Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 6 страница

До 1620 р. Київська митрополія була єдиною, уніатською. Православної митрополії не існувало. Виникла загроза цілковитої втрати православними своєї ієрархії та церкви. У 1620 р. з ініціативи гетьмана Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нову православну ієрархію (єпископів і митрополита). Це викликало невдоволення уніатів, які вважали, що католицька Польща, замість того, щоб обороняти уніатську церкву, «поставила вище державні інтереси від інтересів католицької церкви». Уніати скаржилися, що польська держава почала сприяти православній церкві. Враховувалося й те, що православ'я спиралося на підтримку 60-тисячної козацької армії, яка вимагала ліквідувати унію та відновити православну церкву.Уніатський митрополит В. Рутський в 1624 р. у звіті до Риму наголошував на великі труднощі унії: сильна опозиція православних і протестантів; байдужість римо-католиків до уніатів, відсутність з їхнього боку допомоги; «язва переходу» (те ж «душехапство») на латинський обряд; постійне підозріння в нещирості уніатів з боку польської католицької церкви; недостатня допомога уніатам від короля і Риму.Сучасні греко-католицькі авторитети та дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації наприкінці XVI ст., коли українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо-католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно -візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріарха на опіку папи римського.
Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.Чи вдалося досягти головної мети так, як її поставили ініціатори і творці Берестейської унії? Чи стала унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство та ополяченню?
Саме в оцінках Берестейської унії стосовно українського народу найбільше суперечностей, і навіть спекуляцій. Православні акцентують свою увагу на насильницькому способі введення унії та боротьби з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії, культури, духовності.Історія української церкви після Берестейського собору 1596 р. засвідчила існування зловісної закономірності: переслідування й утиски, які довелося пережити православним, не меншою мірою відчули на собі і греко-католики. У XVII ст. православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя, точилися міжконфесійна боротьба на сеймі, кривава боротьба за володіння церквами в парафіях, козацькі війни з вимогою ліквідації унії в Україні тощо. Не легшим було XVIII ст. для уніатів: жорстокі розправи Петра І з василіанами; наступ конфедератів з метою насадження католицизму в Україні; Коліївщина, яка залишила після себе список «уніатських мучеників» в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України; антиуніатська політика більшості російських царів після розділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в Україні під владою Росії.
Обопільні кривди та жертви припадають і на початок XX ст.Згадаймо хоча б долю «упорствующих униатов» Холмської єпархії, які були міцним горішком для самодержавного православ'я, православної імперії.
Отже, уроки історії церкви в Україні дають можливість зробити очевидний висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Дві церкви взаємопов'язані єдиною долею українського народу.
Це зрозуміли вже після 30-річного запровадження унії два визначні митрополити: православній Петро Могила (1632— 1647 pp.) і грено-католицький Иосиф Вельямин Рутський (1613—1637 pp.)- Обидва прагнули примирити «Русь із Руссю», покласти кінець роз'єднанню, знайти шлях для примирення. Уже в 20-ті роки XVII ст. спостерігаються компромісні течії щодо примирення з уніатами серед вищої православної ієрархії, джерелом яких був сумний стан національно-церковного життя і після відновлення православної ієрархії. Фіксується тенденція різноманітних сторін, яка спрямована на примирення та поєднання, однак з різними мотивами і намірами. Зросла симпатія до ієрархічно-церковного устрою на засадах римо-католицького абсолютизму внаслідок 25-річного безієрархічного життя у православній церкві. Невдача поширити унію на Схід, до Московського царства, відновлення православної ієрархії в Україні заходами гетьмана Сагайдачного, трактування польським католицтвом і шляхтою уніатів як «другорядних у вірі й нижчих в суспільстві» спонукали Рим та уніатів виступити з ініціативою про примирення з православними, укладення «універсальної унії».«Універсальна унія» — це єднання рівноправних церков західної та східної орієнтації, утворення єдиного Київського самостійного патріархату, обрання патріарха, незалежного ні від Константинополя чи Москви, ні від Риму. Щодо визнання примату папи римського, він визнавався лише як «почесний глава церкви» без будь-якої влади.Здійснювалися практичні заходи, які були спрямовані на реалізацію ідеї «універсальної унії». Собор 1627 p., скликаний в Києві з ініціативи православного архієпископа Полоцького Метеля Смотрицького — ідеолога «універсальної унії», з участю митрополита Іова Борецького і Петра Могили, людей світських, обговорював питання про «почесне зверхництво» папи над українською церквою і унійний катехізис М. Смотрицького. Собор 1628 р. в Городку на Рівненщині розглядав «шість пунктів різниць між західною і східною церквами» згідно з доповіддю М. Смотрицького. На Городоцькому соборі було прийнято рішення знайти будь-який спосіб без порушення прав і привілеїв православної віри «утворити єдність Русі з Руссю, тобто неуніатів з уніатами».
Продовження обговорення унійної справи, що було намічене Городоцьким собором на обласному Київському соборі 13— 24 серпня 1628 p., завершилося судом над архієпископом М. Смотрицьким «за відступництво і зраду православ'я». Були призначені окремі собори для уніатів у Володимирі та православних в Києві для підготовки спільного уніатсько-православного собору у Львові в жовтні 1629 р. Пропозицію короля Сигізмунда III про спільний уніатсько-православний собор православний Київський собор не прийняв. Отже, спроба унії 1624—1629 pp. не вдалася. їй протидіяли православна частина населення, козацтво, київська громадськість.Ідея зближення, об'єднання обох церков продовжувала жити, знайшовши втілення у спробі здійснення «нової універсальної унії» та утворення Українського патріархату. Король Владислав IV виступив з ініціативою православним й уніатам дійти згоди між собою, за прикладом Москви обрати собі патріарха. Проект «Modus Koncordia» був націлений на розрив з Константинопольським патріархом і утворення окремого Київського патріархату. Польський король був зацікавлений у здійсненні цього проекту, оскільки це був спосіб припинення в державі боротьби між православними й уніатами, знаряддя відриву православних, підданих Польщі, від симпатій до Москви та Константинополя. Митрополит Петро Могила за планами короля був кандидатом на патріарха.Якою мірою заангажованим і втаємниченим у ці плани був Петро Могила — це тема окремого дослідження. Грамоти Петра Могили братствам закликали обміркувати справу примирення з уніатами. Проте негативна позиція Риму щодо утворення Київського патріархату, неспокій у внутрішньому житті української православної церкви внаслідок поширення чуток про плани Владислава IV об'єднати православних і уніатів під зверхністю римського папи з наміченням кандидатури Петра Могили на патріаршу кафедру перекреслили ідею «нової універсальної унії» на основі Патріархату Київського та всієї Русі.берестейська унія певною мірою визначила такі події в історії України, як відновлення ієрархії у православній церкві 1620 р. за допомогою козаків і гетьмана Петра Сагайдачного, виснажливу, довготривалу боротьбу за її легалізацію впродовж десятиліття, спробу укладення «універсальної унії» з метою примирення православних і уніатів за часів Київського православного митрополита Петра Могили. Національно-визвольна боротьба українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1646—1654 pp.). криваві події в Правобережній Україні, пов'язані з Барською конференцією та Коліївщиною (1768 p.), також несли в собі відгомін Берестейської унії.
Аналіз стану уніатської церкви впродовж XVII—XVIII ст. засвідчує, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню та утвердженню унії, самі не вірили в її релігійну цінність і церковну самостійність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, щоб таким чином легше перевести їх у католицтво.У Львівській, Галицькій, Кам'янець-Подільській уніатських єпархіях, у західній частині Волині уніатське духовенство зневажається й утискується так само, як православне духовенство, віруючі в Київському, Брест-Литовському, Мінському воєводствах. Починаючи від Берестейської унії впродовж XVII—XVIII ст., як зазначав Михайло Грушевський, «в Західній Україні все покрила Польща: польське або ополячене панство, таке ж саме багатше міщанство і навіть вище духовенство (уніатське) було зпольщене і польськими очима дивилося на минувшину і на сучасність свого народу».Сучасні римо-католицькі дослідники вважають, що до 1848 р. між українцями греко-католиками і поляками римо-католиками в Галичині були незначні відмінності, оскільки «більша частина греко-католицького духовенства була асимільована з польською культурою і польськими політичними ідеалами»**. Польська мова була мовою викладання та розмовною у греко-католицьких семінаріях. Зміни розпочалися після 1848 р. Греко-католицьке духовенство Галичини почало поступово звільнятися від польських настроїв внаслідок впливу української громадськості на уніатську церкву.
Через те, що уніатське духовенство і взагалі уніатську церкву не зрівняли в правах з польською римо-католицькою церквою, вона залишилася церквою нижчою, «хлопською», мужицькою, стала опозиційною, істотним і невід'ємним чинником українського життя Галичини, особливо у другій половині XIX—XX ст., інтегрувалася в галицьке суспільство, сприймалася ним як національна українська церква.
Протягом другої половин XIX ст., і особливо в 20—30-ті роки XX ст., постало питання: бути чи не бути самостійній греко-католицькій церкві з її православним обрядом.
Похід католицьких «змартвихстанцїв» (змартвихстанці-воскресенці — філія ордену єзуїтів, яким доручалася місія цілковитого оновлення католицизму в Галичині), єзуїтська реформа ордену василіан, намагання ввести целібат греко-католицького духовенства — це тільки перший наступ римського католицизму на греко - католицизм.
Греко-католицизм як самостійна конфесійна течія в лоні католицизму все частіше атакувався і звинувачувався в єресі. Єзуїти звинувачували греко-католиків: «Ваше змагання до автономії є вищим найбільшим гріхом», «У католицькій церкві не може бути будь-якого сепаратизму, ніякої автономної церкви». Унія для задумів католицизму вже була недостатньою. «Гріхом» греко-католицької церкви в Галичині вважалося те, що вона намагалася жити для свого народу, а не для слави римо-католицької церкви, стала національною українською церквою.

Серед уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних і матеріальних умовах, уже на початку XIX ст. з'являються освічені й енергійні особистості, які думали не лише про інтереси своєї церкви, а й про інтереси народні, національні. Вони намагалися сприяти піднесенню народної освіти, національної культури (митрополит А. Шептицький, «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), митрополит Левицький, канонік І. Могильницький).Безумовно, наймогутнішою постаттю в історії Української греко-католицької церкви був митрополит Андрей Шептицький, який очолював її 44 роки (1901—1944 pp.). He тільки українські, а й зарубіжні дослідники оцінюють митрополита А. Шептицького як діяча, що «вимагав підпорядкувати національне питання церковним інтересам», який має великі заслуги у зміцненні українських шкіл у Галичині, турбувався про утворення українського університету, був патроном української культури. Його міжнародний престиж ще більше зріс після того, як він був заарештований і висланий царським урядом Росії під час окупації Галичини в 1914 р.Релігійно-церковна діяльність митрополита А. Шептицького була спрямована на розширення сфери впливу греко-католицької церкви. Він невпинно повторював, що роль греко-католицької церкви в Україні є особливою, бо саме через цю церкву має бути покладено початок з'єднанню Заходу та Сходу. Ця ідея екуменізму в задумах і планах митрополита Шептицького зводилася передусім до активної «унійної акції» з боку греко-католицької церкви щодо православної, навіть протестантських релігійних течій. Митрополит розумів складність і труднощі в здійсненні ідеї екуменізму. Слід звернути увагу саме на ідею екуменізму, яку обстоював А. Шептицький як єдиний засіб оздоровлення духовного стану українського народу та примирення, зближення церков, а не їх унію. Митрополит А. Шептицький, як і великий православний митрополит Київський Петро Могила, розумів нагальну потребу в примиренні православних і греко-католиків.1 листопада 1944 р. митрополит А. Шептицький помер. Греко-католицька церква опинилася в дуже складному становищі. У квітні 1945 р. майже вся її вища ієрархія — И. Сліпий (після смерті митрополита А. Шептицького очолював греко-католицьку церкву), єпископи М. Чарнецький, Н. Будка, Г. Хомишин, І. Лятишевський — була репресована за, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретним звинуваченням у «зраді Батьківщини». Було заарештовано сотні священиків, ченців греко-католицької церкви.
В умовах тоталітарного терору і страху більшовицька влада організувала Львівський собор греко-католицької церкви в березні 1946 р. Рішення цього собору, безумовно, були відпрацьовані та узгоджені заздалегідь і не лише в церковних колах, а й у державних інстанціях. Собор вирішив скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 p., ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до православної віри та до Руської православної церкви.До складу Львівського собору греко-католицької церкви 1946 р. увійшли два єпископи — Михаїл (Мельник) Дрогобицький і Самбірський та Антоній (Пельвецький) Станіславський і Коломийський, які були висвячені на православних єпископів вже у Володимирському соборі в Києві. На соборі присутніми були 214 священиків, деканів і представників кліру всіх трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, які майже одноголосно проголосували за всі його постанови.Отже, із загального числа 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України в соборі брали участь лише 214, які (це було заявлено на соборі) виступали від імені 997 священиків, що подали особисті заяви про бажання вийти з унії та возз'єднатися з Православною церквою.
До цього потрібно додати довідку про стан греко-католицької церкви на той час. За даними 1943 р., у ній було (з урахуванням Мукачівської і Пряшівської єпархії та Лемківської апостольської адміністратури) 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословська академія, 5 духовних семінарій, 2987 священиків, 1610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв.Львівський собор 1946 р. — це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської митрополії тоталітарним режимом була відведена роль могильника іншої церкви.
За даними Львівського собору, 22 відсотки греко-католицького духовенства не погодилися перейти в православну церкву. їх, звичайно, було значно більше, навіть серед тих делегатів собору, які змушені були піднімати формально руку, голосуючи за його рішення. Безумовно, в правовій демократичній державі, гуманному, цивілізованому суспільстві ці 22 відсотки, вважаючи себе греко-католиками, мали б право зі своїми послідовниками сповідувати український греко-католицизм, бути в єдності з Римом.
Проте всі колишні греко-католицькі парафії внаслідок рішень Львівського собору 1946 р. автоматично були оголошені православними. Крім діючих православних церков, усі інші були закриті.
Однак значна частина віруючих, колишніх греко-католиків не прийняла нав'язуваного їм православ'я. Оці «залишки уніатства», як стали їх іменувати і в православній, і в радянській пресі, після 1946 р. змушені були відправляти свої богослужіння таємно, діяти нелегально. З часом вплив «залишків уніатства» не послаблювався серед віруючих, як на це розраховували партійно-державні органи. Навпаки, він зростав як серед тих, хто не прийняв «возз’єднання» з православною церквою, так і серед тих віруючих, які «з'єдналися», але у яких православна свідомість була слабкою.
Поступово з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях (там, де було вкорінене уніатство) з його «залишків» сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, які таємно проводили релігійно-богослужбову діяльність, відновлювалися чернечі ордени, що організовували домашні церкви і чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких церквах неофіційно відправлялися богослужіння.
Починаючи з 1987 р. рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного змісту. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української гре ко-католицької церкви (УГКЦ). Згодом у 1987—1988 pp. відкрито заявила про себе ієрархія УГКЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і Папи Римського Іоанна-Павла II з проханням легалізувати УГКЦ.На підтримку цих звернень організовуються масові акції, щоб привернути увагу широкої громадськості до проблеми легалізації греко-католицької церкви в Україні. Організовуються поїздки груп духовенства та віруючих до Москви з метою пікетування і відправлення богослужіння в людних місцях. Ці масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття введення християнства на Русі.
Слід зазначити, що існують й інші чинники, що сприяли процесу відновлення та легалізації греко-католицької церкви в Україні. Починаючи з 1985 р. встановлюються демократичні, гуманні відносини між державою і церквою. Розпочалася підготовка проекту Закону про свободу совісті та релігійні організації, який узгоджувався з міжнародними правовими актами з проблем прав людини й релігійних свобод. Почастішали контакти офіційних представників Ватикану і СРСР. Відбулася зустріч у Римі Папи Римського Іоанна-Павла II і Президента СРСР М. Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР та Апостольською Столицею. Все це дало змогу порушити питання про легалізацію Української греко-католицької церкви та її реєстрацію.ЗО листопада 1989 р. Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Отже, греко-католицька церква після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури в західних областях України.
За її даними, вже на 1 січня 1991 р. у Львівській області було 907 греко-католицьких, Івано-Франківській — 375, Тернопільській — 392, Закарпатській області — 129 парафій. Греко-католицькі парафії утворюються і в інших областях України, на її сході та півдні, а також у Києві. Вищу ієрархію УГКЦ, яка працювала в трьох єпархіях: Львівській, Івано-Франківській та Ужгородсько-Мукачівській, очолив кардинал-митрополит Мирослав Любачівський.На початку 2000 р. УГКЦ мала 3198 релігійних громад (парафій), 2160 священиків, 73 монастирі, 1305 ченців, 9 навчальних закладів, в яких навчалося 1670 майбутніх священиків, 20 періодичних видань. У складі УГКЦ є Львівська, Івано-Франківська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Зборівська та Самбірсько-Дрогобицька єпархії. У Закарпатській області діють дві греко-католицькі єпархії: Ужгородська і Хустська, які цілком підпорядковуються Конгрегації східних церков у Римі. В 1996 р. утворено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив здійснювати духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усій Україні поза західними її областями. Екзархом призначено американського громадянина українця за походженням Любомира Гузара.
Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени: василіани, редемптористи, студити; жіночі: василіанки, йосафатки, святого Вікентія, Пресвятої родини, сестри-служебниці. Всі ордени мають спільне призначення — проводити широку місіонерську діяльність серед різних верств населення. Проте вони відрізняються й певними функціональними особливостями.
Наприклад, черниці ордену святого Вікентія (бельгійського походження) здебільшого працюють у сфері медицини сестрами милосердя, нянями. Студитки, йосафатки займаються релігійним вихованням дітей. Черниці ордену Пресвятої родини обслуговують хворих і людей похилого віку. Редемптористи — місіонерською діяльністю і підготовкою кадрів для церкви.Діють греко-католицькі духовні семінарії: Львівська, Івано-Франківська, Мукачівська та Василіанська, в яких навчається до двох тисяч семінаристів. Створені й активно діють світські жіночі та молодіжні релігійні організації: Милосердя, Святого Володимира тощо.Греко-католицька церква в Україні підтримує тісні відносини зі своїм релігійним центром — Святим Престолом у Римі. Ієрархія УГКЦ бере активну участь у нарадах і синодах єпископів у Римі. У католицьких вищих навчальних закладах у Римі УГКЦ має змогу готувати свої кадри.
Досвід Берестейської унії 1596 р. та всієї історії греко-католицької церкви свідчить, що унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Руси-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності в історії християнства взагалі та в історії української церкви часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстичними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська церква не раз ставала заложницею сусідніх держав на сході, заході, півночі, які намагалися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, щоб не допустити її об'єднання зі вселенською церквою чи нав'язати їй таку церковну унію, за допомогою якої можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ.Берестейська унія мала певні зовнішні та внутрішні передумови. XVI ст. — це епоха Реформації і Контрреформації, для православної церкви в Україні вона стала найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність православних патріархів Сходу оздоровчо впливати на зболений організм української православної церкви, загроза її латинізації і полонізації українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце та роль «третього Риму» в східному християнстві, — все це вимагало відповідної реформи і динамізаціі православ’я в Україні. Це розуміли православні єпископи, видатні світські особистості (князь К. Острозький та інші), які бачили єдиний вихід у церковній унії, форму проведення якої розуміли не однаково.Унія як метод і форма об'єднання церков не виправдала себе. Нині це визнають православні і католицькі церковні авторитети, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні та національні конфлікти. Однак релігійна боротьба не була зовсім деструктивною. Уніати і православні були поставлені перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил для літературної діяльності, розбудови своїх шкіл. Два релігійні табори стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання під зверхністю римського папи. Необхідність виправлення, доповнення, продовження Берестейської унії на новій основі, поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної і греко-католицької„ спільноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П. Могила і И. Рурський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід за несприятливих для церкви умов знаходив шлях до Київського християнства, то чи не повинно це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?
Греко-католицька церква у своїй майже 400-річній історії мала періоди розвитку та занепаду, динамізаціі і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою яких перебувала Україна, вона була небажаною і постійно ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію у всіх поневолювачів українського народу: польської шляхти, католицьких єзуїтів, російського самодержавства, московської церкви, більшовицького режиму, державного атеїзму.Греко-католицизм для багатьох поколінь українців після Берестейської унії є традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ'я є національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей і онуків, що були охрещені і виховані вже православною церквою, яку вони не бажають міняти, щоб повернутися до греко-католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визначено бути Україні багатонаціональною і багатоконфесійною державою і близькими за Символом віри християнським церквам: православній, греко-католицькій, римо-католицькій, співпрацювати для блага всього українського громадянства, Української держави.Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь «єдину українську церкву», «одну державну релігію», так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу. Конфесійний поділ Лівану і значною мірою колишньої Югославії мали трагічні для цих держав наслідки. Водночас було б несправедливо і антидемократично, коли б лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійно! організації своїм закордонним центром ставити під сумнів їхню «українськість» чи відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України повинна бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах української громадянськості, утвердження соборності Української держави. Будь-які розмови про так звану канонічну територію тієї чи іншої церкви в Україні є шкідливими. Нині, на переломному етапі розбудови незалежної Української держави, коли особливо важливою стала проблема національного миру і політичної консолідації суспільства, серед частини віруючих різних сповідань, а також духовенства все більшої популярності набуває не ідея «єдиної національної церкви», а ідея українського екуменізму.Український екуменізм передбачає єднання зусиль усіх конфесій в Україні для досягнення певних суспільних і релігійних цілей (складниками такого єднання можуть бути спільні гуманітарні акції, підтримка різними заходами, притаманними релігійним організаціям, процесів українського державотворення, навіть спільні канонічно-церковні дії). Прихильники українського екуменізму є серед православних і греко-католиків. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи — митрополити Іларіо^н (Іван Огієнко), Андрій Шептицький, Василь Липківський і Иосиф Сліпий. На засадах такого єднання усіх християн України стоять і нинішні керівники УГКЦ, зокрема кардинал Мирослав Любачівський. Послідовники такої форми співжиття християнських церков в Україні є й серед сучасних діячів українського православ'я.Отже, ідея українського екуменізму є животворною ідеєю, яка потрібна і може спрацювати на користь національного та духовного відродження України. Вона знаходить підтримку і в церковних колах, і серед широкої української громадськості.

 

3. Сучасний протестантизм в Україні: баптизм, євангелізм, п'ятидесятництво, адвентизм, єговізм.

Протестантські напрями християнства в Україні є неоднорідними, вони поділяються на дві групи.
Перша група — це різноманітні церкви і течії, вчення яких сформувалося на грунті західного протестантизму, що відколовся від католицької церкви. До них належать баптисти, євангелісти, п'ятидесятники, меноніти, адвентисти, єговісти та ін. Ці церкви й секти ще називають «пізнім протестантизмом».
Друга група — церкви і секти, віровчення яких склалося на грунті православ'я, вони відкололися від православної церкви. До них належать старообрядці, молокани, хлисти, духобори, істинно православна церква, православні християни та ін. Найпоширеніші в Україні — протестантські конфесії західного спрямування. Інші не набули значного поширення.Церква євангельських християн-баптистів (ЄХБ). У нашій країні — найчисленніша і найбільш поширена серед протестантських церков. Організувалась у 1944 р. внаслідок об'єднання баптистів з близькими до них євангелістами та деякою частиною громад п'ятидесятників. Було утворено Всесоюзну раду євангельських християн-баптистів як вищий орган церкви. У 1947 р. до ЄХБ приєдналися християни в дусі апостольському, а в 1963 р. — меноніти. Церква євангельських християн-баптистів з 1962 р. входить до складу Всесвітньої ради баптистських церков і бере активну участь в екуменічному русі. З 1945 р. видається баптистський журнал «Братський вісник». Видано Біблію, збірник церковних пісень, Настільну книгу пресвітера, друкуються календарі українською, російською, німецькою, естонською та іншими мовами.Баптизм. Виник на основі лютеранства і кальвінізму. Перші баптистські громади з'явилися у XVII ст. у Голландії, потім поширювалися в Англії, Америці та Європі. В Росію він був занесений німцями-колоністами у 60-х роках XIX ст. У 1869 р. проповідник Унгер створив баптистську громаду в с Карпівка на Херсонщині. Згодом баптистські громади з'явились у Петербурзі, Тифлісі тощо. До баптизму пристали відомі мільйонери Мазаєви і Смирнови, купці Голяєви й Одинцови, інші представники молодої російської буржуазії. Вони захопили в свої руки керівництво баптистським рухом. У 1884 р. у с. Нова Василівка на Таврії відбувся перший з'їзд баптистів, який утворив Всеросійський баптистський союз на чолі з І. Віллером. Для поширення баптизму були сприятливі соціально-економічні умови. Відбувалися швидкий розвиток капіталістичних відносин і формування місцевої буржуазії, яка потребувала такої релігії, що була б здатна захистити її інтереси. Розпочалося масове переміщення селян, позбавлених землі. Емігруючи з півдня України, вони несли «нову віру» в інші місця країни.
Дещо складніше поширювався баптизм у західних областях України. Він був завезений туди з Канади та США реіммігранта-ми і поширювався дуже повільно. У 1926 р. в Галичині було лише 13 громад баптистів, які об'єднували 350 віруючих. У 1927 р. баптисти Галичини об'єдналися з євангелістами, близькими їм за віровченням.
Євангелізм. Поширювався в Галичині одночасно з баптизмом із США. У 1922 р. у Нью-Йорку відбувся з'їзд галицьких євангелістів, який створив Українське євангельське об'єднання (УЄО). Об'єднання посилало численних проповідників в Україну, щедро фінансувало місцеві громади. У 1925 р. відбувся з'їзд євангелістів у Станіславі, який створив Українську євангельську церковну раду. Діяльність цієї ради щедро фінансувалася американським банком Рокфеллера через місцевого капіталіста Цеклера. Ставилася мета активно пропагувати «нову віру», оскільки це сприяло б зміцненню підприємництва на західноукраїнських землях.
Наприкінці XIX ст. поширюється євангелізм у східних областях України та в Росії. На відміну від баптизму євангелізм тут мав аристократичний характер. Його провідниками були лорд Ресток, граф Бобринський, графиня Шувалова, барон Корф, поміщик і полковник В. Пашков, інженер І. Проханов та ін. Пашков і Проханов почали активно працювати над створенням церкви євангелістів. Вони видавали євангельську літературу і журнал «Руський робочий». У 1908 р. у Катеринославі відбувся перший з їзд євангелістів, на якому було утворено Всеросійський союз євангельських християн на чолі з І. Прохановим.
У Росії в протестантському русі утворилися два центри. Між ними — майже однаковими у релігійному і соціальному відношеннях — точилася тривала запекла боротьба за лідерство і сфери впливу. Лише в 1920 р. баптисти і євангелісти зблизились, а в 1944 р. — об'єднались.Основою віровчення у баптизмі є Біблія. Особлива увага зосереджується на євангеліях від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Визнають християнський Символ віри, догмат пРо Святу трійцю. Згідно з цим віровченням Ісус Христос «є живе втілення Божої трійці». Тому свої молитви віруючі звертають саме до нього. За баптистським віровченням, Ісус Христос своєю смертю врятував людей від первородного гріха, вказавши шлях до спасіння. Проте під час страшного суду буде врятований лише той, хто повірив у його спокутну жертву і покається у гріхах.
Своєрідно витлумачують баптисти сутність Бога. В уявленні багатьох віруючих Бог — це абстрактна ідея, пов'язана з поняттям справедливості й моральності. «Бог є любов» — один із головних догматів баптизму.
Вагоме місце у баптизмі посідають соціально-етичні проблеми. Згідно з їхнім віровченням суспільство і земне життя — гріховні, а окрема людина — нікчемна та немічна, «прах земний». Справжня гідність людини, на думку баптистських богословів, виявляється у визнанні себе безнадійним грішником і в постійному покаянні, звертанні до Бога в молитвах про помилування. Великого значення баптисти надають безпосередньому спілкуванню віруючого з Богом. За баптистським догматом, «людина може виправдатися перед Богом лише шляхом глибокої віри». Сенс людського життя, згідно з баптизмом, полягає у підготовці «до вічного блаженства» у потойбічному світі. «Вітчизна моя на небесах, до неї рветься і прагне душа», — співають віруючі на молитовних зборах. Серед баптистів є чимало людей, які замикаються сферою лише релігійного життя. Останнім часом у баптизмі більше звертається уваги на примирення моральних повчань з соціальною дійсністю. Основна увага зосереджується на пропаганді таких моральних принципів, як милосердя, співчуття, покірність, працелюбність, повага і любов до людини тощо. Все це у баптизмі тлумачиться як богоугодна справа, «служіння на ниві Господній», що спонукає віруючих до активності в соціально-культурному житті.Баптистський культ відзначається відносною простотою. Богослужіння проводять у формі молитви, проповіді та псалмоспівів у молитовних будинках. Баптисти відкинули поклоніння іконам, розп'яттю, скульптурам, мощам, заперечують культ святих, богородиці, чернецтво, роль церкви як посередника у спасінні, більшість християнських свят і обрядів. Із семи християнських таїнств вони визнають лише чотири: хрещення, хлібопереломлення, шлюб і рукопокладання. У баптизмі обряди розглядаються лише як символи, що свідчать про наявність релігійної віри.
Особливого значення баптисти надають обряду водного хрещення, що символізує вступ до релігійної громади і прийняття баптистської віри. Хрестять вони лише дорослих, зокрема того, хто пройшов спеціальну підготовку під керівництвом наставника і свідомо увірував у «спокутну жертву Ісуса Христа». Водне хрещення здійснюють улітку в річках і озерах, а зимою — у спеціальних басейнах. Обряд хлібопереломлення виконують під час молитовних зборів • першої неділі кожного місяця. Існує у баптистів обряд посвяти в сан, який називають рукопокладенням пресвітерів. Головне призначення шлюбного обряду — дати релігійну санкцію на створення сім'ї. Для обряду характерне вінчання лише одновірців. Виконують баптисти й інші обряди, зокрема такі, як моління над новонародженими, хворими, поховання померлих тощо.Серед християнських свят баптисти відзначають лише ті, що тісно пов'язані з іменем Ісуса Христа. Це Різдво, Пасха, Трійця та деякі інші. Крім того, у них є власні свята — День єдності, Свято жнив. Святоугодницькі й престольні свята вони заперечують.Церква євангельських християн-баптистів — суворо централізована релігійна організація. На відміну від православної і католицької церков вона побудована на принципі фіксованого членства. Віруючі за територіальним принципом утворюють громаду, громада діє на основі статуту. Очолюють релігійну громаду пресвітери, яких обирають загальні збори, а потім рукопокладають старші пресвітери. Вони не носять особливого одягу і нічим не вирізняються серед інших членів громади. Проте вважають, що пресвітери володіють харизмою (Божою благодаттю) і дають настанови іншим «братам». Крім того, обирають виконавчу раду і ревізійну комісію, яка контролює фінансову діяльність. Фіксоване членство зобов'язує віруючих регулярно сплачувати членські внески. Гроші використовують для видання релігійної літератури, оплати пресвітерам, керівникам хорів та естрадним ансамблям, різних господарських витрат. Від кожного члена вимагають виявляти якнайвищу активність у релігійному житті та пропаганді релігійної віри. Майже кожна релігійна громада — це активний підрозділ, який проводить систематичну релігійну пропаганду. Керівництво баптистськими громадами здійснюють старші пресвітери областей, країв чи держав, які мають духовний сан, що відповідає рангу єпископа.
В Україні зареєстровано понад 2000 громад євангельських християн-баптистів. Вищим органом баптистської церкви є Спілка євангельських християн-баптистів України, яка знаходиться в Києві.
Соціологічні дослідження, проведені останнім часом у різних областях країни, свідчать, що відбувається інтенсивний процес зміни духовного світу сучасного віруючого, його громадянського обличчя, культурних запитів і потреб. Сучасний віруючий інакше оцінює своє місце у світі, роль релігії в історичному процесі, а також у вирішенні соціальних проблем суспільства. Все це істотно позначається на його характері, релігійних поглядах і діяльності.Суттєво змінилася палітра трудової зайнятості віруючих. Більшість осіб активного працездатного віку працюють у сфері суспільного виробництва. Багато членів баптистських громад, у тому числі пенсіонерів, працюють або працювали за спеціальністю, люблять свою професію і задоволені роботою, більшість з них відзначені урядовими нагородами.Найкардинальніших змін зазнала така мобільна вікова група віруючих, як молодь. Зросла частка молоді в релігійних громадах, особливо міських. Багато молодих віруючих мають середню освіту, а дехто й вищу. Зростають потяг до знань, інтерес до науки і техніки, літератури та мистецтва. Якщо в минулому баптисти уникали світської інформації, прагнули замкнути себе в сфері релігійних інтересів, то тепер вони відкриті світській культурі, внутрішньому та міжнародному життю країни. У поведінці й способі життя значна частина віруючих орієнтується на загальнолюдські цінності та моральні норми, в них переважає світська мотивація прийнятих рішень і поведінки. Зростає миротворча діяльність баптистських громад і участь у ній віруючих. Зазначені процеси в середовищі баптизму відбуваються складно і суперечливо. Нерідко вони зустрічають опір баптистських ортодоксів, які намагаються перешкодити зростанню соціальної активності віруючих, прагнуть обмежити їхнє духовне життя релігійною громадою і захистити баптизм від секуляризаційних процесів.
П'ятидесятництво. Близька до баптизму за характером віровчення протестантська течія в християнстві. Це порівняно молода, однак досить активно діюча релігійна секта в Україні. Назва секти пов'язана з біблійною легендою про те, що якраз у день п'ятидесятниці на апостолів зійшов «дух святий» і вони, набувши «дару говорити іномовами», пішли в різні країни проповідувати християнство (Дії —,2:1 — 5).
Секта виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. у США. Американський дослідник протестантизму Д. Гордон зазначав, що засновниками цієї секти були баптистські проповідники І. Спелінг і Р. Бріант, у 1896 р. на баптистську громаду Спелін-га в штаті Теннессі внаслідок тривалого моління ніби зійшов «дух святий». Віруючі, змучені життєвими незгодами, знедолені й залякані безнадійним майбутнім, почали завзято молитись у релігійній громаді, впали в істеричний стан, їх охопив екстаз. Деякі з них почали вигукувати слова молитви, звернення до Бога, бурмотіти незрозумілі слова. Це було сприйняте як «Боже чудо», подібне, мовляв, до того, як це мало місце зі «святими апостолами в день п'ятидесятниці». Звістка про це «чудо» поширювалася проповідниками в інших штатах країни. У 1901 р. на учасників біблійної школи в Канзасі також «зійшов святий дух», і вони почали розмовляти з ним різними мовами. Істеричні моління почали проводити у багатьох протестантських громадах США.Організаційно секта сформувалася в 1907 р. і дістала назву «п'ятидесятницький дух». Згодом цей рух почав поширюватися за межі США у країни Європи, а також у Росію. Поширювалася «нова релігія» різними шляхами. У 1911 р. п'ятидесятництво проникло з Фінляндії у Петербург, де проповідник М. Смородін організував з євангелістів і баптистів громаду «євангельських християн у дусі апостолів». У роки громадянської війни він переїхав до Львова і розгорнув там місіонерську діяльність. У 1921 р. в Одесі американський проповідник Воронаєв заснував громаду «християн євангельської віри». В 1922 р. в західних областях України місіонер Шмідт з Німеччини організував релігійні громади «християн віри євангельської». У 1923 р. на Поділля з Румунії приїхав проповідник Мельник і заснував там релігійну громаду «євангельських християн п'ятидесятників-сіоністів». У 20-х роках в Україні з'явилися «п'ятидесятники-суботники» і «євангельські християни — святі сіоністи».
П'ятидесятництво з початку виникнення не було єдиним, не являє воно єдиного руху і тепер. Секта складається з дрібних угруповань, які різняться між собою у другорядних, незначних питаннях, однак основи їх віровчення єдині.У п'ятидесятників основою віровчення є Біблія, особливо «Дії святих апостолів» і «Перше послання апостола Павла до корінфян», де розповідається про дії «святого духа», релігійні чудеса і зцілення. П'ятидесятники вірять у догмат гріхопадіння Адама і Є ви, кінець світу та «спокутну жертву Ісуса Христа». Із Трійці вони виділяють її третій елемент — «святого духа». Основним догматом є вчення про сходження «духа святого» на кожного віруючого, внаслідок чого він отримує так звані «духовні дари».
Якщо згідно з ученням баптистів «дух святий» після водного хрещення постійно перебуває з віруючим, то для п'ятидесятників він вселяється у віруючого, якщо він гідний Господньої благодаті, і, засвідчивши свою божественну силу, залишає його. А потім знову повертається до віруючого, щоб засвідчити йому свою прихильність. П'ятидесятники, крім водного хрещення, вважають за обов'язкове хрещення «святим духом». Хрещення «святим духом» повинен пройти кожний віруючий. Обряд відбувається на крлективних моліннях після попереднього багатоденного посту. Його ефект досягається за рахунок сильного емоційного збудження під час колективних молитов і голосних звертань до Бога, що доводять віруючих до психічних потрясінь, галюцинацій, безладного бурмотіння. В цей час у віруючого можуть виникнути різні мари-ва та ілюзія особистого спілкування з надприродною силою. Тому віровчення п'ятидесятників має містичний характер.
Особливого значення п'ятидесятники надають догмату про «святі дари». Віруючі віддають перевагу дев'яти дарам: «слово мудрості» (здатність правильно розуміти Біблію), «слово знання» (мистецтво проповідувати), «дар віри» (здатність пізнати «істинну віру»), «дар зцілення» (здатність зцілювати хворих), «дар чудотворення» (вміння творити чудеса), «дар пророкування» (мистецтво розкривати Божі таємниці), «дар розпізнавання духів» (здатність виявляти нечисту силу і виганяти її з людини), «дар розмовляти іншими мовами, або глосолалія» (бурмотіння в екстазі незрозумілих слів), «дар витлумачувати інші мови» (здатність пояснення іномовлення, що нібито має надприродне походження). Кожний з цих міфічних «дарів», повчають п'ятидесятники, може дістати кожний віруючий через хрещення «святим духом» для більш успішного служіння Богу. При цьому віддають перевагу глосолалії, тобто боговіщуванню, за яке приймаються беззмістовні вигуки сектантів у стані екстазу. Заговорити на молитовних зборах «іншою мовою» — означає засвідчити свою богообраність, продемонструвати контакт зі «святим духом». Тому п'ятидесятників називають харизматиками.Дістати дар іномовлення прагне кожний віруючий. При цьому він вдається до різноманітних психічних і фізичних перевантажень. Такого стану досягають за допомогою тривалого посту, постійних молінь, довгочасних богослужінь, обмеження відпочинку, спілкування з іншими людьми. Глосолалія супроводжується сильним нервовим напруженням, коли виникає тремтіння рук, усього тіла, трясіння голови, конвульсія плечей тощо. Найфанатичніші віруючі доводять себе до психопатологічного стану, часто впадають в істерику. Таких п'ятидесятників називають трясунами. їх культ руйнує нервову систему віруючих, калічить їх духовно.У громадах п'ятидесятників є пророки і пророчиці, які витлумачують говоріння «іншими мовами» як безпосередні вказівки Всевишнього віруючим. Пресвітери нерідко ці витлумачення використовують у власних цілях, а також для активного впливу на віруючих.
У своєму віровченні п'ятидесятники багато уваги приділяють догмату про друге пришестя Ісуса Христа і встановлення ним тисячолітнього царства Божого. Проповідь тисячолітнього царства пов'язується п'ятидесятниками зі страшним судом. «Ми, згідно з обіцянкою Божою, — твердять сектантські проповідники, — чекаємо нового неба і нової землі, де панує правда... А сучасне небо і земля зберігаються для вогню в день страшного суду і загибелі нещасних людей». Подібні повчання формують у віруючих песимізм, скептичне ставлення до життя, обмежують сферу культурного спілкування. Врятуватися, на думку сектантів, можна лише шляхом глибокої віри і прийняття духовного хрещення. Духовне життя віруючих фактично обмежене сферою релігійної громади. Культ п'ятидесятників також має свої особливості. Сектанти не визнають поклоніння іконам, «святим мощам», не носять натільних хрестиків, не хрестяться, заперечують багато свят і обрядів православної та католицької церков. Серед свят, як і баптисти, відзначають такі, що пов язані з життєдіяльністю Ісуса Христа. Особливо пишно відзначають «день п'ятидесятниці», мотивуючи тим, що дві особи Трійці — Бог-отець і Бог-син — виявили себе через конкретні дії раніше, ніж третя особа — Святий дух. Період дії Святого духа, згідно з віровченням п'ятидесятників, активно почався лише з дня п'ятидесятниці, коли він зійшов на апостолів — учнів Ісуса Христа. Богослужіння п'ятидесятників проводиться у формі проповідей, колективних молінь і псалмоспівів. Вони відбуваються не лише в молитовних будинках, а й у квартирах членів секти, іноді в полі та на берегах річок, озер. Керівництво релігійними громадами здійснюється пресвітерами, благовісниками і єпископами.
В Україні п'ятидесятництво неоднорідне, в ньому є течії, що названі іменами їх засновників. Найчисленнішою течією є воронаєвці, друге місце посідають шмідтовці, потім йдуть смородінці, мельниківці, чи п'ятидесятники-сіоністи, п'ятидесятники-суботники і п'ятидесятники-доскональці.
Воронаєвці, або християни євангельської віри, зосереджують увагу на глосолалії, чудесах і пророцтвах. Вони вірять у Трійцю, проте зауважують, що її благодать виявляється через «духа святого». На закінчення молитовних зборів колективно читають молитву «Отче наш». Під час обряду хлібопереломлення здійснюють обряд «обмивання ніг». В обряді причастя вживають прісний хліб і натуральне вино.
Шмідтовці, або християни віри євангельської, мало відрізняються від баптистів. Головним у віровченні є хрещення «святим духом». Обряд говоріння на іномовах вони вважають для себе не обов'язковим, не здійснюють обряду «обмивання ніг». В обряді хлібопереломлення використовують прісний або заквашений хліб. На молитовних зборах слухають проповіді, читання біблійних текстів, колективно моляться та співають духовні пісні.Смородінці, або євангельські християни в дусі апостолів, акцентують увагу на догматі про єдність божества. На їхню думку, Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий сконцентровані в особі Ісуса Христа. Вони звертаються з молитвами до нього і хрестять від його імені. Це, по суті, є запереченням традиційної християнської Трійці. Смородінці не практикують глосолалії, мало цікавляться пророкуваннями, обряду обмивання ніг під час хлібопереломлення не здійснюють.
Мельниківці, чи п'ятидесятники-сіоністи, найбільше уваги приділяють догмату про друге пришестя Ісуса Христа і тисячолітнє царство. Вони ведуть активну пропаганду про переселення своїх прихильників у Палестину на гору Сіон, в «обітовану Богом землю», щоб там чекати другого пришестя. їхні моління мають істеричний характер. Проповідники секти закликають віруючих відмовитися від усього земного, кинути роботу, продати майно, розірвати сімейні стосунки та готуватися до виїзду в столицю тисячолітнього царства — на гору Сіон. Згідно з віровченням мельниківців, спасіння людини залежить не від Бога, а від неї самої.
П'ятидесятники-суботники виділились як окрема група із середовища п'ятидесятників-сіоністів. За своїм віровченням вони нічим не відрізняються від воронаєвців. Особливою пошаною у них користується субота, яка розглядається не лише як святковий вихідний день, а також як день наполегливих молінь. Звідси й назва секти — суботники. Значного поширення віровчення п'ятидесят-ників-суботників не набуло.
П'ятидесятники-доскональці заперечують дар говоріння іномовами, проповідують «християнський соціалізм» як форму особистого збагачення, практикують невпорядкований шлюб чи так зване повальне очищення від гріхів. Ця релігійна течія також не набула поширення.
Для п'ятидесятників характерне глибоке фаталістичне ставлення до життя. Подібний песимізм істотно впливає на соціальну активність віруючих, засвоєння ними цінностей культури.
Конкретно-соціологічні дослідження, проведені останнім часом, свідчать, що в середовищі п'ятидесятників простежується поступове розмивання індиферентності та соціальної пасивності. Багато віруючих не лише реалістично сприймають соціальну дійсність, а й виявляють певну активність у сферах трудового, громадського і культурного життя. Зростає благодійницька та місіонерська діяльність релігійних громад.
У п'ятидесятництві існує досить струнка структурно-організаційна посадова ієрархія. Низовою ланкою є релігійна громада, що очолюється пресвітером, який рукопокладений у духовний сан вищими ієрархами. Пресвітер має необмежені права, користується усією повнотою влади. Крім пресвітера є й інші посадові особи: диякони і діакониси, проповідники і регенти. Крім того, є ще специфічна категорія служителів, які виконують роль пророків і пророчиць, майстрів зцілення, творіння чудес, розпізнавання духів. Вони призначаються пресвітерами, мають значний вплив у релігійній громаді.
В Україні існує понад 990 п'ятидесятннцьких громад. Вони об'єднані в Союз християн віри євангельської України.
Нині діє 180 громад християн євангельської віри поза союзами, 67 громад харизматичного напряму, 144 громади церкви повного Євангелія, 50 громад Союзу вільних церков християн євангельської віри України.
У нашій державі більш поширені громади адвентистів сьомого дня.
Адвентизм. Сформувався у США в 30-х роках XIX ст. на основі баптизму. В 1833 р. баптист В. Міллер видав книжку «Докази святого письма про друге пришестя Христа», в якій твердив, що ця подія відбудеться у березні 1843 р. Однак це пророкування не здійснилося. Після цього точні дати «кінця світу» не вказувалися, проте ідея продовжувала жити і навколо неї сформувався адвентистський рух. У 1863 р. утворилася самостійна адвентистська церква, в організації якої велику роль відіграла «пророчиця» Олена Уайт.
У нашу країну адвентизм був завезений американськими проповідниками наприкінці XIX ст. Спочатку він поширився серед німецьких колоністів у Таврії. Численне розорення дрібних власників у країні створило відповідну соціальну базу для адвентизму. Рух швидко зростав за рахунок споріднених з ним течій єванге-лізму та баптизму. В 1907 р. російські й українські адвентисти утворили самостійну організацію, вийшовши з німецького союзу адвентистів.Основою віровчення адвентистів є Біблія, зокрема книги пророка Даниїла і «Одкровення св. Іоанна Богослова», а також твори В. Міллера та О. Уайт. Залишаючись на позиціях фундаменталізму щодо Біблії, адвентисти водночас вдаються до реформування суперечливих місць Святого письма. їхнє віровчення належить до числа есхатологічних і хіліастичних напрямів у християнстві. Адвентисти всю свою діяльність підпорядковують проповіді містичних ідей другого пришестя Христа, кінцю світу і встановлення тисячолітнього царства спочатку на небесах, а потім на землі.
В основі адвентистського віровчення — ідея богообраності. Ця ідея обґрунтовує постулат про релігійну винятковість адвентистів як «Божого народу», його значення в питаннях спасіння людства. Згідно з адвентистським догматом пришестя Ісуса Христа повинне ознаменуватися тим, що воскреснуть померлі праведники і разом з живими адвентистами вознесуться на небо, де царствуватимуть на чолі з Ісусом Христом тисячу років. Упродовж цього часу відбуватиметься суд над грішниками. Після того як доля грішників буде вирішена, Ісус Христос разом з адвентистськими праведниками зійдуть на землю, Бог воскресить грішників для страшного суду та знищить їх шляхом спалення. Згорить і сама грішна земля, замість неї з'явиться «оновлена» земля, де адвентисти будуть вічно раювати.
У догматиці адвентизму важливе місце посідає культ Ісуса Христа. Віруючі, — повчають проповідники, — завжди повинні бути готові до пришестя Христа, оскільки ніхто не знає точного часу, коли він прийде. Після провалу пророцтв сьогодні ніхто не наважується призначати конкретної дати пришестя. Проте наголошується, що Ісус Христос «уже близько», «він біля порога», «історія людства йде до завершення» тощо. Внаслідок цього історію людства адвентисти тлумачать як боротьбу божественного й сатанинського. Людство без Бога не в змозі досягти соціального прогресу. Концепції близького пришестя підпорядкована мораль адвентистів. Усе, що очищає людину від гріхів і готує до зустрічі з Ісусом Христом, — добро, воно моральне, а те, що відволікає від підготовки до переходу в тисячолітнє царство, — зло, воно гріховне.
Адвентисти частково визнають християнський догмат про Святу трійцю, однак трактують його по-своєму. Ісуса Христа вони розглядають як посередника між Богом-отцем і його творінням — людьми. Дух святий — заступник Ісуса Христа на землі, якого він залишив замість себе, коли пішов до Бога-отця. Це, по суті, заперечення традиційного християнського уявлення про Трійцю.
Адвентисти заперечують ортодоксальні догмати про потойбічний світ і безсмертя душі. Душа вмирає разом з тілом, у могилі вона чекає страшного суду. В судний день душі померлих воскреснуть і разом з живими адвентистами з'являться до Бога для остаточного вирішення своєї долі. Душі грішників будуть навіки знищені, а праведники здобудуть вічне блаженство в царстві Божому на землі.
Адвентисти визнають специфічні догмати, що відрізняють їх від інших релігійних течій. Це догмат про триангельську звістку, який використовується для психологічного впливу на віруючих.
Йдеться про коментування 14-ї глави книги «Одкровення св. Іоанна Богослова». Відповідно до «звістки першого ангела», який закликає: «Пострашіться Бога і віддайте йому славу, бо приходить година суду його» (Об., 14,7), — адвентисти пророкують близький кінець світу, передрікають загибель грішників.
Другий ангел сповістив, що «впав Вавилон великий», оскільки він «вином шаленства, розпусти напоїв усі народи...» (Об., 14,8). Цим адвентисти обґрунтовують свою нетерпимість до інших релігій, називають їх схизматичними.
Третя «ангельська звістка» застерігає про невідворотність покарання тих, хто поклоняється «звірові й образові його», вони питимуть «вино пересердя Божого» і мучені будуть «вогнем і сіркою» (Об., 14,9, 9—10). Під образом «звіря» адвентисти розуміють інші релігії, що, з їхнього погляду, є хибними. Олена Уайт тлумачить цю звістку як повідомлення про богообраність адвентистів і необхідність «виправдання вірою» у спасінні.
Догмат про «ранній» та «пізній дощ» пов'язаний з місіонерською діяльністю адвентистів. З «раннім дощем» пов'язується початок євангелізації народів, і він символічно ототожнюється зі Святим духом, який зійшов на святих апостолів і надихнув їх на поширення християнства. Ідею про «пізній дощ» пов'язують з другим пришестям Ісуса Христа і настанням кінця світу. Бог нібито проливає на віруючих «святий дощ» через Духа святого, і віруючі повинні активно пропагувати адвентизм.
Догмат про «санітарну реформу», що втілює, як вважають адвентисти, турботу не лише про духовне, а й про фізичне здоров'я людини. Це дотримання вегетаріанського харчування, заборона споживати свинину, тваринні жири, молочні продукти, каву, какао, вживати алкогольні напої, наркотики, користуватися медикаментами тощо. Адвентисти велику увагу приділяють хворим, людям похилого віку та дітям-сиротам, яким вони допомагають. Саме такій категорії людей легше довести тлінність і гріховність життя, вселити надію на блаженство в царстві Божому. Пресвітери радять активним членам громади працювати в лікарнях, дитячих будинках, будинках для інвалідів і людей похилого віку санітарами, нянями, медичними сестрами, брати участь в екологічному русі за збереження природи.
Культ адвентистів дуже схожий на баптистський. Вони, як і баптисти, відкидають церковні таїнства й обряди, не поклоняються іконам, розп'яттю, мощам і святим, заперечують майже всі християнські свята, навіть ті, що пов'язані з іменем Христа.
Однак у культі адвентистів є певні особливості. Наприклад, обряд хлібопереломлення вони проводять чотири рази на рік, тобто першої суботи кожного кварталу. Перед цим вони здійснюють обмивання ніг на згадку про «тайну вечерю». Відповідно до четвертої заповіді вони надзвичайно вшановують суботу як свято. В цей день віруючим забороняється працювати, пропонується молитися й обов'язково відвідувати молитовні збори. Кожний член релігійної громади має сплачувати членські внески — десяту частину свого доходу.
Адвентизм не є однорідною релігійною течією, він складається з багатьох напрямів: адвентисти сьомого дня (святкують суботу), адвентисти першого дня (святкують неділю), адвентисти тисячоліття, адвентисти євангельські, адвентисти-реформісти, адвентисти майбутнього століття тощо. Найпоширеніша в Україні — церква адвентистів сьомого дня. Є незначна кількість громад адвентистїв-реформістів переважно в західних областях України.
Рух адвентистів-реформістів, чи, як вони себе називають, «адвентистів вірного залишку», виник у 1914 р. внаслідок розколу серед європейських адвентистів сьомого дня з приводу ставлення до служби в армії у роки першої світової війни. Адвентисти-реформісти щодо служби в армії перебувають на позиціях пацифізму, вони звинуватили адвентистів сьомого дня у відступах від учення Олени Уайт у питаннях про ставлення до держави та властей. їхнє віровчення нічим не відрізняється від учення адвентистів сьомого дня, але вони суворіше дотримуються культу й заборон адвентизму. В суботу вони забороняють своїм прихильникам працювати, готувати їжу, вести розмови на світські теми. Санітарну реформу вони доводять до крайніх меж: харчування має бути лише вегетаріанським, забороняється споживати м'ясо взагалі, рибу, білий хліб тощо. Віруючим не дозволяється користуватися ліками, медичною допомогою, навіть якщо людина тяжко хвора. Забороняється носити гарний одяг, користуватися благами духовної культури.
В адвентизмі існує певна організаційна структура, низовою ланкою якої є релігійні громади, що об'єднуються на території району в «поля». Останні на території області утворюють «уніони», які на території регіону об'єднуються в «дивізіони». Вони утворюють європейське, американське й азіатське відділення. Вищим органом адвентистів сьомого дня є генеральна конференція, виконавчий комітет якої знаходиться у Вашингтоні. В Україні вищим органом є «Українська уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня», що об'єднує понад 1000 громад. Очолюють адвентистські громади проповідники та пресвітери, а також виконавча рада, яка обирається на зборах релігійної громади. Українські адвентисти офіційно в міжнародні адвентистські організації не входять.Адвентистські громади в Україні процес перебудови і національного відродження зустріли позитивно. Проповідники закликають віруючих бути соціально активними, сумлінно виконувати свій громадянський обов'язок, брати активну участь у праці на благо суспільства, в боротьбі за мир, в екологічному русі. Більшість віруючих слідують цим настановам. Зростання їх соціальної активності сприяє не лише подоланню кризи, що охопила адвентизм внаслідок секуляризації, а й зміцненню його позицій, розширення місіонерської та благодійницької діяльності.
Єговізм («Свідки Єгови»), Протестантська течія християнства, що виникла в 70-х роках XIX ст. у США. В 1872 р. адвентистський проповідник Шарль Руссель (1844—1916) організував гурток дослідників Біблії. Як і адвентисти, він обстоював тезу про явний прихід Ісуса Христа. Згодом акценти були змінені, послідовники «нової віри» почали говорити про невидимий прихід Ісуса Христа на землю. У 1884 р. гурток був зареєстрований у штаті Пенсільванія як релігійна корпорація під назвою «Міжнародне товариство дослідників Біблії». Це і є офіційна дата заснування секти. Товариство видавало журнал «Сіонський вісник Вартової башти», твори Ш. Русселя, в яких «досліджувалась» Біблія. Єговістська література видавалася 35 мовами, в тому числі й українською. Вона активно поширювалась у багатьох країнах світу.
Назва секти змінювалася неодноразово: «Дослідники святого письма», «Русселіти», «Слуги Єгови», «Товариство свідків Єгови». Міжнародний центр єговізму знаходиться у Брукліні (передмістя Нью-Йорка). Нині йому підпорядковані 128 філій, які функціонують майже в усіх країнах світу. Послідовників єговізму у світі налічується близько 8 млн. Міжнародний єговістський центр очолюється президентом. Першим єговістським президентом був засновник секти Ш. Руссель, згодом — Дж. Рутерфорд (1916—1942), Н. Кнор (1943—1976). Нинішній президент брук-лінського центру єговістів — Ф. Франс, який одночасно очолює «комітет директорів». Це адміністративний центр, до складу якого входять 15 високопоставлених єговістських теологів і видавців релігійної літератури.В Україну єговізм на початку XX ст. проник із західних держав, дркрема з Польщі, Німеччини, Угорщини, Словаччини та Румунії. Його поширювали єговістські місіонери, серед яких були реемігранти, які в США пройшли спеціальну підготовку. Перші єговістські осередки в 1921 р. виникли на Львівщині й Закарпатті, в 1925 р. — на Станіславщині. Після Другої світової війни єговізм почав поширюватися й у східних областях України та в Росії.Основою віровчення в єговізмі є Біблія і твори провідних єговістських теологів, зокрема Ш. Русселя «День помсти», Дж. Рутерфорда «Визволення», Н. Кнора «Переклад Біблії Нового світу» тощо. Характерною особливістю віровчення єговістів є специфічне пояснення Біблії. Вивчають Біблію теологи різних християнських течій, однак, на думку єговістських богословів, вони вивчають її формально і розглядають як сукупність мертвих, догматичних істин. Єговістські теологи висунули тезу про необхідність наукового, філософського вивчення Біблії відповідно до реальних тенденцій розвитку сучасного світу. Це по суті модерністське, соціально-політичне коментування Біблії. Аналіз бруклінського «Перекладу Біблії Нового світу» свідчить, що навіть незначне граматичне та стилістичне вторгнення у біблійний текст перекручує його зміст, спростовує його сутність. Віруючим рекомендують читати не саму Біблію, а єговістську літературу про Біблію, де коментуються біблійні тексти з позиції сучасності.Свідки Єгови ніяких християнських свят не відзначають, крім одного. Вони святкують «Господню вечерю» на честь жертвенної смерті Ісуса Христа. Це свято відзначається щорічно 19 квітня за місячним календарем.Єговісти відкидають християнський догмат про Святу трійцю. Вони поклоняються Богу-отцю, ім'я якого Єгова. Бог має такі риси, як мудрість, справедливість, любов і необмежену силу. Ці риси він виявляє лише до єговістів, а до інших людей ставиться як владний самодержець, грізний і жорстокий. Ісус Христос — це син Божий, найдосконаліше створіння, перший свідок Єгови, посланець Бога на Землі. Він Богом не може бути. Дух святий — це Божа сила і ніяк людиною бути не може, оскільки вона невидима. «Свята Трійця», за єговістами, — це абсурд, оскільки три не може дорівнювати одному.Подібно до адвентистів єговісти відкидають християнський догмат про безсмертя душі та існування потойбічного світу. Душі,


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 468

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 4 страница | Суть соціальної політики.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.