Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 3 страница

3.3. Католицька церква, її походження, особливості віровчення і культу.

Католицизм — це західний напрям у християнстві. Чисельність його прихильників перевищує один мільярд чоловік. Найбільше католиків у країнах Латинської Америки, Європи, Африки, Азії. У країнах Східної Європи католицизм поширений у Чехії, Словаччині, Польщі, Білорусії, Литві, Україні. В органах державної влади України зареєстровано близько 700 громад римо-католицької церкви. Католицька церква виникла в 1054 р. внаслідок розколу в християнстві. Процес її формування тривав до 1204 р. і відбувався в умовах гострої боротьби між феодальними державами за сфери впливу. Пізніше римська церква дістала змогу стати ідеологічним центром з об'єднання роздрібнених держав і князівств феодальної Європи в єдину політичну систему. Це посилило вплив церкви на політичне життя, зміцнило її позиції, сприяло утвердженню зверхності влади папи римського над державною. Характерними особливостями католицької церкви є:
а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність; б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви; в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів). Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм; г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами. Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церкви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ'я.

Католицизм формувався як ідеологія феодального суспільства. Вище католицьке духовенство мало привілеї нарівні з дворянами у феодальному суспільстві. Церква та монастирі були великими феодальними власниками. Лише після утвердження капіталізму в європейських країнах католицизм став різновидом ідеології буржуазного суспільства. Тепер католицька церква володіє величезною власністю, вартість якої становить десятки мільярдів доларів. Вона — великий підприємець, банкір-лихвар, монополіст засобів масової інформації тощо. Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).
Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення літургії.
Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти. Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви.
Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій.
Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допомагають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату.
Католики зобов'язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богом.
Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.
Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється переважно латиною і в супроводі музики. В інтер’єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п'ятьма пальцями з лівого плеча на праве.
Певні відмінності є і в обрядах католицької церкви. Обряд хрещення дітей проводять -у два етапи. Спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Миропомазання, або конфірмація (прийняття релігійної віри), здійснюється у 10—14 років, обов'язково єпископом. Віруючих після сповіді причащають, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащаються хлібом і вином.
У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Зазначимо, що образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиянських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християнських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв'язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів.

Соціальне вчення католицької церкви — це сукупність ідейно-політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою римським. Воно включає погляди на суспільство, державу, історію суспільства, революційні та національно-визвольні рухи, ставлення до науки і культури. В поглядах на суспільство та його історію католицька церква спирається на позиції провіденціалізму.
Провіденціалізм — це релігійна концепція, згідно з якою будь-яке соціальне явище, вся суспільна історія відбуваються з волі Бога, згідно з наперед визначеними Богом планами і накресленою метою. Ідеї провіденціалізму розроблялися багатьма богословами. Але найбільш систематизованого викладу вони набули в працях релігійного філософа Августина, зокрема в його трактаті «Про град Господній». Історію світової цивілізації Августин змальовує як реалізацію божественного плану, спрямованого на Досягнення людьми «царства Божого». Ці ідеї набули значного поширення в епоху середньовіччя, а тепер вони відроджуються у «християнській філософії історії» і досить поширені серед західних богословів.
У поглядах на державу католицька церква віддає перевагу теократії (від грец. «теос» — Бог, кратос — влада).
Теократія — форма правління, за якої влада належить главі церкви і духовенству. Це по суті монархія. Така форма правління була властивою для рабовласницького і феодального суспільства. За сучасних умов найпоширенішою формою правління є демократія, з цим католицька церква змушена рахуватися. Проте Ватикан фактично є теократичною державою, де політична, економічна і духовна влада належить папі римському. Католицька церква і донині дотримується погляду, що церковна влада є найвищою формою державного правління, усі керівники держав повинні коритися папі римському, оскільки його влада, як зазначав Фома Аквінський, Богом дана, а церква є досконалішою формою державного устрою.
В оцінці революційних і національно-визвольних рухів католицька церква керується принципами класового миру і дотримується реформістського методу у вирішенні соціальних проблем сучасного світу. Про це йдеться, наприклад, в енцикліці Папи Іоанна-Павла II «Редемптор гомініс» («Спаситель людини»). У ній соціальний прогрес розглядається як моральний розвиток людства, усвідомлення кожною людиною своєї солідарності з ближнім, як розумний «діалог» і спільна відповідальність робітників і підприємців заради спільного блага та справедливості. Право приватної власності церква захищає, проте не оголошує її тепер священною і недоторканою. Припускається навіть усуспільнення приватної власності на основі релігійного корпоратизму в інтересах «суспільного блага». Класові суперечності, на думку католицьких богословів, можна вирішити на основі «гармонійного співробітництва між багатими та бідними», шляхом поступових реформ. Усі проблеми соціально-економічних, національних і класових суперечностей соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм. Соціальна доктрина католицької церкви — це релігійно забарвлений реформізм, покликаний захистити та зміцнити існуючу систему суспільних відносин. Підтвердженням цього є поява у 80-х роках таких концепцій у католицизмі, як «Теологія праці», «Теологія культури», «Теологія політики», «Теологія й етика господарського життя», «Теологія визволення» тощо.
Ставлення римської курії до зазначених концепцій неоднозначне. Такі концепції, як «Теологія праці», «Теологія миру», підтримуються Ватиканом і дістають розвиток у папських енцикліках. Інші теорії, зокрема «Теологія визволення», «Теологія революції», засуджуються і відкидаються Ватиканом. Як з'ясувалося, ті соціально-політичні процеси, що відбуваються у країнах Латинської Америки, завдають Ватикану багато клопоту. У 80-х роках у цих країнах, як відомо, посилилася національно-визвольна боротьба, до якої залучилися широкі кола віруючих і католицьке духовенство. В зв'язку з цим у середовищі католицького духовенства склалася спеціальна концепція «Теологія визволення», яка обґрунтовувала право католиків брати участь у національно-визвольній боротьбі. Термін «визволення», на думку авторів концепції, означає ліквідацію засилля в економіці іноземних монополій, звільнення від колоніального гніту, експлуатації, а також від гріха як причини несправедливості та зубожіння. Провина за соціальну несправедливість, за гріх покладається на багатих, на імперіалізм у цілому. Винагороду бідні можуть здобути на шляху соціальної революції, збройної боротьби. В цій справі, за авторами «Теології визволення», слід керуватися вченням К. Маркса, оскільки він найкраще зрозумів заповіді Ісуса Христа, вказав шлях втілення їх у життя, піклуючись про бідних і знедолених. З цих позицій класова боротьба виступає як необхідний засіб втілення у життя заповіді «любові до ближнього». Ватикан різко засудив цю теорію, а її авторів назвав бунтівними священиками, віруючим країн Латинської Америки категорично заборонив брати участь у будь-яких формах політичної боротьби. Папа Іоанн-Павло II видав спеціальну інструкцію «Про деякі аспекти теології визволення», де піддав різкій критиці так званих лівих католиків, які виступають на боці національно-визвольного руху, засудив «Теологію визволення», що суперечить святому вченню і підриває устої католицької церкви. Він наказав єпископам бути гідними пастирями, а віруючих закликав бути слухняними мирянами, не вдаватися до революцій, оскільки це страшна руйнівна сила. Лише реформа соціальних структур, на думку папи римського, зможе найповніше задовольнити законні вимоги трудящих.
Отже, соціально-економічні та політичні проблеми сучасного суспільства католицькі богослови переводять у русло релігійно-етичних проблем. Позиція релігійного реформізму дає можливість заявити верхівці католицької церкви, що церква не пов'язує себе з жодною соціально-політичною системою і тепер вона не займається політикою. У пастирській конституції «Радість і надія», прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, зазначено, що церква не втручається в соціально-політичні та економічні справи, вона прагне євангелізувати сучасний світ і лікувати соціальні рани за Допомогою віри. Водночас як знавець людської душі і поборник релігійної моралі церква має право втручатися у всі сфери суспільного життя і виступати як «безпристрасний арбітр», який викриває недоліки будь-якої соціально-політичної системи. Складається враження, що соціальна доктрина католицької церкви «деполітизована». Насправді проблема значно складніша. Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оцінюють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Такими є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політичного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії. Серед них найвпливовішими є реформатори (обновленці) і традиціоналісти. Розкол охопив не лише національні церкви, а й релігійні громади. Реформатори прагнуть домогтися того, щоб церква відігравала більш активну роль у суспільно-політичному житті, вміла перехоплювати ініціативу в державних або політичних діячів і очолювала б суспільний розвиток. Головна увага при цьому зосереджується на оновленні віровчення та культу католицької церкви, посиленні її зв'язків із секулярним світом. Програму такого оновлення порушив швейцарський теолог Г. Кюнг. У ній центральне місце посідає нове розуміння ролі церкви у сучасному світі і церковного управління. Церква, зазначає він, — це не установа, а об'єднання народу божого, громада братів і сестер, які живуть в істинній вірі. Ніяка церква не може придушувати свободу віруючих, підмінювати благодать Господню пануванням людини над людиною. Церковне управління — це служіння божому народові, і тому, на думку Кюнга, християнська церква не потребує священиків як посередників між Богом і людьми. Священство властиве для язичництва та іудаїзму. Г. Кюнг пропонує нове розуміння Бога, яке було б тотожне з сучасним природничим і філософським світосприйняттям. Нова модель богопізнання покликана позбавити теологію від догматизму, сприятиме зближенню істин релігійної віри і науки. Ідеї Кюнга не були прийняті Ватиканом, їх автор позбавлений права викладати теологію у Тюбінгенському університеті.
Традиціоналісти намагаються виключити католицьку церкву із суспільно-політичної гри, поставити її над політикою, сконцентрувавши увагу на зміцненні внутріцерковного життя, збереженні релігійних традицій. Вони чинять опір будь-якому оновленню віровчення і політики церкви, засуджують демократизацію релігійного культу. Таке віровчення активно підтримує французький архієпископ М. Лефевр. У своїх проповідях він розцінює будь-які відступи від католицькії традиції як святотатство, загибель церкви і божого народу. Його прихильники вимагають відміни рішень другого Ватиканського вселенського собору про богослужіння національними мовами і включення в культову практику церкви національної музики. Вони категорично відкидають декрет про екуменізм, засуджують діалог католицької церкви з іншими релігіями. Все це, зауважують вони, принижує авторитет католицизму і свідчить про капітулянтство католиків перед єретиками і язичниками. У цій ситуації папа римський і курія кардиналів намагаються зайняти центристську позицію, щоправда, вони іноді роблять реверанси то в один, то в інший бік. Папа Іоанн-Павло II більш схильний до традиціоналістів, він веде лінію на відмову церкви від втручання у суспільно-політичне життя країн світу, хоча сам активно займається політикою. Він взяв курс на зміцнення духовних основ життя суспільства на грунті релігії. Це завдання є суспільним, отже, й політичним. Такі парадокси суспільно-політичного життя католицької церкви свідчать про суперечливий характер сучасної соціальної доктрини Ватикану, більш витончену її політизацію.
Сучасне ставлення католицької церкви до науки полягає в намаганні поєднати наукові знання з релігійною вірою. Яскравим підтвердженням зазначеного є визнання Ватиканом факту, коли католицька церква припустилася прикрої помилки, притягнувши до суду інквізиції видатного вченого Галілео Галілея і його офіційна реабілітація. Щоправда, Ватикану знадобилося понад 400 років для такого визнання, однак цей крок, на думку богословів, у політичному плані був необхідним. Він мав підтвердити, що Ватикан тепер не зазіхає на автономію науки і свободу наукових досліджень. Водночас усі розмови про авторитет науки та наукових досліджень ведуться богословами з позицій визнання пріоритету божественного промислу і релігійної віри. Розвиток культури, відродження національних культур католицька церква тлумачить, виходячи з концепції, що культура — це результат «божественного одкровення». У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, наголошується, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, пронизує її яскравими променями зсередини, і все це пробуджує животворні паростки у серці людини. Далі робиться висновок, що відродження і розвиток культури можливі лише на грунті релігії. Папа Іоанн-Павло II у своїй програмній енцикліці зазначив, що необхідно євангелізувати народи «від краю до краю землі та їх культури», що «кордонів для вчення Христа не існує» («Редемптор гомініс», 1978 p.). Щодо культурної політики Ватикан закликає вести відкритий діалог у сучасних умовах з різними світоглядними системами, культурами народів, посилити пропаганду та поширювати католицизм у світі.

3.4. Історія виникнення та зміст раннього протестантизму

Протестантизм (від лат. protes-tantis — той, хто заперечує, не погоджується) виник в епоху ранніх буржуазних революцій у країнах Західної Європи в XVI ст., коли поширились антифеодальні й антикатолицькі рухи. Причиною виникнення протестантизму були соціально-економічні та ідеологічні суперечності феодалізму. В надрах феодалізму складалися нові, капіталістичні суспільні відносини. Здійснювалося первісне нагромадження капіталу, зростала торгівля, виникала капіталістична мануфактура. Нові продуктивні сили вступили у суперечність з феодальними суспільними відносинами.
Католицька церква сама була великим феодалом, католицизм панував у всіх сферах духовного життя, церква освячувала феодальні порядки, користувалася необмеженою владою. Всюди, де назрівав протест проти старих порядків, з'являлися папські булли, виникали постаті в темних сутанах, палали вогнища інквізиції. Все це зумовило зростання активності виступів опозиції до католицької церкви, що набула характеру масового суспільного руху з широкою соціальною базою. Князі й королі домагалися політичної незалежності від Риму, промисловці й торговці — вимагали вільного підприємництва, ліквідації різних податків і феодальної роздрібненості, збідніле дворянство та лицарство намагалося звільнити своїх підданих від пограбування церквою й усунути її як свого конкурента, діячі культури і науки прагнули звільнитися від впливу омертвілої церковної догми, селяни та міські низи — позбутися нестерпного гніту всієї суспільної піраміди.
Антифеодальний, антикатолицький рух дістав назву Реформації. Його безпосереднім напрямом було виникнення нової течії у християнстві — протестантизму. Ця течія об'єднала різні напрями християнства, що відокремилися від католицизму. Спочатку протестантизм був представлений лютеранством, кальвінізмом і англіканством. Продуктом пізнішого розвитку протестантизму є баптизм, адвентизм, методизм, євангелізм тощо. Нині протестантизм найбільш поширений у країнах Європи й Америки, в багатьох країнах Азії і Африки. У світі налічується близько 345 млн його послідовників.
Протестантські напрями різняться один від одного, проте усім їм властиві спільні риси. Головним є створення національної, простої та дешевої церкви. Звідси заперечення ролі церкви як посередника у спасінні, верховенства влади римського папи, а також ролі духовенства і чернецтва як посередника між Богом і людьми, ряду церковних обрядів, постів, пожертвувань, театралізованого богослужіння, пишних прикрас церкви і багатої одежі священиків. Заперечується віра в догмат про чистилище, відкидається культ ангелів, святих, поклоніння мощам, іконам. Число таїнств скорочено в основному до двох — хрещення і причастя. Богослужіння проводиться національною мовою і складається в основному з проповіді, колективної молитви і псалмоспівів. Основою віровчення є Біблія, особливо Новий Завіт. Допускається довільне тлумачення віруючими Біблії. Наголос робиться на особистій глибокій вірі як засобу спасіння душі. Церква визнає зверхність державної влади. Протестантські течії по-різному реформували католицизм. Глибина перебудови залежала від історичних і соціальних умов країни, в якій складалася нова віра, від характеру віровчення антикатолицького руху, де відбувалася Реформація.

Лютеранство. Історично початок реформаційного руху пов'язується з виступом німецького ченця Мартіна Лютера. Мартін Лютер (1483—1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.). Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.). Основні принципи лютеранства викладені в «Книзі згоди» («Книга конкордії»), а також «Великому» і «Малому» катехізисі М. Лютера.
М. Лютер рішуче нападав на претензію католицької церкви бути посередником між віруючими та Богом, на догму про те, що загробна доля залежить цілком від заслуг віруючого перед церквою. Між людиною і Богом, зазначав Лютер, не повинно бути ніяких посередників. Бог дає спасіння за своєю волею, а не за вимогами грішників. Доля віруючого визначається не церквою, а Божою милістю. Власними зусиллями досягти спасіння ніхто не може. Заслужити милість Бога і досягти спасіння віруючий може лише тоді, коли визнає себе безнадійно гріховною істотою, щиро повірить у «спокутну жертву Ісуса Христа». Рятує лише глибока віра в Бога. Вчення про особисту глибоку віру як єдиний і достатній засіб спасіння становить основу протестантської догматики і вимагає переосмислення традиційного віровчення католицької церкви.
Висунутий Мартіном Лютером принцип «виправдання глибокою вірою» був спрямований проти католицької церкви та ієрархії. Лютер вимагав спрощення пишного католицького богослужіння, конфіскації церковного майна, ліквідації чернецтва, істотного скорочення кількості релігійних свят і таїнств. Він відкинув священний переказ (рішення церковних соборів, папські енцикліки, твори провідних богословів) як джерело віровчення і заявив, що основою віровчення є лише Біблія, зокрема Євангеліє. Тому лютеранська церква називає себе євангелістською. Все це зводило нанівець роль папства в церкві і духовному житті віруючих.
Лютеранська концепція не заперечувала феодальних відносин, але вона значно обмежила роль духовенства, вважаючи соціальну активність одним із проявів релігійності, виправдовуючи нові відносини, які формувалися. Виступ М. Лютера проти католицизму, його тлумачення християнства відповідало інтересам німецьких бюргерів і князів, які прагнули звільнитися від влади папства і водночас вимагали збереження релігії. Це і зумовило швидку перемогу лютеранства в Німеччині. У тогочасному протестантизмі чітко визначилися два напрями: бюргерсько-поміркований, який очолював М. Лютер, і плебейсько-радикальний, який очолював Т. Мюнцер — ватажок селянського руху, відомий під назвою «анабаптизм» .
Анабаптизм. Теолого-філософське вчення Т. Мюнцера було спрямоване проти догматів не лише католицької церкви, а й християнства взагалі. За Мюнцером, щоб осягнути справжню істину, людина повинна розірвати зі своєю гріховною природою, відчути в собі дух Христа і від «безбожної мудрості» навернутися до вищої божественної мудрості, безкорисливої і піднесеної. Фундаментом цього не може бути ні вчення церкви, ні проповіді «лицемірних попів», а лише глибока віра та її зміцнення через безпосереднє спілкування з Богом. Спілкування з Богом, учив він, приводить до зближення людської і Божої волі, коли людина стає складовою частиною божественного промислу, мислить і діє відповідно до Божих накреслень. Т. Мюнцер відмовився розглядати Біблію як єдине джерело одкровення, наполягав, що справжнє і живе одкровення — це розум. Соціальна програма Т. Мюнцера передбачала втілення християнських принципів на Землі. Царство Боже він розглядав як суспільний лад без багатих і бідних, де панують рівність, справедливість, братерство і свобода. Ця програма смертельно налякала німецьке бюргерство та його верхівку. Тільки-но почалася селянська війна, Лютер зрадив селянські маси і пішов на тісний союз з феодальними князями. Війна закінчилася поразкою і загибеллю Т. Мюнцера. Анабаптизм, який з Німеччини проник у сусідні країни, поступово виродився в менонітство, яке обстоювало принципи покірності, терпіння, непротивлення злу. На основі вчення Лютера склалася лютеранська церква. Релігійний культ цієї церкви заперечує верховенство влади папи римського і всю католицьку ієрархію, відкидає чернецтво, культ святих, Богоматері, вшанування ікон, скульптур. Головну роль у лютеранському культі відіграють провідні, колективні молитви і псалмоспіви. Лютеранські священики звуться пасторами, а не отцями, або патерами, як у католиків. Основою церкви є релігійна громада, або конгрегація, якою керує церковна рада з пастором.
Лютеранські храми відзначаються суворістю архітектурної форми, простотою і скромністю внутрішнього оздоблення. Проте в них збереглися залишки впливу католицизму, зокрема, вівтарі, розп'яття, єпископат. Пастори одягаються у своєрідний одяг. Богослужіння супроводжується органною музикою.
Лютеранська церква кожної країни існує самостійно і підпорядковується державній владі. Вона управляється колегіально — синодом, що складається з представників лютеранського духовенства і мирян. Державна влада призначає чиновників церковного управління та пасторів.
Лютеранство поширено в Німеччині, Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії. Більшість лютеран німецького і скандинавського походження мешкає у США і Канаді. Лютеранські громади існують в Естонії і Латвії. У різних країнах світу налічується 190 самостійних лютеранських церков, які об'єднують майже 73 млн. віруючих. У 1923 р. виникло об'єднання лютеранських церков, яке нині має назву Лютеранська всесвітня федерація. У Швейцарії виник напрям протестантизму, що виступав за більш рішучу, докорінну перебудову церкви. Він дістав назву «реформаторство». Ця течія була представлена цвінгліанством і кальвінізмом.
Цвінгліанство. Ульріх Цвінглі (1484—1531 pp.) започаткував Реформацію у Швейцарії, перебуваючи під впливом філософії Еразма Роттердамського. У 1523 р. опублікував 67 тез, де обгрунтував своє вчення. Це була перша протестантська праця німецькою мовою. Основні принципи віровчення викладені у книзі «Про істинні й хибні релігії». За основу свого віровчення Цвінглі бере послання апостола Павла, особливо його вчення про «спокутну жертву Ісуса Христа» і благодать Господню, яка дарується Богом глибоко віруючій особі. Цвінгліанство схоже в цьому плані з лютеранством, однак відрізняється від нього істотними рисами. Для У. Цвінглі істинним у релігійній вірі є те, що підтверджується Біблією, а для М. Лютера — те, що не суперечить Святому письму. Цвінглі більш послідовний спіритуаліст, ніж Лютер. Він вимагає викинути з культу все, що відволікає від віри: картини, музику, скульптуру, різні прикраси. Релігійні таїнства розглядаються як зовнішні ознаки, і Божа благодать через них не надходить. Наприклад, обряд причастя — лише спомин про спокутну жертву Ісуса Христа. Це по суті заперечення релігійних таїнств та обрядів. Відкидаються ним культ святих, пости, чернецтво, поклоніння мощам, проголошується принцип незалежності віруючих від єпископів і папи римського. У. Цвінглі дискутує в Цюріху з католиками і здобуває перемогу. Міський магістрат проголошує основною релігією цвінгліанство, а Цвінглі обирається членом міської ради. Він спрямовує подальший розвиток реформації, полемізує з Лютером з питань церковної структури і державного устрою. Цвінглі обстоював республіканський устрій церкви, кращою державною формою правління вважав демократію. Особлива роль у державній структурі відводилася державному пророку, який повинен бути наставником і радником, сповіщати громадянам Божу волю. У. Цвінглі не лише пропагував нову релігію, він активно займався політикою: шукав союзників за кордоном, намагався організувати в Швейцарії союз протестантських кантонів, які б протистояли так званим «католицьким лісним кантонам». В одній із воєн, які точилися між протестантами і католиками, У. Цвінглі загинув як військовий священик. Цвінгліанство не набуло значного поширення, згодом воно злилося в кальвінізмом.
Кальвінізм. Жан Кальвін (1509—1564 pp.) — французький богослов, активний діяч Реформації в Швейцарії. У Франції за антикатолицьку діяльність і пропаганду лютеранства він переслідувався, внаслідок чого і змушений був утекти із Франції та оселитися в Женеві. Ж. Кальвін грунтовно переосмислив у буржуазному дусі віровчення католицької церкви, вніс значні зміни до католицького культу. Він висунув і розвинув учення про «абсолютне приречення», згідно з яким Бог ще до створення світу визначив долю людей, тобто визначив тих, хто одержить спасіння, і тих, хто потрапить у пекло. Проте це, за Кальвіном, не повинно штовхати віруючого на пасивний шлях життя. Людині невідомо, чи буде вона врятована, чи ні. Вона своїм життям і діяльністю повинна заслужити милість Бога і довести, що вона є Божим обранцем. Успіх у справах може служити опосередкованим доказом того, що віруюча особа обрана для спасіння, а невдача — ознака приреченості. Цим самим кальвінізм освячував буржуазну заповзятливість у підприємництві. Послідовники кальвінізму поглибили це вчення, наголошуючи, що успішне підприємництво, доброчесність, набожність, працьовитість, покірність владі — все це прояви Божої обраності. Була висунута теза про «світське покликання» і «світський аскетизм», які вимагають повної відданості людини своїм справам, бережливості, а також відмови від комфорту, розваг, радощів життя. На грунті кальвінізму виникла кальвіністська церква. На відміну від компромісного лютеранства Кальвін істотно реформував християнську церкву, зробивши її простою, загальнодоступною і дешевою. Він повністю відмінив церковну ієрархію, запровадив виборність церковного керівництва, ліквідував єпископський сан. Основною ланкою церкви є релігійна громада, яку очолюють пастори і пресвітери. Пресвітери та пастори (їх ще називають «міністрами») становлять консисторію, яка керує релігійними справами. Догматичні питання вирішуються на зборах провідних богословів, пасторів і пресвітерів, які дістали назву конгрегацій, а в межах однієї держави — синодів.
З релігійного культу була усунена розкіш, культ зазнав радикального спрощення. В кальвіністських храмах немає вівтарів, ікон і хрестів, органної музики, відсутні літургія та облачения пасторів. Богослужіння провадиться у формі спільних молитов, читання Біблії, співу псалмів. Із семи таїнств кальвіністи визнають лише хрещення і причастя, але розглядають їх лише як духовні символи, спомин про «спокутну жертву Ісуса Христа». Особливістю кальвінізму є нетерпимість до інших релігій і наукових знань, зокрема до тих відкриттів, які суперечать Біблії, а також прагнення обмежити громадське життя віруючих. Релігійні громади вдаються до дріб'язкового нагляду за громадським і особистим життям віруючих, забороняють розваги, яскравий одяг, танці, вимагають регулярного відвідування церковних служб. Прикладом ворожого ставлення до науки і культури було те, що сам У. Кальвін був ініціатором спалення іспанського вченого-гуманіста, відомого природознавця й анатома М. Сервета, який тоді випадково опинився у Женеві. Кальвін писав, що «Бог не щадить цілі народи, він велить вщент руйнувати міста і знищувати сліди їх, коли вони впадають в єресь». Кальвінізм виявився найбільш радикальною формою пристосування християнства до потреб буржуазної епохи. Подальша еволюція ка\ьвінізму відбувалася на основі врахування національних особливостей тих країн, де він поширювався, а також особливостей тих соціальних верств населення, ідеологію яких він виражав. Згодом кальвінізм втратив крайній радикалізм і набув поміркованішого характеру. На основі кальвінізму виникли релігійні угруповання: реформаторство, пресвітеріанство та конгрегаціоналізм. Реформаторство поширене у Швейцарії, Франції, Голландії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Латвії. В Україні реформаторські громади є в Закарпатській області.
Пресвітеріанство і конгрегаціоналізм мають англо-шот-ландське походження, вони поширені у Великій Британії, США і ПАР. Кальвіністські церкви об'єднані у Всесвітній пресвітеріанський союз, до складу якого входить 125 незалежних церков. Послідовників кальвінізму тепер налічується близько 50 млн. чоловік.
Англіканство. Виникнення цього напряму протестантизму зумовлено особливостями формування буржуазного суспільства у феодальній Англії. Реформація в Англії, на відміну від Німеччини, розпочалася з ініціативи правлячої верхівки. В 1534 р. англійський парламент прийняв «Акт про верховенство», яким було встановлено підпорядкування церкви державній владі. Англійська реформація здійснювалася з політичних мотивів. Король Генріх VIII був оголошений главою церкви, зв'язки з Римом були повністю розірвані. Монастирі були закриті, а земля та майно церкви були конфісковані на користь короля і лордів. Реформа спочатку не привела до корінних змін в організаційній структурі церкви, її догматах і обрядах, які залишилися католицькими. Лише в другій половині XVI ст. при королеві Єлизаветі І була завершена розробка догматичних принципів і культу англіканської церкви.
Основи віровчення викладені у «Книзі спільних молитов» (1549 р.) і Символі віри, що містить 39 статей (1571 p.). Біблію було перекладено англійською мовою. Віровчення англіканської церкви є конгломератом католицизму, лютеранства і кальвінізму. Концепція спасіння поєднує лютеранський принцип спасіння шляхом особистої віри і католицьке вчення про спасаючу силу церкви. Зберігаються такі католицькі догмати, як віра в Святу трійцю, спокутування гріхів, боговтілення, друге пришестя, воскресіння, пишне богослужіння. Прийняті також лютеранські догмати: заперечення главенства папи римського, целібату, поклоніння іконам і мощам, відмова від індульгенцій тощо. До англіканських догматів належать визнання короля главою церкви, збереження церковної ієрархії та єпископату, визнання за духовенством права дарувати віруючим святу благодать. Релігійна Англія поділяється на дві провінції — Кентер-берійську та Йоркську, на чолі яких стоять архієпископи, що призначаються монархом за рекомендацією уряду. Архієпископи мають постійні місця у палаті лордів. Нині англіканство містить 25 автономних церков і 6 церковних організацій, що входили в минулому до складу Британської імперії. Англіканські церкви, крім Великої Британії, існують насамперед в її колишніх колоніях, зокрема у Канаді, США, Новій Зеландії, Австралії, Індії, Пакистані. Зберігаючи самостійність, ці церкви утворюють Англіканську спілку церков. Всесвітнім консультативним центром цієї спілки є Ламбетська конференція, що скликається один раз на десять років з середини XIX ст. Прихильників англіканської церкви у світі сьогодні налічується близько 70 млн. чоловік. Лютеранство, кальвінізм і англіканство належать до ранніх форм протестантизму. На їх основі виникло багато різних релігійних течій, які дістали спільну назву пізнього протестантизму.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 2 страница	\|	Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.