• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Список літератури.

Еволюція видів сімейно-шлюбного зв’язку в українському суспільстві. Погляди на сім’ю та шлюб у звичаєвому праві.

Київ 2012

ОБГОВОРЕНО

Лекція №5

ЗАТВЕРДЖУЮ

Кафедра історії та теорії держави і права

Інститут права імені князя Володимира Великого

завідувач кафедри

кандидат юридичних наук

____________________200__р.

з дисципліни Звичаєве право

Тема: Звичаєвість у родинно-шлюбних відносинах.

Розробив:

доцент кафедри

доктор філософії

в галузі політології

Євтушевська О.І.

На засіданні кафедри

Протокол №___від ___________

Мета вивчення теми: визначити етапи розвитку сімейно-шлюбних відносин в українському суспільстві; проаналізувати історичні форми шлюбу за звичаями; проаналізувати процедури розлучення подружжя за звичаєвим правом; з’ясувати звичаєво-правові засади патріархальної будови української сім’ї.

Методичні рекомендації. Вивчаючи тему необхідно звернути увагу на процес еволюції видів сімейно-шлюбного зв’язку.

Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. К., 1983. – 125с.

Горленко В.Ф. Культура і побут населення України. – К.: «Либідь», 1993. – 284с.

Здоровега Н.І.Нариси народної весільної обрядовості на Україні. К., 1974. – 108с.

Сім’я – це об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кревній спорідненості основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком та жінкою, у тих чи інших формах санкціонований суспільством. Ця основа не зводиться, однак, лише до відносин між ними, навіть юридично оформлених, а є відношеннями між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми. Саме це надає сім’ї характеру найважливішого соціального інституту.

Еволюція видів сімейно-шлюбного зв’язку в українському суспільстві. Погляди на сім’ю та шлюб у звичаєвому праві.Сім’я зароджувалася у надрах роду і певною мірою співіснувала з ним. Увесь тривалий шлях розвитку і творення сім’ї поділяється на кілька стадій: 1) домінування роду як спорідненість кровних родичів; 2) значення роду звужується до розуміння великої сім’ї (сімейні общини), до складу якої входило три-п’ять поколінь родичів; 3) відбувається відокремлення сім’ї від роду.

Первинною формою усвідомлення кровної спорідненості був то теїзм. Рід, а отже й кожен член роджу, пошановував свій тотем – тварину чи рослину, що була об’єктом релігійного культу і вважалася родоначальником та охоронцем первісного материнського роду. Приналежність до певного роду визнавалась не у формі спільного предка, а у формі єдиного тотема. Сімейно-шлюбний зв'язок був дуально-родовим ( груповий шлюб). Груповий шлюб був відношенням між родами, а не між особами; будь-які статеві зв’язки в межах роду суворо заборонялися, тобто вони були екзогамними. В подальшому груповий шлюб між членами різних родів звузився до осіб, які належали до одного покоління, і поступово перетворився на парний шлюб. На першому етапі його розвитку члени подружжя мешкали окремо (кожен у своєму роду), в подальшому чоловік переходив у рід дружини (матрилокальний шлюб), а більш пізньому етапі дружина у свою чергу стала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб).

Перехід до землеробства та скотарства сприяв піднесенню господарської ролі чоловіка. Як – наслідок парний шлюб зміцнюється, дає початок моногамії (єдиношлюбності), в основі якої лежить одвічний союз одного чоловіка з однією жінкою.

Щодо об’єктивних умов формування шлюбно-сімейних звичаїв, то в Україні вони відзначались особливим різноманіттям. Адже відомо, що окремі землі України протягом тривалого часу перебували у складі різних держав, кожна з яких була своєрідною щодо соціально0економічного розвитку, політичного устрою, конфесійної ситуації. Проте в усьому розмаїтті існувала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів країни – система цінностей сімейного життя.

За часів Київської Русі сімейні відносини мали патріархальний характер і регулювалися як нормами звичаєвого права, так чинним княжим законодавством, а після запровадження християнства – ще й церковними уставами.

Шлюбові передували заручини, що отримували релігійне освячення. В особливому обряді. Заручини – це лише перша стадія шлюбу, яка веде до встановлення родинних зв’язків . при укладенні шлюбу в часи Руської Правди звертали увагу на вільне волевиявлення сторін, тому їхній вік, хоч він чітко не визначався у Руській Правді, становив одну із остаточних умов шлюбу. Найчастіше шлюбний вік визначався згідно з візантійським законодавством і становив для юнаків 14-15 років, а для дівчат – 12-13 років.

Підстав для розірвання шлюбу тодішнє право знало багато – заразна хвороба, неплідність, відсутність одного із подружжя, родинна незгода, подружня зрада. Оформлювалося розлучення духовним чи державним судом, або через відпускну чоловіка жінці.

У литовську добу шлюб остаточно набуває значення договору й таїнства, а вінчання стає вже визнаним елементом шлюбу. Вік для одруження стає для чоловіка – 18 років, для жінок – 16, а інколи – 13 років. Згода батьків чи родичів перетворилася на вирішальний фактор. Але згода тих, хто бере шлюб, як і за звичаєвим правом, була обов’язковою.

Як традиційний звичай, після сватання відбувалися оглядини, коли батьки нареченої приходили до помешкання, де житиме майбутня сім’я, і оцінювали майновий стан нареченого. Якщо родину молодої щось не влаштовувало в господарстві молодого, вона могла розірвати попередню домовленість про майбутній шлюб. Юридичних наслідків для нареченої від такої відмови не було, а ось якщо наречений відмовлявся від нареченої після оглядин, то він повинен був сплатити грошову компенсацію.

Під час укладення шлюбного договору вже остаточно встановлювався посаг нареченої та віно – частина нерухомого майна, що вносив наречений. Посаг переходив у володіння родини, але віно залишалося власністю дружини, що робило її матеріально незалежною від чоловіка за його життя і забезпечувало жінку на випадок смерті чоловіка. Слово «віно» походило від дієслова «вініті», що означало прицінюватися. Тому вважалося чим більше віно, тим більше честі для нареченої.

У добу Гетьманщини в родинному праві вже почало існувати таке поняття як роздільне майно чоловіка й жінки, та майно, що належало їм на праві спільної власності.

В основі укладання шлюбу упродовж ХYХ – ХІХ ст. був договір, який укладався між двома сторонами: батьками і родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват і сваха. Шлюбний договір спочатку укладався усно, а починаючи з ХY ІІ ст. оформлювався письмово, особливо в тих випадках, коли молодим як придане давали землю.

Наділення молодих землею було однією з важливих умов договору. Молодому, як правило скрізь давали землю, молодій – лише в деяких регіонах України. Взагалі земля була тим стрижнем, навколо якого будувалася вся система шлюбного договору та шлюбних звичаїв. Найбільшої ваги воно набувало в регіонах з найконсервативнішою системою землеволодіння та землекористування, відповідно позначаючись на цінностях шлюбу. У Прикарпатті, наприклад, шлюб із безземельним зневажливо називали «шлюбом на вітер».

Договір фіксувався відповідними документам – шлюбними або виновними листами. Одною з особливостей внутрісімейних майнових відносин можна вважати надання материзни – тих речей та частки землі, які передавалися у спадщину тільки по жіночій лінії.

Серед молоді були поширені і випадки безшлюбності. Звичай давати обітницю безшлюбності сягає сивої давнини. Від одруження міг відмовитися один із синів, щоб не дробити батьківського господарства або, щоб допомагати меншим братам і сестрам, які залишилися без годувальника .Цю функцію могла на себе взяти і одна з дочок. Історія знає випадки, коли заручені дівчата на знак жалоби по вмерлому нареченому назавжди відмовлялися від заміжжя.

І все ж безшлюбність не мала значного поширення. Навпаки, саме укладання шлюбу набувало великої соціальної престижності, підвищуючи авторитет людини.

Звичаєве право обмежувало укладення нерівних шлюбів. Перш за все між багатими і бідними. Одним із наслідків укладання нерівного шлюбу було приймацтво – поселення зятя у господарстві тестя. Ця практика суперечила звичаєвому праву за яким син, одружуючись, залишався з батьками, а дочка йшла в «невістки». І все ж вона була досить таки поширеною, оскільки мала певну соціально-економічну базу: це не тільки намагання підняти свій матеріальний рівень за рахунок більш багатих сватів, але й компенсація дефіциту чоловіків у сім’ї нареченої.

В Україні можна виділити такі види приймацтва: за волею батьків, за бажанням, за запрошенням. В основі першого виду приймацтва нерідко лежали меркантильні міркування батьків, і зрозуміло, що зять-приймак часто потрапляв в економічну кабалу до тестя (Волинь, Пикарпаття). Приймацтво за запрошенням передбачало запрошення зятя в родину дружини особливо тоді, коли там не було синів або ж коли вони були малими, а сім’ю очолювала удовиця.

Своєрідність об’єктивних умов України зумовила різноваріантність шлюбу. Можна відзначити такі його форми: за згодою (договором, домовленістю), уходом, уводом, на віру.перший варіант шлюбу вважався законним, інші – незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних канонів.

Майже до ХYІ ст. побутував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях. Починаючи з ХYІ – ХYІІ ст.. укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила шлюб таїнством, і тільки через вінчання ця акція набувала чинності.

Втручання церкви, однак, радикально не змінило справи: в народі, як і колись, законним вважали шлюб, укладений на основі договору та відзначений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Як один із проявів опору втручанню церкви виник шлюб «на віру» - без вінчання, але з невеликим весіллям: «Не справиш весілля, неможна жити в парі».

Народні звичаї громадянського оформлення шлюбу продовжували існувати і після того, як Синод у 1843 році видав спеціальний указ, згідно з яким «молоді після вінчання мають вважатися подружжям і жити разом». Пізніше, на рубежі ХYІ – ХІХ ст., коли вінчання вжсе ж таки стало складовою частиною весільної обрядовості, шлюбний звичай «на віру» не зник, але дещо трансформувався. До шлюбів без вінчання вдавалася біднота, а також ті, хто не мав згоди батьків.

Існувало багато регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На волинсько-Подільському порубіжні, наприклад, такі шлюби називалися «на совість» і укладалися, як правило з покритками (здівчатами, які мали позашлюбну дитину). Інший зміст таких шлюбів на Наддністрянщині: це захист прав дівчини, яку ошукав парубок, відмовившись від одруження.

Крім згаданих різновидів шлюбних звичаїв, існували шлюби «уводом» та «уходом». Шлюби уводом генетично близькі давнім шлюбам, але мають свої особливості. У ХYІІ – ХІХст. Вони, наприклад, передбачали викрадення дівчини, як правило, з її згоди. Про викрадення не знали лише батьки, які до речі, і не погоджувалися на шлюб своїх дітей. Отже, шлюби «уводом» у «чистому виді» були винятками.

Шлюби «уходом», навпаки, мали досить значне поширення, оскільки до них вдавалися ті, що не одержували згоди від батьків, а також бідняки, котрі були не в змозі влаштувати весілля та купити дарунки за шлюбним договором.

Розірвання шлюбу в документах ХYІ – ХYІІІ ст. називалося по-різному: у випадках «розвод», «розлучєніє», «розпуст», «ропущєніє (або визволеньє) з малженства», в інших – «розстаньє», а у міщан – «розлука». До введення церковної форми шлюбу розлучення здійснювалося після внесення відповідної суми старості через цивільний суд. Треба було лише повідомити старостський уряд про факт розлучення, заплативши при цьому мито. Така практика розірвання шлюбів не збігалася зі вказівками канонічних і державних законів. За Литовським статутом, розлучення повністю було віднесене до компетенції духовного суду. Світським, цивільним судам належало займатися тільки майновими справами подружжя після постанови духовного суду.

Траплялося, що розлучення здійснювалося не перед урядом, а просто у сімейному колі, у присутності родичів і знайомих, перед якими чоловік і жінка заявляли, що вони одностайно, за взаємною домовленістю і згодою дають один одному «розпуст з малженства».

Якщо у розлученої пари були діти, то вони розподілялися між батьком і матірю за їхньою домовленістю.

У кінці ХYІІІ – ХІХ ст. виробився цілий ряд перед весільних звичаїв. Так, по закінченню сватання дівчини, відбувалося вінчання, після якого молоді приїжджали у дім до батька нареченого на святковий обід, після чого наречений відвозив наречену до її батьків, де вона мешкала до весілля. А вже в день весілля він її привозив в дім своїх батьків, де вона залишалася назавжди. Від вінчання до весілля у молодят не було ніяких відносин. Якщо молодий помирав після вінчання, не справивши весілля, молода залишалася з назвою дівчини.

Влада батька над дітьми була майже необмеженою, за ним визнавалося навіть право продажу своєї дитини в хлопи. Але разом з тим серед українців досить міцно зберігся принцип не залишати батьків на самоті. Згідно із звичаєвим правом з батьками залишався один із синів: на Лівобережжі – молодший, на Правобережжі – старший. Дочки з батьками залишалися тоді, коли батьки не мали синів. Був досить розвинутим інститут опіки. За відсутності батька та матері малолітні діти аж до цивільного повноліття віддавалися в опіку ближчим родичам. Щодо питання усиновлення, то усиновлювати мали право як чоловік, так і жінка. Зазвичай при усиновленні укладалася угода в якій визначалося, що безпосередньо отримає у спадок усиновлений. Усиновлений, в свою чергу, брав на себе обов’язок доглядати до смерті усиновителів і поховати їх.

Самостійний статус за звичаєм мала вдова, яка користувалася повним правом розпоряджатися майном і дітьми, поки вони не вийдуть з під її влади. Опіка над дітьми призначалася тільки в разі якщо вдова вдруге вийде заміж. У цьому випадку вдова повинна була повернути дітям все майно їхнього батька

У кінці ХYІІІ – ХІХ ст. спостерігалася різниця у характері діяльності чоловіка та жінки і саме цим визначалася різниця в правах на результати праці. За традицією жінка мала право розпоряджатися більшою кількістю продуктів господарства, ніж чоловік. Родинний труд розподілився на жіноче діло, чоловіче діло та спільну працю.

Міжрегіональна академія управління персоналом

Читайте також:

1. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
2. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
3. Виникнення куртуазної літератури.
4. Джерела дитячої літератури.
5. Для підсилення ефекту доцільно заздалегідь підготуватися і надіслати тези доповіді і список виступаючих у дебатах.
6. Додати блоки в список
7. Історична вертикаль розвитку дитячої літератури.
8. Каталог літератури.
9. Контрольний список засобів інформації
10. Лекція № 2. Тема: ПРЕДМЕТ І СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
11. Літературна мова і мова художньої літератури.
12. Опрацювання лекції та додаткової методичної літератури.

Переглядів: 834