Основні вимірювання епістемології як філософського вчення про знання

Сучасні суспільства являють собою складний конгломерат процесів. У цьому сенсі, один із процесів – розвиток науки може вважатися найбільш впливовим. Від розвитку науки в даний час залежить не тільки перебіг суспільного життя, але й самі принципи організації соціуму. Так, у XXІ столітті відзначається перехід найбільш розвинутих країн від індустріального до постіндустріального (інформаційного) типу суспільства. Знання (інформація) стає й основним продуктом суспільства та індустрією – технологією, алгоритмом способом створення концепцій суспільного життя.

Звідси, зростає й роль дисциплін, які вивчають природу і принципи організації знання в контексті різних галузей пізнавальної діяльності. Зокрема, зростає роль епістемології (гносеології) в контексті філософського пізнання.

Традиційну філософію можна розділити на практичну й теоретичну. В межах теоретичної філософії, що складається з проблематики теорії пізнання та теорії буття, починаючи з XVII століття формується автономна дисципліна – гносеологія або що те ж саме, але у більш сучасному звучанні терміну, – епістемологія. Автономія епістемології визначається насамперед її предметом - пізнанням як таким. Так, І. Кант сформулював основне питання гносеології так: «Що я можу знати?» Різні аспекти даного питання і становлять предметний зміст епістемології.

Епістемологія – це частина філософії, яка вивчає те, як ми отримуємо знання про різні предмети, які межі нашого знання, наскільки достовірне або недостовірне людське знання.

Генезис епістемології як самостійної науки обумовлений тим, що філософи називають «епістемологічним поворотом», який стався у філософії Нового часу. Приблизно з XVII століття теорія пізнання починає переважати над теорією буття. Однак, це не означає, що XVII століття – час появи епістемології, скоріше, це час появу її самостійності в системі філософських наук. Вперше проблематику теорії пізнання починають розробляти античні мислителі. Так, Платон створив оригінальне вчення про пізнання, вважаючи, що основу сутнісного складають ідеї – особливі світоглядні форми.

На перший погляд, пізнання людиною світу будується на двох підставах: на даних відчуття й чистого мислення. Епістемологію до XVII століття, до часу епістемологічного повороту, можна визначити як «онтологічну», оскільки вона тісно пов’язана з переважною проблематикою буття.

З часу епістемологічного повороту, гносеологія розпадається на два напрямки: скептичну епістемологію й критичну епістемологію.

Скептична епістемологія представлена Р.Декартом. Він стверджував, що початком пізнання повинен бути радикальний скептицизм – ми нічого не можемо стверджувати як реально існуючого, якщо не доведемо, що можемо знати хоч що-небудь вірогідно.

Критична епістемологія представлена в творчості І. Канта. Він виходив з того, що люди спочатку первісним знанням, навіть у повсякденній практиці. Але всі феномени знання мають різний ступінь достовірності, тому необхідно до них критично ставитися. Необхідно зауважити, що критична позиція подається найкраще в сучасній епістемології.

Предметом критичного підходу в епістемології є знання саме по собі.

У цьому сенсі, знання можна визначити як адекватне і обґрунтоване переконання. Однак, в дійсності дане визначення застосовується не до всіх видів знання. Справа в тому, що в епістемології прийнято розрізняти знання-майстерність (компетенцію; «знання-як»); знання-знайомство (здатність пізнання об’єктів), інформацію («знання-що»). Останній тип знання і є предметом епістемології.

В епістемології пошук способів обґрунтування знання, критеріїв його істинності та достовірності є основним мотивом. Уявлення про те, що знання повинно бути фундаментально обґрунтоване має давню історію – його перші визначення зародилися ще в античності як і сама епістемологія, але в закінченому вигляді дане уявлення було розроблене в Новий час, в період епістемологічного повороту, Ф.Беконом, Р.Декартом, Дж.Локком. Звідси позиція, яка стверджує необхідність побудови знання на достовірних та надійних підставах може бути визначена як «класичний фундаменталізм». Причому, термін «класичний» у назві цього епістемологічного підходу є наслідком приналежності цієї доктрини до класичної філософської парадигми.

В відповідності з доктриною класичного фундаменталізму ми можемо диференціювати феномен знання. Воно може бути розділене на ті показники, які ґрунтуються на виведенні з достовірності інших філософських фактів і уявлень, істинність яких вважається доведеною; і ті показники, достовірність яких виводиться з них самих. Саме останні уявлення (онтологічні тавтології) і є підставою (фундаментом) нашого знання.

Сам класичний фундаменталізм також може бути диференційований. Так, прийнято виокремити епістемологічний фундаменталізм на два види: раціоналістичний (Р.Декарт) і емпіристський (М.Шлік). Якщо доктрина раціоналістичного фундаменталізму виходить з поняття очевидних істин, які виявлені природним світлом розуму і тим самим прозорі для пізнаванного, то в контексті доктрини емпіристського фундаменталізму в якості базових елементів пізнання беруться дані з безпосереднього досвіду, дані почуттів, очевидність яких визначена як природний висновок досвіду. Таким чином, в контексті цієї доктрини обґрунтовується фундаментальний принцип емпіризму: все людське знання детерміноване даними чуттєвого досвіду. Тільки знання, отримані в результаті фіксації фактів за допомогою чуттєвого сприйняття, є самодостатніми.

Однак, принципи класичного епістемологічного фундаменталізму були переглянуті вже у творчості І.Канта. Він вважав, що дані почуттів або дані раціо, прийняті як самодостатні, не можуть бути основою знання.

В сучасній епістемології підтримується кантіанський підхід, згідно з яким достовірність того чи іншого виду знання визначається всією системою пізнавальних відносин. У контексті даного підходу розрізняють: перцептивне (чуттєво дані) знання; повсякденне знання (здоровий глузд); наукове знання. При цьому, чуттєві дані первинні в сенсі їх вихідної данності; дані здорового глузду первинні концептуально, оскільки саме в повсякденній практиці здорового глузду склалась сама мова та базисні поняття; дані науки первинні в сенсі близькості дійсному стану речей, тобто в онтологічному сенсі.

Таким чином, у відповідності з вимогами сучасної епістемології ні один із видів знання не можна вважати самодостатнім, а значимість того чи іншого виду знання визначається всим комплексом відносин пізнання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія в пізнанні: засоби, рівні, специфіка	\|	Філософія як вид знання: основні вимірювання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.