Конспект лекцій 5 страница

У цей же час поширює свою експансію на українські землі Польща. Після тривалої боротьби у 1387 р. їй вдається остаточно захопити Галичину. Буковина з 1359 р. входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі, Закарпаття - у другій половині XIII ст. - до складу Угорщини. Таким чином, протягом XIII - ХМ ст. українські землі були розчленовані і увійшли до складу різних держав. Почалася нова - польсько-литовська доба в історії України.

У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об'єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (недалеко від Вільна) Ягайло й польські представники підписали акт про унію (союз), яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські та білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні сили об'єднувалися, казна князівства мала використовуватися на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його.

Проте внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишалася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала великому князю Вітовту (1392 -1430 рр.). Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання в своїх межах усієї Русі й Східної Європи). Виникла так звана «литовська альтернатива» розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але у битві на р. Ворскла у 1399 р. великий князь Литовський Вітовт зазнав поразки від татар, були вбиті десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі в м. Городелі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалося польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалася. Після смерті Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським Свидригайла (брата Ягайла), відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У 1430 - 1431 рр. польське військо захопило Кам'янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу Луцьк. Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд своїм привілеєм від 1432 р. зрівняв їх у правах із литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників - руських князів. Свидригайло змушений був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки Волинь.

Руські князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром Ягайловичем (1440 - 1492 рр.) були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені Київське та Волинське удільні князівства, і їм надано автономію. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. Але поступки з боку Литви були

тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд вже на початку 50-х рр. XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування. У 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підкорялися безпосередньо владі великого князя. Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського князівства стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського. Воно було жорстоко придушено, і після цього українське панство в Литві й Польщі вже відстоювало тільки свої станові й особисті інтереси.

У 1569 р. Польща і Литва підписують Люблінську унію, що було пов'язано з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни (1558 - 1583 рр.) з Московською державою. Литва, яка опинилася на межі воєнної катастрофи, змушена була об'єднатися з Польщею в єдину державу - Річ Посполиту (республіку), де встановлюють єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі), вводять єдину грошову систему, право (за польськими зразками), проводять спільну зовнішню політику. Католицтво оголошують державною релігією. Литва у новій федеративній державі зберігала свій державний статус: окреме законодавство, судову систему, центральний і територіальний уряди, військо та фінанси, але вимушена була погодитися з територіальними поступками на користь Польщі. У складі Литви залишилися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави, тому становище українців після унії різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що інтенсифікувало зв'язки між ними; прискорилася колонізація Подніпров'я. Політична й релігійна ситуація в Україні загострилася в зв'язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських і православних країнах зустріли вороже, населення

Польщі розділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального й релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад Різдво, Пасху) і змушували їх в ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.

Польща підтримала прагнення Ватикану покатоличити Україну. Навіть було передбачено перехідний період для обернення православних у католиків. Крім того, ряд православних єпископів прагнув зрівнятися в правах із привілейованим католицьким духовенством, а частина православних українських феодалів -зайняти "місце під сонцем" і у Речі Посполитій. В результаті у 1596 р. у Бресті було підписано церковну унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створювали уніатську (греко-католицьку). Уніати визнавали догмати (теорію) католицької церкви, своїм главою - папу римського, але обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов'янською мовою. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків, а уніатська шляхта діставала право обіймати державні посади.

Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися уніатам, ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об'єднання церков, а підкорення православ'я католицизму. Таким чином, для більшості населення висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій. Підписання унії призвело до загострення релігійної та національної боротьби. Проти неї виступили народні маси, частина знаті на чолі з київським воєводою князем Костянтином Острозьким (1527 - 1608 рр.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

Входження українських земель до складу Польської держави супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації українського селянства. Розвиток міст, ремесел і торгівлі збільшував попит на сільськогосподарську продукцію та сировину, тому феодали бажали розширити їх виробництво. Їм стало вигідніше не отримувати з селян натуральні податки, а виробляти продукцію у своєму маєтку -фільварку (від нім. - хутір, ферма). Це були багатогалузеві господарства, які ґрунтувались на підневільній праці селян (панщині). Для своїх фільварків феодалам потрібна була земля, тому вони

всіляко обмежували селянське землеволодіння, збільшували панщину, юридично зафіксовували кріпацтво. Аграрна реформа здійснювалася згідно з виданим у 1557 р. польським королем Сигізмундом II Августом «Уставом на волоки». Відповідно до неї всі землі перемірювалися і ділилися на однакові ділянки - волоки (21,3 га). Найкращі землі відводилися під фільварки, зведені в одну велику площу. Селянам віддавалися гірші, окраїнні землі. Система волоків підривала общину, оскільки земля тепер виділялася не на неї, а на окреме господарство - дим. Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено артикулами польського короля Генріха Валуа 1573 р. і III Литовським статутом 1588 р. Становище селянства погіршувалося ще й внаслідок здаванням панами своїх маєтків в оренду, найчастіше євреям-лихварям, які, прагнучи більших прибутків, посилювали експлуатацію селян.

Розвиток фільваркового господарства призвів до збільшення площі оброблюваних земель. Основною культурою залишалося жито, пшениця вирощувалася на продаж. У XV ст. відбулися суттєві зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі і почався її експорт, що стимулювало розвиток скотарства. Велике значення мав деревообробний промисел. Лісоматеріали теж у великій кількості експортувалися в Європу. При фільварках організовувались різноманітні промислові підприємства з перероблення сільськогосподарських продуктів і корисних копалин (млини, рудні, поташні, селітряні варниці - для виробництва пороху). У XV ст. зароджується ярмаркова торгівля, що було першою ознакою формування внутрішнього ринку. Ярмарки влаштовувались один-два рази на рік, тривали декілька днів. Важливим предметом торгівлі була сіль. Великою перешкодою для торгівлі являли собою феодальні відносини. Купці змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази.

Суспільно-політичне, правове і економічне становище різних верств феодалів на українських землях визначалося розмірами їх земельної власності. Свої земельні володіння феодали збільшували за рахунок захоплення земель общини, купівлі земельних маєтків, колонізації неосвоєної території та феодальних земельних пожалувань. Великі землевласники мали назву «магнати» (від лат. -вельможа, володар) і набули для себе широких політичних прав і привілей, які значно відрізняли їх від середніх і дрібних феодалів. Число магнатських родів не перевищувало 70. У XVI ст. цей стан був

закритим, увійти до нього навіть багатим було неможливо. Найзначнішими вважалися роди Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Радзівілів, Сапєг, Потоцьких, Конєцпольських.

Князеві В.К. Острозькому належало понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 1,4 млн га землі, і він був заможнішим від усіх інших вельмож і навіть самого короля Польщі. Я. Вишневецькому належало 230 тис. селян.

Магнати підлягали лише юрисдикції короля або великого князя Литовського, призначалися на вищі посади (гетьманів, воєвод і старост), які вони навіть передавали у спадок. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругвових». З магнатів складалася Рада великого князя («пани-Рада»), яка вирішувала найважливіші питання разом із князем. Після Люблінської унії її змінив Сейм. Він складався з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби. Король обирався сеймом, не міг передавати свій престол у спадок, оголошувати війну і мир і скликати посполите ополчення без згоди сенату, тобто його прерогативи обмежувалися. Сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої (воєвод, каштелянів). Найвпливовішою частиною Сейму була посольська ізба з 170 делегатів - послів від земської шляхти. Компетенція сейму була широкою: прийняття законів, запровадження нових податків, скликання посполитої ради. Усі питання на сеймі вирішувалися одностайно, діяв принцип «вільної заборони» - «ліберум вето».

До вищих службових осіб належали коронний маршалок, коронний канцлер, коронний та польний гетьмани. В адміністративному відношенні Річ Посполиту поділяли на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (в основному українські землі) й Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти на чолі з старостами. На початку XVII ст. Річ Посполита мала площу майже 1 млн км².

Нижче магнатів стояла шляхта - середні та дрібні феодали, які жили на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину постійного війська. Ще з XIV ст. в Україні почали вживати порох. У 1394 р. вперше у Львові з'явилися гармати, а пищалі (вид рушниці) вперше згадуються в 1471 р. Введення вогнепальної зброї змінило характер воєн, збільшило значення регулярного війська, ускладнило оборонну техніку. За військову службу король надавав шляхті різні привілеї (звільнення від податків, підпорядкованості місцевій адміністрації). Шляхта не була замкненою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі. Поступово шляхта утверджує за собою все більші права і привілеї. Вона звільнюється від суду королівських чиновників, сплати мита на

іноземні товари, отримує право вільної навігації по р. Вісла та Балтійському морю. Шляхтич міг обирати і бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний сейм. Винному в образі шляхтича міщанину чи селянину відрубували руку. Поступово сформувався своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича прирівнювалося до найсильнішої клятви і слугувало незаперечним доказом у суді. За порушення "шляхетського кодексу" (дезертирство, заняття торгівлею) шляхтич за вироком суду позбавлявся усіх привілеїв. На українських землях шляхта становила до 2,5%, а у Польщі - 8-10%.

Ще одну суспільну верству складало духівництво. До нього входили священики із сім'ями, церковний причет. Священик мав ділянку землі і різні натуральні данини від парафіян. Духовний сан вважався спадковим - після батька парафію отримував син. Після Брестської унії 1596 р. зростає роль церкви як національної організації. Митрополит та єпископи виконували роль політичних репрезентантів українського народу перед польським урядом, оскільки інакших він не мав. Церковні собори набували загальнонародного значення.

У цей час, залежно від характеру повинностей, селян поділяли на три категорії: 1) тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі зі власною худобою. Спочатку вони працювали 8-14 днів на рік, потім -100, а далі - 200 днів. Крім праці в полі, були різні податки і служби: повіз, шляхова, сторожова; 2) ремісники та службові селяни. Були цілі села колісників, ковалів, пекарів. Службовими селянами вважали конюхів, бортників та ін., які жили біля замків; 3) чиншові селяни, які платили чинш з власної землі продуктами. Панщина тривала від сходу до заходу сонця. Селянин втратив право переходу від одного до іншого поміщика.

Населення українських міст - міщани поділялися на три основні групи: 1) патриціат (найбагатші купці й промисловці); 2) бюргерство (цехові майстри й торгівці середньої заможності); 3) плебс (міські ремісники, дрібні торгівці). Найбільшими містами на початку XVII ст. були Львів (18 тис. жителів), Київ (15 тис. жителів), Біла Церква (10.7 тис. жителів).

Міське населення в середні віки поділяли за цеховою (професійною) ознакою, де привілейоване положення мало купецтво. Перші цехи з'являються ще в кінці XIV ст. Цех був самоуправною організацією з власним статутом на чолі з цехмістром. Панівне положення в цехах займали майстри, далі йшли підмайстри і учні. Після кількох років навчання підмайстер складав іспит, демонструючи зразок своєї роботи, і за згодою цеху міг бути атестований як майстер.

Але кількість майстрів була регламентована, що не давало можливості обдарованій молоді вибитися в майстри. Цехи мали свої свята, своїх заступників, ікони, прапори.

Самі міста знаходилися в різному правовому становищі залежно від того, на чиїй землі вони знаходилися - державній чи приватній. Відповідно сплачували податки і виконували повинності. Окремим містам (з 1339 р.) почали видавати грамоти на магдебурзьке право (за ім'ям німецького міста). Такі міста звільнялися від управління і суду королівських намісників і діставали право на самоуправління. За це вони вносили державі певну суму грошей, звільнялися від більшості натуральних повинностей. На чолі міського самоврядування стояли війт і бурмістри; лава з лавниками була судовою організацією, а рада з радниками - адміністраційною. Виконавчими особами були писар і шафарі. Ці органи контролювалися багатшою частиною населення: купцями, лихварями, майстрами. Самоуправління за магдебурзьким правом мали Львів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Житомир, Київ. Переваги в органах самоуправління мали представники неукраїнського населення й уніати.

У Великому князівстві Литовському склалися сприятливі умови для кодифікації законодавства, що знайшло своє відбиття в Судебнику великого князя Казимира (1468 р.) і Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.). Судебник великого князя Казимира регулював маєткові права, визначав покарання за порушення кордонів, наїзди, крадіжки. Дещо взято з «Руської Правди», але введена смертна кара. Литовські Статути утверджували і збільшували права шляхти, мали тенденцію до зрівняння її в правах із магнатами, значно обмежували права селян. Головну увагу приділяли правовому регулюванню феодальної земельної власності. Шляхетську земельну власність усіх видів вважали недоторканною. Кримінально-правові норми мали характер феодального привілею. Життя, здоров'я, майно, честь шляхти захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Найтяжчим злочином вважали посягання на життя і здоров'я короля та великого князя. Найтяжчим покаранням (на відміну від «Руської Правди») була смертна кара, яка передбачалася за державні злочини (заколот, здача замку і т. ін.), убивство. Розрізнялися проста смертна кара і кваліфікована (спалювання, четвертування). Були калічницькі покарання (відрубування руки), ув'язнення в башті.

Для шляхти застосовували особливий каральний захід: виволання (викрикування), пов'язаний з публічним оголошенням

вироку. Фактично це означало оголошення людини поза законом: вона втрачала шляхетство, майно, можливість жити на території держави. Існувала і складна система майнових покарань, яка включала в себе конфіскацію майна, головщину (штраф за убитого), відшкодування збитків.

Виникнення і розвиток українського козацтва. Адміністративно-правовий устрій Запорізької Січі

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там втікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи у них полонених і награбоване майно. З XIV ст. на терені України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін "козак" - тюркського походження, означав "вільна людина", "вояк", "степовий розбійник". Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватися, перш за все, про оборону. Як наслідок виникали укріплення, які називалися січчю (від слова "сікти" - рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Першою Січчю вважається невелика фортеця, заснована на острові Мала Хортиця козацьким ватажком, канівським і черкаським старостою князем Дмитром-Байдою Вишневецьким у 1556 р.

Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорізькою Січчю. Термін "Запорізька Січ" вживали також у розумінні "військово-політична організація козаків". Поряд із цим вживався термін "запорізький кош", який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір. Були певні умови прийняття в козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим, вміти говорити української мовою (козацькою), сповідати православну віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто нехтували, бо ж козаки приймали до своїх лав і кріпаків. Щодо останньої умови, то кандидат у козаки мав спочатку призвичаїтись до січових порядків, вивчити військові прийоми. Такі люди називалися молодиками, новаками, джурами. Запорізькі козаки були розподілені по 38 куренях, кількість яких була постійною. Часто при цьому він отримував якесь прізвисько, що свідчило про його характер, зовнішність або нагадувало про деякі обставини життя.

Склад запорізького козацтва був багатонаціональним, хоча переважали українці. Тут були представники 20 національностей: росіяни, білоруси, поляки, татари, угорці, євреї, іспанці, грузини,

вірмени. У відносинах між козаками цінувався «стаж» перебування на Січі, а не вік: перевагу мав той, хто став козаком раніше. Ті, що. прийшли пізніше, називали його «батьком», а він їх - «синами». Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося, кожен міг вийти з неї за власним бажанням. Тих, хто мав заслуги і значний стаж, називали «лицарство» або «товариство». Наприкінці XVI ст. запорожців нараховувалося 5 - 6 тис.

Господарство Запоріжжя мало здобичницький характер. Козаки багато в чому жили за рахунок походів, але займалися також мисливством, рибальством, навіть хліборобством, добували сіль і селітру, виступали посередниками в торгівлі з Кримом та Туреччиною, багато уваги приділяли розведенню коней. Весь склад Війська Запорізького ділили на старшину, молодиків і сіромах - рядових козаків і запорізьке поспільство, яке жило поза січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називалися ще городовими. Козацьку бідноту називали голотою, а багатих козаків -дуками. Перша писемна згадка про Запорізьку Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (1551 р.) польського історика Мартина Бєльського.

Запорізька Січ мала чітку військову організацію. На чолі всього війська стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим. Безпосередньо Січчю керував кошовий отаман, який обирався на один рік, але міг бути переобраним. Другою особою після нього був суддя, який у своїй діяльності керувався не писаним законом, якого зовсім не було у козаків, а переказами і традиціями. Серед кримінальних злочинів найтяжчим вважалося вбивство козаком свого товариша, непідкорення начальству, дезертирство, приведення на Січ жінок, пияцтво під час військового походу. Покарання залежали від тяжкості злочину. Практикувалися прив'язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками. Існували і смертна кара: закопування живим у землю (за вбивство свого товариша), забивання киями біля ганебного стовпа.

Всіма письмовими справами керував військовий писар, роль якого часто була значно більшою, ніж просте виконання канцелярських обов'язків. Він складав накази, писав дипломатичні листи, рахував прибутки і витрати, був основним радником гетьмана чи кошового отамана в справах політики, нерідко вирішуючи все на свій розсуд. Ознакою влади гетьмана була булава, кошового отамана - бунчук, судді - печатка, писаря - каламар (срібна чорнильниця), полковника - пернач. Це називалось клейнодами. Помічниками гетьмана у військових справах були осавули. Артилерією і обозом відав обозний. Після запорізької військової старшини йшли курінні

отамани, які командували окремими підрозділами. Значну роль у житті козацтва відігравали так звані "діди" - тобто колишні військові запорізькі старшини, які залишили свої посади за віком, хворобою чи були переобрані. Вони завдяки своєму досвіду мали суттєвий вплив на вирішення різних питань, були носіями звичаїв козаків, суворо стежили за їх виконанням.

До запорізької старшини належали також паланкові полковники, які стояли на чолі адміністративно-територіальних утворень Запорізької Січі - паланок. За військовою старшиною йшли військові служителі - довбиш, гармаш, товмач, кантаржий, шафар. Довбиш за допомогою литавр скликав козаків на раду, гармаш відав артилерією, товмач був перекладачем - мусив знати іноземні мови, кантаржий зберігав військові міри і терези, збирав податки на користь Війська з усіх завезених на Січ товарів. Подібну роботу виконували шафарі, але не в Січі, а на головних перевозах через річки. До військових служителів належали також булавничий, бунчужний і хорунжий. Крім січової старшини, обирали ще старшину для походів. Полки по 500 чоловік очолювали полковники, сотні - сотники. Козацький прапор був малинового кольору.

Вищою владою на Січі вважали загальну військову раду (коло), що відбувалася в певні дні обов'язково (наприклад, 1 січня кожного року для переобрання старшини), а також за бажанням козацького товариства.

Постійне заняття військовою справою шліфувало військову майстерність козаків. Основу війська складала піхота, посилена артилерією. Кіннота була менш численною. На озброєнні були мушкети, пістолі, шаблі, келепа (бойові молотки), лук і стріли. Запорожці використовували для військових операцій метод «рейдів», часто комбінованих із партизанськими діями малих загонів, мали добру розвідку. В битвах козаки віддавали перевагу атакам з флангів і з тилу. З цією метою вони розділяли все своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту - на обидва фланги. Запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми - лава, або розгорнутий стрій; батовий, або тришеренговий при обороні; триангула, тобто трикутник; атака колонами. Для оборони козаки використовували укріплений табір із возів з гарматами по кутах і валами. Для операцій на річках і морі Січ мала свій флот із чайок або байдаків (двадцять метрів у довжину, чотири в ширину, чотири-шість гармат, швидкість - 15 км/год). У поході брали участь від 50 до 300 таких чайок.

Запорізька Січ була форпостом українських земель у боротьбі з татарськими нападами. З 1450 до 1556 рр. орда 86 разів нападала на

Україну. У відповідь козаки самі завдавали дошкульних ударів. У 1510 р. кримський хан наказав навіть «замкнути» Дніпро залізним ланцюгом, але це не допомогло. Походи запорожців проти татар і турок очолювали козацькі ватажки Байда Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка. Ці походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були значною військово-політичною силою, тому польський уряд вирішив частину з них взяти на службу, щоб використовувати для воєнних цілей і тримати під контролем. У 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв на службу 300 козаків, їх прізвища заносили у спеціальні списки (реєстр), звідси їх назва - «реєстрові козаки». Їм установили певну платню, вони підкорялися лише своєму "старшому". У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва. Характерними рисами козацтва були відсутність кріпосництва, формальна рівність між козаками. Фактично Запорізька Січ була козацькою республікою. Запорізька Січ стала початковим етапом у формуванні української державності. Своєрідна за структурою військово-адміністративна влада мала можливість виконувати різноманітні внутрішні та зовнішні функції, властиві державному утворенню.

У кінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан в Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української державності.

На відміну від таборитів і граничар і навіть донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, запорізьке козацтво еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Козаки створили Запорізьку Січ, але водночас сама Запорізька Січ стала тим чинником, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію козацтва і долю України. Січ дала Україні і політиків, і воєначальників, які сприяли поступу своєї Вітчизни, зростанню її авторитету на міжнародній арені. Козацтво стало авангардом народу, народних повстань і рухів. Воно стало виконувати державотворчі функції. Саме козаки підхопили естафету державної традиції, яка тимчасово перервалася після ліквідації Галицько-Волинського і Київського князівств. Феномен цього явища полягає у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників народу. Українська державність збагатилася історичними формами, які істотно відрізнялися від основ феодального суспільства, що панували в інших країнах.

Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспільно-політичним феноменом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Конспект лекцій 2 страница	\|	Конспект лекцій 6 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.