Система і метод філософії Гегеля

Найбільш повний і яскравий розвиток і завершення класичний німецький ідеалізм отримав в філософії Гегеля (1770-1831). Гегель – ідеолог німецької буржуазії першої третини XIX віку, виразник її політичного компромісу з пруським феодальним знанням – є самим видатним в історії філософом-ідеалістом. Філософське вчення Гегеля являє собою останню класичну ідеалістичну систему, вищий рівень розвитку ідеалістичної діалектики. З численних творів Гегеля головним є “Наука логіки” (1812-1816 рр.).

Гегель об’єктивний ідеаліст. Первинним він вважав світову ідею, безособовий, відірваний від людини розум, а вторинним – все матеріальне як ніби втілення і конкретне вираження цієї ідеї. Дійсні відносини між матеріальним і ідеальним в гегелевській філософії ставляться на голову; духовне, ідеальне підноситься в ній як творець, творець матеріального. Матеріальний, предметний світ, згідно з гегелівською конструкцією, позбавляється самостійності і видається за просту форму буття втіленої в йому ідеї. Малюючи картину світу, Гегель керувався своїм вченням про тотожність мислення і буття, духа і природи, суб’єкта і об’єкта. Тому матеріальна дійсність у нього часто розчинялася в логічних визначеннях, матеріальні процеси зображалися як логічні процеси. За Гегелем, взагалі немає “історії, відповідної порядку часів”, існує лише “послідовність ідей в розумі”. Він уявляє, що будує світ за допомогою руху думки.

Світова ідея, вчив Гегель, існує вічно і містить в собі в прихованому вигляді всі можливі явища природи і суспільства, являє собою їх джерело і рушійну силу. Ідея в процесі саморозвитку проходить різні стадії, все повніше і повніше розкриваючи свій внутрішній зміст. Спочатку вона розвивається в самій собі, потім приймає форму природи – неорганічного і органічного світу і людини, далі виявляється в формі держави, мистецтва, релігії і філософій. Таким чином, весь різноманітний світ, згідно з конструкцією Гегеля, являє собою продукт саморозвитку ідеї як творчої сили, сукупність різних форм її вияву. Вчення Гегеля про первинність ідеї і вторинності матеріальної дійсності є не що інше, як специфічно філософське вираження релігійних тверджень про створення світу богом.

У розв’язанні основного питання філософії Гегель лише повторював колишніх філософів-ідеалістів. Нове ж у нього в порівнянні з попередниками полягає в тому, що він розглядав ідею як мимовільний безперервний процес розвитку і був завершителем ідеалістичної діалектики – діалектики світової ідеї як першооснови джерела всього існуючого. Він перший з філософів нового часу дав розгорнену критику пануючому в науці і філософії, метафізичному методу і протиставив йому розроблений на його основі діалектичний метод. Гегель вчив, що ідея, субстанція світу, є внутрішньо суперечливою, знаходиться в стані вічного руху і проходить в своєму розвитку різні фази, виступаючи як безпосередньо в формі понять, так і в формі речей і явищ предметного світу – природи і суспільства. Ідея, по Гегелю, не щось стороннє речам і духовним явищам, а те,що знаходиться завжди в них і що виявляється через їх суть.

Розробляючи ідеалістичну діалектику, Гегель бачив в ній передусім вираження суперечливого розвитку категорій як первинних по відношенню до речей природи духовних сутностей. Категорії, вчив він, не тільки за формою, але і за своїм змістом не потребують матеріалу, що чуттєво сприймається. Вони як чисті думки і рівні розвитку ідеї самі по собі змістовні і по цьому складають суть речей. На відміну від всіх ідеалістів-метафізиків Гегель характеризував категорії як текучі, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху – чисті думки. Він показав внутрішню суперечність, взаємопроникнення і переходи таких парних категорій, як якість і кількість, причину і наслідок, випадковість і необхідність, суть і явище, можливість і дійсність, і інші.

Розкриваючи діалектику категорій як чистих думок, будучи переконаним в тотожності мислення і буття, Гегель вважав, що діалектика мислення, що викладається ним, виявляється у всіх сферах світу. Діалектика, говорив Гегель, загальна, вона існує не тільки для філософської свідомості, бо “те, про що в ній йде мова, ми вже знаходимо також і в кожній буденній свідомості і загальному досвіді. Все, що нас оточує, може бути таке, що розглядається як зразок діалектики”1. Гегель характеризував діалектику як рушійну душу істинного пізнання, як принцип, що вносить в зміст науки внутрішній зв’язок і необхідність.

Елементи ідеалістичної діалектики зустрічалися в творах філософів-ідеалістів і до Гегеля. Ідеалістична ж діалектика як більш або менш суцільний підхід була створена Гегелем. Заслуга Гегеля в порівнянні з його попередниками полягає в тому, що він дав узагальнений діалектичний аналіз всіх найважливіших категорій філософії і сформулював на ідеалістичній основі три основних закони мислення: закон переходу кількості в якість, закон взаємопроникнення протилежностей і закон заперечення заперечення.

Формулюючи закон переходу кількості в якість і зворотньо як закон розвитку мислення, а виходячи з вчення про тотожність мислення і буття і як загальний закон розвитку світу, Гегель передусім дав визначення категорій якості, кількості і міри, вважаючи їх трьома формами початкового рівня буття ідеї. Якість Гегель характеризував як тотожну з буттям його внутрішню визначеність, підкреслюючи при цьому, що щось перестає бути тим, що воно є, коли втрачає свою якість. Обгрунтовуючи категорію якості, Гегель звертав також увагу на відмінність між якістю і властивістю речі. Річ є те, що вона є, тільки завдяки своїй якості. Втрачаючи свою якість річ перестає бути сама собою, даною певною річчю. На ряду з якістю кожна річ має також певні властивості. Однак, хоч дана річ і існує лише остільки, оскільки вона володіє відповідними властивостями, її буття не пов’язане необхідно з тією або іншою властивістю. Квітка, наприклад, вказувала Гегель, може втрачати таку з своїх властивостей як запах, але проте вона не перестає бути даною якістю, тобто квіткою.

Кількість Гегель визначав як зовнішню для буття визначеність, бачив в ній щось відносне байдуже для тієї або іншої речі. Будинок, наприклад, говорив Гегель, залишиться тим, що він є, незалежно від того, чи буде він більшим або меншим. Визначивши якість і кількість, Гегель розглядав їх як взаємопроникнення протилежності і вважав, що як немає якості, що не має кількісної характеристики, так немає і не може бути і кількості, абсолютно позбавленої якісної визначеності.

Безпосередня конкретна єдність якості і кількості, якісне визначення кількості Гегель виражав в категорії міри. Буття кожної речі, будь-якого явища досягає своїй завершеності в мірі. Віддаючи данину попівщині, містиці, вказуючи, що міру можна розглядати як визначення абсолюту і бачити її в Богові, Гегель разом з тим на прикладах з життя неорганічної і органічної природи, а також суспільних явищ розкривав і раціональний зміст категорії міри і закону переходу кількості в якість. Міра, доводив він, властива всім без виключення предметам і явищам, але вона більше помітна в речах органічної природи і менш в предметах неорганічної природи, де на перший погляд якісні і кількісні моменти виступають як байдужі один до одного. “Так, наприклад, якості скелі або ріки не пов’язані з певною величиною. При найближчому розгляді ми, однак, знаходимо, що і такі предмети, як вищеназвані, не цілком позбавлені міри, бо при хімічному дослідженні вода в річці і окремі складові частини скелі виявляються, в свою чергу, якостями, зумовленими кількісними відносинами речовин, що містяться у воді або в скелях”1.

Розкриваючи загальний характер закону переходу кількості в якість і показуючи його дію, Гегель говорив, що ті або інші предмети і явища можуть змінюватися – меншати або збільшуватися – в кількісному відношенні, але якщо ці кількісні зміни протікають в кордонах специфічної для кожного предмета і явища міри, то їх якість залишається колишньою, незмінною. Якщо ж подібне зменшення або збільшення перейде кордони, вийде за межі своєї міри, то це необхідно приведе до зміни якості: кількість перейде в нову якість. “Так, наприклад, міра температури води, – писав Гегель, – спочатку не впливає ніяким чином на її капельноречовинний стан, але потім при зростанні або зменшенні температури досягається точка, на якій цей стан зчеплення якісно змінюється, і вода переходить, з одного боку, в пару і, з іншою – в лід”2.

Гегель зазначав, що переходи кількості в якість в кожному окремому випадку вельми своєрідні. Іноді кількісні зміни на перший погляд здаються незначними і уловити момент переходу однієї якості в іншу є аж ніяк не легкою задачею. У зв’язку з цим Гегель нагадував, що вже древні греки помітили “підступність” переходу кількості в якість і висловили з цього приводу цікаві думки. Суперечність кількості і якості в межах міри древні греки, вказував Гегель, старалися зробити наочною.

Показуючи перехід кількості в якість, Гегель звертав увагу і на зворотний процес, що виражається законом, що розглядається, а саме на перехід якості в кількість. “Ці два переходи, – писав Гегель, – від якості до певної кількості і від останнього знову зворотно до якості, можуть бути представлені як нескінченний прогрес, – як самозаперечення і самовідновлення міри в безмірному”1.

Прогрес, по Гегелю, полягає в тому, що кількість, переходячи в якість, аж ніяк не заперечує якості взагалі, але заперечує лише дану певну якість, місце якої одночасно займає інша якість. Ця якість, що знову утворилася означає нову міру, тобто то нова конкретна єдність якості і кількості, яка робить можливим подальшу кількісну зміну нової якості і перехід кількості в якість. Цей процес міри можна наочно представити, говорив Гегель, в образі вузлової лінії, кожний вузол якої є ланкою, де здійснюється стрибкоподібний перехід від старої якості до нової.

Гегель показав, що, згідно із законом переходу кількості в якість, перехід від однієї міри до іншої, від однієї якості до іншої здійснюється завжди за допомогою стрибка, внаслідок перерви поступової кількісної зміни. Люди, що стверджують, що в природі не буває стрибків, засновуються, говорив Гегель, на помилковому уявленні, неначе виникаюче вже існує насправді, але не може бути таке, що сприймається внаслідок своєї малої величини. Але тим самим питання про виникнення взагалі знімається, оскільки виникаюче завжди являє собою якісно інше в порівнянні з попереднім.

Сформулювавши закон переходу кількості в якість, уперше показавши його в загальнозначущий формі, Гегель здійснив подвиг всесвітньо-історичного значення. Однак йому не вдалося відкрити істинний зміст цього закону і показати його як найбільш загальний закон розвитку природи, суспільства і мислення. Будучи ідеалістом, Гегель розумів закон переходу кількості в якість лише як закон мислення.

У “Науці логіки”, у вченні про суть Гегель сформулював і розвинув також закон взаємопроникнення протилежностей як другий основний закон мислення. Разом з тим, вважаючи мислення і буття тотожними, Гегель і про цей закон по суті говорив як про закон загальний. Він доводив, що істинні, дійсні протилежності постійно знаходяться в стані взаємопроникнення, що вони являють собою рухомі, взаємопов’язані і взаємодіючі тенденції і моменти. Нерозривний взаємозв’язок і взаємопроникнення протилежностей виражається в тому, говорив Гегель, що кожна з них як своя протилежність має не просто деяку іншу, а свою іншу протилежність і існує лише остільки, оскільки існує ця її протилежність. Так, наприклад, позитивне самостійне, але взяте окремо позбавляється значення, бо воно неодмінно повинне бути таке, що розглядається в істотному співвідношенні з негативним, як зі своїм іншим. Негативне також самостійне, але разом з тим воно, як негативне, необхідно передбачає своє інше, тобто позитивне.

Розкриваючи зміст закону взаємопроникнення протилежностей, Гегель критикував метафізичне розуміння протилежностей як зовні пов’язаних нерухомих сил. Він вказував, що протилежності в будь-якій формі їх конкретної єдності знаходяться в стані безперервного руху і такої взаємодії між собою, яка веде до їх взаємних переходів одна в одну, у розвитку взаємопроникаючих протилежностей, взаємовизначаючих одна іншу, і в той же час, заперечуючих одна одну. Такого роду взаємовідношення протилежностей Гегель називав суперечністю.

Як ідеаліст, Гегель вважав суперечність рушійною силою мислення, розвитку понять, але оскільки, згідно з його концепцією розвитку понять, суперечність є внутрішньою основою руху усього предметного світу, то виходячи з цього, він приписував суперечності загальний характер і вів з цього питання боротьбу з метафізиками. Гегель критикував два відтінки метафізичних поглядів на суперечність. Представники першого з них взагалі заперечували існування протиріч, другого – визнавали наявність протиріч лише в мисленні, заперечуючи таким чином їх загальний характер. Ці метафізики, говорив Гегель, ніжаться з речами, піклуються лише про те, щоб речі не суперечили собі. Наполягаючи на загальному характері протиріччя, Гегель бачив в ньому джерело руху всього існуючого як форму буття абсолютної ідеї, що все творить. Протиріччя – ось що насправді рухає в світі, стверджував Гегель.

Незважаючи на містичне лушпиння, в яке Гегель вдягає суть суперечності, бачачи її загальний характер в тому, що вона є віковим внутрішнім станом абсолютної ідеї, як творця всього сущого, і заявляючи, що речі суперечливі тому, що являють собою форми суперечливих по своїй суті понять і т.п., розробка Гегелем питання про суперечність є цінним внеском в скарбницю світової філософської думки. Заслуга Гегеля полягає в тому, що він в протиріччях мислення, в діалектиці понять геніально вгадав протиріччя речей, створивши тим самим теоретичні передумови для наукового розв’язання питання про протиріччя матеріалістичною діалектикою. Нарівні з цим необхідно мати на увазі, що, трактуючи протиріччя ідеалістично, як чисто логічні, Гегель в своїй метафізичній філософській системі змінював вимогам діалектичного методу, робив висновок про припинення боротьби протилежностей, про їх нейтралізацію і примирення і відповідно про зникнення в світі протиріч взагалі і соціальних протиріч особливо. Гегель як ідеаліст не розумів суті конкретних протиріч в природі і суспільстві.

Третій закон діалектики – закон заперечення заперечення, як і перші два закони, Гегель також сформулював і розвинув з ідеалістичних позицій, вважаючи його законом мислення. У формулі “заперечення заперечення” Гегель бачив абстрактне вираження поступального руху ідеї як творця всього сущого. Процес руху ідеї, по Гегелю, полягає в тому, що вона, саморозвиваючись, спочатку формується в тезу, потім в антитезу і, нарешті, в синтезис. Теза означає початкове ствердне положення; антитеза, зберігаючи цінний зміст тези, виражає його заперечення, заміну іншим, вищим положенням; третій член, синтезис, будучи запереченням антитези, тобто запереченням заперечення, включає в себе все позитивне, що містилося в тезі і антитезі.

Процес заперечення заперечення як чисто логічний процес складається, по Гегелю, так, що думка спочатку покладається, потім заперечується сама собі і, нарешті, зміняється синтезуючою вищою думкою, в якій боротьба знятих нею попередніх думок як протилежностей є рушійною силою подальшого розвитку логічного процесу. Цей сконструйований Гегелем ритм руху ідеї, або думки, розповсюджувався ним і на весь предметний світ, оскільки він вважав його, по влучному вираженню Белінського, не чим іншим, як “маючою тіло” ідеєю. Гегель як ідеаліст не виводить закон заперечення заперечення з природи і історії, а нав’язує їм його як закон мислення.

Розкриваючи зміст закону заперечення заперечення, Гегель доводив, що діалектичне заперечення – це не голе заперечення, а заперечення з утриманням позитивного з того, що заперечується. “...Негативне, що виходить як результат діалектики, – говорив Гегель, – саме тому, що воно представляє собою результат, є разом з тим і позитивне, оскільки містить в собі, як зняте, те, з чого воно відбувається, і не існує без останнього”1. Заперечення, по Гегелю, виступає як момент зв’язку нижчого і вищого, як вираження висхідного руху, розвитку.

Закон заперечення заперечення займає у вченні Гегеля в порівнянні з іншими законами особливе місце, фігурує як основний закон при побудові всієї його філософської системи. Система філософії Гегеля і кожна її частина будуються відповідно до формули “заперечення заперечення”, обов’язково мають три розділи. Система загалом складається у нього з “Логіки”, “Філософії природи” і “Філософій духу”. “Логіка” складається з вчення про буття, вчення про сутності і вчення про поняття; “Філософія природи” ділиться на розділи: механізм, хімізм і організм; “Філософія духу” – на розділи: суб’єктивний дух, об’єктивний дух, абсолютний дух. Зміст перших розділів “Логіки”, “Філософії природи” і “Філософії духу” має значення тези, других розділів – антитезиса, третіх – синтезу. Точно так само, коли мова йде про систему загалом, “Логіка” виступає як теза, “Філософія природи” – як антитезис і “Філософія духу” – як синтез.

Таким чином, Гегель, дав свою філософську систему, керувався сформульованим ним на ідеалістичній основі законом заперечення заперечення як схемою, під яку він підганяв хід розвитку і мислення, і світу загалом.

Гегель схематизував і сам закон заперечення заперечення. Він ототожнив його з тріадою, звів до формули: теза, антитеза і синтез, і цей троїстий ритм руху став нав’язувати всьому духовному і матеріальному світу. Гегель-діалектик, ототожнюючи закон заперечення заперечення з тріадою, виступив в цьому випадку як метафізик, що підпорядковує весь зміст цього закону наскрізь штучній формальній схемі.

Правда, Гегель, мабуть і сам відчував, що ототожнення закону заперечення заперечення з тріадою суперечить його істинному значенню і розходиться з вимогою діалектичного методу. По цьому він говорив, що заперечення заперечення може мати не тільки три, але і чотири рівні, що вся форма троїчності “є лише абсолютно поверхнева зовнішня сторона способу пізнання”. Однак, роблячи подібні заяви, направлені проти абсолютизації тріади і ототожнення з нею закону заперечення заперечення, Гегель як ідеаліст побудував за схемою тріади всю свою метафізичну філософську систему, розглядаючи її як зразок, якому повинні слідувати в своєму русі і природа, і історія суспільства.

Характерну рису філософії Гегеля складає суперечність між її консервативною, реакційною системою і прогресивним діалектичним методом, яка наклала свій відбиток на всі сторони його світогляду. У протилежність діалектичному методу Гегелівська філософська система є метафізичною, бо в ній рух ідеї, а також, згідно з вченням Гегеля, і усього предметного світу має початок і кінець, замкнений в певне коло. Починається рух з того, що не розкрила свій зміст і його ідея, не усвідомила ідея самої по собе, яка потім приймає форму природи. Завершується ж рух з виникненням філософії Гегеля як ніби абсолютної істини.

Керуючись своєю метафізичною системою, Гегель розглядав природу як рівень буття ідеї, позбавляв її самостійного існування і всупереч вимогам діалектичного методу заперечував розвиток природи у часі. У Гегеля як у ідеаліста-діалектика був відсутній діалектичний погляд на природу. Бачачи в ній лише “маючу тіло” ідею, він вважав, що те, що все здійснюється в природі, є результат розвитку ідеї, процес розкриття її змісту. “У Гегеля природа, – писав Енгельс, – як просте “відчуження” ідеї, нездібна до розвитку у часі, вона може лише розгортати своє різноманіття в просторі, і, таким чином, осуджена на вічне повторення одних і тих же процесів, вона виставляє одночасно і один поруч з іншим рівні розвитку, що все укладається в ній”1. Так на догоду своїй метафізичній системі Гегель нав’язував природі нісенітницю розвитку в просторі, але не у часі, ігноруючи те, що час є основною умовою розвитку і що будь-який рух являє собою єдність простору і часу.

Метафізичність гегелівської системи і її несумісність з діалектичним методом виявляються і в оцінці Гегеля своєї власної філософії, яка, згідно з його поглядами, являє собою вищу форму і кінець розвитку ідеї, де ідея усвідомлює сама себе і весь пройдений нею шлях і стає абсолютною ідеєю. Коло розвитку ідеї, по Гегелю, в його філософії замикається, висхідний рух припиняється, і подальший процес руху може бути мислимий лише як просте повторення ідеї пройденого нею шляху.

Суперечність між консервативною реакційною системою Гегеля і його діалектичним методом особливо наочно виступає при викладі ним суспільно політичних питань. Вважаючи свою філософію вищим рівнем розвитку ідеї, коли людство неначе б прийшло до пізнання абсолютної істини, Гегель вчив, що цьому вищому етапу розвитку ідеї, що ніби здійснився в Німеччині, відповідає і найбільш довершена німецька система суспільного і державного устрою, а німецький народ є вибраним народом. Що ж до всіх інших народів світу, то вони, по Гегелю, або вже зіграли свою роль в історії, або взагалі не здібні до самостійної історичної ролі.

Вираженням суперечності між методом і системою є і те, що метод Гегеля був звернений лише до минулого. Підпорядковуючи метод вимогам своєї метафізичної філософської системи, Гегель користувався ним лише остільки, оскільки він прагнув пояснити вже пройдений людством шлях. При цьому в поясненні минулої історії людства Гегелю вдавалося іноді висловлювати вірні здогадки, цікаві думки. Але діалектика абсолютно не застосовувалася Гегелем до теперішнього часу, тому що він у відповідності зі своєю метафізичною системою розглядав теперішній час як щось вже закінчене, неразвиваюче. Прийшовши до висновку, що теперішній час є кінцевим рівнем розвитку ідеї, Гегель остаточно покинув діалектичну точку зору і виступив вже як метафізик.

Оскільки метод Гегеля непридатний, згідно з його поглядами, до теперішнього часу, то тим більше він непридатний і не застосовувався ним до майбутнього, бо майбутнє для Гегеля взагалі виключене. Коло розвитку ідеї, а тим самим і всього світу завершено, по Гегелю, в його філософській системі як абсолютній істині. Процес суспільного розвитку, згідно з метафізичною системою філософії Гегеля, закінчився на грунті німецької дійсності і отримав своє вище вираження в її вимозі станової монархії як ніби ідеальної форми державного устрою.

Однак філософія Гегеля зіграла свою позитивну роль в історії не цими реакційними ідеалістичними висновками, а своїм діалектичним методом. Великою заслугою Гегеля було те, що він перший в історії філософії дав формулювання основних законів діалектики, серйозно підірвав авторитет того, що панував в його час в науці і філософії метафізичного методу вивчення явищ природи і суспільства. При цьому не можна, звичайно, забувати, що подолати метафізику Гегель не зміг. Це пояснюється, по-перше, тим, що він сам як ідеолог буржуазії, як творець вартої над науками замкненої ідеалістичної філософської системи скотився всупереч своєму методу на шлях метафізичних висновків, і, по-друге, тим, що його діалектичний метод був ідеалістичним, побудованим на помилковій, штучній основі. Свою геніальну думку про розвиток через протиріччя Гегель застосовував тільки до розвитку ідей, понять, а не до дійсного матеріального світу, не до природи. Він мав справу лише з діалектикою понять, з чисто штучними логічними переходами одних понять в інші. Зв’язок і переходи понять в творах Гегеля не є відображенням дійсних конкретних зв’язків і переходів речей і явищ зовнішнього світу.

Формулювання Гегелем основних законів діалектики і діалектична розробка категорій були результатом цієї геніальної здогадки, а не дійсного знання закономірностей розвитку природи і суспільства. Тому, коли Гегель намагався конкретно пояснити процеси, що здійснюються в природі, і особливо ті або інші події всесвітньої історії, він виявлявся безпорадним. Для наукового пояснення явищ природи і суспільно-історичних подій було потрібне справжнє знання діалектичних законів розвитку самого матеріального світу і їх специфічних форм вияву в природі, суспільстві і мисленні, а це залишилося для Гегеля таємницею.

Ідеалістична діалектика Гегеля – це діалектика ідей, тобто в суті діалектика знеособленого людського мислення, відірваного від його конкретного носія – людини. Геніальні думки, що містяться в ній про розвиток внаслідок помилкового початкового пункту його філософії наскрізь пронизані ідеалізмом, містифіковані.

Таким чином, діалектика Гегеля була ідеалістичною, засновувалася на не вірних початкових положеннях, але раціональним змістом своєї діалектики, ідеєю саморозвитку світу Гегель вплинув великий чином на передових мислителів багатьох країн, особливо Німеччини і Росії. Завдяки діалектичному методу, хоч і розвиненому на помилковій ідеалістичній основі, філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, увійшла в філософію як одне з теоретичних джерел марксизму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Трактування людини в філософії Просвітництва	\|	Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.