Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 4 страница

 

4. Походження ісламу, його віровчення й основні напрями.

Іслам (з арабської — «покірність», «присвячення життя Богові») є однією з найпоширеніших релігій світу. Мусульманські громади діють більш як у 120 країнах, об'єднуючи близько 800 млн. чоловік. У 35 країнах світу мусульмани становлять більшість населення, а в 29 країнах послідовники ісламу — це впливові меншини. У 28 країнах іслам визнаний державною або офіційною релігією. Серед них Кувейт, Єгипет, Ірак, Іран, Марокко, Пакистан, Саудівська Аравія тощо. Більшість мусульман зосереджена в Західній, Південній, Південно-Східній Азії та Північній Африці. Іслам виник у Західній Аравії VII ст., у період переходу арабів від патріархально-родового ладу до класового суспільства. Через Західну Аравію тривалий час пролягав караванний шлях з Азії до Європи. Розвиток мореплавства привів до відкриття морського шляху і до запустіння караванних доріг. Ця обставина, а також спустошливі набіги сусідніх народів і племен призвели до економічного занепаду найбільших, у минулому квітучих, міст Аравії — Мекки та Медини.
У самому арабському суспільстві загострилися суперечності. Родова знать наймогутнішого племені курейшитів, яке оселилося в Мецці, нагромадила великі багатства і підкорила сусідні племена. Серед них було багато великих лихварів. Водночас середні та дрібні торговці розорялися, поповнюючи лави незаможних; раби прагнули визволення; значну частину незаможних становили бедуїни, що мешкали на околицях Мекки. Економічний занепад арабського суспільства, загострення внутрішніх суперечностей, небезпека зовнішніх вторгнень робили життя більшості населення хитким і злиденним. Це привело до пошуків найефективнішої за тих складних умов релігійної компенсації, яка й була виражена в мусульманській релігії. На початку VII ст. перед арабами постала необхідність об'єднання. Передумови цього вже існували: між арабськими племенами склались економічні зв'язки, утворились союзи племен. З'явилась потреба у сильній державі, яка, об'єднавши племена, була б спроможна забезпечити життєдіяльність арабського суспільства. Ці тенденції прийшли на зміну розрізненості арабських племен.
Кожне з них мало своїх богів, серед яких із зростанням концентрації влади в руках родової знаті виділялись головні боги. Найважливіша на той час мекканська знать використала у взаєминах із залежними племенами культ стародавнього святилища Кааби у Мецці. У святилищі поряд з культом головного бога курейшитів, пізніше названого Аллахом («божеством»), вшановували богів інших племен, підпорядкованих головному Богові.
Об'єднувальні тенденції в економіці й політиці викликали відповідні зміни у свідомості: об'єктивні соціальні зрушення знайшли містифіковане відображення в монотеїстичних уявленнях, які були серед арабів уже в VI ст. Ці уявлення поширювались халіфами, які водночас реально домагалися подолання звичаїв первіснообщинного ладу (кровозмішаних шлюбів, закопування первістків-дівчат). В ідеї єдиного Бога фантастично відобразилася потреба в сильній державі, яка могла б забезпечити добробут за рахунок торгівлі або воєн. Ідейний грунт для поширення монотеїзму був підготовлений: серед торговців Мекки, Медини існувало чимало представників іудаїзму та християнства.
Близько 610 р. мешканець Мекки на ймення Мухаммед проголосив себе посланцем єдиного Бога, який нібито продиктував йому свою волю. Проповідь монотеїзму спочатку не мала успіху серед мекканської знаті, проти надмірних багатств якої виступав Мухаммед. Він з гуртом своїх прихильників у 622 р. подався до Ясрибу (згодом Медина), де значний соціальний прошарок становили середні торгові верстви. Тут проповідь єдності на основі віри в єдиного Бога зустріла визнання і вперше була створена мусульманська громада, яка мала не лише релігійний, а й політичний характер.
Іслам, як й інші світові релігії, відобразив настрої зубожілих верств суспільства щодо існуючих порядків. Панівне становище на час його виникнення посідала родоплемінна знать. В опозиції до неї перебували середні та дрібні торговці, які прагнули розширення ринків і потребували для цього підтримки з боку державної влади. Саме в інтересах середнього прошарку в Корані засуджувалися багатство та лихварство. Це сприяло формуванню співчутливого ставлення до незаможного населення, хоча з самого початку ця релігія захищала інтереси панівної верхівки: «Віруючі! Упокорюйтесь... тим з вас, які мають владу» (Коран, 4 : 62). Під проводом Мухаммеда та його сподвижників навколо Медини склався військово-політичний союз племен, який примусив у 630—631 pp. меккську знать скоритись і прийняти нове вчення. Після смерті Мухаммеда утворилась автократична держава — халіфат, яка з метою розширення та збагачення почала вести загарбницькі війни. Впродовж століття араби, в руках яких зосередилася світська та духовна влада, захопили величезну територію: Закавказзя, Месопотамію, Сирію, Єгипет, Персію, Середню Азію тощо. На завойованих територіях впроваджували іслам. У XI—XII ст. іслам був прийнятий також у деяких країнах, не завойованих арабами (Судан, Камерун, Малі тощо), де він насаджувався панівною верхівкою.
Іслам увібрав у себе релігійні уявлення як політеїстичних, так і давно побутуючих на території Аравії монотеїстичних релігій (іудаїзму та християнства). В Корані, складеному після смерті Мухаммеда нібито за його оповідями, зібрано легенди, міфи, персонажі з Старого і Нового Завіту з традиційними арабськими віруваннями та переказами. Адам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Муса), а також Ісус (Іса) сприйняті мусульманами як попередники пророка Мухаммеда. Легенда про Мухаммеда нагадує аналогічні легенди про християнського Ісуса або іранського бога Митру. Коран містить трансформовані міфи про Адама, Єву, створення світу та людини, про всесвітній потоп тощо. В ньому знайшли відображення іудео-християнські ідеї єдинобожжя, посередника між Богом і людьми, богонатхненності Священного писання, загробної відплати, а також есхатологічні уявлення. Зі стародавніх арабських вірувань іслам запозичив культ Кааби з «чорним каменем» (мабуть, метеоритного походження), який з давніх-давен вважали предметом поклоніння багатьох арабських племен, шанування духів (джинів), деяких богів, перетворених ісламом на святих. Бог племені курейшитів Аллах перетворився на єдиного Бога всіх арабських племен.
Джерелом віровчення в ісламі є Коран (означає «читати», «декламувати») — запис проповідей, виголошених Мухаммедом у Мецці і Медині між 610 і 632 pp. Існуючий текст Корану містить 114 різних сур (розділів). Більша частина Корану — настанови віруючим або полеміка в формі діалогу між Аллахом і його супротивниками, який промовляє через Мухаммеда. Хоча сури не мають хронологічної послідовності, проте вони поділяються на «мекканські» і «мединські». Цей поділ відповідає періодам перебування Мухаммеда в Мецці і Медині. Згідно з традиціями Мухаммед почув звернений до нього заклик, перебуваючи на самоті на горі Хіра, біля підніжжя якої розташована Мекка. Спершу Мухаммед гадав, що узрів самого Бога, хоча пізніше сам описував видіння як безіменний привид. Коли вісник небес звелів Мухаммедові говорити, той відмовився; коли пролунав другий наказ, Мухаммед спитав, що він повинен говорити, і на третій наказ він вимовив вірші, які стали 96 сурою Корану: «Читай! В ім'я Господа твого, який створив людину зі згустку. Читай! І Господь твій найщедріший, який навчив словом одкровення, навчив людину того, чого вона не знала» (Коран, 96 : 1—5). Згодом після появи першого тексту Корану (644—656 pp.) було зрозуміло, що необхідна конкретизація положень ісламу і, зокрема, етичного вчення.
Моральне та правове вчення ісламу в деталях викладене в Суні — збірнику переказів (хадисів) про те, як діяв Мухаммед за різних життєвих обставин. Суна також змінювалася, охоплюючи все нові елементи. Започаткували збірник переказів сподвижники Мухаммеда; канонічною книгою мусульман вона стала з IX ст. Суна містить матеріали з різних джерел: давньоарабських переказів, з Тори, Євангелій, творів перських та іранських мислителів. Суна поряд з Кораном головне джерело мусульманського права, шаріату.
Розглянемо провідні ідеї ісламу, які викладені в священних книгах. Іслам вимагає віри в єдиного Бога — Аллаха; теза «немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — посланець Його» — це віросповідна формула ісламу. Монотеїзм в ісламі виражений яскравіше, ніж в інших релігіях, хоча і тут він відносний, оскільки припускає існування інших надприродних істот — ангелів і демонів, а також пророків, яких шанують як божеств. Коран не визнає християнського вчення про триєдиність Бога; Аллах неподільний та єдиний. Внаслідок цього сучасні мусульманські богослови твердять, що іслам — найдосконаліша з релігій. Бог розглядається у Корані як безособова істота (під впливом гностичних учень), він вічний, перший і останній. Тлумачення Аллаха як безособового Бога сьогодні набуває дедалі більше прихильників серед богословів, які намагаються надати ісламові вигляду релігійно-філософського вчення. Вони говорять про Бога як про всюдисущого, невидимого і непізнаваного духа, який перебуває «повсюди і ніде».
Іслам запозичив від монотеїстичних релігій ідею посередництва між Богом і людьми, відкинувши християнський догмат Боговтілення. У дусі несторіанства іслам відмовляється визнавати Мухаммеда рівним Богові. З погляду мусульманського богослов'я, Мухаммед — людина, обрана Богом, а тому здатна бачити і чути те, чого не можуть інші, розмовляти з Богом і ангелами. Однак індонезійські мусульмани визнають Мухаммеда Богом. Отже, Мухаммеда наділяють надприродними рисами. Він передає людям одкровення Боже — Коран, який нібито не створений, але існує вічно. Догмат про вічність і несотво-римість Корану повинен був надати священного характеру моральним і правовим нормам класового суспільства, сприяти зміцненню його устоїв. З монотеїзмом взаємопов 'язаиа важлива в ісламі ідея абсолютної покірності Богові, слухняності та смирення. Покірність всеосяжна: людина мусить підкорятися Богові, правителям, усталеному порядку речей, діти — батькам, жінки — чоловікам. Неважко зрозуміти соціальний зміст вимоги покірності наявним порядкам. Іслам санкціонував майнову нерівність, проголосивши від імені Бога: «Ми... підносимо одних над іншими в ступенях, так що одні... мають інших за підвладних собі неволь-ників» (Коран, 43 : 31). Протягом століть панівні верхівки за допомогою ісламу вкорінювали в свідомість основної частини населення ідею покірності, домагаючись жорсткої дисципліни, слухняності кожного мусульманина.
Дехто з ісламських богословів нині доводить, що покірність, богобоязливість визначають нормальні стосунки людей у суспільстві. В ісламі ідея рівності перед Богом набуває дещо іншого характеру, ніж у християнстві (рівність у гріховності) чи буддизмі (рівність у стражданні).
Іслам проголошує рівність людей перед Богом у покірності і послуху. Вимога безумовної покори відбилася в ісламському вченні про всемогутність божественної волі, про приречення. У релігієзнавчій літературі зазначається, що основу мусульманства становить фаталізм. Вчення про співвідношення божественної і людської волі у Корані викладене суперечливо. І прихильники ідеї абсолютного приречення, і прихильники абсолютної свободи людської волі знаходять у Корані підтвердження своїм поглядам. Суперечливість Корану в цьому питанні пов'язана з тим, що в ранній (мекканський) період Мухаммед та його послідовники, виступаючи проти аристократії, проповідували свободу волі. Коли ж іслам став офіційною ідеологією, ідея приречення вийшла на перший план: вона повинна була освятити класові відносини, а також загарбницькі війни. Віра в приречення мала навіяти основній частині населення думку про неможливість посягань на тодішні соціальні порядки. Космогонія, антропологія й есхатологія ісламу викладені в Корані відповідно до іудео-християнських уявлень з незначними відхиленнями. Світ, за Кораном, створений Богом з нічого за шість днів. Перші люди, Адам і Єва, створені з матерії (глини, води, праху, краплини крові). При цьому Аллах нібито надав їм свого образу і вдихнув свій дух. Іслам прийняв і вчення про двоїсту природу людини (тілесну і духовну), про смерть тіла і безсмертя душі, яка залежно від учиненого людиною на землі відправиться в рай або пекло. Людині приписують вади: вона слабка, суєтна, нерозумна, на відміну від могутнього, мудрого Аллаха. Неважко побачити тут суперечність між уявленням про людину як образ Божий і тими вадами, які їй приписують. Головне місце в ісламі посідає есхатологія. Мусульманська теологія розробила вчення про прийдешню долю світу: на землю прийде страшний велетень, якого вб'є Іса (Ісус). Через певний час настане страшний суд: Аллах присудить людей до пекла чи раю, що нагадує християнські пекло та рай. Дехто з представників мусульманського духовенства тлумачать рай і пекло як моральні насолоди або муки за добрі чи злі справи. Три головних напрями ісламу: сунізм, шиїзм та суфізм. Сунізм. Прихильники сунізму називають себе людьми Суни і вважають, що саме вони дотримуються традиції пророка, яка спотворюється шиїзмом. Це вчення не визнає можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда. Всі рішення з правових питань і з деталей ритуалу грунтуються на канонічних збірниках — хадисах, в яких зафіксована Суна, тобто шлях, вчинки та висловлювання пророка Мухаммеда. Більшість мусульман — суніти. Шиїзм. На відміну від сунітів, проголошує принцип спадкоємності духовної влади в ісламі. Законними спадкоємцями Мухаммеда вважаються Алі і його нащадки. Алі — четвертий халіф і зять Мухаммеда. Згідно з шиїтською легендою, імам Мухаммед, убитий наприкінці IX ст., нібито був узятий на небо живим. У день страшного суду він як спаситель (махді) зійде на землю, щоб ствердити рівність і справедливість. Шиїти алегорично трактують ті місця в Корані, які можна використати для возвеличення Алі. В Суні вони визнають лише ті місця, які пов'язані з іменами Алі та його послідовників. Крім того, шиїти мають власний «священний переказ» під назвою ахбари. На відміну від сунітів, шиїти практикують обряд «шахсей-вахсей», що здійснюється в пам'ять вбитого в бою Хусейна, сина першого імама. Шиїзм згодом відійшов від ортодоксального ісламу і використовується як опозиційна халіфатській владі сила. Відмінність між шиїтами і сунітами полягає і в різному тлумаченні поняття «імамат». Для сунітів імам є духовний і світський глава, що обирається людьми, а серед шиїтів панують погляди, що імами — носії божественної субстанції, яка передається від одного імама до іншого. Протягом усієї історії ісламу шиїти вели збройну боротьбу за передачу влади нащадкам Алі. Більшість шиїтів проживають у країнах Близького Сходу. Суфізм. Опозиційна секта в ісламі, яку у VIII—IX ст. вважали єретичною. Прихильники цієї секти виступали проти соціальної нерівності, проповідували бідність, аскетизм, відкидали почуття страху перед Аллахом, відмовлялися виконувати релігійні обряди. Суфізм у містичній формі проповідував рівність усіх людей перед Богом незалежно від їхнього соціального стану.
Прихильники суфізму алегорично трактували Коран. Теологія суфізму містить елементи неоплатонізму та буддизму, що надали їх поглядам пантеїстичного характеру. На їхню думку, існує єдина божественна сутність, виявом якої є видима багатоманітність світу. Головна мета суфіїв — злиття з Богом, єднання з Абсолютом. Ці ідеї надали містико-аскетичного спрямування суфізму, яке суперечило ортодоксальному ісламові.
Згодом теолог аль-Газалі запровадив деякі елементи суфізму в систему ортодоксального ісламу. Він прийняв суфістський принцип містичної інтуїції як засобу пізнання Бога і на цій основі принизив значення розуму у пізнанні. Містичне споглядання, на думку Газалі, може привести до осягнення Бога лише внаслідок осяяння людського духу. При цьому він вважав за необхідне дотримання мусульманських обрядів. Містичний теїзм аль-Газалі цінують та широко використовують сучасні ісламські теологи. Соціальною основою суфізму є інститут «учитель — учень» (шейх — мюрид), де учень беззастережно підкоряється вчителеві. Найчастіше суфійські братства зустрічаються у країнах ісламського світу.

В ісламі система свят і обрядів є досить складною. Вона пов'язана з дотриманням п'яти основних принципів ісламу. До них належать: сповідування віри, що проявляється у повторенні формули: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — посланець Його»; виконання намазу (п'ятикратної щоденної молитви); дотримання урази (посту у місяці рамазан); виконання закяту (обов'язкової милостині); здійснення хаджжу (паломництва до Мекки, що супроводжується різними обрядами). Мусульмани дотримуються урази впродовж рамазану — дев'ятого місяця мусульманського місячного календаря. Він становить один з п'яти канонічних обов'язків мусульман. Іслам забороняє мусульманам протягом усього рамазану в денний час, від ранкової зорі до заходу сонця, їсти, пити, курити тощо.Тридцятиденний піст місяця рамазан сягає обрядових установлень, які виконувались у стародавній Аравії. Цілком імовірно, що цей піст виконувався колись найспекотнішого літнього місяця. Звідси, мабуть, і назва місяця рамазан (рамадан), яка походить від арабських слів «рамад харр», що означають сильну спеку, спекотний час. Літо в Аравії, особливо наприкінці його, було найважчою в господарському відношенні порою року, коли запаси продуктів вичерпувались, а нещадне сонце випалювало поля. Ця пора змушувала арабів до поміркованості в харчуванні та до виконання більшої частки господарських справ у прохолодніші вечори й ночі. Водночас давні араби, які вірили в добрих і злих духів, богів, влаштовували благальні моління. Не скріплюючи очей у першу половину ночі, вони молились богам і духам про дарування дощу; в очікуванні його забороняли собі споживати їжу і пити впродовж дня.
Отже, вимоги мусульманського посту місяця рамазану — нічого не їсти й не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати ніяких пахощів, не купатися тощо — переважно повторюють доісламські звичаї, які визначались передусім особливостями господарського життя давніх арабів, низьким рівнем продуктивних сил, безсиллям у боротьбі з природою.В ісламі свята і обряди набули нового соціального змісту. Так, під час посту в місяць рамазан віруючим навіювалась думка про їхню повну залежність від Бога та від «його тіні на землі», як урочисто називали халіфа та інших самодержців. Необхідність дотримання посту в місяці рамазані ісламські богослови пояснювали тим, що нібито протягом цього місяця Аллах при посередництві ангела Джебраїла (в ісламі ангел, подібний архангелові Гавриїлу в християнській міфології) вперше передав пророкові Мухаммеду у вигляді «одкровення» Коран. Поширюючи цю легенду, духовенство виховує у віруючих повну покору. Міф про «дарування» Корану в місяць рамазан спростовує справжні витоки посту (урази), які беруть початок у багатобожних культах стародавньої Аравії.
Як засіб ідеологічного впливу на основну частину населення, піст місяця рамазану завжди підтримувався пануючими верствами. Не випадково у Казахстані ще хан Букіївської (Внутрішньої) орди Джангер заганяв своїх підлеглих у мечеть нагаями, а царський уряд видавав накази, якими примушував мусульман під загрозою тілесних покарань виконувати всі вимоги своєї релігії. Траплялось, що порушників обрядів посту замикали в підвалах мечетей, піддавали тортурам.Ураза-байрам, або ід аль-фітр, — свято завершення посту, свято розговіння, яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця — шавваля. Під час цього триденного свята віруючий має прозвітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання за його порушення і сплатити так зване очищення свята перерви, фітр-садака (закат — аль-фітр). На доказ необхідності цього податку, який іде немовби на благодійницькі потреби, теологи розробили відповідні обгрунтування. До пророка Мухаммеда віднесли характерний вислів (хадас): «Піст рамазану висить між небом і землею, доки раб Божий не подасть належної з нього милостині». Для бідняків ця «милостиня» у вигляді нових податків завжди була тягарем. Ураза-байрам — свято, під час якого віруючим навіюється думка про те, нібито дотримання обрядів урази робить їх щасливими.
Курбан-байрам — свято жертвоприношення, справляється через 70 днів після завершення урази. Провідним ритуальним дійством курбан-байраму є принесення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). У цей самий час здійснюється паломництво (хаджж) до Мекки (Аравія).Курбан-байрам пов'язаний з релігіями стародавньої Аравії. Ще задовго до виникнення ісламу це свято та приурочене до нього паломництво до Мекки були у звичаї арабських племен. У календарі давніх арабів це свято припадало, певне, на осінь. У торговельному центрі міста Мекки, найбільшому у Західній Аравії, знаходилося святилище Кааба, культ якого помітно посилився у зв'язку з об'єднувальними процесами арабських племен. До Ка-аби постійним ставало паломництво арабів різних племен і родів, які політично й економічно залежали від пануючої тоді в Мецці родової та племінної курейшитської знаті. Прибуваючи до Мекки й здійснюючи в- її околицях, а також біля Кааби криваві жертвопринесення та інші обряди, віруючі благали богів, щоб ті подбали про добрий приплід отарам, багатий урожай злаків і фініків тощо.Ці звичаї збереглися в ісламі, хоча їм було дане нове тлумачення. Для цього мусульманське духовенство використало біблійний міф про спробу принесення праотцем Авраамом (Ібрагімом) у жертву Богові свого сина Ісаака (в ісламі — Ісмаїла). В мусульманському переказі, подібно до біблійного, символізується перехід від людських жертвопринесень до принесення в жертву богам тварин.Пізніше Мекка та її храм Кааба стали релігійним центром не лише мекканців-курейшитів, а й новонавернених мусульман, які мешкали в різних областях Аравії й далеко за її межами. Внаслідок цього курбан-байрам, який спершу був місцевим релігійним святом, отримав значення загального свята мусульман, більшість з яких не є арабами. Пов'язане зі святом жертвопринесення паломництво втратило первісний характер. Уже Коран говорить про необов'язковість здійснення паломництва до Мекки всіма мусульманами (Коран, 3 : 91). Натомість в ісламі були встановлені жертвопринесення не лише у Мецці, а й у інших місцях, де мешкають мусульмани.
У дні курбан-байраму для жертвопринесень добирали найкращу худобу. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути забиті за «гріхи» однієї людини, корова та бик — за сім чоловік, а верблюд — за десятьох. Жертвопринесення необхідне, за ісламом, для того, щоб потрапити до раю. За мусульманським ученням, потрапити туди можна лише проминувши Сират-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночу волосину, гостре лезо меча та гаряче полум'я. Біля входу на Сират пастимуться верблюди, корови, барани, забиті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі і перейдуть через Сират. Хто ж не приносив жертв, не зможе втриматися на мосту і впаде у пекло.Це сказання запозичене з давньої релігії зороастризму. І_Це за правління іранської династії Сасанідів (III—VII ст.), до виникнення ісламу, легенда про міст Сират, який називався тоді «Чинват», була викладена в зороастрійській священній книзі й використовувалася жерцями.
Мирадж, або раджаб-байрам, — свято вшестя або подорожі пророка на небо — відзначається за місячним календарем у місяць раджаб. Мирадж був встановлений у ранньому середньовіччі, коли в ісламі, після утвердження влади халіфів, був перейнятий культ Єрусалима (аль-Кудс). Стала в пригоді легенда, за якою, в 27-му ніч раджаба пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на фантастичній крилатій тварині Бураці (від араб, блискучий, блискавка) подорож до Єрусалима і звідти — на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито мав бесіду з Аллахом, вимовивши при цьому 99 тисяч слів. Але все це відбувалося настільки швидко, що, повернувшись, Мухаммед застав свою постіль ще теплою, а з перекинутої при відправленні в подорож посудини не встигла витекти вода. Питання про характер «вознесіння» Мухаммеда (тілесний чи духовний) є предметом давніх суперечок між богословами. В останні роки мирадж нерідко тлумачать як вказівку на можливість освоєння людиною космосу.
У легендах про мирадж чимало спільного з міфами інших релігій про незвичайні подорожування або вшестя їхніх богів і святих, а також про чудесну «нараду» Бога зі своїми пророками. Неважко простежити аналогії з іудейськими міфами про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, бесідами з Богом Іллі-пророка, християнськими сказаннями про вшестя Ісуса Христа тощо.Маулід ан-набі (аль-маулід) — свято «народження пророка» Мухаммеда, відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць раби аль-авваль. Так само, як і мирадж, маулід встановлений довільно, значно пізніше події, покладеної в його основу. Відомо, що мусульманські сказання про Мухаммеда повторюють багато фрагментів релігійних переказів інших релігій про їх пророків і посланників. Слід зауважити, що мусульманські богослови, досить вичерпно говорячи про понеділок, коли народився Мухаммед, і про ті чудеса, які у зв'язку з цим відбувалися, замовчували або суперечили один одному в питанні про те, коли конкретно був цей понеділок. Згодом він був віднесений до 12 числа місяця раби аль-авваль.Крім молитов і роздачі милостині, свято вимагає читання вголос віршів, що прославляють Мухаммеда, урочистих процесій із запаленими ліхтарями та із зображеннями матері Мухаммеда — Аміни.Маулід ан-набі пов'язане передусім з суфійськими братствами, широко відзначається в Єгипті, Північній Африці, Сирії, однак не всіма мусульманами. Це свято є нововведенням, яке заперечують численні прихильники суворого, традиційного ісламу. Маулід ан-набі виникло під впливом християнського свята Різдва.Ритуальне обрізання (сунет) в ісламі стосується установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з присвятних обрядів, що ним знаменувався перехід юнака в старшу вікову групу роду. Подібні болісні обряди (не лише обрізання, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов'язані з випробуванням мужності юнаків, існували у давніх арабів, африканців, австралійців та інших народів в епоху їх первісного розвитку.
В ісламі, так само як і в іудаїзмі, обряд обрізання отримав нове тлумачення. Він є зовнішньою ознакою релігійної належності і служить цілям відокремлення мусульман від людей інших вір, прищеплює віруючим ідею мусульманської винятковості. Проте обряд обрізання нерідко здійснюється в антисанітарних умовах, викликає зараження, хворобливо позначається на психіці дитини. Ашура («хайсей-вахсей») — жалобні релігійні церемонії у мусульман-шиїтів, які здійснюються на десятий день місяця му-хараму. За мусульманськими переказами, свято встановлене в пам'ять про мученицьку кончину внука пророка Мухаммеда, шиїтського імама Хусейна.Історичні джерела свідчать, що смерть Хусейна не була мученицькою і «не спокутувала людську свободу і право», як вчать мусульманські проповідники. Хусейн загинув у запеклій боротьбі за владу. Свобода та право від цього не перемогли. Навпаки, за загибеллю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прихильниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак халіфові Ієзиду не вдалося винищити всіх прихильників Хусейна, шиїтів. Діючи приховано, вони не залишали своїх домагань політичної влади. Натомість шиїти активно поширювали розповіді про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштували траурні церемонії. Було висунуте гасло: «Помста за Хусейна!» Вигук, що супроводжував розповіді про загибель Хусейна: «Шах Хусейн, вах, Хусейн, ах, Хусейн!», зрештою ввійшов до траурної церемонії і згодом у європейців став синонімом назви ашури, свята шах-сей-вахсей. У VIII ст. численні прихильники Хусейна переселилися до'Ірану і почали поширювати своє віровчення. До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, виробився складний культ Хусейна. День його смерті був проголошений траурним, його проведення супроводжувалося релігійними обрядами.
Багато з цих обрядів, у тому числі криваве самокатування, були запозичені шиїтським напрямом ісламу з давніх культів вмираючих і воскресаючих богів рослинності (Тамуза, Адоніса тощо). Давні люди вірили, що за допомогою магії вони можуть впливати на явища природи. В дні релігійних свят вони проливали власну кров, оскопляли себе, сподіваючись викликати цим пробудження природи, настання весни тощо. У релігійних міфах цих народів осінь зображували як смерть богів, а весну — як їхнє воскресіння.
Центром щорічних жалобних урочистостей ашури є місто Кер-бела, де, за переказами, поховане тіло Хусейна. На час ашури туди з'їжджаються паломники — шиїти з усіх кінців мусульманського світу. Офіційні урочистості в пам'ять про події ашури вперше були організовані в Іраку в 963 р.
На перші десять днів мухараму припадає й святкування початку мусульманського (місячного) Нового року.

ЛЕКЦІЯ 11. Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні.

1. Православ`я в Україні.

2. Українська греко-католицька церква

3. Сучасний протестантизм в Україні: баптизм, євангелізм, п'ятидесятництво, адвентизм, єговізм.

4. Неорелігії в Україні

5. Сучасний стан релігійності і не релігійності в Україні

 

1. Православ`я в Україні.

Церква Київської Русі після прийняття християнства підпорядковувалася константинопольському патріархові, який призначав митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії та всіх православних церков на Русі. В 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. З метою розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха Ярослав домагається у 1072 р. канонізації своїх братів — Бориса та Гліба. Повторну спробу проголосити автокефалію Київської митрополії було здійснено за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р. Тоді собор єпископів обрав на митрополичу кафедру князівського ставленика Климента Смолятича. Але всі спроби церкви здобути автокефалію були невдалими. Після татаро-монгольської навали 1237—1240 pp. кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатись у сплюндрованому Києві, але фактичним місцем перебування їх став спочатку Володимир (1299 p.), а потім Москва (1325 p.). Оскільки західні та південно-західні руські землі опинилися у політичній залежності від Великого князівства Литовського, на початку XIV ст. створюється Литовська митрополія. У 1354 р. константинопольський патріарх висвячує двох митрополитів: Алексія з титулом «Київський і всія Русі» (з центром у Москві) і Романа — на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусі та України. Спроба митрополита Романа утвердитися в Києві не вдалася. У 1363 р. князь Ольгерд домігся відновлення Київської митрополії. 1380 р. митрополит Київський Кипріан на запрошення Дмитрія Донського переїздить до Москви, яка стає загальноруським релігійним центром.Намагання великих князів литовських відокремити православну церкву від впливу Москви призвело до фактичного поділу Київської митрополії у 1458 р. на Литовську (Київську) та Московську. Напередодні без згоди ^Констан-тинополя на Київську митрополію обрано митрополита Иону. Він був останнім, хто мав титул митрополита «Київського і всія Русі». Цю дату вважають початком автокефалії Руської православної церкви (РПЦ). Константинопольський патріарх 1459 р. висвячує на митрополита Київського Григорія Болгарина. В 1587 р. в Росії було встановлено патріаршество. Після Брестської унії 1596 р. польський уряд поставив православну церкву на українських землях фактично поза законом.У 1620 р. православна ієрархія в Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном за допомогою братств і запорозького козацтва. Митрополитом Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи Іова Борецького.
1685 р. у Москві луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові.У 1686 р. константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха — з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні.У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову порушує питання про автокефалію православної церкви в Україні. Йдеться передусім про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, одним із завдань яких було «знесення папської церкви», «домовини України», «утворення нової, творчої, живої церкви». Цей рух виявився так само у роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.Справжній рух за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, виявився після лютневої революції 1917 р. Серед віруючих тоді користувалися підтримкою ідеї демократизації та національного оновлення церковного життя. Один з активних діячів цього руху протоієрей Василь Липківський пов’ язує воєдино революційне оновлення суспільства і відродження церкви: «Народна воля і Христова свобода — це два світлих голоси, котрі поведуть нашу рідну Україну по дорозі правди і світла».Пастирські збори у березні 1917 р. створюють «Виконавчий комітет духовенства і мирян». Цей комітет проголошує ідею скликання Всеукраїнського церковного собору. Прибічники автокефалії православної церкви в Україні обстоюють цю ідею на Всеросійському церковному з'їзді у Москві (червень 1917 p.). Українська фракція Всеросійського церковного з'їзду висловила такі побажання: а) необхідність забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; провести в життя начала соборності й українізації на всі сторони місцевого церковного життя; надати Україні свободу, в недалекому майбутньому скликати Всеукраїнський церковний з'їзд духовенства і мирян. Позитивної відповіді не було отримано.
Ідею автокефалії православної церкви в Україні намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» на чолі з архієпископом РПЦ Алексієм (Дородніциним), яке виникло восени 1917 р. У листопаді того самого року створюється комітет із скликання собору, який трохи пізніше реорганізовують у тимчасову Всеукраїнську православну церковну Раду (ВПЦР). Патріарх Тихон підтримує ініціативу скликання собору, направляє до Києва митрополита Платона — голову Всеросійського Помісного собору РПЦ.
Собор розпочав роботу 7 січня 1918 р. На першій сесії були присутні 279 делегатів. Члени собору розподілилися за секціями: вищого церковного управління; єпархіального управління; українізації церкви; освіти («учбова комісія»); економічна комісія. Пленарних засідань було дев'ять. На них, окрім організаційних питань, були заслухані привітання від різних організацій та осіб, декларації уряду, вирішувалися поточні справи тощо. Однак на соборі питання про автокефалію православної церкви в Україні фактично не було поставлене.Вже 19 січня відбулось останнє засідання цієї сесії собору. Було обрано комісію для організації нової сесії, яку очолив митрополит Київський і Галицький Володимир. Майбутній собор мав обговорити питання українізації богослужіння, автономії та автокефалії церкви. Умови громадянської війни в Україні змусили перенести дату скликання другої сесії собору (вона відбулася у травні — червні 1918 p.). Внаслідок трагічної загибелі митрополита Володимира на Київську митрополію було обрано Антонія (Храповицького).Головним питанням сесії був розгляд проекту положення про тимчасове вище церковне управління в Україні. Оскільки багато делегатів собору, прибічників автокефалії, не мали змоги потрапити на собор, промонархічно настроєні ієрархи РПЦ в Україні доклали зусиль, щоб дискредитувати членів Української церковної ради. Це вдалося. У результаті собор прийняв вигідне їм рішення «Про тимчасове Вище управління православної церкви в Україні». Згідно з цим документом православна церква в Україні проголошувалась автономною, яка перебувала в канонічному зв'язку з патріархом Всеросійським. Церква не відокремлювалася від держави; посередником між церквою та державою вважався митрополит Київський, а між державою і церквою — міністр віросповідань. Постановою собору положення повинне бути затверджене патріархом Московським і схвалене державною владою. Представник гетьманського уряду, присутній на соборі, не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви. Крім того, він виступив проти відокремлення церкви від держави.
Члени ВПЦР, не задоволені рішенням другої сесії Всеукраїнського церковного собору, шукали шляхів для відміни цих рішень на Всеросійському соборі. Член Ради протоієрей Нестор український на аудієнції у патріарха Тихона вручив йому заяву про надання автокефалії православній церкві в Україні. Патріарх, за свідченням Шараїнського, заявив, що стосовно автокефалії не може бути й мови, а найширша автономія — в руках собору.У листі митрополиту Антонію патріарх Тихон повідомив, що священний Синод визнав за можливе прийняти проект Положення про вище тимчасове управління церкви в Україні. Проте за таких умов православний єпископат в Україні, залишаючись нерозривною частиною єдиної Православної Російської Церкви становить церковну область її з особливими перевагами на основах автономії; автономія української церкви поширюється на місцеві церковні справи — адміністративні, освітні, місіонерські, благочинні, монастирські, господарські, суддівські і не поширюється на справи загальноцерковного значення; постанови Всеросійських церковних соборів, а також постанови і розпорядження патріарха мають обов'язкову силу для всієї української церкви; єпископ, представники кліру і мирян українського єпископату беруть участь у Всеросійських соборах. Митрополит Київський за посадою й один із архієреїв українських єпархій по черзі беруть участь у священному Синоді; патріарх може посилати своїх представників на український церковний собор; він затверджує митрополитів і правлячих архієреїв українського єпископату; патріарх зберігає щодо української церкви всі права, передбачені Соборними положеннями.
Третя сесія Всеукраїнського церковного собору відбулась у жовтні 1918 р. Ця сесія прийняла до керівництва грамоту патріарха Тихона про автономію православної церкви в Україні і нову редакцію положення про вище церковне управління.Не мала успіху так само спроба Директорії проголосити автокефалію церкви державним декретом 1 січня 1919 р. Це пов'язано передусім з тим, що Директорія не лише виступала проти відокремлення церкви від держави, а й сама активно втручалась у церковне життя. Було створено міністерство культів, а згодом і віросповідань Директорії. Проголосивши автокефалію церкви, Директорія поставила над нею Синод. Йому належало відати справами віри, богослужінь і суду, інші ж справи мало розглядати міністерство віросповідань. У законі про віру вказувалося, що верховна влада в УНР «не може ісповідувати іншої віри, крім православної». Цей закон був дискримінаційним щодо інших релігій.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 368

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 3 страница | Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 6 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.