Перелік рекомендованої літератури 5 страница

У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владами, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і сформуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів за висловлення недовіри урядові (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем’єр-міністра й уряду взагалі (п.9,10 ст.106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст.106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більш, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст.118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст.106, ч.4 ст.118)

Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Жоден інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цієї функції в механізмі держави, заснованому на принципі розподілу влад, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст.113, ч.5 ст.118 та ст.139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст.113 закріплює положення, за яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2,29,30 ст.106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9,10,16 ст.106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Підфункція врівноважування гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, та праві призначати у цьому випадку позачергові вибори до парламенту (пп.7,8 ст.106). У цьому випадку роль Президента полягає у якомога скорішому врівноваженні гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для сформування демократичним шляхом дієздатного парламенту і водночас у здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст.106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використане для запобігання порушенню балансу влад з боку Кабінету Міністрів.

Важливий функціональний аспект у діяльності Президента – припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження Прем’єр-міністра, членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, Голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК та місцевих державних адміністрацій, звертатись до Конституційного Суду з питань щодо конституційності законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9–12, 14, 16, 30 ст.106, ч.8 ст.118, ст.150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть у розріз із політичним курсом держави (незалежно від того, чи порушують ці дії національну безпеку або основні права громадян, чи ні).

У новітній державознавчій літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною[lxi]. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але потребує певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відмежовувати від діяльності арбітражних судів щодо вирішення господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними суб’єктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатись як такий, що стоїть над учасниками спору. Президент – лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.

Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, котрий якраз і забезпечує таку єдність, до того ж орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення зі щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів і укладення міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчих і відзивних грамот дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними. Залежно від сфери вияву дана функція розподіляється на дві підфункції: внутрішньополітичне представництво і зовнішньополітичне представництво. Особливістю представницької функції Президента є те, що вона лише опосередковано пов’язана з впорядкуванням суспільного життя і конкретизується у максимально формалізованих повноваженнях (причому, формалізованих як за зовнішніми проявами, так і за внутрішнім змістом).

Вважаємо, що крім двох означених напрямів діяльності глави української держави, які є визначальними для його правового статусу, він виконує ще ряд важливих функцій, пов’язаних з безпосереднім впливом на публічно-правові відносини. Аналіз ст.ст.93–94, 102, 106–107, 113–114, 118, 127–128, 136, 151, 154–156 Конституції дає можливість виділити такі функції Президента України:

1. За об’єктами діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

Об’єктні функції Президента України найбільш чітко внормовані у Розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державного суверенітету та національної безпеки Українипрямо закріплена ч.2 ст.102 і п.1 ст.106 Основного Закону й деталізована у повноваженнях Президента, передбачених пп.17–21 Конституції (право здійснювати керівництво у сферах національної безпеки і оборони, право приймати рішення про мобілізацію, про введення воєнного та надзвичайного стану та ін.). Конституція проголосила Президента Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, перелік повноважень якого міститься в законах «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок та військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зокрема, згідно з Законом «Про оборону України» Президент як Верховний Головнокомандувач виконує такі повноваження: подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на оборону; координує діяльність державних органів у галузі оборони; веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань; затверджує план розвитку, стратегічні плани використання Збройних Сил України, плани їх дислокації, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює військові свята[lxii]. Згідно із Законом «Про державну таємницю» (в редакції від 21 вересня 1999 р. №1079-ХІV) Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці, покладає виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб в інших (крім парламенту) органах державної влади, може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці, ніж строки, передбачені Законом[lxiii].

Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст.102 і більш широко розкрита у пп.25–27 ст.106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод.

На керівництво зовнішньополітичною діяльністю державинацілюють главу держави пп.3–5 Конституції України, що закріплюють його повноваження у міжнародно-правовій сфері. Крім того, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. надає Президентові України право: вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень; приймати рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України, які укладаються від імені України; здійснювати затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження; ухвалювати рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття – щодо договорів, які не потребують ратифікації та приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України.[lxiv]

Функція Президента щодо формування персонального складу органів державної влади закріплена у пп.9–14 Основного Закону і стосується переважно виконавчої гілки влади. При цьому, одні посадові особи призначаються Президентом самостійно (глави дипломатичних представництв України, третина складу Конституційного Суду України, вище командування Збройних Сил України), другі – за поданням Прем’єр-міністра (міністри, голови місцевих державних адміністрацій), треті – за згодою Верховної Ради України (Прем’єр-міністр, Генеральний прокурор, Голова Антимонопольного комітету України). Крім того, деякі призначення Верховна Рада України робить тільки за поданням Президента (Голова Національного банку України, члени Центральної виборчої комісії).

На відміну від об’єктних, функції Президента України за формами (способами) діяльності не отримали належного відображення безпосередньо у тексті Конституції. Однак передбачені пп. 15, 23, 28 ст. 106 Конституції повноваження глави держави (право створювати центральні органи виконавчої влади, суди, допоміжні органи і служби) дають підстави виділити установчу функцію. Закріплені у Конституції право законодавчої ініціативи Президента, а також його право вето і право підписувати закони (ст.93, пп. 29, 30 ст. 106) визначають нормотворчу функцію глави Української держави.

Згідно зі ст.106 Конституції Президент України призначає всеукраїнський референдум і позачергові вибори до Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до парламенту подання про оголошення стану війни, введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, нагороджує державними нагородами, приймає рішення з питань громадянства України, здійснює помилування тощо. Реалізація зазначених повноважень передбачає необхідність видання індивідуальних актів, а тому обумовлює правозастосовчуфункцію глави держави.

Контрольна функціяПрезидента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням в життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого – повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед – Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

4. Форми діяльності Президента України

Виконання функцій Президента України здійснюється у певних формах, що характеризують зовнішню сторону його діяльності. Конкретний перелік форм діяльності глави держави обумовлений характером покладених на нього функцій, змістом та обсягом його компетенції.

Функціонування глави держави відбувається в усіх правових формах: установчій, нормотворчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній[lxv]. Правові форми діяльності врегульовані нормами права, призводять до юридично значущих наслідків, завжди пов’язані з розглядом юридичних справ, виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права за допомогою певних засобів юридичної техніки.

Згідно з ч.3 ст.106 Конституції України результатом застосування правових форм діяльності Президента України можуть бути два види актів – укази і розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов’язковими для виконання на всій території України. Більш детальну характеристику актів глави Української держави подано у Положенні про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затвердженому Указом Президента № 346/93 від 20 серпня 1993 р. (зі змінами і доповненнями, внесеними указами від 13.10.1993 р. №454/93, від 10.09.1994 р. №512/94 та від 27.01.1999 р. №70/99)[lxvi].

Розпорядженнями Президента України оформлюються: 1) доручення Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади; 2) рішення з оперативних, організаційних і кадрових питань, а також з питань роботи Адміністрації Президента України; 3) призначення представників від України для участі у роботі міжнародних форумів, у переговорах з представниками (делегаціями) іноземних держав; 4) призначення уповноважених Президента України для представлення його інтересів у державних органах, установах та організаціях. Рішення з інших питань оформлюються у вигляді указів Президента. Додаткову норму до цього правила встановлено Законом «Про оборону Украни», що передбачає наявність ще двох видів президентських актів – директив і наказів Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України[lxvii].

Установча діяльністьПрезидента України має дворівневий характер, який полягає у тому, що поряд з повноваженнями щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб (установча діяльність у «вузькому» розумінні) передбачається й здійснення повноважень з підбору, підготовки та розстановки кадрів (номінаційна діяльність). Головна особливість установчої діяльності полягає у тому, що вона спрямована на структурні перетворення у державному апараті й суспільному організмі.

Установчу форму діяльності Президента України складають такі провадження (процедури): 1) щодо створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; 2) щодо створення судів; 3) щодо створення допоміжних органів і служб; 4) щодо формування персонального складу органів виконавчої влади; 5) щодо формування персонального складу Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; 6) щодо формування Верховної Ради України. Перші п’ять проваджень здійснюються за нормальних умов функціонування державного механізму, тому можуть бути названі ординарними провадженнями; шосте ж викликається фактом дострокового розпуску Верховної Ради і є особливим (або неординарним).

Організаційне, правове, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення установчої діяльності Президента України покладено на Адміністрацію Президента, а в її складі – насамперед на Головне управління організаційно-кадрової роботи та взаємодії з регіонами. Крім того, Указом Президента від 11 лютого 2000 р. № 208/2000 було утворено Координаційну раду з питань державної служби – постійнодіючий консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Згідно з Положенням про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України, затвердженим Указом Президента України від 21 березня 2000 р. №473/2000, основними завданнями цього органу є визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби; об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; розгляд проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до плану заходів його впровадження, аналізу і можливого коригування дій; розгляд проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, кадрового забезпечення державної служби та державних підприємств, установ, організацій; розгляд питань та пропозицій щодо оптимізації та вдосконалення управління державною службою тощо.

Кульмінаційним етапом установчої діяльності є видання установчого акту. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, рішення Президента України щодо призначення та звільнення з посад керівників відповідних державних органів, установ та організацій оформляються указами Президента України. Згідно з ч.4 ст.106 Конституції, акти Президента про призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України, про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, про призначення членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади та припинення їх повноважень на цих посадах, а також низка інших указів установчого характеру підлягають обов’язковій контрасигнації Прем’єр-міністром України і міністром, відповідальним за акт та його виконання.

Наступною правовою формою реалізації компетенції глави української держави є нормотворча діяльність, що займає провідне місце у складному механізмі правового регулювання. Згідно з п.1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.

В межах нормотворчої діяльності Президента України, як і в межах його установчої діяльності, нині доцільно розрізняти ординарне і особливе провадження. Ординарне нормотворче провадження являє собою діяльність з оновлення нормативного матеріалу та заповненню прогалин у праві, а особливе охоплює діяльність по внесенню змін в чинні нормативні укази Президента. Ці провадження характеризують самостійну нормотворчу діяльність глави держави. Крім того, Президенту надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що обумовлює наявність ще одного різновиду нормотворчого провадження – законопроектного.

Ординарне і особливе провадження (в межах нормотворчої форми діяльності Президента України) досить ретельно внормовані указами № 346/93 від 20 серпня 1993 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» (із змінами і доповненнями)[lxviii] та № 503/97 від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»[lxix]. Ці провадження складаються з таких стадій: 1) розробка проекту нормативного указу Президента України (проекти цих актів готують Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, Радники Президента України, а також структурні підрозділи Адміністрації Президента); 2) погодження проекту з відповідними органами, установами, організаціями та його візування керівниками й посадовими особами цих органів і установ; 3) реєстрація проекту в Загальному відділі Адміністрації Президента України з доповіддю про це Главі Адміністрації; 4) виконання резолюції Глави Адміністрації Президента України, за необхідності – опрацювання проекту згідно з резолюцією Глави Адміністрації; 5) візування проекту Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України; подання проекту Главою Адміністрації на підпис Президенту України; 6) підписання указу Президентом України і його оприлюднення.

Проекти актів Президента України подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби – і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами. Проекти актів Президента, подані без додержання зазначених вимог, можуть бути повернені Главою Адміністрації керівникам, які внесли такі проекти.

Більш виразними відмінностями відзначається законопроектне провадження, врегульоване Положенням про порядок роботи з законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України (затвердженим Указом Президента № 270/95 від 30.03.1995 р. із змінами, внесенніми згідно з Указом Президента № 70/99 від 27.01.1999 р.), Розпорядженням Президента України від 30 травня 1997 р. №221/97-рп «Про порядок проведення експертизи і підготовки на підпис Президентові України законів України», а також Тимчасовим регламентом Кабінету Міністрів України. Це провадження стосується роботи не тільки над законопроектами та законодавчими пропозиціями, які вносяться Президентом України в порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України, але й з законопроектами та законодавчими пропозиціями, які подані іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи та надійшли з парламенту, в разі підготовки зауважень, змін і доповнень до них, а також в разі повернення Президентом України в порядку відкладального вето Закону України із зауваженнями і пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою.

Законодавче провадження складається з тих самих стадій, що й ординарне, але кожна з них є специфічною за своїм змістом, оскільки в даному випадку мова йде про розробку актів, що мають вищу юридичну силу, а результатом цього провадження є не чинний нормативний акт, а законопроект (тобто у цьому випадку діяльність Президента носить не остаточний, а первинний характер).

До специфіки цього провадження слід віднести такі вимоги: 1) законопроекти, що потребують змін чи доповнень до Конституції України, а також положення законопроектів, остаточне прийняття рішення по яких можливе лише за результатами референдуму, повинні містити необхідні позначення, 2) у супровідній записці на ім’я Президента ініціатор підготовки законопроекту повинен зазначити, кого він рекомендує для участі в роботі комітетів Верховної Ради України під час попереднього опрацювання законопроекту перед винесенням його на розгляд на пленарному засіданні парламенту, 3) до законопроектів та законодавчих пропозицій, які стосуються питань, віднесених до компетенції уряду, або реалізація яких потребує бюджетних витрат, необхідно додавати висновок Кабінету Міністрів України, 4) законопроекти, підготовані для внесення на розгляд парламенту в порядку законодавчої ініціативи Президентом України, обов’язково візуються не тільки Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України, але й Керівником Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою України, Конституційним Судом України та Кабінетом Міністрів України (на предмет відповідності вимогам щодо оформлення законопроектів), 5) підписані Президентом України законопроекти не оприлюднюються, а реєструються у Секретаріаті Адміністрації Президента і передаються до Верховної Ради України.

Важливою правовою формою реалізації компетенції Президента України є правозастосовчадіяльність, за допомогою якої «забезпечується безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб’єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом розгляду (вирішення) питань про наслідки правових спорів і правопорушень і притягнення винних до юридичної відповідальності»[lxx]. В межах цієї правової форми діяльності виділяються три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи, 2) вибір та аналіз норми права, 3) вирішення юридичної справи.

Правозастосовча форма реалізації компетенції Президента України використовується при здійсненні ним своїх повноважень, передбачених пп.4, 16, 19–21, 24–27 ст.106 Конституції України. При цьому може виконуватись як правонадільна функція правозастосовчої діяльності (наприклад, у випадку здійснення помилування чи прийняття рішення з питань громадянства України), так і правоохоронна (у випадку прийняття рішення про мобілізацію або введення надзвичайного чи воєнного стану, про скасування актів Кабінету Міністрів України чи актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим).

В межах правозастосовчої форми діяльності Президента України можна виділити такі провадження: 1) щодо визнання іноземних держав; 2) щодо скасування актів уряду України та Ради міністрів АРК; 3) з питань оголошення стану війни і використання Збройних Сил України; 4) з питань мобілізації і введення воєнного стану; 5) щодо введення надзвичайного стану; 6) щодо присвоєння вищих спеціальних звань і класних чинів; 7) нагородне; 8) з питань громадянства; 9) щодо надання притулку в Україні; 10) з питань помилування.

Правозастосовчі провадження завершуються прийняттям правозастосовчого (індивідуального) акту. Скасування актів Кабінету Міністрів України, нагородження державними нагородами, присвоєння почесних звань України, вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших спеціальних звань і класних чинів, заснування президентських відзнак і нагородження ними, прийняття громадянства і вихід з громадянства України, надання політичного притулку і помилування оформляються виключно указами Президента України.

Ще однією правовою формою реалізації компетенції Президента України є контрольнадіяльність. На сьогодні в літературі доведена необхідність виділення контролю в якості самостійного типу юридичної діяльності, хоча його основні стадії логічної послідовності збігаються зі стадіями правозастосування. Спеціалісти з теорії наукового управління виходять з того, що контроль – це система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об’єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів[lxxi].

Контрольна діяльність Президента України не отримала належного закріплення в Конституції, проте це не може слугувати підставою для заперечення проти такої форми реалізації його компетенції, оскільки контроль є необхідним елементом будь-якої управлінської діяльності. Адже для успішного виконання покладених на главу держави повноважень керівництва зовнішньополітичною діяльністю та забезпечення обороноздатності та національної безпеки України об’єктивно необхідний дієвий контроль з боку Президента за станом справ у цих сферах, за діяльністю підпорядкованих органів та якістю виконання виданих ним актів.

Крім того, необхідність контрольної діяльності глави держави випливає з характеру інших його повноважень. Зокрема, право припиняти повноваження членів уряду, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій потребує здійснення постійного контролю за діяльністю зазначених посадових осіб з точки зору її ефективності й законності, а право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим обумовлює потребу здійснювати контроль за законністю всіх актів, що приймаються цими органами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Перелік рекомендованої літератури 4 страница	\|	Перелік рекомендованої літератури 6 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.025 сек.