Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 2 страница

Соціальні буддійські ідеї дуже різноманітні та багатоваріантні: це концепції буддійського способу життя, стосунків між членами сангхи, ченцями і мирянами, між керівниками та підлеглими; ієрархічні моделі типів особистостей, соціальних груп, професій; моделі буддійської держави, уряду, економічного розвитку, системи освіти тощо; моделі відносин держави з селянством; моделі, пов'язані з фінансами, проблемами сільського господарства, промисловості, засобами масової інформації, сучасної науки, тобто будь-які ідеї суспільного розвитку розглядаються крізь призму буддійського вчення, світогляду і світовідчуття.
Для більшості прихильників буддизму характерною є миролюбність, яка відіграє у сучасному світі свою роль у боротьбі проти загрози нової надруйнівної війни. Шлях до миру, за буддизмом, пролягає значною мірою через внутрішнє моральне самовдосконалення особистості, тобто через зречення від усіх земних почуттів і пристрастей. Будь-яка однозначна характеристика буддизму як релігії буде неповною, оскільки буддизм — це водночас індивідуальна та колективна релігія; релігія, яка поширюється лише за підтримки державної влади і при цьому незалежна від неї; релігія раціональна й містична, чернецька і світська, релігія, яка вбирає будь-які ідеї та вірування, здатна звільнятися від них. Буддизм то спалахує, то згасає у суспільному житті тієї чи іншої країни, спонукає людей і на хибні вчинки, і на акти милосердя.
Пригнічує буддизм розум чи ні? Відповіддю на це запитання можуть бути мільйони віруючих-буддистів, за якими 2500-річна безперервна традиція передачі вчення зафіксована в десятках тисяч канонічних текстів. Саме в цій канонічній літературі прихований феномен буддизму, сутність якого полягає в тому, що розум заглиблений у вивчення самого себе. Перші 500 років по смерті Будди, коли його вчення передавали усно за допомогою особливого коду мнемотехніки, буддизм пізнавався переважно на практиці. У І ст. до н.е. усно трансльоване вчення і дисциплінарні правила поведінки членів сангхи починають записувати спочатку на місцевих мовах, потім на палі та санскриті. Виникають різноманітні версії вчення Будди, в яких описується досвід медитації та практики простування серединним шляхом. Створюється абхидхармічна література, а згодом література праджня-параміт. З V ст. виникають космологічні ідеї, що дають змогу переводити уявлення про структуру буття й механізм його функціонування на рівень індивідуального мікрокосму. Ці ідеї постійно розробляються та ускладнюються, вбираючи в себе розум і трансформуючи свідомість того, хто став на шлях Будди, оскільки обсяг літератури, яка вимагає прочитання та осмислення, постійно зростає. І виникає енергія високого інтелектуального та емоційного освоєння створеної за тисячі років ідейної спадщини.
Специфіка буддизму полягає в наявності величезної за обсягом канонічної літератури, засвоєнню змісту якої приділяється 20—30 років життя, тому на цей подвиг мало хто зважується. У християнстві та ісламі самоствердження релігійної свідомості відбувається через віру в свідоцтва «божественних» явищ і розмірковування про їхнє призначення. У буддизмі ж обов'язковим є послідовне засвоєння спочатку дисциплінарних правил, згодом змісту проповідей і висловлювань Будди та його провідних послідовників, потім усвідомлення абхидхармічних текстів і трактатів. Іншими словами, процес мислення йде шляхом ускладнення етапів: від простих фактів до системного мислення.
Буддолог Л. Мялль так характеризує зміст вищого ступеня буддійського пізнання: «Дхарма —це текст, який породжує при його прочитанні нові тексти». На вищому ступені пізнання індивідуум усвідомлює себе носієм Дхарми (вчення істини), стає «світлоносцем».
Відчуття себе носієм Дхарми і є осяянням, тобто впевненістю в оволодінні істиною, у цьому випадку абсолютною. Дослідники зазначають, що осяяння породжує почуття абсолютної впевненості у правильності зробленого відкриття. Проте для вченого, як писав великий математик Ж.А. Пуанкаре, осяяння — це лише відправні пункти для творчої роботи, що вимагає дисципліни, уваги та волі. В буддизмі найчастіше це кінцева мета, лише одиниці намагаються виразити такий стан у тексті, який в основному потім канонізується.
Ця абсолютна впевненість у володінні істиною приваблює людей, сповнює їх піднесеною вірою в «світлоносця». Цей «світло-носець», який іменується Бодхисатвою, Буддою, або буддійська сангха виступають суб'єктом культу в сучасному буддизмі.
Ідеальною моделлю сангхи вважають громаду, що складається з чотирьох пар, кожна з яких немовби осягає благородні істини, причому один проникає в цю істину, а інший реалізує її на практиці й передає мирянам. Передання заслуги (луньня) для поліпшення карми є найважливішим атрибутом культової практики буддизму.
Віруючий отримує релігійні заслуги численними способами, дотримуючись або віддаючи данину не лише святим місцям, статуям та іконам Будді Бодхисатв, культовим спорудам, буддійським символам. Особливо багато заслуг він отримує, спілкуючись і допомагаючи членам буддійської громади.
Вважають, що релігійна заслуга може поліпшити карму людини, сім'ї, роду, нації, громадської та державної організації, навіть армії, держави, якщо вони дбають про сангху і створюють умови для розквіту буддизму. Коли релігійні почуття набувають фанатичності, матеріальні багатства починають «перекачуватись» у монастирі, що нерідко призводить до зубожіння держави. Як правило, держава намагається регламентувати кількість пожертвувань сангсі, особливо землі та будівель. Незалежно від матеріального становища сангхи її духовний стрижень залишається «річчю в собі», що розкриває таємниці самопізнання лише в релігійних текстах. Буддійські тексти й трактати, які аналізують різні стани психіки, здійснюють вплив на суспільну думку народів Центральної, Південно-Східної та Східної Азії. Цим пояснюється широка популярність буддизму не тільки в азіатській частині земної кулі, айв ареалі поширення християнської культури.

3. Християнство

3.1. Розкол християнства, виникнення двох течій — православ'я і католицизму.

Православ'я — один із трьох головних напрямів християнства. Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним. На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально - економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.
Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.
Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена. Під тиском несприятливих обставин імператор Костянтин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст. У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства - Рим та Константинополь. Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи.
Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви. Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р. Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

3.2. Православ`я. Віровчення і культ православ'я, церковна організація.

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри. Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.
Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо. Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ'я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян. Ідейним джерелом православного віровчення є Біблія і священний переказ, який охоплює рішення перших семи вселенських соборів (IV—IX ст.), а також теологічну й філософську спадщину, політико-соціальні доктрини «учителів церкви», християнських письменників II—VIII ст. — Юстина, Тертулліана, Климента Александрійського, Орігена, Василя Великого, Григорія Ніського, Августина та ін. Християнська ортодоксія розглядає земне Життя як підготовку до вічного блаженства в потойбічному світі, вимагає від пастви невтомних молитов, сумлінного відвідування храмів, ретельного дотримання релігійних обрядів і відповідних християнській моралі вчинків. Головним складником православ'я як вчення є віра в
надприродні сили та явища. Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність — не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел. Бог і диявол — стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності — безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких — царі, імператори, церковні діячі.
Православна церква дотримується рішення третього всеселенського собору в Ефесі (431 р.) про визнання діви Марії богородицею, матір'ю Ісуса Христа, народженого внаслідок непорочного зачаття. Вшанування діви Марії як богині, заступниці знедолених, має на меті піднести авторитет православної релігії серед віруючих жінок. З православного віровчення постає діяльний бік релігії, її культ. У православ'ї він має свої особливості, видові відмінності, що формують віросповідне обличчя церкви. Серед культових особливостей православ'я слід зазначити поклоніння іконам, нетлінним мощам, культ хреста й очисної сили води. Культові дії православ'я формувалися у надрах християнства і сягають глибини століть, у давні вірування наших далеких пращурів. Культ ікон — живописних зображень Ісуса Христа, діви Марії, святих, різноманітних церковних подій — є відгомоном первісних релігійних вірувань, зокрема фетишизму і магії. Залишки дохристиянських вірувань пережили століття і ввійшли до арсеналу навіть світових релігій. Ікона у православ'ї виступає як фетиш. Вшановуючи її, віруючі сприймають іконопис як молитовний образ, який може вплинути в бажаному напрямі на Бога та святих. Водночас ікона сприймається і як самостійне божество, наділене магічною силою. Через ікони церква впливає на почуття віруючих також могутньою силою мистецтва. Культ мощей також поширений у православ'ї. Це останки померлих людей, які в певних умовах середовища, температурного режиму, характеру грунтів зберігаються, природно муміфікуються. Нетлінність останків церква оголошує чудом, видає за доказ святості земного життя певної людини. Через культ мощей православ'я прагне підтримати й зміцнити віру в святих, божих угодників. їхні мощі, повчає церква, сповнені чудодійної сили, а місця поховання святих мають цілющі властивості. Тому кожен монастир і деякою мірою церква володіють нетлінними мощами святих.
Хрест — священний символ розіп'ятого Ісуса Христа, знаряддя його страти. Наука свідчить, що християнство запозичило цей символ з дохристиянських культів. У багатьох давніх народів хрест був символом вогню, який добувався тертям, символом сонця, самого життя. Вшанування хреста було узаконене в християнській церкві лише в IV ст. Умовність цього символу доводиться й тим, що в одних течіях християнства визнається різна конфігурація хреста (в православ'ї — чотири-, шести- і восьмиконечний), в інших, наприклад в адвентистів, баптистів, п'ятидесятників, культ хреста взагалі відсутній.
Культ «святої води» так само визначився під впливом давніх вірувань, коли вода, її цілюща, очисна сила була фетишем первісних людей. Цю віру прагне закріпити сучасна церква, вживаючи «освячену» воду для різних магічних дій. Свіжа вода із зимової криниці, в яку занурюють срібний хрест, майже позбувається бактерій і довго зберігається. Просте дійство церква підносить як чудодійний акт, оточує його ореолом святості.
Православ'я, подібно до інших релігій, широко застосовує магічні дії, покликані вплинути на надприродні сили. Молитва — це традиційний магічний прийом, звернення до Бога, своєрідні заклинання у формі благань. У них служителі культу та віруючі прохають надприродні сили подарувати різні блага і відвернути зло. Молитвами супроводжуються майже всі релігійні церемонії. Місцем колективних молінь є православні храми. Тексти молитов створюються духовенством і вміщуються в молитовниках. Молитви є інтегруючим чинником, який згуртовує єдиновірців під склепінням храму; вони виробляють стійку емоційно-психологічну потребу в колективних магічних діях, формують переконання про рятівну місію церкви.
Релігійні обряди — це магічні церемонії, що відбуваються за усталеним ритуалом. Обряди православної церкви грунтуються на семи таїнствах: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, шлюб, священство, соборування. Обряди різнобічно впливають на почуття і розум віруючих — довершеністю форм, розмаїттям магічних дій, широким спектром церковної атрибутики, піднесеною урочистістю виконання, утаємниченим сенсом.
Хрещення символізує прилучення особи до православної віри та релігійної громади. Водночас хрещення має звільнити людину від первородного гріха, «змити» його. Для цього немовля, нібито від народження заплямоване гріхопадінням перших людей, тричі занурюють у воду. Вважається, що дитина народилася знову, але вже для духовного життя. На рідних і хрещених батьків церква покладає обов’ язок навчати хрещених істин віри, нести моральну відповідальність за релігійне виховання дитини.
Миропомазання здійснюється церквою як символічне єднання віруючого зі «святим духом». Через змащування миром — свяченою запашною олією — відкритих частин тіла на віруючих, за вченням церкви, сходить Божа благодать. Миропомазання має свідчити про духовне зростання в релігії, відкривати доступ до наступних таїнств. Сповідь, або покаяння, є найдійовішим засобом духовного впливу на віруючих. Сутність сповіді полягає в тому, що віруючий сповідається про гріховні вчинки й помисли і цим заслуговує прощення (відпущення) гріхів, отже, зберігає духовний зв'язок з церквою і надію на її заступництво.
Причастя, або євхаристія, започатковане, стверджує церква, самим Ісусом Христом, що надає цьому таїнству особливої ваги. Віруючі причащаються освяченим пшеничним хлібом і виноградним вином, символами тіла й крові Христа. Вважається, що з причастям приходить цілюща сила для тіла та гріховної душі. Здійснення цього таїнства є «спільною справою» всієї церкви. Євхаристія — необхідна умова єдності віруючого з церквою, витоки цього таїнства — в тотемних віруваннях давніх народів, звичаях поїдати тіла і пити кров священних тварин — тотемів. Шлюб як церковне таїнство склався у православ'ї значно пізніше інших таїнств. Це пояснюється міцністю вікових народних традицій, які супроводжували й символізували подружній союз. Утверджуючи свою місіонерську роль, церква формувала переконання в тому, що шлюб без освячення не може бути тривким. Через шлюбний обряд церква поширює свою моральну санкцію на сімейно-побутове життя парафіян, стосунки у сім'ї, виховання дітей. Церква вимагає підпорядкувати подружнє кохання любові до Бога і самої церкви, проголошує зверхність чоловіка в сім'ї, його пастирську роль у цій «малій церкві», а дружину розглядає як помічницю духовного «кормчого». Шлюбний союз церква трактує як вічний, а розлучення і повторний шлюб — як вимушену поступку людській слабкості.
Священство стосується безпосередньо внутрішнього життя церкви, формування її ієрархії: єпископів, священиків, дияконів. За усталеним ритуалом покладання рук єпископа християнин начебто дістає особливу благодать бути пастирем церкви або його помічником — дияконом. Таїнство священства підкреслює виняткову роль церковної ієрархії як посередника між рядовими віруючими і Богом. Висвячені за відповідним обрядом дістають право навчати паству істин релігії і виключне право на тлумачення цих істин. Головне призначення таїнства — піднести авторитет церкви як суспільного інституту, утвердити її в ролі духовного наставника і поводиря. Соборування (останнє помазання) є таїнством, в якому церква здійснює свій духовний патронаж над недужими. Водночас з помазанням хворого освяченим єлеєм служитель культу просить Божу благодать для зцілення тілесних недугів. Та найбільше випрошується відпущення гріхів, оскільки церква традиційно вважає тілесну хворобу наслідком гріха, а сам гріх розглядає як хворобу духа.
Релігійні свята пов'язані з тими чи іншими епізодами життя Ісуса Христа, діви Марії, апостолів, праведників, святих, самої церкви. Існує ціла низка релігійних свят. Найголовніші з них — Пасха (Великдень), Різдво, Хрещення, Благовіщення, Трійця, Спас тощо. У селах поширені храмові чи престольні свята — на честь святих, чиє ім'я носить храм. Церковні свята формувалися тривалий час, багато з них увібрали в себе елементи народних святкових обрядів, їх колорит, стали не лише церковною, а й народною традицією, національно забарвленим феноменом культурного життя. Рішенням Верховної Ради Пасха, Різдво й Трійця проголошені в Україні державними святами. Пости відіграють істотну роль у культовому житті православної церкви. Походження постів сягає сивої давнини і стосується різних харчових табу — заборон у первісних релігійних віруваннях. Особливо вшановуються у православ'ї Великий піст перед Пасхою, Петрівка, Спасів піст на честь Богородиці, Різдвяний, або Пилипівка.
Пости, як і молитви, створюють у віруючих особливий душевно-емоційний стан, відчуття внутрішньої причетності до людської та божественної природи Ісуса Христа, об'єднують їх спільними помислами і переживаннями.
Православ'я, на відміну від католицизму, не має єдиного управлінського центру. У світі в наш час налічується 15 автокефальних національних церков. Вони діють автономно в організації внутрішньоцерковного життя. їх очолюють патріархи, архієпископи чи митрополити, обрані довічно помісними соборами. При главах церков діють синоди, колегіальні органи управління.
Найбільш численною і впливовою була Руська православна церква (РПЦ) на території колишнього СРСР. До складу РПЦ входить Українська православна церква (УПЦ). Третього жовтня 1990 р. їй надано статус автономії, тобто самостійності та незалежності в управлінні, проте канонічно вона підпорядкована Московському патріархату. її синод обирає єпископів, призначає їх на посади, розпоряджається коштами церкви. Українська православна церква визнає верховенство патріарха Московського і всія Русі.
Очолює УПЦ митрополит Київський і всієї України, управління єпархіями здійснюють єпархіальні архієреї. Єпархії поділяються на церковні округи. В УПЦ, як і в інших православних церквах, послідовно здійснюється ієрархічний принцип, за яким нижче духовенство підпорядковується вищому.
Українська православна церква має 35 єпархій, в яких діють понад вісім тисяч громад віруючих, налічує 105 жіночих і чоловічих монастирів. Серед них найвідоміші Києво-Печерська та Почаївська лаври. Діють 12 духовних навчальних закладів. Духовні семінарії існують у Києві, Одесі й Луцьку. Тут навчаються понад дві тисячі слухачів, єпархіальні школи готують псаломщиків і регентів. У Києві відкрито духовну академію, яка готує кадри вищого рівня. На рівні релігійних громад створено 16 братств, діють понад 1550 недільних релігійних шкіл, де Закон Божий вивчають діти віруючих. УПЦ має 27 періодичних видань, серед яких чільне місце посідають газети, журнали та релігійні календарі. Церковну службу здійснюють понад п'ять тисяч священиків. Найбільші релігійні громади УПЦ сконцентровані у східних областях України, проте чимало релігійних громад і православних храмів діють у західних областях нашої держави.
Крім УПЦ, в Україні діє Українська православна церква КИЇВСЬКОГО патріархату (УПЦ КП). Виникла ця церква у 1992 р. на основі об'єднання частини релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. За догматикою і культовою практикою вона нічим не відрізняється від інших православних церков. Особливість полягає в тому, що ця церква ні від кого незалежна в управлінні, має свого патріарха, який обирається помісним собором, вважає себе спадкоємницею православ'я, запровадженого в Київській Русі. Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, який має титул «Патріарх Київський і всієї Руси-У країни». Ієрархи церкви зазначають, що УПЦ КП є національною церквою і претендує на статус державної.
УПЦ КП нині має 20 єпархій, понад півтори тисячі релігійних громад, 30 монастирів. Відкрито вісім духовних навчальних закладів, де навчаються понад 1000 слухачів. Церква має вісім періодичних видань. У парафіях створено понад 360 недільних релігійних шкіл, в яких навчаються діти віруючих. Церковні служби відправляють понад 1200 священиків. Найбільше релігійних громад УПЦ КП має в західних областях України, зокрема в Тернопільській області налічується понад 400 громад, Івано-Франківській — 300, Львівській — 190. На Київщині діє близько 180 громад УПЦ КП. Серед православних 15 % віруючих вважають себе приналежними до цієї церкви.
На теренах України діє Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Вона була відновлена у 1990 р. На її помісному соборі обрано патріархом Мстислава (Скрипника). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими єпископами УПЦ й утворила Українську православну церкву Київського патріархату. Супротивники цього об'єднання на чолі з патріархом не визнали здійсненого акту. Після смерті патріарха Мстислава вони провели черговий помісний собор (вересень 1993 р.) і обрали на ньому патріарха Димитрія (Ярему), який помер у 2000 р. УАПЦ має понад 1000 релігійних громад і 530 священиків. Переважна більшість парафій, понад 80 /о, знаходиться у Львівській області. В наш час УАПЦ переживає глибоку кризу. Про історію та діяльність УАПЦ в сучасних умовах йдеться в окремому розділі.
В Україні нині існує три незалежні православні церкви, що мають своїх патріархів і митрополитів. Це свідчить про наявність кризи, яку переживає українське православ'я. Запровадження християнства на Русі.

Руська православна церква відсвяткувала в 1988 р. тисячолітній ювілей запровадження християнства, чи церковною мовою, хрещення Русі. Десять століть християнства — це не лише надбання церкви, її історії, вони здобули значний суспільний резонанс у країні, а за рішенням ЮНЕСКО відзначені у світі як важлива подія культурного життя. Природно, що ювілейна дата привернула увагу громадськості, дослідників, істориків церкви та богословів, стала об'єктом дискусій, зіставлення точок зору. Не обійшлося й без переведення теми з об'єктивного історичного аналізу в площину політичних і клерикальних спекуляцій. Однак пошук істини, її осягнення вимагає неупередженості, відмови від безоглядно апологетичної позиції, наперед заданих, апріорних висновків. Запровадження християнства на Русі, його причини і наслідки були репрезентовані суспільству з позицій науки та богословської думки. Церковна інтерпретація зводиться узагальнено до таких основних моментів: прийняття християнства — найважливіша подія вітчизняної історії; візантійське православ'я — найдосконаліша з релігій, яка найбільш відповідала психології, духовному складу русичів, що й зумовило вибір князя Володимира на користь православ'я; Київська Русь добровільно як дар неба прийняла християнство з Візантії, відсахнулася від спадкових релігійних вірувань, звичок і традицій; християнство піднесло Київську Русь з епохи темряви та неуцтва в епоху цивілізації; запровадження християнства мало своїм наслідком створення держави, поширення писемності, освіти, культури; візантійське православ'я залишило незгладимий слід в історії Київської Русі, мало вирішальний вплив на формування національної свідомості народу; зрештою православна церква відіграла винятково благотворну роль на всьому просторі вітчизняної історії. У богословській концепції хрещення Русі та подальшої історії релігії й церкви є момент істини. Допитлива думка прагне істини у повному обсязі. її можна набути лише в об'єктивному вивченні конкретно-історичних умов Київської Русі X ст. і складного перебігу подій наступних історичних епох. Знання реальної історичної ситуації, ґрунтовна інтерпретація її не залишають місця для легковажних імпровізацій і довільних висновків. Шлях до пізнання складних явищ суспільного життя пролягає лише через науку. Київська Русь напередодні запровадження християнства в релігійному відношенні передусім була державою з усіма інститутами й атрибутами державної влади, з суттєво вираженим класовим розшаруванням. Як державне утворення ранньофеодального типу Київська Русь активно функціонувала на європейській арені впродовж століття. Відбувався інтенсивний процес групування окраїнних земель довкола «стольного граду» Києва. З Київською Руссю рахувалися держави Європи, Візантії, Хозарський каганат — країни, в яких давно вже утвердився один з варіантів монотеїзму (християнство, іслам, іудаїзм). Необхідність підтримання нормальних торговельних, політичних і культурних відносин між ними й Руссю штовхала державу Рюриковичів у тому самому напрямі. Це — зовнішні причини, що пояснюють зміну релігії нашими предками. Значно складнішими були причини внутрішні.
У релігійному відношенні Русь була політеїстичним, традиційно язичницьким суспільством. Стародавній пантеон язичницьких богів (Хоре, Велес, Перун, Мокош та ін.) міцно утримував під своїм духовним контролем основну частину населення. Усе селянство і численне міське населення не мали ніяких спонукальних причин відмовлятися від могутньої та древньої релігії своїх предків.
Проте хрещення Русі відбулося. Чим це зумовлено? Традиційні для релігієзнавчої літератури причини мало переконливі. Адже для того щоб використати християнство як ідейний важіль впливу на свідомість народу, чи як об'єднуючу та згуртовуючу суспільство і державу ідею, чи як обов'язкову умову освячення верховної влади, потрібні були століття. Лише після цього християнство дістало змогу утвердитися в свідомості народу як системні ідейні норми та моральні настанови. Цей процес завершився лише в XVI ст.
Упродовж X—XI ст. вплив християнства на свідомість руси-ча-язичника був досить незначним. З цієї самої причини великий князь не міг спертися на християнську церкву з метою посилення своєї верховної влади. На перших порах свого існування церква сама потребувала підтримки і захисту великого князя. Однак у чому ж причина? Суспільні відносини на території Східної Європи в X ст. набули значного перелому. Вперше в історії на зміну родоплемінному суспільству, яке не мало гострих соціальних суперечностей, згуртованого й однорідного у своїй структурі, приходять феодальне класове суспільство і держава. Правлячу та пануючу частини цієї держави становлять воїни-дружинники, бояри, світлійші князі на чолі з великим князем, який увінчував всю багаторівневу піраміду. Це були люди, які в міру своїх майнових і станових особливостей немовби «вириваються» з єдиного монолітного устрою традиційного родоплемінного суспільства, поривають з ним і підносяться над ним як його керівна верхівка.
Утворюється принципово нова система зв'язків та відносин. Починає формуватися традиційна для феодалізму, проте зовсім неприйнятна для безкласового родоплемінного суспільства нова шкала цінностей, принципів і моральних норм. Наприклад, мораль роду та племені ототожнювала вбивство родича із самогубством. Експлуатація і поневолення своїх одноплемінників виключалися повністю. У феодальному суспільстві феодал-землевласник, отримавши від князя в користування землю, змушений був експлуатувати своїх одноплемінників, щоб утримати дружину та служити з нею князю, адже він міг позбутися свого боярського стану. У боротьбі за владу, за престол князі вбивали один одного, брат вбивав брата. Все це суперечило традиційним родоплемінним моральним нормам, освяченим язичницькою релігією.
Релігія давніх слов'ян відображала моральні норми безкласового суспільства. Вона не встигала за перебігом історичних подій. Суспільство розвивалося скоріше, ніж його релігія, відбувався активний процес його поділу на класи. Врешті-решт склалося таке становище, коли моральні норми традиційної релігії суперечили реальній дійсності, яка нерідко вступала в антагоністичну суперечність з настановами язичницької релігії.
Відставання цієї релігії від розвитку суспільних відносин у міру її традиційного консерватизму призводило до того, що дійсність була вже феодальною, а суспільна ідеологія, виражена в релігійній формі, залишалася родоплемінною. Найгостріша боротьба між сущим і належним, яка досягла свого апогею на початку І тис. н. є., неминуче повинна була вирішитися на користь феодального ладу, що потребував єдиної моноїстичної релігії.
Проте слід враховувати, що ідейна криза була властива здебільшого правлячій верхівці, захоплюючи лише ту частину населення, яка на той час розірвала свої родоплемінні зв'язки. Водночас вона ще зберігала традиційні погляди та уявлення, властиві численному суспільству. Йдеться про представників ще зовсім молодого класу феодалів, що формувався в Київській Русі. Саме вони потребували подолання морального дискомфорту, що виник у їх середовищі. Християнство й стало тим каталізатором, яке прискорювало вирішення життєво важливої проблеми. Християнство на тому етапі мало історію свого становлення і розвитку. Воно виникло та сформувалося як одна із світових релігій в період кризи і занепаду рабовласницьких відносин, зуміло трансформуватися у нове феодальне суспільство, освячуючи його порядки й моральні цінності. Як така християнська церква впродовж багатьох століть успішно задовольняла духовні потреби різних верств високорозвиненого феодального суспільства Візантійської імперії.
Правлячі кола Давньоруської держави були знайомі з християнством, підтримували тісні відносини з Візантією. Греко-православна церква Візантії у ті часи з найбільшою повнотою та адекватністю виражала ті феодальні колізії, які так само переживала давньоруська держава. Православна церква розставила акценти, популярно роз'яснивши руським феодалам та їх главі, великому князеві Володимиру, важливу істину — часи вільних і рівних членів родоплемінного суспільства минули. На зміну їм прийшло суспільство з панами і підлеглими, заможними та бідними, знатними й простолюдинами, між якими немає й не може бути іншої рівності, ніж рівність перед Богом. У, минулому залишився родовий та племінний воєнний вождь. Його місце заступив володар в особі боярина чи князя. Над ними стоїть Великий князь, поставлений божою милістю. Це вже не колишній воєнний вождь племені, а глава держави і головнокомандуючий, це базилевс, щодо якого вся решта населення — лише смиренні підлеглі, яких він вправі судити, карати й милувати. Християнство дістало змогу виразити соціальну реальність, яка склалася у феодальному суспільстві. Запровадження християнства в Давньоруській державі було зумовлене об'єктивними потребами суспільного розвитку.
Особливість історичної ситуації, в якій формувалася Давньоруська держава, полягала в тому, що Київська Русь перебувала перед жорстокою дилемою — вистояти як держава перед агресивними намірами ззовні чи втратити свою незалежність. Епоха феодалізму визнавала лише право найбільш сильного, аргумент сили був її найвищим правом. Київська Русь перебувала на етапі утвердження своєї державності. Для завершення процесу їй бракувало єдиної ідеології, яка б стала інтегруючим принципом для всього суспільства. Такою ідеологією за тогочасних умов могла бути лише релігія. Наслідок цього — спроби княгині Ольги поширити на Русь християнство. Ідея єдиної релігії вже витала в апартаментах великокнязівської влади.
Відома літописна легенда про вибір релігії Володимиром. Князь і його державне оточення інстинктом правлячого класу, державним розумом усвідомлювали потребу невідкладного вирішення життєво важливої проблеми і не ухилилися від своєї місії. Народна пам'ять зберегла і пронесла через століття історичну згадку про доленосний вибір, здійснений правлячими колами Давньоруської держави. Вибір на користь візантійського православ'я був визначений не суб'єктивною схильністю правлячої верхівки, а об'єктивною логікою історичних обставин, серед яких на першому плані — тісні й різнобічні відносини Київської Русі з Візантією. Реальна дійсність імперії стверджувала, що однією з підвалин її могутності, внутрішньої стабільності була православна церква з усталеним віровченням, широкою мережею храмів і монастирів. Візантійська церква водночас не претендувала на світську владу. Більше того, імператор вважався заступником Бога на землі, главою церкви, яка вірно служила тронові. У широкому контексті слід визнати історичну правоту літописця: Київська Русь щодо релігії могла бути католицькою, запозичивши релігію Риму від апостольської столиці чи країн Західної Європи; іудейською — в Хозарському каганаті іудаїзм був державною релігією, мусульманською. Справедливим є свідчення, що будь-яку релігію можна перенести на терен іншого суспільства, якщо в цьому виявиться державний інтерес, вірніше — інтерес панівного класу.
Для Київської Русі X ст. державний інтерес, викликаний обставинами, зосередився на візантійському православ'ї. Слід зазначити, що християнству як світовій релігії властиве прагнення до поширення на нові території й нові людські контингенти. Одна з особливостей запровадження християнства на Русі полягала в тому, що внутрішньо властива християнству тенденція не зустріла опору. Давньоруська держава, навпаки, відкрила перед нею кордони, запропонувала своє сприяння. Тенденція і державний інтерес збіглися.
Утвердження християнства на Русі тривало кілька століть. Це був процес, а не акція разової дії. Освоєння християнством державного простору Русі відбувалося зовні за простою схемою: озброєна військова дружина вступала на територію чергового поселення, спалювала капище — місцеву святиню і статую язичницького бога, примушувала жителів прийняти водне хрещення. Візантійські священики висвячували камінь майбутнього храму чи монастиря. Століття, які знадобилися християнству, аби стати панівною релігією Київської Русі, пояснюється не лише просторами держави. Головне було в іншому: опір християнській релігії чинили селяни-общинники і смерди, ремісничий міський люд, загалом народ, вихований у стихії первісних релігійних вірувань, які були складовим елементом духовної культури, традицій, самого способу життя. Ідеї, в тому числі релігійні, стають матеріальною силою, якщо вони володіють основною частиною населення. Знадобились століття, щоб зламати цю силу мережею християнських ідей. Нова релігія не зупинялася при цьому і перед застосуванням військової сили, прямого насилля і перед наругою над релігійними святинями русичів, над їхніми релігійними почуттями.
Світська й церковна історії свідчать, що для водного хрещення у нову релігію жителі Києва були конвойовані до Дніпра озброєною дружиною великого князя. До нової релігії у супроводі конвою — чи є тут місце для вибору, тим більше для церковної легенди про добровільну переміну релігії? Так само немає серйозних підстав для розмірковувань про морально-психологічний потяг русичів до візантійського православ'я. Вони його просто не знали, для них будь-яка релігія, окрім традиційної, була однаково чужою.
Влітку 988 р. грецькі єпископи та священики хрестили жителів Києва. Для хрещення Русі будуть потрібні століття, а крім символів православ'я — нерідко меч і кров. Акція хрещення 988 р. у релігійному відношенні — суто символічна дія без віросповідних наслідків. Однак у політико-правовому відношенні — це акт великої історичної ваги: він давав великокнязівській владі юридичну й моральну підставу проголосити Київську Русь християнською державою. За уявленнями того часу для Європи та Візантії, держава русичів визнавалася «цивілізованою», такою, що порвала з епохою «варварства» і дістала право на паритетне ставлення до себе. Київська Русь налагоджувала відносини з християнськими церквами, що об'єктивно було прогресивним явищем. На Київську Русь християнство прийшло зрілою релігією з майже тисячолітньою історією. Ідейне освоєння державного простору воно розпочало зі столиці. Шлях до неї відкрила державна політика властей, християнській релігії була забезпечена державна санкція. Столиця Давньоруської держави, Київ, постала перед християнством не «блудницею Римом», на яку має обрушитися караюча рука неба, а могутньою державною опорою релігії та церкви. Християнство на заході розвивалося в умовах боротьби за виживання, на Київській Русі — в досить належних умовах під патронажем держави.
Християнство на Київській Русі від самого початку мало своїм противником чисельні верстви населення, призвичаєні до батьківських вірувань. Ці найбільші прошарки суспільства не мали змоги пов'язати з християнством свої соціальні прагнення, сприйняти його месіанські устремління. Звідси визначилися дві характерні риси становлення християнської релігії та церкви на Русі.
I. Спершу православ'я на Київській Русі за соціальними ознаками не було орієнтоване на роль опозиції щодо владних державних структур. Влада підкреслювала і демонструвала державний інтерес в утвердженні церкви, дбала про її соціальний захист. Така гармонія інтересів, викликана своєрідністю історичної ситуації, простежується принаймні до татаро-монгольської навали.
Вкорінюючись на терені Київської Русі, християнська церква призвичаювалася до надійної державної опіки, освоювалася з нею як з національною традицією. У цьому своя послідовність і логіка. Руське православ'я виплекало сильну тенденцію до уславлення великокнязівської, а згодом царської та імперської влади, культування покори їй, безапеляційний осуд протесту і бунту. II. Християнство на Русі концентрувало енергію протистояння державі на тотальному протиборстві з дохристиянськими віруваннями русичів, на зломі вікових традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, вірніше — проти всієї дохристиянської культури.
«Освоєння» християнством Русі здійснювалося через безжальне руйнування вікових надбань духовної культури багатьох поколінь. Вона була чужою християнству ще й тому, що склалася на національному грунті, а церква, «заморський гість», не лише вбачала в культурних надбаннях народу серйозну перешкоду, а й не була обтяжена кровною спорідненістю, душевним співчуттям. І пісня, і молитва, і казки русичів на погляд служителів християнської церкви були атрибутами «язичництва», синонімом нижчої якості культури, варварства. Реалізуючи історичне покликання на інтегративну духовну роль єдинобожої релігії давньоруської церкви, християнська церква руйнувала, як завойовник, старий світ культури. Все інше вона перебудовувала на свій православний лад, втягувала в орбіту християнського духовного життя. Отже, християнство було перенесене у територіальне і духовне володіння Київської Русі як держави. Не християнство створило Давньоруську державу, навпаки, саме державі воно зобов'язане торжеством свого утвердження. В діалектично складній взаємодії і взаємовпливах держави та церкви християнство виконало свою місію об'єднувального чинника завдяки свідомо скерованій діяльності великокнязівської влади щодо державного запровадження християнства. З християнством на Русь прийшли й певні набутки матеріальної та духовної культури Візантії. Зокрема, це цегляне мурування, огородництво, храмова архітектура, іконопис, церковна музика і співи, основи письма. У православних монастирях формувалися бібліотеки, складалися літописи. Не всі їх автори були Несторами-літописцями, та й писали вони переважно історію церкви, житія «святих», однак чимало літописів зберігають пізнавальне значення. Це був, звичайно, не однобічний рух культури, а процес, в якому відбувався обмін духовними надбаннями. Київська Русь презентувала Візантії й Європі вагомий потенціал своєї культури. З прийняттям християнства — не символічним, а реальним, упродовж століть, — християнська релігія і церква загалом відіграли свою історично прогресивну роль. Зазначимо ще раз: це було веління часу (об'єктивний чинник). Без цього та своєрідно неповторного збігу обставин таке масштабне діяння князя Володимира і його соратників (суб'єктивний чинник) не змогло б реалізуватися.
Непросте питання й щодо соціально-політичної орієнтації православної церкви після жовтня 1917 р. Вона, як і інші церкви, не визнавала Радянську владу. Це єдиний за всю історію Руської православної церкви випадок, коли вона відкинула фундаментальну біблійну тезу «нема влади не від Бога». І не просто відкинула, а проголосила церковне прокляття цій владі, закликала до боротьби з нею. Така позиція відіграла свою негативну роль: громадянська війна виявилася тривалою і жорстокою, мала багато в чому трагічні наслідки для країни, суспільства, самої церкви.
Головну причину такої позиції слід шукати не в ідейних розбіжностях церкви з революцією. Політика КПРС, радянської держави щодо релігії, церкви та віруючих ні для кого не була таємницею, вона була аргументована, публічно розкрита в друкованих виданнях. Відчайдушний опір новому ладу церква чинила передусім тому, що радянська влада націоналізувала церковні й монастирські землі, угіддя й інші церковні багатства. Не ідейні суперечки, а майнові втрати, інстинкт власника, «фурії приватного інтересу», як говорив К. Маркс стосовно англіканської церкви, призвели до втрати нею політичної рівноваги, штовхнули на нерозважливий крок. Не слід при цьому замовчувати й те, що практична діяльність Радянської держави щодо релігії і церкви виявилася далеко не бездоганною.
Болісним був пошук церквою її шляху до нового суспільства. Основні його віхи такі: відверта конфронтація; лояльна позиція; патріотичне служіння Вітчизні. Цей шлях до самовизначення припав на період тяжких деформацій суспільного ладу: сталін-щини, репресій, голодоморів та воєн. Сталінське беззаконня обрушилося й на церкву, як і на інші суспільні інститути; репресивна машина авторитарного режиму не минула й служителів культу, рядових віруючих, як і багатьох інших радянських людей.
Ситуацію суттєво змінили роки перебудови. Церква дістала повну можливість безперешкодно здійснювати свою діяльність, реалізувати своє покликання — задовольняти релігійні потреби віруючих. Вона розгортає необхідну їй мережу храмів і монастирів, навчальних закладів, видає релігійну літературу, бере участь у громадському житті, робить свій внесок у збереження миру, піднесення моральності, подолання соціальної напруги й неспокою в суспільстві. Правовою та моральною підставою нинішнього статусу церкви є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», прийнятий 23 квітня 1991 р. Цей закон — важливий крок на шляху до створення правової держави, утвердження нормальних взаємин церкви і держави, церкви та суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 1 страница	\|	Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 3 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.