Геологічна робота льодовиків

1. Утворення і типи льодовиків.

2. Геологічна робота льодовиків.

3. Причини зледенінь.

1. Льодовики – це маси природного наземного льоду переважно атмосферного походження, які мають здатність рухатися. 85,16 % їх загальної площі припадає на Антарктиду, більше 11 % -- на Гренландію, 3,4 % -- інші райони Землі. Будову льодовиків і явища, пов’язані з їх роботою, вивчає наука гляціологія.

Необхідні умови утворення льодовиків: достатньо низькі середньорічні температури, велика кількість атмосферних опадів, певні особливості рельєфу. Такі умови створюються і сфері снігу, або хіоносфері. Нижньою межею хіоносфери є снігова лінія, тобто рівень, вище якого річне прирощення снігової маси більше від витрат на танення і випаровування. На рівні снігової лінії прибутково-видатковий баланс снігу дорівнює нулю.

Снігова маса поступово ущільнюється, розкристалізовується і переходить у фірн (зернистій лід). У разі щільності 0,83 г/см³ фірн перетворюється на глетчерний лід. Ц якому між окремими зернами вже немає проміжків, заповнених повітрям. Кубометр свіжого снігу важить 85 кг, фірну – 600 кг, глетчерного льоду – 900 кг.

Умовою постійного існування льодовика є перевищення маси льоду, яка щороку утворюється (акумуляція), над масою льоду, яка витрачається під час танення, випаровування, відколювання айсбергів (абляція). За цих обставин у розвитку льодовика можливі три фази:

- наступання (коли акумуляція перевищує абляцію);

- стаціонарне положення (коли акумуляція дорівнює абляції);

- вступання (абляція переважає над акумуляцією).

У льодовиків виділяють зону живлення, тобто ту територію, де сніг перетворюється на фірн, а потім – на глетчерний лід, і зону стоку, тобто територію, по якій рухається льодовик. За співвідношенням цих зон розрізняють три морфологічні типи льодовиків: гірські, покривні і проміжні.

Гірські льодовики охоплюють лише 0,5 % площі. Серед них розрізняють льодовики долин, схилів і вершин.

Долинні льодовики, або льодовики альпійського типу, розташовуються в депресіях гірських областей, закритих з трьох боків (цирків), і спускаються вниз по ущелинах річок у вигляді «язиків». У них чітко виражені зони живлення і стоку.

Серед льодовиків схилів виділяють карові та висячі. Карові льодовики розташовуються в чашоподібних заглибленнях по схилах гір (карах) і майже позбавлені зони стоку. Часто складені фірном. Висячі льодовики приурочені до западин на крутих схилах, їх ложе обривається уступом, з якого періодично зриваються вниз лавина, обвали.

Льодовики вершин покривають вершини гір і бувають зіркоподібними, коли схили сильно розчленовані і льодовик спускає по них окремі язики, конічними при гладеньких схилах.

Покривні (материкові) льодовики розташовані в полярних і приполярних районах і характеризуються відсутністю чіткого поділу на зони живлення і стоку. В таких льодовиках спостерігається радіальних характер руху льодових мас.

Льодовики проміжного (скандинавського) типу характерні для плоско вершинних гір Скандинавського п-ва. Це невеликі за розмірами льодові покриви, які мають ознаки і гірських льодовиків, тобто утворюють язики по долинах річок, гірських ущелинах.

3. Льодовики виконують значну роботу щодо руйнування ГП, транспортування уламкового матеріалу та його акумуляції.

Руйнівний вплив льодовиків на породи підлідного ложа називають екзарацією (або льодовиковим виорюванням). В дно льодовика вмерзають уламки ГП, які під час руху льодовика діють на підстеляючі породи як напилок. Брили, які переносяться льодовиком, набувають округлої форми. Їх називають льодовиковими, або ератичними валу нами.

Долини річок, якими рухається льодовик, набувають коритоподібної форми з плоским дном і крутими схилами. Такі долини називають трогами. У Скандинавії трогові долини, затоплені морем, називаються фіордами.

Під час свого руху льодовики переносять різноманітний уламковий матеріал – віл піску до великих брил. Весь цей матеріал, який транспортується льодовиками і відкладається внаслідок їх танення, називають мореною.

Серед рухомих морен виділяють поверхневі, внутрішні і донні.

Поверхневі морени поділяються на бічні й серединні. Бічна морена утворюється на поверхні льодовика через нагромадження по його краях уламків. Під час злиття двох льодовикових язиків бічні морени об’єднуються і серединну.

Внутрішні морени – це той уламковий матеріал, який вмерзає в дно льодовика на шляху його переміщення. Після танення льодовика, який довгий час перебував у стаціонарному стані, біля його переднього краю нагромаджується крайова (кінцева) морена.

Основна морена є нагромадженням усього уламкового матеріалу, що переносять льодовики, який рівномірно відкладається на поверхні льодовикового ложа. З основною мореною деколи пов’язують утворення таких специфічних форм льодовикового рельєфу, як друмліни – продовгувато-овальні горби завдовжки від кількох сотень метрів до 10-15 км, завширшки 100…200 м, заввишки 5…30 м. Осі друмлінів орієнтовані за напрямком руху льодовика.

Морени суттєво відрізняються від інших генетичних тирів континентальних осадків. Складені сумішшю уламків ГП різної розмірності. Характерними ознаками морен є відсутність відсортованості уламкового матеріалу за розмірами, відсутність верствуватості та неоднорідність складу.

Особливий тип осадків – флювіогляціальні або водно-льодовикові, які формуються через перемивання донної та кінцевої морен талими водами, що витікають з-під льодовика. Відрізняться від морен відсортованістю та верствуватістю. Вони утворюють такі форми рельєфу, як ози, ками і зандри.

Ози – це довгі вузькі гряди, або вали, подібні до дорожніх насипів, витягнуті за напрямком руху льодовика та складені верствуватим піщаним і гравійно - галечним матеріалом. Висота 15…50 м при ширині біля основи 50…150 м.

Ками – округлі горби часто із плоскими вершинами заввишки 10…12 м, складені пісками, супісками, глинами з домішками грубоуламкової морени. Ками поширені в тих самих районах, що і ози.

Зандри, або зандрові поля, -- це слабко хвилясті, горбкуваті рівнини, утворені конусами виносу талих вод з-під льодовика. Матеріал їх змінюється від грубоуламкового до піщаного в міру віддалення від переднього краю льодовика. Зандрові поля четвертинного зледеніння є піщані рівнини Полісся.

3. Льодовикові періоди на Землі, які супроводжувалися покриттям великих територій льодовиків наземним зледенінням, відбувалися неодноразово. Причини періодичних похолодань на Землі до цього часу дискутуються. Деякі дослідники беруть за основу астрономічні чинники, інші геологічні.

Відома гіпотеза К.Міланковича ґрунтується на тому, що зміни клімату, розподіл тепла на Землі залежать від періодичних змін параметрів земної орбіти; зміни кута нахилу земної осі до площинної екліптики; прецесійного руху Землі. Але ця гіпотеза не дає відповіді на головне запитання – чим саме спричинялися великі наземні зледеніння.

Серед причин геологічного характеру називають зміну вмісту вуглекислоти в атмосфері. Найбільші льодовикові періоди починалися після епох потужного гороутворення, яке супроводжується вулканізмом з викидом великої кількості СО₂.

Є гіпотеза, яка пов’язує зміну клімату з тектонічними процесами. Наслідком кожної епохи гороутворення є виникнення гірських систем, підняття суходолу. Відомо, що на кожні 100 м зростання висоти температура зменшується на 0, 6°С, тобто загальне підвищення суходолу на 500 м мало призвести до охолодження на 3°С.

Ще одна гіпотеза ґрунтується на основних положеннях тектоніки літосферних плит. Переміщуючись разом із літосферними плитами, материки час від часу потрапляли у високі широти і могли покриватися льодовими панцирами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Геологічна діяльність поверхневих текучих вод	\|	Геодинамічні процеси у озерах і болотах

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.