• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Список літератури.

Звичаєві норми кримінально-процесуального права.

Види злочинів та покарань у звичаєвому праві.

Київ 2012

ОБГОВОРЕНО

Лекція №6

ЗАТВЕРДЖУЮ

Кафедра історії та теорії держави і права

Інститут права імені князя Володимира Великого

завідувач кафедри

кандидат юридичних наук

____________________200__р.

з дисципліни Звичаєве право

Тема: Звичаєві норми у розвитку кримінального

та кримінально-процесуального права.

доцент Розробив:

кафедри

доктор філософії

в галузі політології

Євтушевська О.І.

На засіданні кафедри

Протокол №___від ___________

Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: Навч. посібник. – Л.: Світ, 2000. – 120 с.

Василенко М.П. Матеріали до історії українського права. К.: Всеукраїнська Академія Наук, 1929. – Т.1. – 336 с.

Іванов В.М. Практикум з історії держави і права України: Навч. посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2006. – 724с.

Івановська О.П.Звичаєве право в Україні: Етнотворчий аспект:Навч. посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – 264 с.

Сердюк О. Лицарі сонця. – Л.:ІНІЦІАЛ, 2006. – 430с.

Мета вивчення теми:сформувати у студентів чіткі уявлення про звичаєві традиції в кримінальному праві та уміння порівнювати їх із сучасними правовими нормами.

Методичні рекомендації. При вивченні теми особлива увага звертається з’ясуванню особливостей звичаєвих традицій у галузях кримінального та кримінально-процесуального права,виділяючи основні види злочинів та їх правове закріплення.

Аналізуючи звичаєві норми у галузях кримінального та кримінально-процесуального права, необхідно порівнювати їх із нормами сучасного права.

1.Види злочинів та покарань у звичаєвому праві.Кодифікація руського кримінального права відбулася ще за часів утворення Руської держави (з середини ІХ ст. до ХІ ст.) і знайшла втілення у візантійсько-руських договорах. А вже в Руській Правді п’ять статей стосуються охорони життя, шістнадцять – злочинів проти власності, одинадцять – образ честі та гідності. Давньоруське звичаєве право називає злочин образою, під якою розуміють всілякий злочин проти суспільного порядку. Зови являється перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних чи моральних збитків. Слід відмітити, що покарання у часи Київської Русі мало переважно приватний характер і здійснювалось не державою, а потерпілим і його родичами. Публічне покарання з’явилося пізніше.

Суб’єктом злочину, за звичаєвим правом тієї доби, могла бути тільки вільна людина. Раб суб’єктом злочину не визнавався, він становив власність господаря,який і ніс матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки раба, але це не означало, що до раба не можна було застосовувати заходи фізичного впливу. Його можна було катувати чи стратити.

Пам’ятки звичаєвого права зафіксували різноманітні злочини в давні часи. Вони за об’єктивним складом можуть бути класифіковані на такі групи:

1. Державні злочини. Щодо існування державних злочинів, як окремої групи злочинів, то серед дослідників точаться суперечки, адже джерела зберегли мало інформації про порушення, які можна класифікувати як злочини проти держави. До них зазвичай відносять повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот.

2. Злочини проти релігії та церкви. Покарання за них визначалося церковними статутами. Найпоширенішими були такі злочини: богохульство, віровідступництво, чаклунство, волхвування, грабування трупів, предметів культу.

3.Злочини проти особи – вбивство, побої, тілесні пошкодження. Тілесні пошкодження, в свою чергу, також поділялися на групи: рани, завдані зброєю, криваві ран, синці, втрата пальців, ока, зубі, а також забиття завдані батогом, мечем, палицею. Слід зазначити, що порушення тілесної недоторканості жінок каралося суворіше, ніж чоловіків. Сюди ж відносилися і злочини проти честі та свободи. Ці злочини поділялися на навмисні – якщо злочинець став на розбій і вбив кого-небудь, то община не допомагала йому і повинна була видати його разом з дружиною та дітьми на потік та пограбування («хто без пригоди кого сожжет, тот сам огню годен»), і ненавмисні – якщо вбивство здійснене внаслідок сварки, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною.

4.Злочини проти сімї та моралі. До них можна віднести двоєженство, кровозмішення, подружня зрада, зґвалтування.

5.Майнові злочини поділялися на крадіжку, розбій, привласнення загублених речей, безправне користування чужими речами, підпал, навмисне знищення чужого майна. Крадіжкою у Руській Правді називалися всі злочини проти власності. Пограбування і розбій у давньому праві розрізнялися лише за суб’єктами. Розбій вчиняли професійні злочинці, для яких пограбування було родом діяльності; пограбування ж чинили усі інші, в тому числі це могли бути і члени власної сімї.

Давньоруське звичаєве право знає і різні види покарань за вчинення злочинів. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить дедалі зростаюча жорстокість і болючість покарання, а також публічність його виконання.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. У пізніших нормах Руської Правди помста як стародавній інститут залишається в силі, але вже підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність чи неправомірність помсти.

У разі, коли постраждалі не мали можливості помститися, вбивця відкуповувався за вчинений злочин грошима. Грошові стягнення складалися з двох частин – одна частина вилучалася на користь князя, а друга – йшла на користь потерпілого.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра – штраф, який стягували на користь князя за вбивство вільної людини. Родичам надавалася винагорода, яка називалася головництвом. Продаж – це була грошова кара, яка дорівнювала 12, 3 та 1 гривні. Гроші стягувалися до княжої скарбниці. Гроші стягувалися до княжої скарбниці.

Крім того кара поділялася на потік і пограбування, віру і продаж. Найтяжчим в Київській Русі був так званий потік і пограбування,який призначався за тяжкі злочини. Це покарання виявлялося в позбавленні як особистих, так і майнових прав – злочинець, у якого конфісковували все майно (пограбування) виганявся разом із жінкою і дітьми з общини (потік).

Смертна кара та тілесні ушкодження не були притаманні звичаєвому карному праву того часу. Вони виникли в практиці діяльності церковних судів. Смертну кару запровадив князь Володимир Великий під впливом грецького духівництва, але незабаром він замінив її штрафами. Злодія можна було скарати на смерть тільки у виключному випадку – коли його схоплять вночі на місці злочину або, коли він буде чинити опір. Коли ж злодія схопили і зв’язали, а потім вбили, то винні сплачували штраф.

У литовську добу кримінальне право було найбільш розвиненою галуззю права. Суб’єктом злочину могли бути як людина з даної місцевості, так і чужинець. Наприклад, відповідальність за злочини за судебником Казимира ІY наставала з 7 років, згідно з Литовським статутом 1566 року – з 14 років,а за Статутом 1588 року – з 16 років. Вводилось поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням.

У цей період вже чітко окреслюються злочини проти держави та військові злочини. До них належали: державна зрада, утеча до ворога, повстання з метою порушення миру, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, утеча поля бою. Система покарань включала смертну кару, яка призначалася в залежності від важкості злочину: тілесні пошкодження – биття палицями, відрізання вух, язика, відрубування руки; ув’язнення, яке застосовувалося на термін від 6 тижнів до одного року; різні види штрафів, наприклад навязка, штраф, що призначався за крадіжку, вчинену вперше.

У козацьку добу серед злочинів на першому місці були військові – зрада, дезертирство, ненадання допомоги під час бою, за які передбачалася страта. Крім того, з’являються ще й посадові злочини – хабар, казнокрадство,; злочини проти порядку управління та суду – лжесвідчення, підробка печатьк та документів. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною, а скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину. Найсуворішим покаранням у козаків була смертна кара, яка мала здебільшого кваліфікований характер: закопування живим у землю, посадження на кіл, повішення на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

У ХYІІ – ХІХ ст. покарання за злочини майже не зазнали змін, основними видами були: смертна кара, ув’язнення; тілесні покарання, різноманітні види посоромлення, запрягання у воза, грошовий штраф, церковне покаяння, суспільні роботи. Короткострокове ув’язнення призначалося рідко і здебільшого за незначні провинності. За більш значні правопорушення призначалися тілесні покарання.

Звичаєве право розрізняло об’єктивну і суб’єктивну сторону діянь: чи було вбивство вчинено з умислом, чи випадково, чи в сп’янінні, чи в бійці.

2.Звичаєві норми кримінально-процесуального права. При вчиненні злочинів проти держави та церкви панував слідчий процес, а при вчиненні злочинів проти особи – змагальний. За доби дії норм Руської Правди, в Литовській державі постраждала особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із винним, якого приводили на суд, з доказами, свідками. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Кримінальне судочинство провадилося на стадіях: порушення кримінальної справи, попереднє розслідування, передача обвинуваченого до суду, судовий розгляд справи та оголошення вироку, оскарження та зміна вироку, виконання вироку.

При вчиненні тяжких злочинів на стадії порушення кримінальної справи існував звичай поволання – оголошення, опущення сусідів та громади у людних місцях про вчинення злочину. При вбивстві таке оголошення робив судовий урядник, при крадіжці достатньо було самому «поволати» у людному місці.

Детально розроблена процедура попереднього розслідування зафіксована уже в Руській Правді. Звичаєвий елемент наявний у поетапному процесі розшуку злочинця, що включав заклич, звід, гоніння сліду. Коли в когось пропадала річ, то він оголошував про це на торгу. Якщо за три дні після закличу річ знаходилася у будь-кого, то останній вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ і сплатити штраф.

Норми звичаєвого права забороняли самосуд, відбирання крадених речей силою і встановлювали для цього певний процесуальний обряд, що звався зводом. Постраждалий при свідках звертався до тієї людини, в якої він побачив свої речі, вимогою доведення правомірного їх набуття. За доказ правомірного набуття могли вважатися свідчення людини в якої речі були придбані. Тоді постраждалий із свідками вимагали вже від неї доказу законного набуття речі. Ведення такого зводу закінчувалося на третій особі, яка мусила віддати річ постраждалому, а сама отримувала право шукати злочинця.

У випадку вбивства, крадіжки, шкоди майну постраждалий в першу чергу розшукував сліди, що залишав злочинець. Потім він запрошував свідків – копа – і йшов туди, куди вів слід. Цей обряд називався гоніння сліду – «не будеть ли татя, то по сліду женуть».

У процесі попереднього розслідування збиралися докази – фактичні дані, на підставі яких органи судочинства встановлюють або відсутність небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила діяння. Зокрема доказами визнавалися:

1)власне зізнання – зазвичай після його виголошення розгляд справи вважався завершеним;

2)присяга – полягала у підкріпленні істинності певного показання призиванням імені Бога, тобто закликанням Бога у свідки або присягалися на хресті та священних книгах;

3)показання свідків факту вчинення злочину – видоків та показання свідків алібі – послухів. Свідками могли бути лише вільні люди. Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покарання : по-перше, на нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань піддавався позбавленню волі ;

4)суд Божий – поєдинок (винуватим був той, хто програв бій на мечах) та ордалій – випробування вогнем, залізом;

5)зовнішні ознаки.

З інших процесуальних обрядів можна навести ще лице та заклад. Лице само по собі вважалося як доказ-символ, але з ним були пов’язані народні обряди. Наприклад, хто впізнавав у односельця своїх вкрадених коней, іншу скотину, чи майно, повинен був раніше, ніж лице, подати до суду, при цьому позначити худобу якимось знаком – надрізати вухо, хвіст, речі ж підписати або помітити смолою.

В українському звичаєвому процесі здавна вживався спосіб доказу у формі закладу – позовник на доказ свого права ставив перед судом заклад, а протилежна сторона приймала його чи ні (сторона, що ставила заклад, клала перед суддями шапку під яку, зазвичай клалися гроші або коштовні речі).

Передача обвинуваченого до суду відбувалася після перевірки матеріалів попереднього розслідування та аналізу доказів. До заходів судового розгляду справи слід віднести огляд підозрюваної особи, трупа, ран, побоїв, порубу та іншого, якщо розглядалася цивільна справа. Вирок підтримувався одноголосно. Така єдність забезпечувалася спільна рада (дебати), на якій детально та уважно вивчали справу, обговорювали скаргу скривдженого, зізнання свідків, пояснення обвинуваченого та версії сторін.

Звичаєва практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як «облиховання»: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він «завідомо лиха людина», цього було достатньо для застосування до нього катувань. Обвинувачення висували 15-20 «кращих людей»: діти бояр, представники верхівки селянської общини.

Однією з форм оскарження вироку є апеляція – оскарження до суду вищої інстанції. Виправдувальний вирок могла прийняти апеляційна інстанція у тому випадку, коли засуджений міг довести винуватість іншої особи у скоєнні злочину, «перевести» звинувачення на іншого. Зміна смертного вироку відбувалася за звичаєвою традицією випрошування від смертної кари: кримінальний злочинець, засуджений до смертної кари, здобував помилування, коли будь-яка дівчина погоджувалася вийти за нього заміж, а засуджений зі свого боку погоджувався взяти її в дружини. Часто суд міг звільнити від покарання на смерть, коли того вимагала юрба, що зібралася на місці кари – «ай над винним добро б часом ужаліти».

Документи, що збереглися до наших днів про діяльність українських судів доби звичаєвого права, свідчать про те, що не тільки суди, але й сторони на суді під час процесу виявляли досконале знання звичаєвого права. На судовому засіданні сторони часто цитували звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Ці правові формули увійшли згодом до загального вжитку українського народу та стали народними приказками.

Міжрегіональна академія управління персоналом

Читайте також:

1. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
2. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
3. Виникнення куртуазної літератури.
4. Джерела дитячої літератури.
5. Для підсилення ефекту доцільно заздалегідь підготуватися і надіслати тези доповіді і список виступаючих у дебатах.
6. Додати блоки в список
7. Історична вертикаль розвитку дитячої літератури.
8. Каталог літератури.
9. Контрольний список засобів інформації
10. Лекція № 2. Тема: ПРЕДМЕТ І СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
11. Літературна мова і мова художньої літератури.
12. Опрацювання лекції та додаткової методичної літератури.

Переглядів: 904