• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. 6 страница

36. Правовий режим окремих видів активних операцій банків.

У банківській практиці України, як правило, є дві основні групи банківських операцій, за допомогою яких залучаються банківські ресурси: активні та пасивні.

До активних належать операції, здійснюючи які, банки за­безпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різно­манітних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на порівняно тривалий час, формування касових залишків та резервів, лізингові та факторингові операції.

Кредитування є основним видом активних операцій ко­мерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно від його цільового призначен­ня та складу учасників кредитних правовідносин. Враховуючи особливості позичкових операцій комерційних банків, при­йнято виділяти кредитування:

— поточної діяльності підприємств, пов’язане із задово­ленням їх потреб в оборотних коштах;

— інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збільшення основних фондів, реконструкції та розширення ви­робництва;

— приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру;

— держави для покриття бюджетного дефіциту. Важливою умовою кредитування є видача кредиту банка­ми під забезпечення. Формами забезпечення повернення кре­дитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосо­вується переуступка контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі ви­роби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухо­ме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні метали та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій комерційних банків, метою яких є отримання доходу і нарощування капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумов­лено різними факторами: недосконалістю чинного законодав­ства, нестабільністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструк­тури, низькі темпи приватизаційних процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види ак­тивних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Відповідно до пунктів 6 і 7 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право придбавати на власні кошти засоби виробництва (певне майно — автомобілі, літаки, устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) для передавання їх клієнтам в оренду. Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула значного поширення. На прохан­ня клієнта банк набуває певне майно і приймає на себе всі зобов’язання власника, включаючи відповідальність за збере­ження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, у якому визнача­ються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення, можливість продажу клієнту устат­кування після закінчення строку договору.

Нетрадиційною банківською операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Фак­торинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуго­вування боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.

Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після пога­шення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факто­рингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купів­лею комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредиту­вання та простота оформлення переуступки векселів.

До пасивних операцій банків належать операції, за допомо­гою яких банки формують свої ресурси для здійснення кредит­них та інших активних операцій, а саме — депозитні операції, відкриття та ведення рахунків клієнтів, отримання позичок на міжбанківському ринку, продаж власних торгових зобов’язань (векселів і облігацій). Ефективна організація пасивних опе­рацій банків сприяє забезпеченню нормальної банківської діяльності на комерційних засадах, регулюванню грошової маси в країні, успішному виконанню банками традиційних розрахунково-кредитних операцій, а також розширенню діапазону банківських послуг.

Активні й пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством. Діяльність сучасних комерційних банків не обмежується тра­диційними банківськими операціями, а охоплює значно ширший діапазон банківських послуг відповідно до потреб своїх клієнтів. Банківські послуги є видом діяльності комерційних банків, які виконують різні банківські операції за дорученням клієнтів (юридичних і фізичних осіб), і включають посеред­ницькі, консультативні, розрахункові, довірчі (трастові) та інші послуги.

Серед посередницьких послуг найпоширенішими є посе­редництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою та майном. Посередництво в одержанні клієнтом кредиту має місце тоді, коли банк сам не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. У та­кому разі банк, що обслуговує клієнта, за його проханням бере кредит в іншому банку і надає його клієнту під більш ви­сокий відсоток, аніж плата за куплені ресурси. Клієнт погод­жується на таку операцію, тому що отриманий ним кредит в іншому комерційному банку часто обходиться значно до­рожче, оскільки цей банк прагне компенсувати ризик надання кредиту, особливо незнайомому позичальнику. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою і майном здійснюються на підставі доручення від клієнта й укладаються з емітентом. Сьогодні заслуговує на увагу посередницька діяльність комерційних банків під час емісії, розміщення та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів.

Банківські послуги щодо торгівлі валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їхніх платежів і підтримання ліквідності у валюті: страхування ризиків знецінення коштів внаслідок зміни валютних курсів, отриман­ня спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.

Для забезпечення платіжної дисципліни великого значення набувають розрахункові послуги банків, які передбачають ве­дення рахунків юридичних і фізичних осіб та здійснення роз­рахунків за їх дорученням. Особливим видом діяльності ко­мерційних банків є довірчі (трастові) послуги: операції з володіння майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном пов’язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженням цінностей, розміщенням коштів, фінансовим аналізом тощо.

Значну частку у довірчих (трастових) послугах ко­мерційних банків займають агентські послуги. Під час вико­нання таких операцій банк діє від імені і за дорученням клієнта на основі договору, укладеного на конкретний строк. Відмінність їх від довірчих полягає в тому, що при наданні агентських послуг клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на операції від імені власника.

Комерційні банки при наданні агентських послуг здійсню­ють операції зі зберігання майна клієнтів та управління їх власністю, інвестиційні та кредитні операції за дорученням власника, операції купівлі-продажу, організовують оплату ра­хунків і податків, оформлення та відновлення страхових полісів та інше юридичне обслуговування.

Комерційні банки виконують послуги зі збереження цінностей: надають в оренду сейфи клієнтам, здійснюють опе­рації зі збереження цінних паперів з одночасним отриманням з них доходу, погашення облігацій із закінченим строком дії, обміну цінних паперів, їх купівлі та продажу, отримують кошти за заставними листами.

За сучасних умов у банківській практиці почали впровад­жуватися нові технології в банківському обслуговуванні клієнтів — система дистанційного банківського обслуговуван­ня. Комерційні банки надають клієнтам такі послуги, як про­ведення банківських операцій вдома (“home banking”), в офісі тощо, повсюди, де це зручно клієнту. На сьогодні виділяють чотири основних різновидності віддаленого банкінгу:

1) телефонний банкінг, коли за допомогою телефону або “мобілки” можна виконати безліч банківських операцій;

2) відеобанкінг — це телеміст, який працює між клієнтами і банком, за допомогою спеціальних пристроїв, обладнаних телемоніторами, клієнт може поспілкуватися зі службовцем банку і здійснити необхідні операції;

3) Інтернет-банкінг — коли клієнти використовують цю систему для управління банківськими рахунками;

4) РС-банкінг, коли доступ до рахунка банку здійснюється за допомогою персонального комп’ютера. В Україні ця систе­ма відома як "Банк-клієнт", яка дає можливість банку прода­вати, а клієнту отримувати максимальний спектр банківських послуг. У перспективі таке обслуговування клієнтів банками стане основною формою банківських послуг.

37. Організаційна структура комерційних банків.

У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяль­ність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відо­мості: найменування банку; його місцезнаходження; організаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціоне­рами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та допов­нень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу при­бутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Вищим органом управління банку є загальні збори учас­ників, які скликаються для вирішення таких питань:

— визначення основних напрямів діяльності банку та за­твердження звітів про виконання їх;

— внесення змін та доповнень до статуту банку;

— зміни розміру статутного капіталу банку;

— призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

— затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

— розподілу прибутку;

— припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загаль­них зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спосте­режна рада банку, яка має такі повноваження:

— призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;

— контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

— призначає зовнішнього аудитора;

— встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

— приймає рішення щодо покриття збитків;

— приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;

— затверджує умови оплати праці та матеріального сти­мулювання членів правління банку;

— готує пропозиції .щодо питань, які виносяться на за­гальні збори учасників;

— здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.

Безпосереднє керівництво поточною діяльністю ко­мерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим орга­ном банку.

Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережій раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.

Правління банку має такі повноваження:

— попередньо обговорює всі питання, що підлягають роз­гляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень за­гальних зборів і ради банку;

— розглядає питання організації кредитування, фінансу­вання, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговуван­ня, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;

— приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та спла­ту дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;

— контролює додержання законодавства банком та його установами;

— вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;

— визначає організаційну структуру банку;

— розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;

— розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;

— виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.

Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.

38. Правова охорона банківської таємниці.

В зако­нодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридич­них та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Застосування норм про банківську таємницю пов'язане пе­редусім з труднощами визначення цього поняття та нечіткою правовою регламентацією. Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.

При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що,

по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.

По-друге, ус­танови банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інте­ресах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:

1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.

2. Операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди.

3. Фінансово-економічне становище клієнтів.

4. Системи охорони банку та клієнтів.

5. Інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності.

6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи ко­мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.

7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню.

8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню, вста­новлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Комерційні банки зобов’язані забезпечити збереження бан­ківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) використання технічних засобів для запобігання не­санкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах та угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобо­в’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не викорис­товувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службо­вих обов’язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосеред­ковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати її і не використовувати на свою користь чи на користь третіх осіб.

Збитки, заподіяні банку чи його клієнту внаслідок витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відшкодовуються винними, органами.

Велике значення для захисту банківської таємниці має по­рядок її розкриття. Інформація щодо юридичних та фізич­них осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ України — на їх пись­мову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридич­ної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного кон­тролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за кон­кретний проміжок часу.

Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

а) бути викладена на бланку державного органу встановле­ної форми;

б) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

в) містити передбачені законодавством підстави для отри­мання інформації;

г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отриманий такої інформації.

Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріаль­ним конторам або приватним нотаріусам, іноземним кон­сульським установам у справах спадщини за рахунками по­мерлих власників рахунків.

Комерційному банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в до­кументах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надава­ти загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надання кредитів, банківських гарантій.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та викорис­тання банківської таємниці, несуть кримінальну, адміністра­тивну, цивільну та дисциплінарну відповідальність. Кримі­нальна відповідальність може наставати за дії передбачені статтями 231 (“Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємни­цю”) і 232 (“Розголошення комерційної таємниці”) Криміналь­ного кодексу України.

Цивільна відповідальність працівників банків може наста­вати на підставі статей 203, 440¹ Цивільного кодексу України і полягає у відшкодуванні завданої клієнту матеріальної і мо­ральної шкоди за розголошення банківської таємниці.

39. Правова основабанківського аудиту.

У діяльності банківських установ особливу роль відведено аудиту - важливому інституту визначення достовірного стану фінансово-господарської діяльності банку. Банківський аудит є одним із видів аудиту.

Банківський аудит - це комплексна перевірка результатів фінансово-господарської діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ, яка передбачає правове, економічне та бухгалтерське оцінювання даних фінансових звітів, що надаються для публікації або вищим організаціям.

Основною метою банківського аудиту є визначення достовірності бухгалтерської звітності, обліку, його повноти і відповідності здійснюваних банками операцій чинному законодавству і нормативним актам НБУ. Для банківських установ аудит також виконує такі завдання:

а) проведення аналізу фінансово-господарської діяльності, оцінювання активів і пасивів;

б) прогнозування результатів фінансово-господарської діяльності та розроблення рекомендацій щодо підвищення фінансової ліквідності;

в) постановку, відновлення і ведення бухгалтерського обліку;

г) консультування з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства України;

д) навчання працівників;

е) підтвердження даних проспекту емісії цінних паперів;

є) здійснення інших аудиторських послуг із профілю діяльності аудиторських фірм (аудиторів).

Правові основи здійснення аудиторської діяльності в Україні визначено Законом України в редакції від 14 вересня 2006 р. "Про аудиторську діяльність", що належить до фундаментального законодавчого акта в цій сфері та визначає місце і роль аудиту в системі незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Велике значення має також Закон України від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який поширює свою дію на всіх юридичних осіб, визначає питання організації бухгалтерського звіту на них та компетенцію власників з цього питання відповідно до законодавства та засновницьких документів. Крім загальних законів ряд важливих норм щодо застосування терміну "аудит" містяться в банківському законодавстві, в Законі України від

20 травня 1999 р. "Про Національний банк України" (п. 11 ст. 7; пункти 8-11 ст. 9; статті 69-70); в Законі України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" (п. 5 статті 38, 45, 69, п. 2 ст. 70).

Специфіка проведення і оформлення аудиту, підготовка звітності фінансово-господарської діяльності в банках зумовили необхідність конкретизації питань правового регулювання аудиторської діяльності в нормативних актах, що видаються НБУ. Безпосередньо щодо банківського аудиту НБУ прийняв такі документи:

1) Постанову Правління НБУ від 20 березня 1998 р. № 114 "Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України" та відповідні зміни до нього від 3 грудня 2001 р.;

2) Постанову Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50 "Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України";

3) Постанову Правління НБУ від 9 лютого 1999 р. № 53 "Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту";

4) Постанову Правління НБУ від 15 липня 2002 р. № 250 "Про затвердження Концепції програми підготовки і сертифікації зовнішніх аудиторів банківських установ України за участю Національного банку України";

5) Постанову Правління НБУ від 14 листопада 2002 р. "Про затвердження Положення про порядок видачі аудиторським фірмам сертифікатів на право проведення аудиту банку";

6) Постанову Правління НБУ від 11 квітня 2007 р. "Про затвердження Положення про Комітет з питань аудиту банків";

7) Постанову Правління НБУ від 9 вересня 2003 р. № 389 "Про затвердження Положення про порядок подання банками до Національного банку України аудиторських звітів (аудиторських висновків) за результатами щорічної перевірки фінансової звітності";

8) Кодекс "професійної етики внутрішніх аудиторів банківських установ, схвалений постановою Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50;

9) Постанову Правління НБУ від 9 липня 2007 р. № 251 "Про затвердження Положення про введення реєстру аудиторів банків НБУ".

Банківський аудит - це комплексна перевірка результатів фінансово-господарської діяльності банків та інших фінансово-кредитних установ, яка передбачає правове, економічне та бухгалтерське оцінювання даних фінансових звітів, що надаються для публікації або вищим організаціям.

Основною метою банківського аудиту є визначення достовірності бухгалтерської звітності, обліку, його повноти і відповідності здійснюваних банками операцій чинному законодавству і нормативним актам НБУ. Для банківських установ аудит також виконує такі завдання:

а) проведення аналізу фінансово-господарської діяльності, оцінювання активів і пасивів;

б) прогнозування результатів фінансово-господарської діяльності та розроблення рекомендацій щодо підвищення фінансової ліквідності;

в) постановку, відновлення і ведення бухгалтерського обліку;

г) консультування з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства України;

д) навчання працівників;

е) підтвердження даних проспекту емісії цінних паперів;

є) здійснення інших аудиторських послуг із профілю діяльності аудиторських фірм (аудиторів).

Банківський аудит істотно відрізняється від інших видів аудиту (загального, інвестиційного, страхового) як за характером його здійснення, так і за методами проведення аудиторських перевірок. При цьому він базується на тій самій законодавчій основі, що й аудит названих вище видів.

Правове забезпечення аудиторської діяльності включає норми, які регулюють організаційне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок та надання інших аудиторських послуг, відповідальність аудиторів та аудиторських фірм, сертифікацію аудиторської діяльності, статус Аудиторської палати України тощо. Правові основи здійснення аудиторської діяльності в Україні визначено Законом України в редакції від 14 вересня 2006 р. "Про аудиторську діяльність", що належить до фундаментального законодавчого акта в цій сфері та визначає місце і роль аудиту в системі незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника. Велике значення має також Закон України від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який поширює свою дію на всіх юридичних осіб, визначає питання організації бухгалтерського звіту на них та компетенцію власників з цього питання відповідно до законодавства та засновницьких документів. Крім загальних законів ряд важливих норм щодо застосування терміну "аудит" містяться в банківському законодавстві, в Законі України від

20 травня 1999 р. "Про Національний банк України" (п. 11 ст. 7; пункти 8-11 ст. 9; статті 69-70); в Законі України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" (п. 5 статті 38, 45, 69, п. 2 ст. 70).

Специфіка проведення і оформлення аудиту, підготовка звітності фінансово-господарської діяльності в банках зумовили необхідність конкретизації питань правового регулювання аудиторської діяльності в нормативних актах, що видаються НБУ. Безпосередньо щодо банківського аудиту НБУ прийняв такі документи:

1) Постанову Правління НБУ від 20 березня 1998 р. № 114 "Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України" та відповідні зміни до нього від 3 грудня 2001 р.;

2) Постанову Правління НБУ від 12 лютого 2003 р. № 50 "Про затвердження Методичних вказівок щодо застосування стандартів внутрішнього аудиту в комерційних банках України";

3) Постанову Правління НБУ від 9 лютого 1999 р. № 53 "Про заходи щодо подальшого розвитку банківського аудиту";

4) Постанову Правління НБУ від 15 липня 2002 р. № 250 "Про затвердження Концепції програми підготовки і сертифікації зовнішніх аудиторів банківських установ України за участю Національного банку України";

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А також для вегетативного розмноження.
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 391