігся щось йому сказати, а він узяв капелюха й пішов до своєї нареченої та цілий день не вертався до дому. До свята зовсім не готувалися: у той день Лукіян навіть ростбіфа не смажив; одно слово, жадного натяку на якебудь свято. В класі я довідався, що він братиме шлюб у восьмій годині ввечорі в лютеранській церкві св. Анни, що на Кірочній вулиці. Після класу взяли ми з Штернберґом візника й поїхали на Кірочну. Церква була вже освітлена, і Карло Павлович з Зауервейдом та братом нареченої були в церкві. Побачивши нас, він підійшов, подав нам руку і сказав:

Читайте також:

1. Henri Matisse- Биография художника на английском.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 509