• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекції по трудовому праву України 8 страница

Законодавство забороняє залучення до надурочних робіт вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років, жінок, які мають дітей віком від трьох до чотир­надцяти років або дитину-інваліда, та інвалідів без їх згоди (останніх ще й всупереч медичним рекомендаціям). Всі інші категорії працівників можуть залучатись до вико­нання надурочних робіт.

Для проведення надурочних робіт власник або уповно­важений ним орган повинен отримати дозвіл профспілко­вого органу. Такий дозвіл видається лише після перевірки підстав і підтвердження нагальної потреби в проведенні надурочних робіт.

Відповідно до законодавства тривалість надурочних робіт не повинна перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік для кожного працівника.

Від надурочних робіт необхідно відрізняти роботу за не­нормованим робочим днем. Остання встановлюється для працівників переважно керівного складу та державних службовців, характер роботи яких або їх трудові функції вимагають від них особливого режиму робочого часу, не завжди обмеженого нормальною тривалістю.

Робота за ненормованим робочим днем — це виклика­на виробничою необхідністю погреба у виконанні праців­ником трудових функцій без додаткової їх оплати, яка компенсується наданням йому додаткової відпустки.

Перелік професій і посад, відповідно до яких допус­кається робота за ненормованим робочим днем, вста­новлюється в додатках до колективного договору конк­ретного підприємства, установи, організації.

Від надурочних робіт і роботи за ненормованим робо­чим днем відрізняються також чергування. Чергування — це перебування працівника на підприємстві, в установі, організації в неробочий час (по закінченню робочого дня, в вихідні та святкові дні), мета якого — оперативне вирі­шення невідкладних організаційних питань, які не вхо­дять до повноважень працівника відповідно до трудового договору. Чергування проводяться у виняткових випадках за погодженням з профспілковим комітетом і до нього залучаються працівники не частіше одного разу на місяць. Порядок їх проведення регулюється постановою Секре­таріату ВЦРПС «Про чергування на підприємствах» від 2 квітня 1954 року.

3. Режим роботи і облік робочого часу

Режим робочого часу — це розподілення часу роботи в межах доби чи іншого календарного періоду. До елементів режиму роботи відносяться час початку і закінчення ро­бочого дня чи робочої зміни, початок і закінчення пе­рерв у роботі, послідовність чергування змін.

Режим роботи конкретного підприємства, установи, організації визначається правилами внутрішнього трудо­вого розпорядку, розробленими на підставі типових пра­вил власником або уповноваженим ним органом спільно з профспілковим комітетом і затвердженими трудовим колективом.

Лише для однозмінних підприємств, установ, організацій з метою кращої організації роботи пасажирського транспорту, дитячих дошкільних установ початок робо­чого дня встановлюється місцевою радою народних де­путатів, па території якої ці підприємства, установи, організації знаходяться. Інші елементи режиму робочого часу розробляються ними самостійно.

При застосуванні багатозмінного (дві і більше змін) режиму роботи працівники рівноправно чергуються в ро­боті відповідно до графіків змінності. Графіки змінності повинні бути розроблені відповідно до вимог законодав­ства щодо чергування працівників у змінах, тривалості змін, часу відпочинку між змінами і протягом зміни і затверджуються власником підприємства або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Навіть при однозмінній роботі початок і закінчення ро­боти може бути встановленим для різних працівників у різний час, то може бути обумовлено інтересами вироб­ництва і потребами ефективності його організації. Такий порядок може стосуватись не тільки окремих працівників, а також окремих структурних підрозділів.

На деяких виробництвах, характер роботи яких обу­мовлений нерівномірним розподілом об'ємів роботи, особливими умовами, відповідно до законодавства зас­тосовується режим роботи з розподілом робочого часу на частини. Відповідно до ст. 60 КЗпП загальна тривалість роботи з таким режимом не повинна перевищувати вста­новленої тривалості робочого дня. Прикладом організації робіт з роздробленим робочим часом може слугувати ре­жим роботи водіїв пасажирського транспорту, які виво­дяться на лінію як додаткові в часи пік, режим роботи акторів, артистів та інших працівників театрально-видо­вищних закладів, робочий час яких розподіляється для репетицій і виступів, працівників сільського господар­ства, зайнятих в тваринництві, і т.ін.

Нововведенням останніх років стало запровадження так званих «гнучких» графіків роботи. Такий режим ро­боти передбачає самостійне регулювання працівником його робочого часу з відхиленням від встановленого на підприємстві (в організації, установі) режиму роботи в межах двох годин щодо початку і закінчення роботи. При цьому ним повинні обов'язково дотримуватись дві умо­ви: повне відпрацювання встановленої законодавством для цієї категорії працівників сумарної тривалості ро­бочого часу протягом облікового періоду і обов'язкове перебування такого працівника па робочому місці про­тягом фіксованого власником або уповноваженим ним органом часу. Рекомендації щодо застосування режиму гнучкого робочого часу на підприємствах, в установах, організаціях народного господарства затверджені постановою Держкомстату СРСР і ВЦРПС від ЗО травня 1985 року.

Для підрахування робочого часу відповідно до законо­давства застосовуються поденний і підсумований облік. Застосування поденного обліку робочого часу можливе при однаковій тривалості робочого дня протягом певно­го календарного періоду — тижня, місяця, року. Поря­док ведення такого обліку визначається власником або уповноваженим ним органом самостійно і може здійсню­ватись як в кожному структурному підрозділі, так і по підприємству в цілому.

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах, цехах, відділеннях і на деяких роботах, де за умовами вироб­ництва не може бути дотримана щоденна однакова три­валість робочого часу, встановлена для даної категорії працівників, застосовується підсумований облік робочо­го часу за певні періоди: місяць, квартал, рік.

Спеціальними правилами регулюється застосування підсумованого обліку робочого часу при вахтовому ме­тоді організації робіт (порядок ведення і застосування такого методу робіт передбачений Типовим положен­ням про вахтовий метод організації робіт, затвердже­ним постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 3 грудня 1981 р.), при обліку робочого часу працівників метрополітену, залізничного, водного транспорту, сільського господарства та ін. — відповід­ними спеціальними положеннями про робочий час і час відпочинку.

§ 4. Поняття і види часу відпочинку

Відповідно до трудового законодавства, і в першу чер­гу Конституції України, кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Час відпочинку — це частина календарного часу, протя­гом якого працівник звільняється від виконання його трудової функції і яка надасться йому для відновлення його фізичного І морального трудового потенціалу. Законодавство передбачає такі види часу відпочинку:

— перерви протягом робочого дня чи робочої зміни;

— щоденні (міжзмінні) перерви;

— щотижневі перерви (вихідні дні);

— щорічні святкові (неробочі) дні;

— щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня (зміни) надаються праців­никам для відпочинку і харчування і відповідно до ст. 66 КЗпП не можуть перевищувати за тривалістю двох годин. Як правило, така перерва правилами внутрішнього тру­дового розпорядку надається через 4 години після почат­ку роботи і триває від ЗО хв. до 1 години. Вона використо­вується працівником на свій розсуд і не включається до робочого часу, тому, відповідно, — не оплачується.

До оплачуваних короткочасних перерв у роботі відно­сяться ті, що надаються працівникові для відпочинку і особистих потреб, в тому числі ті, що надаються праців­никам, зайнятим на відкритих роботах в холодний пері­од року, для обігріву, вантажникам для відпочинку і т.ін.

Правом на такі перерви в роботі наділені жінки, які мають дітей віком до 1,5 року, для годування їх. Порядок надання таких перерв у роботі жінці регулюється ст. 183 КЗпП, а також Положенням про порядок і умови засто­сування праці жінок, які мають дітей і працюють непов­ний робочий час, затвердженням постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 квітня 1980 р.

На підприємствах, в установах, які не передбачають встановлення перерв у силу особливостей їх виробницт­ва чи організації трудового процесу, працівникам надаєть­ся можливість для приймання їжі і відпочинку протягом робочого дня на їх розсуд.

Щоденний міжзмінний відпочинок визначається прави­лами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності. Як правило, його тривалість повинна бути не менша подвійної тривалості часу роботи, що передував цьому відпочинку. Для працівників, зайнятих на роботах вахтовим методом їх організації, тривалість цих перерв може бути зменшена до 12 годин з подальшим наданням невикористаного часу відпочинку в підсумованому виг­ляді шляхом додаткових вихідних днів.

Загальним вихідним днем вважається неділя. При п'я­тиденному робочому тижні працівникам вихідні дні на­даються, як правило, підряд. Щодо безперервно діючих підприємств, то вихідні дні їх працівникам надаються відповідно до графіків змінності.

Відповідно до ст. 70 КЗпП тривалість щотижневого відпо­чинку повинна бути не меншою 42 годин. Робота у вихідні дні заборонена статтею 71 КЗпП. Як виняток, робота в такі дні для окремих працівників і службовців може бути організована власником або уповноваженим ним орга­ном за їх наказом з дозволу профспілкового комітету у таких, вказаних у ст. 71 КЗпП України, випадках: для відвернення громадського або стихійного лиха, вироб­ничої аварії і негайного усунення їх наслідків; для відвер­нення нещасних випадків, загибелі або псування дер­жавного чи громадського майна; виконання невідклад­них, наперед не передбачених робіт, від негайного вико­нання яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства або його структурних підрозділів; для ви­конання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою усунення або запобігання простою рухомого скла­ду чи скупчення вантажів у пунктах відправлення та при­значення.

Робота у вихідний день компенсується оплатою у под­війному розмірі або наданням іншого дня відпочинку.

До днів відпочинку відносяться також щорічні неробочі святкові дні, встановлені законодавством про працю:

1 січня — Новий рік;

7 січня — Різдво Христове;

8 березня — Міжнародний жіночий день;

1, 2 травня — День міжнародної солідарності трудя­щих;

9 травня — День Перемоги;

28 червня — День Конституції України;

24 серпня — День незалежності України;

7 та 8 листопада — річниця Великої Жовтневої соціа­лістичної революції;

Пасха (Великдень) — один день (неділя);

Трійця — один день (неділя).

Поважаючи право кожного вільно сповідувати будь-яку релігію, власник або уповноважений ним орган зобов'я­заний надавати віруючим інших (неправославних) кон­фесій за поданням їх релігійних громад до трьох днів відпо­чинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Відповідно до ст. 73 КЗпП у святкові неробочі дні доз­воляється проведення робіт, припинення яких є немож­ливим з виробничо-технічних умов, або робіт, виклика­них необхідністю обслуговування населення, та невідклад­них ремонтних і вантажно-розвантажувальних робіт.

Робота в святкові дні компенсується ЇЇ оплатою у под­війному розмірі або наданням іншого дня відпочинку (за бажанням працівника) і одноразовою оплатою.

5. Відпустки

5.1. Поняття і види відпусток. Право на відпочинок га­рантоване Конституцією України, зокрема реалізується шляхом надання працівникам відпусток.

Відпустка — це тимчасове звільнення власником або упов­новаженим ним органом працівника, який працює за трудо­вим договором від виконання трудових обоє 'язків протягом певної кількості календарних днів з оплатою або без опла­ти їх і збереженням місця роботи за працівником на цей час.

Порядок надання відпусток регулюється трудовим за­конодавством, зокрема КЗпП і Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року та іншими законо­давчими актами.

Відповідно до вказаного закону існують такі види відпу­сток:

щорічні: основна, додаткова за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер роботи; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

творчі відпустки;

соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю і родами; відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років; додаткова відпустка працівникам, що мають дітей;

відпустки без збереження заробітної плати.

Закон передбачає, що законодавчими актами, колек­тивним договором, угодою і трудовим договором можуть бути передбачені також інші види відпусток.

5.2. Щорічні відпустки. Такі відпустки ще називають тру­довими, тому що вони надаються працівникові для відпо­чинку за затрачену ним працю протягом певного періоду часу.

Основна щорічна відпустка відповідно до законодав­ства становить не менше 24 календарних днів за відпра­цьований рік. Тривалість відпустки подовжується на кількість святкових неробочих днів, що припадають на період відпустки, і на час тимчасової непрацездатності працівника.

Деяким категоріям працівників закон встановлює що­річну основну відпустку більшої тривалості.

Наприклад:

— не більше 28 календарних днів залежно від стажу роботи працівникам промислово-виробничого персона­лу вугільної, сланцевої, металургійної, електроенергетич­ної промисловості; працівникам, зайнятим на відкритих гірничих роботах, роботах на поверхні шахт, розрізів,
кар'єрів, транспортуванні та збагаченні корисних копа­лин, на будівельно-монтажних роботах шахтного будів­ництва; невоєнізованим працівникам гірничорятувальних

загонів; працівникам, зайнятим на роботах в розрізах, кар'єрах глибиною до 150 метрів;

28 календарних днів незалежно від стажу роботи працівникам, зайнятим на підземних роботах глибиною 150 метрів і нижче; в лісовому господарстві, лісовій про­мисловості, заповідниках і т.д. відповідно до Списку робіт, професій і посад, затвердженого Кабінетом Міністрів;

ЗО календарних днів судцям, державним службов­цям, воєнізованому особовому складу гірничорятуваль­них частин, інвалідам І та II груп (26 для інвалідів IIIгрупи);

31 календарний день особам віком до 18 років;

56 календарних днів керівним, науково-педагогіч­ним працівникам освіти, науковим працівникам і т.д.

Сезонним і тимчасовим працівникам з прийняттям За­кону «Про відпустки» відпустка надається тривалістю про­порційно відпрацьованому часу.

До основної відпустки деяким категоріям працівників додається встановлена законодавством додаткова відпус­тка, її тривалість становить:

до 35 календарних днів за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці, за особливий характер роботи, пов'язаний з підвищеним нервово-емоційним та інтелек­туальним навантаженням. Точна кількість днів додатко­вої відпустки в таких випадках визначається умовами ко­лективного або трудового договору відповідно до резуль­татів атестації робочих місць і списку, затвердженого
Мінпраці України щодо посад, робіт, виробництв і цехів зі шкідливими умовами праці;

до 7 календарних днів працівникам, які відносяться до таких, що працюють за ненормованим робочим днем;

державним службовцям до 15 календарних днів при стажі роботи в державних органах понад 10 років.

Цей перелік не містить всіх категорій працівників, яким надається додаткова щорічна оплачувана відпустка. Вона надається, наприклад, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, суддям та іншим категоріям пра­цівників відповідно до спеціальних законодавчих актів. Законодавство визначає певний порядок надання щоріч­них оплачуваних відпусток.

Відпустка за перший рік роботи на даному підприємстві (якщо працівник уклав трудовий договір з його власни­ком або уповноваженим ним органом не за переведен­ням) надається лише через шість місяців роботи. Якщо виникає потреба у працівника взяти раніше щорічну оплачувану відпустку, то її тривалість визначається про­порційно стажу роботи на даному підприємстві (в уста­нові, організації).

Керівним, науково-педагогічним працівникам щоріч­на оплачувана відпустка повної тривалості навіть в пер­ший рік роботи під час літніх канікул надається неза­лежно від часу прийому їх на роботу.

Таким же правом користуються працівники художньо-постановочної частини і творчі працівники театрів. Крім того, право на щорічну відпустку повної тривалості до відпрацювання в перший рік шести місяців за даним місцем роботи мають за їх бажанням такі категорії праців­ників:

жінки перед відпусткою у зв'язку з вагітністю і поло­гами;

жінки, які мають двох і більше дітей віком до 15років або дитину-інваліда;

інваліди;

особи, молодші 18 років;

сумісники для використання її разом з відпусткою за основним місцем роботи;

інші категорії працівників відповідно до Закону «Про відпустки» та іншого законодавства про працю.

До стажу роботи, який дає право на відпустку, вклю­чаються:

фактично відпрацьований працівником на даному підприємстві час протягом періоду, за який надається відпустка

час, коли працівник не працював, але за ним збері­галась посада і виплачувалась заробітна плата або допо­мога по тимчасовій непрацездатності;

інші періоди часу, передбачені законодавством, на­приклад, час навчання на денних відділеннях професій­но-технічних закладів освіти, освоєння нових професій після звільнення у зв'язку зі змінами в організації вироб­ництва і праці і т.д.

Щорічна оплачувана відпустка наступних років роботи може бути надана працівникові в будь-який час без дот­римання вимог про відпрацювання певного періоду відпо­відного робочого року.

На підприємстві, в установі, організації щорічні відпу­стки працівникам надаються відповідно до графіка чер­говості відпусток, затвердженого власником або уповно­важеним ним органом і погодженого з профспілковим комітетом.

Працівник повинен бути ознайомлений з рішенням про надання йому відпустки не пізніше ніж за два тижні до її початку, крім того, йому повинна бути виплачена опла­та за час відпустки за три дні до її початку, в іншому випадку працівник має право на перенесення строку відпустки на інший період.

За бажанням працівника тривалість щорічної відпустки може бути поділена на частини, з яких хоча б одна буде тривати не менше 14 календарних днів. На цій підставі додаткова щорічна оплачувана відпустка може надава­тись разом або окремо від основної.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки може бути замінена її грошовою компенсацією, при цьому тривалість наданої йому відпустки повинна бути не мен­шою 24 календарних днів.

Повна заміна відпустки грошовою компенсацією не доз­воляється, крім випадків звільнення працівника.

Відкликання працівника із відпустки власником або уповноваженим ним органом допускається лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещас­ного випадку, простою, загибелі або псування майна підприємства та в інших, передбачених законодавством випадках.

5.3. Додаткові оплачувані відпустки у зв'язку з навчан­ням надаються працівникам, які навчаються у середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, гру­пах з очною, заочною формою навчання, на вечірніх відділеннях професійно-технічних закладів освіти, без відриву від виробництва у вищих закладах освіти з вечір­ньою і заочною формою навчання для складання екза­менів, відвідування настановних сесій, виконання лабо­раторних робіт, підготовки і захисту дипломного проек­ту та складання державних екзаменів, вступних екзаменів в аспірантуру.

Творчі відпуски надаються працівникам підприємств, ус­танов, організацій незалежно від форм власності для закін­чення дисертації, написання підручника, монографії, якщо вони успішно поєднують основну і творчу роботу.

Порядок надання творчої відпустки регламентується Умовами тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р. № 45.

Соціальні відпустки передбачені законодавством на га­рантування і для забезпечення жінкам можливості по­єднання їх природної, соціальної ролі, пов'язаної з ма­теринством, і виробничої діяльності.

Саме з цією метою жінкам на підставі медичного вис­новку надається додаткова оплачувана відпустка у зв'яз­ку з вагітністю і пологами загальною тривалістю 126 (70 до пологів і 56 після) календарних днів (140 за наявності ускладнень чи патології при пологах). Право на оплачу­вану відпустку тривалістю 56 календарних днів мають жінки після усиновлення новонародженої дитини (70 календарних днів — двох і більше дітей).

Після закінчення цієї відпустки жінці за її бажанням гарантована оплачувана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємствам, установам, організаціям надане право за рахунок влас­них коштів надавати жінкам частково оплачувану відпустку цього виду і відпустку без збереження заробітної плати більшої тривалості. Така відпустка може бути нада­на, відповідно до законодавства, замість матері іншому родичеві дитини, який здійснює догляд за нею.

Крім того, жінки, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, щорічно мають право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю п'ять кален­дарних днів без урахування вихідних. Таке ж право нада­не будь-кому з батьків, що самостійно, за відсутності другого з батьків виховує, дитину, особі, яка усиновила дитину або здійснює опіку над нею.

5.4. Відпустки без збереження заробітної плати — ос­танні з видів відпусток, передбачених Законом «Про відпу­стки». Ст. 25 Закону визначає випадки, коли такі відпус­тки надаються працівникові в обов'язковому порядку.

До них відносяться:

надання щорічної відпустки строком до 14 кален­дарних днів матері або батькові, що виховують дитину без іншого з батьків; батькам, які виховують двох і більше дітей або дитину-інваліда; чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці;

надання працівникові відпустки без збереження за­робітної плати у випадку смерті його рідних тривалістю залежно від ступеня спорідненості з померлим від 3 до 7 днів;

завершення санаторно-курортного лікування відпо­відно до медичного висновку;

здавання вступних екзаменів у вищі учбові заклади та інші випадки, передбачені вказаною статтею закону.

Відпустка без збереження заробітної плати працівни­кові на його прохання може бути надана за угодою сторін в зв'язку з сімейними обставинами та з інших поважних причин. Тривалість такої відпустки не може перевищува­ти 15 календарних днів на рік

Ініціатором надання відпустки без збереження заробіт­ної плати може виступати також власник або уповнова­жений ним орган у випадку простою працівника не з його вини. Порядок надання такої відпустки в цьому ви­падку визначається умовами колективного договору.

Надання працівникові відпустки будь-якого виду офор­мляється наказом власника або уповноваженого ним орга­ну.

Тема 10. Правове регулювання оплати праці. Гарантійні виплати і компенсаційні виплати

1. Загальні питання оплати праці

Однією із найважливіших умов трудового договору є оплата праці найманого працівника. Вона є реалізацією принципу винагороди за його працю і спрямована на відновлення трудової функції працівника.

За своєю суттю оплата праці — це вартість робочої сили, яка в кінцевому рахунку залежної, від результатів роботи працівника; це вартісне вираження, грошова оцінка за­траченої ним кількості праці відповідної якості. Це еко­номічний аспект поняття «оплата прані».

Юридичний аспект полягає у тому, то врегульовані правовими нормами розміри оплати праці, порядок ЇЇ виплати породжують права і зобов'язання учасників трудових правовідносин стосовно падання робочої сили. виконання трудових функції з одного боку і належної її оплати — з іншою.

Оплата праці базується па кількох основних принципах. Перший і головній і них полягає в тому, що вона повинна відповідати кількості і якості затраченої праці, а значить, бути справедливою і тим самим забезпечувати зацікавленість працівника в найбільш інтенсивному і продуктивному використанні робочого часу. Праця більш високої кваліфікації оплачується вите порівняно з некваліфікованою при однакових затратах робочого часу що сприяє зацікавленості працівників у підвищенні їх кваліфікації, освітнього рівня і професійної майстерності. Крім того, праця в важких і шкідливих умовах оплачується в більш високих розмірах, ніж праця в звичайних, нормальних умовах, і цим забезпечується матеріальна компенсація додаткових затрат працівника.

В трудовому законодавстві нарівні з поняттям „оплата праці” використовується поняття „заробітна плата", хоча перше є більш широким поняттям, оскільки крім зароб­леної плати - винагороди за виконання обумовленої трудовим договором трудової функції включає інші допла­ти, вили доходів, отримуваних в результаті праці як осо­бисто працівника, так і всього колективу в цілому.

Оплата праці включає:

— основну заробітну плату — плату за виконання роботи в межах встановлених норм праці, будь-то конк­ретні трудові обов'язки чи нормовані завдання: норми виробітку, норми часу, норми обслуговування. Основна заробітна плата встановлюється у вигляді тарифних ста­вок (окладів) і відрядних розцінок (для робітників) та посадових окладів (для службовців);

- додаткову заробітну плату — премії і винагороди за виконання виробничих завдань і функцій понад встанов­лені норми, за трудові успіхи і винахідливість та особ­ливі умови праці;

- піші заохочувальні і компенсаційні виплати у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеці­альними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, не передбачені акта­ми чинного законодавства або які проводяться понад норми, встановлені зазначеними актами.

Конкретний перелік видів виплат, які відносяться до основної. додаткової заробітної плати та Інших заохочу­вальних компенсаційних виплат, міститься в Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженій наказом Міністерства статистики України від 11.12.1995 р. № 323.

Регулювання оплати прані включає централізоване (державне), локальне і індивідуально-договірне регулюван­ня.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом:

- встановлення розміру мінімальної заробітної плати ;а інших державних норм і гарантій, зокрема оплата праці в святкові дні, надурочних робіт, простоїв не з вини пра­цівника, нарахування компенсації за несвоєчасну вип­лату заробітної плати і ін.;

— встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній та комунальній власності;

— встановлення умов і розмірів оплати праці праців­ників підприємств, установ, організацій, що фінансу­ються чи дотуються з бюджету;

— регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів;

— оподаткування доходів працівників.

Мінімальна заробітна плата — це законодавче встанов­лений розмір винагороди за просту, некваліфіковану ро­боту, нижче якого не може бути встановлена місячна оплата праці працівника, який повністю відпрацював встановлену на цей період норму робочого часу і вико­нав свої трудові обов'язки (норми праці). Це державна соціальна гарантія працівникові на отримання винаго­роди за його працю, яка повинна бути не нижче величи­ни вартості межі малозабезпеченості (ст. 9 Закону «Про оплату праці»). Однак поки що мінімальна заробітна пла­та не досягає величини вартості межі малозабезпеченості, що обумовлено труднощами в економіці країни.

Розмір мінімальної заробітної плати не включає доп­лат, надбавок, заохочувальних та компенсаційних вип­лат, оскільки розглядається як зароблений працівником, і встановлюється Верховною Радою України за подан­ням Кабінету Міністрів.

Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, Генеральної, галузевих, ре­гіональних угод, колективних договорів в межах бюджет­них асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

Локальне і індивідуально-договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (Генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіо­нальна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні до­говори і угоди» від 1 липня 1993 р. Відповідно до ст. 15 Закону «Про оплату праці» форми, системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доп­лат, премій, винагород та інших заохочувальних, компен­саційних і гарантійних виплат встановлюються підприєм­ствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі, коли колек­тивний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці пи­тання з профспілковим органом, що представляє інтере­си більшості працівників, а у разі його відсутності — з іншим уповноваженим на представництво органом.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 428