• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принцип практики. 4 страница

Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне'' від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.

2. Основні принципи пізнавального процесу.

Принцип (від лат. – рrіпсіріит) - початок, основа, підвалина або внутрішнє переконан­ня людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісний початок, найсуттєвішу основу певної концепції або теорії.

В основі сучасного філософського пізнання лежать такі фундаментальні принципи:

1. Принцип об'єктивності.

Теорія пізнання ґрунтується на визнанні того, що речі та явища, пізнаються як частини об'єктивної реальності, незалежної від людини та її свідомості. Отже, слід вивчати саму річ, що в своєму існуванні не залежить від свідомості людини.

2. Принцип конкретності.

Це означає, що істина завжди конкретна, абстракт­ної істини немає. Будь-яку істину ми повинні розгля­дати під кутом зору умов місця і часу. Одне і те саме положення в одних умовах є істинним, в інших — хибним. І навпаки, два положення, що суперечать одне одному, за відповідних умов можуть виявитися обидва істинними. Так, незаперечною об'єктивною істиною є факт, що в полі тяжіння Землі всі тіла падають в напрямку її центра. Але літають літаки, штучні супутники зовсім не в напрямку до центру. Постає питання: чи перестала істина закону тяжіння бути об'єктивною? Зовсім ні. Змінилися об'єктивні умови, змінилася і об'єктивна істина.

3. Принцип історизму.

Цей принцип випливає з попереднього, тобто з принципу конкретності. Це стосується, наприклад, становлення та розвитку Всесвіту, походження життя, виникнення людини тощо. Принцип історизму вимагає вивчення реальної історії в її конкретному розмаїтті, вияву історичних фактів і на цій основі мисленого відтворення історичного процесу, за якого розкривається логіка, закономірність розвитку цього процесу.

Проблема взаємозв'язку знання та практики, роль останньої в пізнавальному процесі має винятково важливе значення., тому що вона є джерелом і основою пізнання та виступає метою пізнання.

5. Принцип єдності діалектики і логіки.

У процесі пізнання обов'язковою умовою є застосування законів, категорій і принципів діалектики. Це буде органічно сприяти дотриманню логіки пізнання. Адже елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), які є відображенням всезагальних законів розвитку об'єктивного світу, є тим самим всезагальними формами мислення, регулятивами процесу пізнання.

6. Принцип всебічності розгляду.

У світі навколо нас кожний предмет становить єдність різних сторін, відносин. Він пов'язаний з іншими предметами, взаємодіє з ними. Правильне розуміння конкретного предмета можливе лише за умови, коли досліджується вся сукупність внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. Лише за такої умови можливе виділення головної, вирішаль­ної сторони чи сутності предмета або явища.

7. Принцип відображення.

Смисл його полягає в тому, що сутність процесу пізнання — це цілеспрямоване творче відображення реальної дійсності у свідомості людини. Причому відображення розуміється не як дзеркальне відобра­ження дійсності, а як з'ясування, передбачення на ос­нові існуючого, можливостей подальшого розвитку предметів, явищ та процесів.

3. Наукове пізнання.

Наука, безсумнівно, має величезне значення для життя сучасної людини. Головна її особливість — постійний її розвиток та спрямованість на отримання нового знання, яке передбачає можли­вість його використання, практичного застосування. Наука в її сучасному розумінні виникає поступово. Такі її основи, як суворий логічний стиль викладу, з'являються у Стародавній Греції (Евклід), а експеримент — в епоху Відродження.

Основні функції науки:

опис (фіксація даних спостережень та експериментів);

пояснення (розкриття внутрішнього механізму явища, що вивчається);

передбачення (логічний висновок із наявних даних про існування невідомих явищ).

Наукове пізнання спрямоване на отримання знань і складається із взаємодії таких компонентів:

пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосе­редньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах;

особливих методів та засобів пізнання; уже сформованих

логічних форм пізнання та мовнихзасобів (логіка походить від гр. logos – слово, вчення; тобто це вчення о законах мислення);

результатів пізнання, що виражаються у законах, теоріях та наукових гіпотезах;

цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично.

Таким чином, наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні зав­дання, що визначаються цілями пізнання.

Форми наукового пізнання:

Проблема –єдність двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.

Ідея –відображає зв’язки та закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображає дійсність такою, якою вона є, але і її можливий розвиток та тенденції.

Гіпотеза –спроба вирішення наукової проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена.

Теорія –система взаємопов’язаних понять, стверджень та доказів, що виконує всі функції наукового знання.

Концепція –спосіб розуміння, пояснення, або тлумачення основної ідеї теорії.

Факт –(від лат. factum- подія, пригода, чинність), поняття багатозначне і вживається в різних розуміннях: 1) безсумнівні істини (тобто твердження, висловлювання); 2) явища та події дійсності; 3) емпіричні данні отримані в ході експериментів і спостережень.

4. Методологія.

Отже, для отримання знань використовуються різні форми і методи.

Форма –це засіб організації наукового пізнання,а метод –це засіб пізнання.

Методологія – це засіб пізнання існуючої реальності (дійсності), що опирається на систему універсальних принципів та законів.

Основні методи наукового пізнання:

На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи.

Так, на емпіричному рівні використовуються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання.

На теоретичному рівні — аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи.

Методи емпіричного рівня пізнання:

1. Спостереження — це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.

Основні функції спостереження такі:

фіксація та реєстрація фактів;

попередня класифікація фактів, вже зафіксованих на основі певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;

порівнювання зафіксованих фактів.

Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де його результати залежать від світогляду спостерігача та ставлення до об'єкта

Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є основою для експерименту.

2. Експеримент — це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку.

На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об'єкт, експеримент — це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Значення експерименту полягає не лише в тому, що за його допомогою наука пояснює явища матеріального світу, а й у тому, що наука, спираючись на експеримент, безпосередньо оволодіває тими чи іншими досліджуваними явищами. Тому експеримент служить одним із головних засобів зв'язку науки з виробництвом. Адже він дає змогу здійснити перевірку правильності наукових висновків і відкриттів, нових закономірностей. Експеримент служить засобом дослідження і винаходу нових приладів, машин, матеріалів і процесів та необхідним етапом практичного випробування нових науково-технічних відкриттів.

Експеримент широко застосовується не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє важливу роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

дає можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді;

дає змогу досліджувати властивості об'єктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність;

важливою перевагою є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.

3. Опис — це зазначення ознак предмета або його явищ, як суттєвих, так і несуттєвих.

Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт.

4. Вимірювання — це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об'єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

5. Моделювання — це вивчення оригіналу об'єкта, з подальшим створенням та дослідженням його копії, яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується. Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який функціонує за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: орбіти космічних кораблів, демографічні процеси, інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, окремої людини.

Методи теоретичного рівня пізнання:

1. Аналіз — це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.

2. Синтез — це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.

Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє роз­членування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість ви­ділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різно­манітного, єдності різних визначень. Це завдання ви­конує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємо­пов'язані.

3. Абстрагування — це зосередження основної уваги на тому, що є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності.

4. Узагальнення — це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

5. Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією та органічно пов'язана з нею. У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою саме таких методів, як індукція і дедукція.

6. Дедукція — це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

7. Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

8. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

9. Логічний метод — це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

Історичний і логічний методи органічно поєднані. Завданням історичного дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням логічного дослідження є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого.

Питання для самоперевірки

Дайте визначення гносеології. Які питання вивчає гносеологія?

В чому полягає суть спору між гностицизмом та агностицизмом?

Визначте характерні риси структури пізнання.

Назвіть засоби вираження пізнання.

Які рівні пізнання Вам відомі?

Які основні принципи пізнавального процесу Ви знаєте?

Що таке наука? Які основні функції та форми наукового пізнання Ви знаєте?

РОЗДІЛ ІІІ

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

Тема 13: «ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА».

План заняття:

1. Предмет соціальної філософії.

2. Поняття суспільства у філософії.

3. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв’язок.

4. Поняття «культура». Культура і цивілізація.

5. Рушійні сили історичного розвитку суспільства.

1. Предмет соціальної філософії.

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але разом із філософією суспільство досліджує цілий комплекс наук, який отримав назву суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт — суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання.

Політична економія, наприклад, вивчає закони суспільно-виробничих, тобто економічних відносин людей на різних етапах історичного розвитку суспільства, її цікавлять насамперед умови і форми виробництва, розподілу та обміну матеріальних життєвих засобів у різних людських суспільствах.

Історія, як наука, спрямовує свій погляд у минуле, її цікавлять важливі події минулого, їх причини, сутність, специфіка та характер різних держав, життя видат­них осіб, державних та політичних діячів різних народів. Історика цікавлять окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку.

Соціологіядосліджує сучасність, її цікавить функціонування і розвиток взаємодії різних соціальних інститутів, людських індивідів та їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві, закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо.

Естетика, як наука, досліджує і вивчає закономірності розвитку мистецтва.

Мовознавствовивчає закони виникнення та розвитку мови і т. д.

Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин. Отже, кожна з названих дисциплін досліджує суспільство однобічно. На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін.

Соціальна філософіяпрагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.

Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін. Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв'язок і який характер цього зв'язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.

Поняття соціального в філософії:

Суспільне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується різними формами діяльності людини.

Соціум - особливий спосіб життя, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв’язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну пра­цю. Звідси, первинне значення поняття, "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця. Отже, предметом соціальної філософії є суспільство, а також закони функціонування та розвитку суспільства.

Таким чином, предметом соціальної філософії є суспільство, а також закони функціонування та розвитку суспільства.

Соціальна філософія розглядає такі інститути, як сім’я та її функції, виховання, культура, які заохочують діяльність людей, регулюють поведінку, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

2. Поняття суспільства у філософії.

Суспільство- це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

Суспільство є вищою формою руху матеріального світу, як соціальна реальність.

В античній філософії виникнення суспільства пояснювалось природною потребою людей в спільному проживанні і розглядалось як частина природи. В середні віки поняття суспільства зникає, замість нього з’являється поняття «держава», «країна», «народ». Суспільне життя мислилось як державне, а людина трактувалась як політична істота. Тільки в Нові часи сформувалась уява про суспільство, як самостійної сфери буття людини. До цього часу, філософські вчення розглядали лише антропологічні проблеми, або лише окремі сторони соціального буття: етичні, політичні, економічні та інші.

Тому, людський спосіб життя має історичний характер, а діяльність і спілкування – це необхідні умови соціального життя. Найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер, здатність розмірковувати над зовнішніми обставами і заглиблюватись у себе.

Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси:

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особли­вою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво та різні форми суспільних відно­син, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механіз­мом передачі інформації і способом її успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної ма­терії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси та свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціо­нуванні і розвиткові. Так, основними факторами жит­тєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний. При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесіє матеріально-вироб­нича або економічна сторона, тобто виробництво, роз­поділ, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Так, І.Ганді казала: "Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі").

Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспіль­ний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини.

Цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя".

Спосіб життя - це характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей у єдності з умовами життя суспільства. В центрі суспільства - людина. Людина - це суб’єкт, головна дійова особа суспільства.

3. Основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.

Соціум розглядається через систему різних підрозділів і сфер суспільного життя.

Сфера - це реальний процес людської життєдіяльності.

Основні сфери суспільного життя:

Економічна (матеріальна) - охоплює господарську діяльність суспільства та область створення матеріальних благ. Включає процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес, технологічну революцію.

Соціальна сфера –область виникнення та функціонування відносин між соціальними групами людей (національні, групові, міждержавні тощо).

Політична сфера - включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві та методи керування суспільством. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформи, еволюція, війна. В цій сфері функціонують соціальні інститути такі, як партія, держава, суспільні організації.

Духовна сфера - це область створення та освоєння духовних цінностей. Широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва суспільної свідомості, перетворення ії в індивідуальний духовний світ людини. Релігія є способом існування духовної сфери життя, заснованої на вірі в існуванні надприродних сил. Релігія, як і мораль, відноситься до самих ранніх форм духовного існування суспільства. Найпершими формами існування релігії були фетишизм (від фр. Fetiche – амулет, чаклунство) – шанування неживих предметів; тотемізм – шанування певних видів рослин або тварин; анімізм (від лат.anima – душа, дух) – віра в існування духів. На більш високому рівні розвитку суспільства виник політеїзм – преклоніння перед багатьма богами. В VІІ ст. до н.е. виникає монотеїстична релігія – заснована на принципі єдинобожжя іудаїзм, таким чином виникають три світові релігії: буддизм (VI-V ст. до н. е.), християнство (I ст. н.е.) та іслам (VII ст. н.е.).

Культурно-побутова сфера - охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого. Наука та мистецтво є способом існування культурно-побутової сфери життя, заснованої на раціональному пізнанні та образному сприйнятті існуючого світу.

Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані і тому розглядаються в єдності.

Діяльність є способом існування соціальної сфери життя і проявляється в усіх її сферах.

4. Поняття «культура». Культура і цивілізація.

Слово культура — одне із самих популярних у міркуваннях про вічні філософські проблеми. Існують сотні різних визначень культури й десятки підходів до її вивчення. У самому загальному змісті під культурою найчастіше розуміють досягнення науки й мистецтва, а також засвоєний у процесі виховання спосіб поводження.

Слово «культура» з'явилося в латинській мові (сиltиrа — оброблення, відхід) і спочатку відносилося до обробки землі. Римський оратор Цицерон уперше застосував слово культура в переносному значенні для характеристики людського мислення: «Філософія є культура розуму». Загальне визначення культури – це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності.

У наш час культуру вивчає цілий ряд наук: історія, археологія, етнографія, антропологія, релігієзнавство, соціологія, мистецтвознавство й т.д. Кожна із цих наук вибирає свій ракурс у вивченні культури, досліджує одну зі складові культури в цілому (наприклад, політологія вивчає політичну культуру, а соціологія — культуру соціальних відносин). На рубежі Х1Х-ХХ ст. виникла навіть спеціальна наука про культуру — культурологія,щопоставила перед собою завдання вивчення вже не окремих елементів культури, а культури як системи.

Філософія культури давно вже стала необхідною органічною складовою частиною філософського осмислення буття, миру й людини у світі.

В історії філософії культури можна виділити три головних етапи.

Перший етап, почався в античній філософії та тривав до XVIII в., був часом зародження знання про культуру. Ні в античності, ні в середні століття, ні в епоху Відродження, ні навіть в XVII в. культура як специфічне явище не ставала спеціально предметом вивчення.

Другим етапомстав етап перетворення культури в предмет самостійного філософського аналізу. Процес осмислення культури філософією здійснювався усередині традиційних філософських областей і проблем: у теорії пізнання, у філософії людини, у соціальній філософії, етиці й естетиці. Більшість мислителів XVII-XVIIIст. були переконані у величезних можливостях наукового знання.

Знання про культуру було настільки ж різноманітним, як і філософська думка в цілому: досить привести такі імена, як Гегель, Ніцше й Шпенглер на Заході, Данилевський, Розанов і Бердяєв у Росії, Г.Сковорода та Т.Шевченко на Україні.

На третьому етапіпрагнення до науковості досягає крайнього ступеня. Замість обговорення філософських проблем дослідники звертаються до аналізу конкретних феноменів культури (історичних, соціальних, етнічних). Поряд з філософією культури виникають дослідження культури в рамках спеціальних гуманітарних і соціальних наук. Відбувається становлення особливої науки - культурології.

Історія суспільства — це розвиток людської цивілізації, що проходила певні етапи і закономірні стадії соціального розвитку. Поняття "цивілізація" формувалося історично, а філософи в різні часи вкладали в нього різний зміст. Отже, слово «цивілізація» походить (від лат. civilis — цивільний, державний) і є одним з найбільше часто вживаних понять не тільки у філософії, але й у гуманітарних науках і в публіцистиці. Багатозначність поняття «цивілізація» порозумівається і його давниною.

Цивілізація – синонім культури, як приклад: «культурне життя – цивілізоване життя», «культурне суспільство - цивілізоване суспільство» та ін.

Цивілізація - певний ступінь суспільного розвитку, що характеризується наявністю міських поселень, держави й писемності.

Цивілізація - соціокультурний тип із властивою йому релігійною системою.

Вже у XVIII ст. це поняття міцно ввійшло в різні філософські теорії. Вперше це поняття стало широко використовуватися в епоху Просвітництва у Франції і розглядалося просвітителями як близьке за своїм змістом поняттям "духовна культура", "розум", "справедливість".

У подальшому поняття "цивілізація" уточнювалося, вводилися нові характеристики цивілізаційного процесу. Так, І.Кант розмежовував поняття «культури» і «цивілізації». Цивілізація, на його думку, є лише зовнішній "технічний тип культури".

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 1063