• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принцип практики. 3 страница

Вищим рівнем людської свідомості є самосвідомість.

3. Свідомість і мова.

Матеріальною формою існування свідомості є мова.

Мова – це система знаків, яка служить засобом людського спілкування й мислення.

Мова виконує дві функції:

пізнавальну

комунікативну.

Пізнавальна (гносеологічна) функція – пізнання й передача знань за допомогою мови.

Комунікативна функція – за допомогою мови ми спілкуємося й між людьми виникають певні взаємовідносини.

Мова може бути природною (створюється народом і має універсальний характер) або штучною(спеціально створюється людиною для різних наук: есперанто, креслення, математика, комп’ютерна мова).

Засобом вираження свідомості є мова,яка з’явилась через мислення, а отже є універсальним засобом спілкування та вираження своєї думки. Таким чином, мова та мислення взаємопов’язані і виникають майже одночасно.

Мова – наслідок свідомості.

Засобом вираження мови є знаки, букви та жести.

Знак — це замінник будь-якої речі або явища. Він завжди має матеріальну складову — носій (написане або озвучене слово, стан нейронів кори головного мозку) і значення, сенс — те, що він виражає, позначає.

Знаки — це не відображення предмета, а його ідеальне позначення, це не копія речі, а форма дії з нею. Бачити предмет — це не значить відображати його, як в дзеркалі. В процесі «бачення» основна роль належить головному моз­ку, який на підставі минулого життєвого досвіду як би обнишпорює предмет по складній траєкторії руху ока, що ніколи не буває нерухомим під час розгляду. Саме ця траєкторія відтворюється, коли ми знову зустрічаємо і впізнаємо, наприклад, людину по обличчю. Скажімо, кішка, у якої досить досконалі очі, як правило, не впізнає саму себе у дзеркалі і нічого не бачить на екрані телевізора. Свідо­мість виникає і функціонує у сліпоглухонімих людей тільки на підставі їх рухової діяльності. Але й у цьому випадку виникнення свідомості пов’язано з виникненням мови — системи знаків, що у них будується на підставі дотику, а у глухих — на підставі рухів рук.

Розвиток свідомості нерозривно пов’язаний з розвитком мови. Передусім (у архантропів) з’являються експресивно-вказівні частки (Ой! Ох!) і слова-дії, або вербоїди (На! Дай!), потім виникають слова-речення і, нарешті, членована мова зі слів і речень (у кроманьйонців). Вищезгадане виведено на основі даних розкопок з розвитку матеріальної культури, на основі зміни будови гортані й черепа предків людини.

Свідомість спрямована не на слова (якщо, звичайно, це не буде спеціальною метою, наприклад, філолога), а на їх зміст, на те, що вони позначають: речі, властивості, сенс. Мислення завжди змістовне, і в цьому його принципова якісна відмінність від формально-логічних операцій комп’ютерів, що можуть за багатьма параметрами перевищувати людину: наприклад, за швидкістю дії та обсягом пам’яті.

Так як свідомість нерозривно пов’язана з мозком, має фізіологічну основу, з одного боку, і соціальну природу, з іншого, то виникає проблема: що вважати головним в людині — природне, біологічне чи соціальне. Говорячи іншими словами, чи є людина більше біологічною істотою чи соціальною.

4. Свідомість та самосвідомість, свідоме, підсвідоме, несвідоме.

Свідомість виникає тільки в суспільстві і є, передусім, заміною діяльності, коли знаряддя і дії замінюються словами і знаками. Саме ця діяльність зі знаками і становить сутність логічного мислення як основи свідомості. Саме вона відрізняє свідомість людини від свідомості тварин. Людське мислен­ня має нерозривний зв’язок з реальністю і таким чином відрізняє свідомість від формалізованої діяльності комп’ютера.

Свідомість не тільки відображає світ, але і створює його, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини.

Свідомість, як вже зазначалось у темі «Буття», усвідомлює буття людини в світі. Ця здатність називається самосвідомістю.

Самосвідомість один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим усвідомлення себе як особистості. Самосвідомість виникає на певному етапі саморозвитку людини. Кожна людина в давні часи усвідомлювала себе як член даного суспільства. На наступному етапі формування самосвідомості людина починає ставиться до іншої людини, як до індивідуальності, і тоді починає й себе відносити до індивіда.

У свою чергу, у самосвідомості виділяють глибокий підсвідомий (самоповагу) і свідомий(самооцінку) рівні сприйняття.

Самоповага — це те, що людина почуває стосовно себе в глибині душі, у підсвідомості. Якщо у людини високий рівень самоповаги, то у спілкуванні вона неагресивна, психологічно стабільна, стримана і впевнена у собі. Самоповага й самооцінка обернено пропорційні одна одній.

У людини з важким характером низька самоповага і висока самооцінка. Вона вважає, що у неї немає ніяких недоліків, а тому у всіх конфліктах завжди винен хтось інший, але не вона.

Самооцінка — це те, що людина про себе думає. Зовнішньо воно виявляється через рівень домагань — місце, на яке претендує людина серед оточуючих. Самооцінка складається з оцінки своєї фізичної привабливості, моральних якостей, характеру, розуму, професійної кваліфікації, сексуальних якостей, уміння заробити гроші тощо. Вона також залежить від оцінки оточуючих.

Самооцінка дається на основі самосвідомості.

Поряд із свідомістю у внутрішньому світі людини існує рівень несвідомого. Вважають, що несвідоме – це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.

До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, стани неосудності, явища сомнаболізму, а також інстинкти та запорогові почуття.

Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елемен­ти несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, за­лежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості.

До структури несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуї­ція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автоматизмами розуміють складні дії люди­ни. Первинно утворюючись під контролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на дум­ку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чер­гу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідо­мого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог Зиґмунд Шломо Фрейд (1856-1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого в житті людини. Прагнув звести усі явища культури і соціального життя до первинних життєвих потягів, витоки яких лежать у несвідомому. І хоча вплив фрейдизму у світі досить великий, але для нього характерні постійні розколи і боротьбі напрямів.

Питання для самоперевірки

Розкажіть про погляди на свідомість в історії філософії.

Визначте сутність категорії «свідомість».

Перерахуйте основні елементи свідомості. Які функції виконує свідомість?

Охарактеризуйте структуру свідомості.

В чому полягає суть біологічних та суспільно-історичних передумов

виникнення свідомості?

Що таке суспільна свідомість? Які є основні форми суспільної свідомості.

Визначте взаємозв’язок між «свідомістю» та «мовою».

Визначте взаємозв’язок між категоріями «свідомість» та «душа», «свідоме» та

«несвідоме», «підсвідоме» та «свідоме».

Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

В чому полягала суть концепції особистості З.Фрейда?

Тема 11: «ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК»

План заняття:

1. Діалектика як вчення про розвиток.

2. Принципи та категорії діалектики.

3. Закони діалектики.

4. Антиподи діалектики.

1. Діалектика як вчення про розвиток.

Діалектика(від гр. dialektik — мистецтво вести бесіду, спір) — це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і сформований на цьому вченні універсальний метод мислення та діяльності.

Світ розвивається за особливими законами, які вивчає діалектика.

Таким чином, діалектика – це вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення.

Діалектика — це розуміння світу і спосіб мислення, за якого різні явища та предмети розглядаються в їх взаємозв'язку, у взаємодії протилежних сил та тен­денцій у процесі зміни і розвитку.

Розвиток розуміється, як закономірна якісна зміна, в процесі якої виникає нове, необхідне, здатне до саморуху. Джерелом саморуху є внутрішні суперечності, властиві явищам та предметам об'єктивної реальності.

Вважається, що першим у філософський лексикон термін «діалектика» ввів Сократ. Він вважав, що вміння вести спір призводить до вирішення проблем.

Історія філософії знає три основні форми діалектики:

Аналітична діалектика (Геракліт, Зенон).

Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель).

Матеріалістична діалектика (класики марксизму).

Матеріалістична діалектика є цілісною системою принципів, законів і категорій.

Діалектика є відображенням розвитку матерії, свідомості і пізнання.

Розвиток – це зміна або рух, що приводить до появи нового, здатного до саморуху та самовідтворення.

А отже,розвиток – це вища форма руху, що завершується появою нового.

Саморух ісаморозвиток – важливі моменти діалектики як теорії розвитку.

Що ж таке рух?

Рух – це будь-яка зміна, це внутрішньо пов’язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності того, що зникає, з тим, що з’являється.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв’язок, взаємодія, відношення. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв’язків.

Поняття зв’язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі.

2. Принципи та категорії діалектики.

Принцип (від лат. – рrіпсіріит) - початок, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; або навпаки, "у нього немає ніяких принципів", тобто немає волі, переконань тощо.

У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісний початок, найсуттєвішу основу певної концепції або теорії.

Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними початками є принципи загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, са­мозаперечення, форм переходу до нової якості.

У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалекти­ки і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усві­домлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи історизму, відображення, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Важливішим принципом є історизм, тобто розгляд предмета в його розвитку, саморухові, змінюваності. В об'єктивному світі відбуваються постійний розвиток, виникнення і знищення, взаємодії явищ. Щоб правильно відображати реальну дійсність, поняття та категорії як форми мислення, вони також мають бути гнучкими, рухливими, взаємопов'язаними.

Одним із основних принципів діалектики є всебічність розгляду. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли досліджена сукупність їх внут­рішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону. Діалектичному методу властиві й інші принципи: об'єктивність, конкретність, детермінізм, суперечливість тощо.

Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.

Категорії –це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в яких знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Є відображенням світу в поняттях, категоріях, концепціях та судженнях.

Субстаційні категорії діалектики дають уявлення про загальні поняття, які вживаються окремо, безвідносно до інших.

Співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв’язки між ними, як результат відображення зв’язків, що існують в об’єктивній дійсності.

3. Закони діалектики.

Як ми вже знаємо, принципи діалектики формуються на основі відпо­відних законів та категорій. Виникає питання, що ж таке закон?

Закон – це об’єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості.

Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накла­дає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

У філософії розрізняють:

закони розвитку;

закони функціонування суспільства.

Закони розвитку — це закони, які діють протягом усієї історії людства і характерні для соціальної форми руху матерії. До таких законів слід віднести закон про визначальну роль способу виробниц­тва у суспільному житті, про визначальну роль суспільного буття щодо суспільної свідомості тощо. Закони розвитку визначають зміну стану суспільної системи у часі. Це масштабні закони. До них також нале­жать основні закони діалектики, які виявляють свою дію і в суспільстві.

Закони функціонування— це закономірні об'єктивні зв'язки, які діють у даний момент часу, на даному етапі розвитку суспільства, на певній його стадії. Скажімо, закон вартості діє лише за умов існування товарного виробництва.

Закони розвитку і закони функціонуван­ня співвідносяться як загальне і особливе.

Можна виділити три групи законів філософії:

Окремі закони, що притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, фізики, хімії, біології).

Особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони марема-тики, кібернетики, закон збереження).

Універсальні закони – закони діалектики (світ розвивається за особливими законами, які вивчає діалектика – вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства й мислення).

Діалектика в свою чергу спирається також на три основні, універсальні закони. Вони називаються основними, універсальними законами діалек­тики, тому що:

-по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві та пізнанні;

-по-друге, розкривають гли­бинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Закон єдності і боротьби протилежностей. Цей за­кон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові — його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв'язок протилежностей.

Протилежності — такі сторони, моменти або предмети, які одночасно:

1) нерозривно пов'язані, одна передба­чає існування іншої (добро — зло, низ — верх);

2) взаємовиключають одна одну;

3) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одна в одну (позитивне і не­гативне, прогрес і регрес, матеріальне та ідеальне).

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Цей закон характеризує механізм розвитку, тоб­то як, яким чином відбувається розвиток. Його сут­ність полягає в тому, що поступове накопичення кількісних змін у певний момент неминуче призводить до докорінних якісних перетворень (стрибків), до набут­тя нової якості, яка, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на характер і темпи кількісних змін. Щоб з’ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок.

Наприклад, перетворення одних хімічних елементів у інші зале­жить від змін величини заряду ядра атома, перетворен­ня води в лід чи пару — від зміни температури.

Закон заперечення заперечення. Цей закон харак­теризує напрямок розвитку, його поступальність, циклічність та спадкоємність. Розвиток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але по­вторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль — як ланцюг циклів. Наприклад: зерно — рослина — нові зерна; теорія — практика — нова теорія.

4. Антиподи діалектики: софістика, метафізика.

Діалектичний метод протистоїть метафізичному методу як своєму антиподу.

Термін "метафізика"складається з двох частин, перша з яких означає:

1) "мета" (з грецької - між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо;

2) "фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. В сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика.

Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією фі­лософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень:

метафізика - вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і закони буття (існування світу);

метафізика - це синонім філософії;

метафізика в переносному розумінні (буденно­му) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

метафізика - це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

метафізика - це концепція розвитку, ме­тод пізнання, альтернативний діалектиці.

В значенні "антидіалектика"термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. У XVIII ст. він прийшов до висновку, що діалектика може бути використана як теорія розвитку, а протилежністю теорії розвитку (анти-) Гегель вважав метафізику.

Якщо діалектика всебічна, то суттєвою рисою метафізики є однобічність, абсолютизація однієї, будь-якої сторони живого процесу пізнання або будь-якого моменту, елемента пізнання чи діяльності.

Розвиток метафізика може розуміти так: а) як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; б) як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового; в) ігнорується протиріччя як джерело руху; г) заперечується взаємозв'язок речей, явищ чи процесів.

Метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності, наприклад, бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм та інше, тобто будь-які однобічні дії.

Різновидами антидіалектичного методу є софістика, еклектика та «негативна діалектика».Вони перекручуютьосновні положення діалектики — гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика ототожнюється ними з одним із її моментів — запереченням.

Софістика— це однобічний, суб'єктивно до­вільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шля­хом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. Так, відомий античний софізм: "Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги".

Еклектика— це поверхове, безпринципне, меха­нічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального.

«Негативна діалектика» - це абсолютизація критичного негативного аспекту діалектики. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення – критиці, відкиданні, знищенні тощо. «Негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики – як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

Питання для самоперевірки

Що таке діалектика? Які категорії діалектики та їхні особливості Ви знаєте?

Як трактується поняття розвитку руху в філософії? Що таке розвиток?

З’ясуйте сутність основних принципів, що характеризують діалектику як теорію розвитку?

Назвіть основні принципи діалектики.

Розкрийте поняття закону? Які групи законів визначено в філософії?

Які закони діалектики Вам відомі? Дайте визначення законам діалектики.

Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

Тема 12: «ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ».

План заняття:

1. Проблема пізнання у філософії. Поняття «гносеологія».

2. Основні принципи пізнавального процесу.

3. Наукове пізнання.

4. Методологія.

1. Проблема пізнання у філософії. Поняття «гносеологія».

Пізнання –це процес відображення людиною дійсності, отримання, переробка та використання отриманої інформації. Слово «пізнання» походить від гр. слова gnosis – «знання».

Пізнанням називають діяльність, спрямовану на отримання знань. Пізнання є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Навчання про пізнання та теорію пізнання отримало назву ГНОСЕОЛОГІЯ (від гр. gnosis – знання). Таким чином, Ви вже знаєте, що частина філософського знання присвячена проблемам пізнання світу отримала назву теорії пізнанняабогносеології.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функ­ціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним, у теорії пізнання є питання про відношення знання до світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, від­чуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. А отже, гносеологія займається пошуком відповідей на наступні запитання: «Наскільки пізнаваний світ?», «Як людина пізнає світ?», «Яким є відношення істини до омани?», «Як підтвердити вірність наших уявлень?», «Що може бути критерієм істинності знання?». Комплекс цих проблем займає друге по важливості місце після проблем онтології в структурі філософського знання.

Багато філософів висловлювали думку про те, що можливості пізнання обмежуються особливостями людини і його сприйняття. Те, що світ зовсім не такий, яким він сприймається людиною, було зрозуміле вже філософами стародавності. Ще одні труднощі були пов'язані з поясненням причини того або іншого відчуття.

Залежно від відповіді на питання про пізнання світу всі філософські напрямки можна розділити на два основних: гностицизм та агностицизм

ГНОСТИЦИЗМ - філософське вчення, яке затверджує, що світ пізнаваний. Гностики (від гр. gnosis - знання) — це філософи, що затверджують, що сівт пізнаваний вичерпно й безумовно. У сучасній літературі цей напрямок часто називається гносеологічним оптимізмом.

АГНОСТИЦИЗМ - філософське вчення про непізнаваність світу. Агностики (від гр. а - негативна приставка та gnosis - знання) — це філософи, що затверджують, що світ пізнаваний лише в обмежених межах. Агностицизм називають також гносеологічним песимізмом.

Таким чином, вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (І.Кант) або про власні відчуття (Д.Юм). Головною ознакою агностицизму є за­перечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Найбільше повно позиція філософського агностицизму була виражена у філософії Іммануїла Канта, що ввів спеціальні поняття для позначення предмета як він є сам по собі, назвавши його «річчю в собі», і того, як цей предмет представляється людині, - «явище». Так, наприклад, людина сприймає листя дерев у зеленому кольорі («явище»), у той час як насправді їй властиво лише відбивати промені тієї довжини, що при впливі на людське око дає відчуття зелені. Кант уважав, що людина пізнає тільки «явища», у той час як речі в собі непізнавані.

У структурі пізнання (з чого складається) виділяють суб'єкт, об'єкт і знання(результат).

Суб'єкт пізнання — той, хто пізнає. Це може бути окрема людина, група вчених (наукова школа), народ або ж все людство. Суб'єкт пізнання засвоює інформацію, обов'язково має свідомість (індивідуальну або колективну) і може цілеспрямовано діяти, тобто, бути суб'єктом діяльності і суб'єктом спілкування, і обов'язково взаємодіє з іншими людьми.

Об'єкт пізнання — те, що є метою пізнання, на що спрямоване пізнання. Це ніколи не може бути вся дійсність, а лише деякі виділені області, фрагменти. Вищезгадані сфери можуть бути тільки такими, з якими людство взаємодіє у процесі свого існування.

Знання — взаємодія суб'єкта й об'єкта пізнання з метою отримання результату (знання).

З такої структури пізнання виходить можливість аналізу взаємовідносин суб'єкта й об'єкта, суб'єкта і знання та об'єкта і знання.

Предмет пізнання відображається в системі образів.

Образ (сприйняття)— стан свідомості, який пов'язаний з предметом і виникає в процесі взаємодії з ним.

Існують два засоби такого відображення — чуттєве і раціональне пізнання.

Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак). Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття та уявлення.

Раціональне пізнання( формується за допомогою мислення) , а отже, це мислення, активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови і виникає у людини у формах суджень, висновків та припущень. Характерними рисами раціонального пізнання є: опосередкованість, абстрактність, сутність, узагальненість, брак наочності.

Таким чином, ми бачимо, що у пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний рівень знання (від гр. еmреігіа — досвід) — це знання, отримане безпосередньо з досвіду. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окре­мих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Теоретичний рівень знання, або раціоналістичний — це знання, отримані шляхом абстрактного мислення.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою.

Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості і сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 1688