Виникнення науки, періодизація історії науки

Серед істориків науки і в наш час існують розбіжності щодо часу її виникнення. Деякі дослідники вважають, що наука існувала вже у стародавні часи [8], інші пов'язують цей процес з науковою революцією XVI-XVII сторіч, що поклала початок європейської науки [38]. При цьому перша позиція аргументується посиланням на початок процесу інституалізації науки, перші ознаки якої дійсно спостерігаються вже у цивілізаціях Стародавнього Сходу, де знання сакралізуються, утаємничуються від сторонніх, залишаючись власністю жерців. Так у Стародавньому Єгипті вже існувала своєрідна вища наукова установа – „дім життя”.

В.Ф.Берков зауважує, що у Стародавній Греції інституалізація науки виявила себе у діяльності софістів, а також у виникненні Академії Платона, Лікею Аристотеля, у середні віки – у появі монастирських шкіл, університетів, Академій наук [8].

Проте, як на нашу думку, у даному випадку ігнорується специфіка взаємовідносин між філософією, релігією і початковим науковим знанням, яке у Стародавній Греції існувало у межах філософії, а у цивілізаціях Сходу та у християнському середньовіччі – в релігійному оформленні. „Чистої” науки як такої, не існувало. Звичайно, не можна заперечувати, що саме у Стародавній Греції виникають перші теоретичні узагальнення, у яких переважали знання реалістичного спрямування. Але й за цих умов знання з логіки, математики, астрономії, фізики були інкорпоровані у певні філософськи системи.

І лише зрушення у всіх сферах суспільного життя у XVI-XVII ст. сприяли самостійному розвитку перш за все природознавства і виникненню феномена європейської науки.

У добу античності домінуючою була філософія. Тому поняття „філософія”, „знання”, „наука” співпадали, вони являли собою „триєдине ціле”. У межах філософії об'єднувалися відомості і знання як про „перші причини і всезагальні початки”, так і знання про окремі природні явища, проісторію людства, про пізнання, про логіку мислення, про математичні закони і аксіоми. Усі вони розглядалися, як аспекти, прояви єдиного філософського знання. У середні віки місце реалістичної філософії займає релігія або, точніше, – релігійна філософія і теологія.

А.Уайтхед, характеризуючи внесок мислителів Стародавньої Греції у становлення наукових знань, зауважував, щоу діалогах Платона можна знайти „перші ясні формулювання логіки як особливої науки”. Однак, на думку автора, сам Платон дуже мало користувався цим методом „з точки зору природознавства”. Цілісну систему формальної логіки створив Аристотель. При цьому грецький філософ широко використовував у своїх роботах метод класифікації (особливо важливий для природознавства), а також застосував створене ним теоретичне вчення до великого обсягу матеріалу з зоології, фізики, соціології. Тож, зауважує А.Уайтхед, у Аристотеля можна знайти початки майже усіх конкретних наук, як природничих, так і тих, що пов’язані з активністю людського духу. Він заклав основи того устремління до точного аналізу кожної конкретної ситуації, яке у кінцевому рахунку призвело до формування сучасної європейської науки. В епоху середніх віків, як і раніше у Вавілоні, Стародавньому Єгипті, широке розповсюдження набувають міфологізовані і сакралізовані системи знання, представлені такими гібридами з теології і релігійної філософії, як астрологія та алхімія, з одного боку, і об'єктивних істинних знань, з другого.

Таким чином, передумови майбутньої науки формувалися у надрах інших духовних систем, але вони не виділялися з них як автономне, самостійне ціле. Передумови науки створювалися у стародавніх цивілізаціях – у Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї, Греції у вигляді емпіричного знання про природу і суспільство,окремих елементів, „початків” астрономії, математики , фізики, логіки тощо. Тому, наприклад, математика Піфагора чи Евкліда – це не наука в цілому, а тільки одна з гілок математики, тобто одного з напрямків науки як такої.

Сприятливі передумови для виникнення науки почали складатися в епоху раннього Модерну (XVII-XVШ cт.). Завдяки виникненню нових соціальнихверств населення – у тому числі так званого „третього стану”, що об’єднував найманих працівників і підприємців. Вказані верстви стали соціальною основою і рушійною силою буржуазних революцій, що відбулися у Нідерландах, Англії, Франції, сприяючи становленню основ буржуазного суспільства, що прийшло на зміну феодалізму. Було надано поштовх щодо розвитку промисловості та торгівлі, будівництва, гірської і військової справи, мореплавства. Це спричинило суттєве підвищення потреби у знаннях, які б досліджували реальні процеси, властивості фізичних тіл і форми прояву сил природи. Як відповідь на це, виникає математично-експериментальне природознавство, поступово оформлюються у самостійні напрямки знання механіка, астрономія, фізика, хімія та інші науки. Значно пізніше і не так стрімко розвивалися науки про суспільство і людину.

Виникнення науки було зумовлене не тільки суспільно-історичними, загально-культурними чинниками, але й рівнем розвитку самого знання, наявністю запасу необхідної і достатньої кількості фактів, які необхідно описати, систематизувати, теоретично узагальнити. Тому першими науковими дисциплінами були механіка, астрономія, математика, де таких фактів було накопичено більше. Саме ці дисципліни і започаткували появу єдиної науки як такої, науки „взагалі” на відміну від філософії та релігії, оскільки головним завданням пізнання стало не „приголомшення суперника аргументацією”, як у схоластиці, і не пошук початків та основ, як у грецькій філософії, а спроби пізнання на основі достовірних фактів самої природи, об’єктивної дійсності.

Наука Нового часу по-новому поставила питання щодо специфіки наукового знання і своєрідності його формування, щодо мети пізнавальної діяльності та її методів, відносно місця та ролі науки в житті суспільства, щодо можливості панування людини над природою на основі пізнання її законів. Це призвело до формування нової світоглядної установки, нового образу світу та стилю мислення, які витіснили попередні уявлення і створили речово-натуралістичну концепцію космосу з орієнтацією на механістичність і кількісні методи. Г.Галілей з цього приводу писав: „Ніколи я не стану від зовнішніх речей вимагати щось інше, аніж величину, фігуру, кількість руху, якщо б ми усунули вуха, язики, носи, то залишилися б тільки фігури, число і рух” [Цит. за: 38]. Саме Галілей уперше залучив до процесу пізнання мислений експеримент, що спирається на суворе кількісно-математичне описування. Наука, на його думку, це – те, що спирається не лише на мислительне конструювання, ідеалізацію, абстракцію, узагальнення, але й на факти.

В результаті у XVII-XVIII ст. в європейській культурі формується так званий науковий стиль мислення, що прийшов на зміну релігійно-схоластичному стилю і став основою розповсюдження раціоналістичного світогляду. Серед його визначальних рис дослідники виділяють ставлення до природи як до самодостатнього об'єкту, який задано людині у безпосередній діяльності і потребує практичного освоєння, відмови від принципу конкретності з одночасним слідуванням принципу суворої кількісної оцінки; інструменталістське трактування природи і її атрибутів – простору, часу, руху, причинності, що механічно комбінуються з онтологічними фундаментальними формами речей; образ геометризованої унітарної дійсності, що керується кількісними законами; визнання в якості універсального методу описування явищ дійсності у вигляді формальнихгеометричних схем і рівнянь [Цит. за: 38].

У цей час відбувається інтенсивне розмежування між наукою і філософією. Ця диференціація відбувалася за трьома напрямками: відокремлення науки від філософії; виділення у межах науки як цілого окремих наук; диференціація самої філософії на онтологію, натурфілософію, філософію історії, гносеологію, логіку та інші. У XVIII–перший половині XIX ст. відбулося виділення з філософії основних галузей сучасного наукового знання, а також відокремлення усередині самої філософії її окремих складових аж до виділення так званих філософськихдисциплін (етика, естетика та інші).

Інтенсивний розвиток науки за останнє сторіччя поставив на порядок денний питання про періодизацію розвитку науки – тобто, про виділення певних часових етапів її розвитку, що відрізняються один від одного певними якісними характеристиками. Одним з підходів що знайшов визнання і серед дослідників на теренах СНД, є періодизація B.C. Стьопіна, здійснена автором на матеріалі природознавства, перш за все, фізики.

На його думку, науці передує переднаука (докласичний етап), де засновуються передумови у вигляді початків знань у різних цивілізаціях,аждо XVII сторіччя. В.С. Стьопїн виділяє три етапи розвитку власне науки: класичний, некласичний, постнеокласичний.

Науковці доби класичної науки (XVII-ХІХ ст.), досліджуючи прості за структурою об’єкти, намагалися при їх описуванні та теоретичному поясненні відсторонитися від будь-чого, що пов’язане з суб'єктом, засобами, прийомами і операціями діяльності. Це розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань, де панував об’єктивістський стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, таким, яким „він є” у дійсності, безвідносно до умов його вивчення.

Некласична наука (ХІХ ст. – перша половина ХХ ст.), вихідний пункт якої пов’язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, заперечує об’єктивізм класичної науки, відкидає уявлення про реальність як таку, що не залежить від засобів її пізнання, від суб’єкта пізнання. Тобто, тут відбувається ув’язування знань про об’єкт наукового дослідження з характером засобів і операцій, методів дослідження.

Постнеокласична наука (починаючи з другої половини XX ст.) окрім інструментального постійно враховує суб’єктивний фактор досліджень у більш широкому контексті, аж до визнання значущості соціально-культурних факторів їх здійснення.

Кожен з виділених етапів характеризується, разом з тим, сукупністю інших параметрів, серед яких найбільш важливе значення мають парадигма, або сукупність теоретико-методологічних установок і пріоритетів, що у сукупності складають певну цілісність [46], наукова картина світу, методологічні та філософські засоби дослідження та інше.

В класичній науці парадигмальне значення має механіка, її картина світу базується на принципі жорсткого (лапласівського) детермінізму, тобто їй відповідає образ світу (природи, суспільства, людини) як годинникового механізму.

Парадигма некласичної науки базується на принципах відносності, дискретності, квантування, ймовірності, доповнюваності.

Постнеокласичний етап характеризується парадигмою, в основу якої покладені принципи становлення, організації, системності. При цьому зміна етапів розвитку науки не може розглядатися такою, що кожний новий етап супроводжується руйнуванням і зникненням попереднього. Мова, скоріше, йде про „зняття” у гегелівському смислі, коли попередня стадія входить у якісно новому вигляді до наступного, тож, некласична наука не відкидає здобуки класичної, а лише визначає межі її застосування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Наука як сукупність знань, процес пізнання, соціальний інститут та власність	\|	Різновиди класифікації наук

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.