Наука як сукупність знань, процес пізнання, соціальний інститут та власність

Принцип монізму, що став пануючим у культурі і філософії епохи Модерну, виявляв себе у тому числі у намаганні редукувати до єдиної основи багатоманітні явища і процеси. Усе, що не вписувалося у задану раціоналістичну схему, розглядалося як таке, що не заслуговує на увагу і може бути відкинуте без ризику спотворення уявлення про об'єкт, що розглядається_. Застосування вказаного принципу у теорії пізнання призвело до заміщення поняття „людський дух” терміном „суспільна свідомість”, сам процес пізнання – лише до відображення дійсності у формі ідеальних образів, до абсолютизації розуму, що нібито презентував людський дух в цілому. У цьому ж ряду слід розглядати обожнення науки, як єдиної форми теоретичного освоєння світу, здатної продукувати достовірні, істинні знання.Відкидалося усе, що не було притаманне науці, не наукове і позанаукове знання ототожнювалося з неістинним, помилковим.

У той же час ігнорувалися факти наявності неістинного знання у самій науковій теорії, що спричинялося ненавмисними помилками, похибками у дослідницькому процесі, або ж свідомим перекрученням фактів. Заперечувалася пізнавальна значущість таких форм духовного освоєння світу, як релігія, мистецтво тощо.

Принцип монізму виправдовував і виправдовує себе у випадках необхідності виявлення сутнісних, закономірних змістів і тенденцій, і виявляється безсилим, коли постає потреба вироблення цілісного, системного погляду на об'єкт, врахування багатоманітності тенденцій і впливів. В такому випадку більш продуктивним виглядає принцип плюралізму, що передбачає співіснування різних за змістом, специфічних, але рівнозначних форм пізнавальної діяльності: „Якщо відмовитися від примату науки, то теорія пізнання повинна займатися різними видами знання, кожному з яких можуть бути притаманні власні критерії точності, адекватності та обґрунтованості” [25]. А це означає, що визнається пізнавальна плідність будь-якої діяльності, узятої у когнітивному вимірі. І тоді „помилка і істина являють собою не узбіччя і наїжджену колію, але цілий пучок шляхів єдиного людського пізнання, що розходяться і переплітаються. І не один з цих шляхів не є єдино вірним і головним” [25]. Визнання багатоманітності форм пізнання світу породжує необхідність вироблення критеріїв їх типологізації.

Якщо відійти від ієрархічного бачення пізнавального процесу, розглядаючи науку як найвищу форму пізнання, то очевидно, що в основу типології мають бути покладені показники, що враховували б специфіку і функції форм духовного освоєння світу, особливості суб'єкта і об’єкта пізнання, традиції використання загальних і специфічних методів і інструментів пізнання, а також очікувані результати.

Серед чисельних варіантів диференціації пізнання – розподіл його на особистісне, групове і суспільне (в залежності від суб'єкта пізнання), раціональне і позараціональне (за переважанням у пізнанні тих чи інших складових людського духу), на практичне, духовно-практичне, теоретичне (за ступенем узагальнення матеріалу), на раціонально-понятійне, художньо-образне і морально-повчальне (за очікуваними результатами). Найбільш важливими з числа критеріїв виглядають ті, що характеризують специфіку форм, видів діяльності суб'єктів пізнання.

Зокрема, В.Н.Кохановський серед таких форм пізнання виділяє буденно-практичне, ігрове, художньо-образне, філософське, релігійне, наукове [38]. Розгорнуті системи форм пізнання представлені у працях І.Т.Касавіна, Ю.О. Урманцева [Див. 31, 96]. Разом з тим, наука дійсно виділяється серед інших форм духовного освоєння світу, і перш за все характером наукового знання.

Наука як сукупність знань Результатом наукового пізнання є знання. Ця банальна констатація потребує уточнення: який характер має це знання, чим воно відрізняється від інших видів знань і т.п. Перш за все наукові знання слід відрізняти від буденнихзнань, і специфіка перших полягає у тому, що вони несуть у собі об’єктивну істинність, тобто, відображують явища і закономірності у досліджуваній сфері такими, якими вони є поза і незалежно від волі, думок суб’єкта пізнання. Ці знання відрізняються також логічною обґрунтованістю, тобто, продукуються вони за допомогою спеціальних методів пізнання, що відповідають законам логіки, а також у подальшому додаються до системи вже існуючих знань у досліджуваній сфері.

Наукові знання розкривають не поверхові, а глибинні, сутнісні зв’язки у досліджуваному об’єкті, відрізняються загальнозначущістю, викладені специфічною мовою, як правило, їх продукують спеціально підготовлені спеціалісти (вчені, інженери).

Властивість системності– одна з найважливіших ознак наукового знання. Вона виявляє себе як у шляхах вироблення нових знань, так і у організації структури отриманих знань. Системність у продукуванні знань виявляє себе у таких формах доведення, як класифікація та аксіоматизація. Для кожної з них характерні наявність підстави і обґрунтування, зв’язок між якими здійснюється за формулою „якщо х, то у”. Класифікація виявляє зв’язки між властивостями предметів різних класів за визначеною ознакою (наприклад, між властивостями видовими і родовими). Аксіоматизація виявляє зв’язки між аксіомами і теоремами. Навіть виявлення одного зв'язку за вказаною вище схемою свідчить про виникнення елементарної концептуальної системи, що складається з двох елементів. Система наукових знань складається з множини такого роду зв’язків і залежностей. В цілому його можна розглядати як систему знань, пов’язаних між собою по „вертикалі” (знання різних рівнів) і по „горизонталі” (знання з різних галузей). Наукове знання має есенціальний (від лат. еssentia – сутність) характер, тобто, воно спрямоване на пізнання сутностей. Рух від явища до сутності полягає не тільки у виявленні прихованих внутрішніх зв’язків і основ, але й передбачає співставлення можливих підстав для прийняття рішень, вибір серед них найбільш значущих для руху від сутностей першого порядку до сутностей другого порядку і т.д. Чим більш глибоко обґрунтовано певне рішення, дія, тим глибше пізнається та ситуація, яка досліджується. Тому одним з найважливіших завдань для наукового дослідження є осягнення глибинних, сутнісних зв’язків в об’єктивному світі, формулювання залежностей отриманих знань у вигляді законів, ідей, концепцій, теорій.

Загальна схема продукування наукових знань про конкретний об’єкт полягає в використанні наступних ступенів: аналіз об’єкта, тобто, вивчення його у всій сукупності змістовних складових і їх взаємозв’язках, у виявленні зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на досліджуваний процес; синтез– вироблення моделі об’єкта з урахуванням його теоретичного вивчення і узагальнень, що дають прирощення знань, а також виявлення майбутнього стану об’єкта, тобто, прогнозування. Таким чином, об’єктивність, прагнення до теоретичного, логічного обґрунтування знань ведуть до випереджаючоговідображення дійсності і до прогнозування можливої практичної діяльності на основі отриманих в процесі наукового дослідження знань.

Німецький природознавець і філософ В. Оствальд (1853-1932) писав: „Наука – це мистецтво передбачення. Уся її цінність у тому, якою мірою і наскільки достовірно вона може передбачати майбутні події. Мертвим є будь-яке знання, котре нічого не говорить про майбутнє, і такому знанню має бути відмовлено у почесному званні – наука” [Цит. за: 8].

Загально-значущістьтакож відноситься до родових рис наукового знання. Це досягається за рахунок „сумніву у всьому”, як одного з найважливіших принципів науки як форми суспільної діяльності. Вчений сумнівається не тільки у положеннях, що їх висувають інші, але й у власних судженнях і не перешкоджає сумніватися іншим. В результаті наукове знання багаторазово перевіряється на істинність. Але це йому тільки на користь – бо знання імплантується в існуючу систему наукових знань тільки після ретельної перевірки.

Необхідність обґрунтування і захисту істинних наукових положень породжує потребу у спеціальній науковій мові, що відрізняється від мови повсякденного спілкування. Наукова мова формується шляхом виведення понять і категорій, уточнення їх змісту, формулювання законів, конструювання теорій. Це веде до виникнення наукової термінології – сукупності слів або словосполучень з точним, однозначним змістом у межах певної наукової дисципліни. Наукові поняття і терміни вносяться у тексти, що написані розмовною мовою, замінюючи багатозначні чи не точні вирази. Хоча повністю відмовитися від розмовної мови у наукових дослідженнях неможливо, тим не менш в сучасних умовах не рідкою є ситуація, коли насиченість мови спеціальними термінами і знаками перешкоджає розумінню один одного представниками різних наукових дисциплін. Тому якраз буденна мова частовиконує роль універсального засобу популяризації наукового знання та спілкування між самими вченими.

Протилежні науковим буденні (життєві) знання формуються стихійно, під впливом повсякденного життя людей, їх основою є досвід, сталі традиції, стереотипи мислення і поведінки, а також відомості з різних сфер духовного життя (релігії, мистецтва, моралі, популярні наукові відомості тощо). При цьому життєві знання охоплюють як реалістичні знання, так і неперевірені, неточні, фантастичні уявлення. Зазвичай, буденні знання на відміну від наукових несистематизовані, можуть нести в собі суперечливі відомості.

Але незважаючи на певну поверховість, фрагментарність, суперечливість, буденні знання слугують добрим фундаментом у повсякденному житті людей. Це відбувається тому, що вони спрямовані на упорядкування практики, на вироблення рецептів, технологій поведінки. Ядром буденних знань виступає здоровий глузд– система знань, вмінь, технологій, що пройшли відбір і перевірку в процесі застосування при вирішенні проблем, які виникали в людському співтоваристві в минулому. Здоровий глузд знаменує собою початок будь-якої цілеспрямованої, осмисленої діяльності, орієнтованої на виживання і спілкування у найближчому для людини середовищі. Здоровий глузд відіграє значну роль в організації життя на раціональних засадах, у подоланні ірраціональних чи ілюзорних уявлень, які перекручують розуміння реальності. Тому теза про те, що буденне знання і його ядро – здоровий глузд – є знанням більш низького рівня, аніж наукове знання, не завжди виправдана. Не даючи тієї глибини розуміння процесів, що характерне для наукового знання, здоровий глузд допомагає у випадках, коли наука або філософія через свою абстрактність занадто відриваються від життя, або коли сприяють втіленню у практику утопічних абстрактних схем.

Крім буденного знання, наука взаємодіє з формами діяльності, у яких велике значення відіграють теоретичні знання – з матеріальним виробництвом, мистецтвом, філософією, релігією тощо. Але якщо у виробництві знання беруться у готовому вигляді і використовуються як засіб підвищення ефективності праці, то для науки головним є прирощення знання.

Мистецтво – це відтворення діяльності у художньо-образній формі, і знання тут не тільки інформаційно збагачують споживача мистецької продукції, але головним чином змушують переживати події, вживатися у образи героїв творів. Наука подає свій матеріал у логічно-систематизованій формі, намагаючись описувати досліджувані процеси такими, якими вони є „насправді”, об’єктивно.

Філософія у тій чи іншій мірі виконує стосовно науки методологічну і світоглядну функції. Але різні філософські течії і школи виконують вказані функції по-різному. Якщо, наприклад, екзистенціалізм, філософська антропологія чи релігійні філософські вчення скептично ставляться до науки, то, наприклад, позитивізм намагається розчинити філософію у науці, а різновиди так званої наукової філософії (механіцизм XVII-XVIII ст., марксизм-ленінізм) нівелюють різницю між наукою та філософією.

Особливо складними є відносини між наукою і релігією, що зумовлено як їх змістовним наповненням, так і історичними обставинами співіснування. Діапазон цих відносин пролягає від жорсткого протистояння і заперечення права на існування одне одного (у XVI-XX ст.) до налагодження діалогу і демаркацій меж і можливостей вказаних форм духовного освоєння світу.

Наука як процес пізнання.Маючи певні специфічні особливості, наукове пізнання разом з тим підкоряється усталеним канонам пізнавального процесу як такого. Філософська теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи, методи і форми пізнавальної, у тому числі і науково-пізнавальної діяльності людей. На запитання, що таке наукове пізнання, коротко можна відповісти, що це – сукупність процесів отримання, переробки і використання наукової інформації про світ, його окремі прояви, форми, фрагменти, а також про людину і суспільство. З точки зору взаємовідносин між об’єктом (тим фрагментом дійсності, на який спрямоване пізнання) і суб’єктом (тим, хто пізнає) наукове пізнання може розглядатися як специфічна взаємодія суб’єкта і об’єкта, кінцевою метою якої є досягнення можливо більш істинних знань, розробка рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об’єкта відповідно до потреб суб’єкта.

В сучасній епістемології (підрозділі гносеології, що концентрується на аналізі філософських проблем науки) суб’єкт – це не тільки система, що отримує, зберігає і переробляє наукову інформацію. Це – передусім суспільно-історична істота, наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, предметної, творчої діяльності. Суб’єкт наукового пізнання, узятий у всій повноті визначень і духовно-практичних характеристик, не тільки окрема людина, група чи суспільство у цілому, але й соціально-історичні і культурні процеси, що втягуються у процес наукового пізнання.

Щодо об’єкту, то його розуміння також еволюціонує у бік урахування більш широкого змістовного контексту. Ступінь предметного освоєння реальності в практиці людей зумовлює ту сукупність вимірів об’єкта, яка в кожну епоху є основою відображення його в головах людей. Суб’єкти науки сьогодні рідко вступають у контакт з об’єктами природного і суспільного життя безпосередньо, а спонукаються матеріальними і духовними потребами, наявним інструментарієм досліджень. У результаті пізнання має справу з частковим об’єктом. Багатоякісний, багатомірний і багаторівневий характер будь-якого об’єкта обумовлює те, що виявлення одних аспектів реальності дає змогу перейти до нових її проявів. Розмаїття форм буття спонукає вченого до дедалі більшого розкриття сутності процесів, що вивчаються, і все більшого розуміння історичного характеру самого пізнавального процесу. Останнє може розумітися у кількох смислах: 1) як безперервне у історичному часі накопичення знань про об’єкти, поглиблення уявлень про них; 2) як безпосереднє здійснення наукового пізнання, завдяки використанню психофізіологічних, психологічних та інтелектуальних механізмів духовно-пізнавальної діяльності.

У класичній філософії наголос робився на чуттєвій та раціональній складових пізнавального процесу. Проте, дослідження, проведені в останні десятиріччя, свідчать про велике значення у науковому пізнанні інтуїції, яка часто відіграє вирішальну роль, об’єднуючи чуттєве і раціональне, теорію і практику в єдину систему. У той же час дослідження проблем творчості, у тому числі наукової, доводять, що людина мобілізує для пізнавальної діяльності не тільки інтелект, розум, але й усі внутрішні духовні сили і ресурси [101].

Разом з тим, перехід від старої наукової теорії до нової, це – перехід до нових знань, несумірних вихідним принципам старої теорії. Такий перехід не може не здійснюватися логічним шляхом, оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і старої теорії є насамперед логічною суперечністю. Вироблення нових вихідних принципів теорії є вибором, що виводить думку за межі старої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є безпосередньо діяльною моделлю об’єкта. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об’єкта. У досвіді, як формі початкового пізнавального проникнення у новий об’єкт, відбувається своєрідна інтеграція об’єкта з суб’єктом, яка і створює передумови перетворення об’єкта з чужого для людини в олюднений. У своїй елементарній формі інтеграція суб’єкта з об’єктом добре знайома кожному, хто оволодіває тими чи іншими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття опору. Проте через деякий час, коли стає досвідченим водієм, так само реально відчуває своє злиття з автомобілем.

Отримане в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним вихідним принципам теорії. Проте між досвідним знанням і теорією існує якісна відмінність Досвідне знання виявляє об’єкт у відношенні до активного діяння на нього суб’єкта. Вихідні ж принципи теорії вже не містять у собі слідів суб’єктивно-практичного походження. Пізнавальне проникнення у структуру нового об’єкта хоча і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового необхідним є певний період „зживання” дослідника з новим предметом чи проблемою.

Визначеність (відповідність пізнавального об’єкта об’єктивному змісту) – характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте, якщо на рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання це досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так і інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямований на розкриття чогось прихованого від безпосереднього погляду, але здійснюється це по-різному. Інтуїція є свого роду відчуванням справжньої сутності об’єкта, вона ніби проникає всередину об’єкта і безпосередньо схоплює його єство. Знання, отримане інтуїтивно, внаслідок такої його безпосередності, набуває характеру очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обґрунтування. Інтуїція становить ядро усякого справді творчого мислення, стимульованого завданням. Його розв’язання не може бути отримане безпосередньо шляхом логічного висновку з існуючих засновків, а передбачає утворення нових способів діяння або своєрідне використання вже існуючих способів. І хоча інтуїція не тотожна творчості (вона є лише її моментом, хоча й важливим), її не можна звести до діяльності, що здійснюється алгоритмічно.

Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх протиставлення. Останнє є справедливим лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об’єктів. За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять Інтуїція дає початкове знання про об’єкт, логіка ж розгортає з нього низки висновків, роблячи явним те, що приховано вже містилося у цьому початковому знанні.

Логіка та інтуїція являють собою різні моменти духовного освоєння світу. Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, приводить до обезсмислювання пізнання. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення на відображення безпосередньо даного. Тому неправильно було б розмежувати досвідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне – як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуїції чи логіки у вказаних сферах. Логіка та інтуїція органічно пов’язані, взаємно проникають у реальному процесі пізнання, і будь-яка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Наука як соціальний інститут. Але пізнавальний аспект науки – це лише один з боків вказаної форми духовного життя суспільства. Сучасну науку можна визначити як складне, багатогранне соціально-історичне явище. Являючи собою систему (а не сукупність) знань, наука є разом з тим своєрідною формою духовного виробництва і специфічним соціальним інститутом, що має власну структуру, організаційне оформлення і відіграє важливу роль у житті сучасного суспільства.

Історично розвиваючись, наука поступово перетворилася з форми суспільної свідомості в окрему сферу людської діяльності та в суспільний інститут, без якого не можна уявити життя в сучасному світі. Наука виробила власні форми взаємодії людей, розподіл праці, сукупність організацій і установ, що виробляють, розповсюджують, зберігають і використовують наукові знання.

Виробництво та відтворення нового знання і його практичне використання стають найважливішими соціальними функціями науки, форми застосування яких модернізуються в залежності від історичних умов і характеру суспільної системи. В сучасному світі перед наукою стоїть соціально значуще завдання – забезпечити відповідними організаційними формами взаємозв'язок між різними науковими установами, взаємодоповнювальність між науковими дисциплінами, зокрема, між природничими, математичними, технічними, з одного боку, і соціально-гуманітарними, з іншого.

Наука як соціальний інститут являє собою складнє утворення, системність якого забезпечується наявністю кваліфікованих кадрів науковців-вчених, інженерів, техніків, особистостей з розвиненим творчим потенціалом, зорієнтованими на прирощення знань і здатними реалізовувати це у своїй діяльності. Змістовними складовими науки також є певні типи розподілу і кооперації праці, розгалужена система розповсюдження та зберігання наукової інформації, наявність наукових установ і організацій, що забезпечували б виконання повного циклу наукового дослідження, експериментальне і лабораторне обладнання, інструменти, фінансове забезпечення досліджень. У сучасних умовах першочергового значення набуває процес оптимальної організації управління наукою і її розвитком.

Наука – це узагальнена суспільна форма розвитку знань, продукт загального історичного розвитку у його абстрактному підсумку. Однак посилення колективного характеру сучасних досліджень у фундаментальних і прикладних науках не знижує значущість індивідуальних зусиль окремих науковців. Рушійною силою розвитку науки, як і раніше, залишаються перш за все геніальні, талановиті вчені – генератори нових ідей, організатори науки, котрі стоять у витоків революційних зрушень у науці в цілому та в її окремих напрямках. Суттєві наукові результати забезпечуються взаємодією індивідуальних і колективних (особистісних і всезагальних) зусиль.

Наука – одна з форм духовного освоєння світу, яка, виконуючи специфічні функції, пов’язана з іншими формами, перш за все з філософією. Різниця полягає у специфіці об'єкту пізнання, принципах його відображення, використання отриманих результатів.

Наукове знання як власність. Зміни, започатковані у 60-70 роках XX сторіччя в економіці, науково-технічній базі та у інформаційному забезпеченні, отримали назву інформаційної чи комп’ютерної революції. На перший план в розвитку індустрії на зміну важкій промисловості приходять нові, науковоємкі галузі. Швидкими темпами розвивається „індустрія знань”, здійснюється комп’ютеризація різноманітних сфер людської діяльності, зростає обсяг інформації і вдосконалюються міжнародні інформаційні системи, у тому числі Internet. Інформація, знання, культура досягають рівня провідних факторів виробничої діяльності.

Разом з тим, відбуваються корінні зміни у відносинах власності. Приватна власність, що виявляла себе як абсолютне, захищене законом право громадянина або юридичного суб’єкта на конкретну власність, поступово витісняється інтелектуальною власністю, в основі якої – знання та інформація. Принциповими її особливостями є невідчужуваність, збереження і навіть зростання у ході споживання. Зміст інтелектуальної власності залишається у першого володаря чи виробника, навіть якщо вона втілена у вироблений предмет продажу. Разом з тим, інтелектуальна власність сама по собі чинить опір приватному привласненню, бо за своїм походженням вона є результатом духовного виробництва, яке створюється „всезагальною працею”. По друге, будь-які намагання приватизувати знання – інформацію ведуть до зниження ефективності її використання. Переходячи у власністьбудь-кого і залишаючись у силу цього ізольованими від інших, наукові знання і інформація стають обмеженими у своєму творчому потенціалі, функціонують у культурі менш плідно, аніж у невідчужуваній формі.

Така ситуація неоднозначно впливає на суспільні відносини в цілому. Наявна монополія на знання, намагання використовувати його як традиційну приватну власність ведуть до диференціації в світі і в окремих державах за критеріями доступу, володіння і використання новітньої інформації, до відновлення цивілізаційних і класових конфліктів на якісно новій основі. Разом з тим, ми є свідками подальшого усуспільнення власності: наукове знання, втілюючись у виробництво, призводить до стихійного, часто неусвідомлюваного народження елементів суспільної власності. Отже, перехід до нових форм власності може здійснюватися не шляхом насильницької відміни приватної власності, а розвитком виробництва на основі всезагальної наукової праці. У такому разі має сенс досить поширена характеристика науки як безпосередньої виробничої сили, що у недалекому минулому виглядала певною утопічною ідеєю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 1. Наука, наукове знання і пізнання: їх змістовне наповнення та місце серед інших форм духовно-теоретичного освоєння світу	\|	Виникнення науки, періодизація історії науки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.