• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Список обзорных лекций для Государственного экзамена 2 страница

3. Соціальну цінність людини можна пізнати в процесі дослідження взаємовідносин її з суспільством та державою. .3. найдавнішого часу і до сьогодні ця проблема постійно привертає увагу дослідників. Актуальність її підкреслюється місцем і роллю особистості в політичному житті суспільства, характеристикою її прав, свобод і обов’язків. Цікавий і повчальний матеріал про шляхи і форми пізнання проблеми взаємовідносин особи з державою та суспільством, виникнення та розвитку її прав, свобод та обов’язків дає нам історія. Важливими для дослідження є не тільки права людини, а й їх гарантії, розвиток демократії, законності, справедливості. Для сучасних політико-правових знань історія становлення і розвитку прав людини і гарантії їх здійснення були і залишаються сферою ідей і поглядів та теоретичних оцінок різних шкіл, напрямків, течій та Ідеологій.

Виникнення прав і свобод людини можна досліджувати з стародавніх часів. Структурно різні історичні етапи розуміння, покріплення та спроб забезпечення прав і свобод людини можна виокремлювати:

а) в міфологічних уявленнях про людину та її права;

б) в античний період розвитку суспільства;

в) в умовах середньовіччя;

г) в Новий час;

д) в XX столітті.

Міфологічні уявлення про людину, її місце і роль у суспільстві та державі ми можемо розглянути на прикладах народів Стародавнього Сходу, стародавніх єгиптян, індусів чи вавілонян, де бог є безпосереднім джерелом влади і сам здійснює правління на землі, виступає як панівна і законодавча особа в державах і суспільствах, що ним утворені.

За віруваннями стародавніх євреїв, їх бог Мойсей є єдиним верховним правителем, законодавцем і суддею над людьми і знаходиться у договірних взаємовідносинах з єврейським народом. Згідно з міфологією єврейського народу влада в єврейському суспільстві може здійснюватися людьми від імені бога або самим богом безпосередньо в разі різних нестандартних ситуацій. Цар Ізраїлю та Іудеї Соломон Мудрий (син царя Давида) вчив, що Бог дав синам людини можливості вирішувати всі питання, навіть вічність вклав їм у серця, все створив прекрасним у свій строк та не дав їм можливості пізнати до кінця справи, що створюються самим Богом.

За китайською міфологією, наприклад, походження і характер божої влади на землі здійснюється через персону верховного правителя Піднебесної, що уособлюється з владою імператора Китаю. Саме він є єдиним зв’язком земних жителів з вищими небесними силами. Всі державні органи і посадові особи були лише провідниками особистої влади імператора Китаю.

Спочатку на Стародавньому Сході, а потім і на Заході широко поширилися релігійно-міфологічні погляди «маат», «рта», «ріта», «дао», «діке» та інші, в яких ішлося про природньобожі порядки, про правду і справедливість. Наприклад, у стародавніх єгиптян ідеалом справедливості, правосуддя, свободи та недоторканості людини була богиня Маат. У стародавніх аріїв ці ідеї проголошувалися у священних гімнах Рігведе (скорочено «рта», «ріта»). Захисником слабких, бідних і знедолених давньошумерська і вавілонська міфологія називає бога Шамаша. Вважалося тяжким злочином порушення стежки Шамаша, а винних суворо карали.

Отже, у другому тисячолітті до нашої ери людина повністю залежала від природних і соціальних умов життя. Однак у літературних пам’ятках цього періоду вже висвітлюються ідеї пошуку справедливого ставлення до людини, рекомендації щодо виконання чинних законів, пропонуються рішення конкретних спірних питань.

Цікаві уявлення про людину, її можливості та місце в суспільстві можна виявити в державно-правовій ідеології Стародавньої Індії та Китаю.

У Стародавній Індії довгий час важливе місце в суспільстві займали брахмани (жерці). Ідеї брахманізму зустрічаються вже у другому тисячолітті до н. є. і були викладені у так званих Ведах, що означало ведення чи знання. Все давньоіндійське суспільство згідно з цим вченням поділялося на чотири варни (стани), до яких належали панівні верстви та підлеглі їм групи вільних людей. Раби у варни не входили. Найвищим станом панівних верств були брахмани. їх охоронцями були кшатрії (воїни). До двох підлеглих етанів належали вайші (селяни, ремісники, торговці) і шудри (слуги та деякі інші низи давньоіндійського суспільства).

Поступово в VI—IV ст. до н. є. відбувався відхід від ідеології брахманізму в бік світської раціоналізації поглядів і уявлень про суспільство та людину. З’являються різні документи і трактати про невідповідність ідеології брахманізму звичному стану речей, критикують саму думку про Бога як першоджерело законів, найвищу особистість та морального правителя світу.

Зокрема, з критикою брахманізму у своїх проповідях виступив принц Сідгартпга Гаупгама, прозваний Буддою (556— 470 pp. до н. е.). Він був сином царя індійського племені шакья. Щоб пізнати мудрість, він став пустельником (Шакья-Мупі) і сім років провів у мандрах. Критикував саму систему міри та принципи кастової нерівності людей у суспільстві. Відкидаючи думки про Бога як правителя світу та першоджерело законів, Будда вважав, що всі людські справи залежать від власних зусиль самих людей. Всі проповіді Будди пройняті Ідеями гуманізму, доброго відношення до людей, непротиставлення себе злу і насильству. Дхарми буддизм розглядає як природну закономірність, як природний закон, що править світом. У того, хто ввічливий і завжди поважає старших, виростає чотири дхарми: життя, красота, щастя, сила. Виникнувши як атеїстичне вчення, в подальшому буддизм був визнаний державною релігією багатьох країн Південно-Східної Азії.

Одним із засновників давньокитайської філософії був Кунцзи або Кун Фуцзи (551—479 pp. до н. е.), який став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуцій. Його ідеї викладені у чотирьох книгах: «Дасюс» — керівництво для чиновників; «Чжун-юн» — «Золота середина»; «Лунь-юй» — «Бесіди і висловлювання»; «Мен-цзи» — це книга конфуціанця Мен Цзи, який жив через століття після Конфуція.

Вчення Конфуція з питань взаємовідносин держави і особи було побудовано на нормах моралі. Він закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на категоріях добра. Слід прагнути до добра, тоді й народ буде добрим. Мораль благородної людини подібна до вітру, а мораль злої людини подібна до трави. Трава завжди нахиляється туди, куди дме вітер. У книзі «Лунь-юй» є моральна заповідь Конфуція: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї до тебе не ставитимуться вороже». Він виступав: а) проти поляризації між багатством і бідністю; б) за царство гармонії в суспільстві; в) за мир, проти фунтів і боротьби за владу, проти загарбницьких війн; г) проти керівництва суспільством за законами та застосування покарань; д) за здійснення керівництва народом шляхом ритуалу, етико-правових норм та принципів.

Не менш цікаві ідеї про .людину, її місце у всесвіті, можливості та обов’язки висвітлюються у філософських творах давньогрецьких та давньоримських учених. Справедливість, законність та моральність в античний період пов’язуються з утвердженням влади богів-олімпійців на чолі з Зевсом. У своїх загальновідомих поемах «Іліада» та «Одіссея» Гомер показав Зевса як заступника загальної справедливості. За порушення загальної справедливості винних неодмінно чекала божа кара.

До помірності та пошуків золотої середини у всіх справах і прагненнях людей, у їх відносинах між собою та з державою і суспільством закликають у своїх працях «сім грецьких мудреців»: Фалес із Мілета, Пітак із Мітілени, Періандр із Коринфу, Біант із Прієни, Клеобул із Лінда, Хілон із Ефор і Солон з Афін. Всі вони підкреслювали важливе значення законів для свободи і прав людини і, одержавши владу, багато зробили для практичного здійснення своїх ідеалів. Наприклад, давній мудрець Пітак з Мітілени (651—569 pp. до н. є.) вважав, що для пізнання суті людини необхідно наділити її владою. Знаменитий афінський державний діяч і законодавець Солон (638— 559 :рр.. до н. е.), один з реформаторів, був посередником між знаттю і афінським демосом, між боржниками і кредиторами, між багатими і бідними. Він вважав, що завдяки створеним ним новим законам (594 р.) народ дістав владу та права в тому обсязі, в якому їх потребував. Закон і владу закону він тлумачив як поєднання права і сили. Про свої закони Солон говорив: «Я владу дарував народові тією мірою, якою він потребував її».

У 486 р. до н. є. право людини на висловлення своєї думки та вимогу бути вислуханим одним з перших сформулював афінський полководець Фемістокл (525—460 pp. до н. е.). Саме він насмілився сказати Еврібіаду, командувачу об’єднаних сил Греції: «Бий, але вислухай».

Залежність людини, її свободи від соціального середовища та держави висвітлювали в філософських і політичних працях античні філософи, зокрема Платон. Його справжнє ім’я Арістокл, він- син Арістона і Перїктіони. Періктіона походила з сім’ї, що дала Афінам Солона. Арістокл одержав своє прізвисько Платон (platus — «повний», «широкоплечий») від свого вчителя Сократа за ширину грудей і лоба.

У своїх двох проектах ідеальної держави Платон обґрунтував нерівність людей. Перший проект держави він змальовує в діалозі «Держава», а другий — у діалозі «Закони». Визнаючи, що всі люди — браття, він поділяв їх на тих, хто може правити, їхніх помічників, ремісників і селян та рабів. На його думку, від держави найбільше залежать люди третього стану. Раби ж за Платоном не є суб’єктами політики. Платон допускав можливість переходу із одного в інший тільки для перших двох станів. Він застерігав, що держава загине, якщо її охоронятимуть представники третього стану. Його ідеальна держава — це справедливе правління кращих. Кращими він називав філософів і науковців. Представники третього стану не здатні здійснювати управління. Для другого стану Платон пропонує організувати побут та повсякденне проживання на засадах солідарності, рівності та колективізму. їм забороняється доторкатися до золота та срібла, мати сім’ю, власних жінок і дітей. Регламентувати побут та життя людей третього стану повинна державна влада.

Учнем і продовжувачем ідей Платона був античний філософ Арістотель (384—322 pp. до н. е.). Його батько був лейб-медиком македонського царя Амінти II. Арістотель грав у дитинстві з майбутнім царем Македонії Філіпом II, з 17 до 37 років вчився в Академії Платона та був наставником Олександра Македонського. Написав 28 книг, серед яких політико-правові питання висвітлювали «Політика», «Афінська політія», «Етика» та ін. Арістотель уперше ввів у науковий лексикон поняття «категорія». Справедливість він поділяв на таку, що зрівнює, і таку, що розподіляє. Критерієм справедливості, що зрівнює, він бачив арифметичну рівність, що застосовувалася в приватній сфері цивільно-правових угод. Принципом справедливості, що розподіляє, вважав геометричну рівність, що означало поділ соціальних благ пропорційно внеску члена політичного спілкування. Політична справедливість можлива лише між рівними людьми. Людина за Арістотелем — істота політична від природи, однак не всі люди досягай рівня політичного розвитку. Раби з його погляду — це люди з нерозвинутою політичною природою. Філософ розрізняє владу політичну і сімейну. Він ставив свободу людини в залежність від закону, маючи на увазі політичне право (природне та умовне). Об’єднання в межах політичного природного та умовного права свідчить про те, що Арістотель людей розглядає як політичних істот від природи. Але і в нього не всі люди мають однакові й рівні права. Всю повноту прав мають громадяни, тобто ті люди, що можуть брати участь у законодавчій і судовій владі. Раби, ремісники, «натовп матросів», торговці в Арістотеля позбавлені громадянських прав. Природне і людське Арістотель пояснював практичним прикладом: якщо б ми закопали в землю дерев’яне ложе і змогли зробити так, щоб воно проросло, то виросло б не ложе, а дерево. Приватну власність він вважав природним правом людини.

Погляди Арістотеля в багатьох питаннях поділяв і підтримував римський філософ Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н. е.). Освіту він здобув у Римі, служив в армії Луція Сули, навчався ораторському мистецтву в Афінах, Малій Азії і на острові Родос. В його багатій творчій біографії є цікаві розробки. Ціцерон сформулював принцип про те, що під дію закону повинні підпадати всі. Він обґрунтовував дуже важливе положення про те, що свобода громадянина — це його права, складова частина загального правопорядку, всієї державності. Але свобода у Ціцерона теж не є загальною для всіх людей. Розглядаючи рабовласницький тин держави, Ціцерон поділяє людей на вільних і рабів, що не може визнаватися як формальна рівність усіх людей перед законом.

Отже, в найдавніші часи і в античний період розвитку суспільства людина розглядалася як певна соціальна цінність, а її свобода та можливості здійснювати певну поведінку багато в чому залежали від природного і суспільного середовища.

Природно-правові доктрини періоду Середньовіччя представлені двома течіями: а) феодально-клерикальне природне право; б) буржуазно-раціональна концепція природного права, Природно-правова філософія буржуазного суспільства не порвала остаточно з теологічним минулим, не змогла піднятися над інтересами приватних власників, шукала пояснення невід’ємних природних прав у прихильності людини до суспільного життя.

Невизнання гідності всіх членів суспільства, нерівність прав людини характерні для державно-правової думки цього періоду як рабовласницького, так і феодального типу держав. Залежність пригнічених мас від феодалів, боротьбу між різними групами всередині пануючого класу можна охарактеризувати трьома основними етапами розвитку (феодалізму:

а) ранньофеодальний період;

б) період розвитку феодалізму, що характерно для централізованої станово-представницької монархії,

в) занепад феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин.

В умовах ранньофеодального періоду розвитку феодальних відносин існуючі класові протиріччя, як правило, не переростали у відкриті революційні виступи селян проти феодалів. Мали місце лише окремі бунти, що швидко придушувалися. Важливе місце щодо утримання в покорі селянських мас належало церкві.

Одним з представників католицької церкви на етані розвитку феодального типу держави був домініканський монах, вчений-богослов Фома Аквінський (Аквінат). Він вважав, що мета держави і права полягає в загальному добробуті, під яким розумів привілеї для багатих і осіб, що мали владу. Землероби, дрібні ремісники, торговці, на його думку, повинні були підкорятися вищому станові, правителям.

Як реакція на гноблення, приниження людської гідності, нерівність прав людини в епоху станово-представницької монархії виникають масові рухи протесту, що розглядалися правлячими колами в межах релігійної ідеології як єресь. Спочатку їх не було диференційовано за соціально-класовими ознаками. Та вже в XIV—XV ст. єресь було поділено на дві самостійні течії:

а) бюргерську (міську);

б) плебейсько-селянську.

Перша група єретиків в умовах станово-представницької монархії захищала інтереси багатих купців і банкірів, підприємців, власників майстерень, керівників цехових корпорацій, багатих ремісників та інших міських жителів, що об’єднувалися в різноманітні соціальні групи. Розвиток торгівлі, внутрішнього ринку вимагали наведення порядку, централізації управління, вільного пересування феодальними вотчинами. Бюргерство починає підтримувати сильну королівську владу. Одним з виразників цих ідей був Марсідій Падуанський. У своїх працях він обстоював сміливу на той час тезу про те, що джерелом всякої влади є народ. Під народом він звичайно розумів не все населення, а лише його кращу частину (військових, священиків, чиновників, купців, банкірів та інших багатих людей). Це означало, що основна маса народу була пригноблена і ні про яку свободу і рівність в правах, а тим більше недоторканність, не могло бути й мови.

Представники іншої течії (плебейсько-селянської) вимагали зрівняти дворян і селян, патриціїв і плебеїв, вищих і нижчих, відмінити податки, панщину, оброк, різні привілеї для багатих, зрівняти всіх в майнових правах, дати всім одинакові можливості.

Отже, уже в умовах середньовіччя в епоху станово-представницької монархії різні верстви населення по-різному ставили питання свободи і рівності прав людини. Багаті групи населення, що їх можна охарактеризувати як перших представників буржуазії, яка тільки народжувалася, ставили питання про зрівняння їх з феодалами і заможною знаттю, надання їм таких самих крав і свобод, як і представникам станово-представницької монархії. Бідні групи населення теж ставили багато таких вимог, що збігалися з вимогами бюргерства. Та, попри все це, у них були і власні інтереси, що не збігалися з інтересами буржуазії.

Проблеми прав людини, її свободи і недоторканності, взаємовідносин з державою займають важливе місце на етапі занепаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Головним надбанням цього періоду було те, що церква втратила свій диктаторський вплив. Духовна влада церкви поступово переходила до рук світської влади. В цей період активно зароджуються капіталістичні відносини. Початкове накопичення капіталу супроводжується жорстокою експлуатацією селянства і бідної частини населення міст. З’являється велика кількість людей, що позбавлені засобів виробництва. На арену класової боротьби виходять нові суспільні сили: буржуазія і пролетаріат. Починається епоха політичних і соціальних революцій, що розхитують феодальне суспільство. Буржуазія і пролетаріат, що їх феодали відносили до людей третього стану, часто брали участь у селянських антифеодальних рухах. Розвиток буржуазних економічних відносин вимагав централізації держави, а тому буржуазія в той час підтримувала процеси створення абсолютної монархії. Гуманістичне спрямування суспільного мислення цього періоду відомо під назвою ідеології Відродження. Нова епоха характеризувалася тим, що буржуазія прагнула створити світську централізовану державу, яка б не залежала від церкви. В цей же час з’являються перші теорії природного права, що в умовах занепаду феодального ладу мали прогресивний характер в аспекті свободи і недоторканності людини. Значне погіршення життя народу, селянські повстання і рухи бідноти в містах стимулювали появу теорій утопічного соціалізму.

Одним з видатних мислителів епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У своїх поглядах на права та свободи особи він відходить від середньовічних уявлень про залежність людини від Бога та обґрунтовує свою концепцію про те, що людина на половину залежить від своєї долі, а на половину від своєї активності, творчості, вміння подолати перешкоди, тобто від свого таланту. Макіавеллі розглядає розвиток держави шляхом зміни двох форм державного правління:

а) спочатку абсолютна влада монарха, завданням якої є об’єднання і перетворення феодальної роздробленості на централізовану державу;

б) наступний етап розвитку державності в нових умовах — республіка.

Для вирішення завдань першої форми державності, на думку Макіавеллі, монарх не повинен зважати на свої обіцянки. Він має хитрістю заплутати тих, хто вірить в його порядність. Завжди слід бути відважним, як лев, і хитрим, як лисиця. Монарх повинен діяти за принципом: «Мета виправдовує засоби».

Після того, як буде досягнуто централізації держави, усунуто абсолютний вплив церкви, що відповідало інтересам буржуазії та утверджувало нові капіталістичні виробничі відносини, Макіавеллі вважав за необхідне перейти до наступного ступеня державності, де державною формою правління повинна бути республіка. Тільки за умови існування цієї форми держави свобода і недоторканність людини набувають позитивного змісту: закріплюється в нормативно-правових актах формальна рівність, недоторканність економічної, політичної, соціальної, культурної та особистої свободи. Як ідеолог буржуазії, Макіавеллі закликав додержуватися недоторканності приватної власності. Він вважав, що людина скоріш може забути смерть батька, ніж втрату спадщини.

Отже, сутність і соціальне значення вчення Макіавеллі з питань утвердження свободи і недоторканності людини, закріплення і здійснення її прав дозволяє зробити певні висновки:

а) метою вчення Макіавеллі було утворення централізованої держави, усунення абсолютного впливу церкви на всі сфери життя людей, розвиток капіталістичного способу виробництва, що на той час було об’єктивно прогресивними теоріями і підтримувалося я боку буржуазії;

б) він один з перших почав розглядати державу не як сталу структуру, а як явище, що постійно розвивається і залежить під співвідношення різних сил з протилежними інтересами;

в) насилля він розглядав як необхідне зло, яке слід застосовувати на певному етапі розвитку державності для наступного досягнення спільного блага і попередження більшого зла;

г) виступаючи проти релігійних догматів, він заперечував абсолютну істину існуючих теорій і вчень служителів церкви і закликав людей звертатися до реальної дійсності, шукати пояснення соціальних явищ у повсякденному житті;

д) підкреслюючи залежність людини від своєї долі, він водночас давав зрозуміти, що вона завжди на боці того, у кого більше творчої активності, вміння подолати перешкоди. Доля завжди на боці того государя, в якого більша і сильніша армія. Повільність і нерішучість при вирішенні питання можуть занапастити будь-яку справу;

и) в його вченні є заклик до творчої діяльності, до визнання свободи особистості, змальовуються шляхи побудови нової державності, вчувається заклик до буржуазної революції.

Характеристика уявлень про права і свободи людина в умовах нового часу представлена різними течіями та школами, але головне, що їх об’єднує, — це початок буржуазних революцій.

Важливе значення у звільненні людини від церковних догматів офіційних доктрин римської католицької церкви, перебудові взаємовідносин церкви і держави, в подальшому утвердженні свободи і недоторканності людини відіграв антифеодальний рух під назвою Реформація, який був поширений у Німеччині. Учасники Реформації поділялися на два основні табори. Представники першого обстоювали помірні реформи, а другого — революційну перебудову світу на засадах соціальної справедливості. їх вимоги були сформульовані під час Селянської війни в Німеччині в двох основних документах: «12-ти статтях» та «Статейнім листі».

У період ранніх буржуазних революцій починає формуватися концепція природних прав людини. Так, поширюється думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними правами, що можуть бути протиставлені урядові, але мають ним охоронятися. З того часу й надалі права людини розглядають як елементарні передумови гідного людського існування.

Отже, в цей час дуже важливе значення для розвитку свободи і недоторканності людини мали вчення Греція, Спінози, Гоббса, Лока про природні права людини і громадянина. Вони стали ідейно-теоретичним фундаментом нового на той час капіталістичного ладу. І хоч буржуазні революції в Італії, Голландії, Англії, Франції і Німеччині готували різні соціальні групи, ідеологія природного права відображала інтереси всіх цих груп.

Так, Гуго Грацій — типовий представник голландської буржуазії, раціоналіст. Його ідеї природного права розвивалися в. працях Гоббса, Лока, Пуфендорфа, Віко, Джефферсона, Руссо і Канта.

У своїй книзі «Про право війни і миру» Гроцій показав перетворення феодально-клерикального природного права в буржуазно-раціональне природне право. Природне право характеризується як припис здорового глузду, який те чи інше діяння залежно від його відповідності чи невідповідності самій розумній природі визнає або морально невідповідним, або морально необхідним, а це означало, що таке діяння або заборонялося, або делегувалося самим Богом, який є творцем всієї природи.

Природне право настільки невід’ємне, що його не може змінити і сам Бог. Свої ідеї Гроцій черпав у працях Арістотеля і Ціцерона. Природне право, за Гроцієм, повинно відповідати будь-якій релігії. Голос бога тотожний голосові природи, а людина — частина цієї природи.

До міжнародного природного права Гроцій відносив: а) принцип свободи морів; б) свободу народу вести; підприємницьку діяльність з іншим народом; в) свободу чоловіка укладати шлюб з жінкою іншого народу; г) рівність бідних і багатих перед законом. Він обґрунтовує зверхність релігійної Влади над владою світською. Гроцій намагався пояснювати світ з нього-самого та обґрунтував ідею співіснування людини з людиною і народу з народом: Він виступив як ініціатор виділення природного права з права церковного, формування природного права і відмежування його від позитивного права. Ці висновки слугували появі теорії буржуазного природного права. До її головних положень відносять такі твердження, що їх, разом з тим, опрацьовував і Гроцій:

1. Якщо хтось бажає з метою власної вигоди використати послуги іншого, повинен у відповідь потурбуватися про те, щоб потреби цього іншого були задоволені.

2. Основа природного права — власність. Теорію власності особливо інтенсивно розробляли Лок і Пуфендорф, вона значно вплинула на розвиток цивільного права в Центральній Європі.

3. Легітимність влади асоціюється не з конституційною монархією, а з демократичною республікою.

4. Концепція юридичної рівності найбільше відповідає потребам ринкових відносин і переростає у буржуазну : законність.

5. З просвітницької концепції можна вивести принципи миру і мирного існування між народами на підставі міжнародного права.

6. Звільнення права від моралі та релігії було причиною звільнення буржуазії від феодально-абсолютистської державної влади.

7. Слід заборонити застосування тортур при допитах і запровадити дотримання основних вимог правосуддя.

Гроцій обстоював висновок про те, що між клерикально-природною і буржуазно-раціональною концепціями природного права існує наступництво, однак він стверджував, що водночас буржуазно-раціональна концепція природного права має свої особливості, що зводяться до таких положень:

1. Раціональне право і формальне право не співпадають, бо перше виводиться з об’єктивних законів природи, а друге — з суб’єктивного погляду законодавця.

2. Не існує однозначних для всіх типів держави і права принципів природного права.

Ще одним видатним творцем природного права був співвітчизник Гроція Бенедикт Спіноза (1632—1677). Як філософ-матеріаліст Сніноза під природним правом розумів необхідність, відповідно до якої існує і діє вся природа і кожна її окрема частина. Природне право він ототожнює зі здатністю будь-якої частини природи до самозбереження. Людина також є частиною природи, а тому, як і всі інші, прагне до самозбереження. Спіноза обґрунтовував тезу про те, що кожна людина захищає чужий інтерес лише настільки, наскільки вона думає, що робить це заради свого блага. Отже, свободу людини Спіноза розглядає як підпорядкування своїх дій і поведінки пізнаній необхідності. На думку філософа, лише той вільний, хто живе, керуючись своїм розумом. Але, говорячи про індивідуальну свободу, мислитель зазначає, що люди повинні об’єднуватися і діяти спільно, прагнучи поєднати індивідуальну і спільну волю.

Обґрунтовуючи владу та її могутність у державі, Спіноза протиставляє їй невідчуджувані природні права людини. Влада не може ігнорувати те, що безпосередньо виходить з законів людської природи.

Отже, правові погляди Спінози, який виводив державно-правові принципи організації суспільства з самого існування людської природи, були прогресивними. Ідея обмеження владних структур людськими законами і природним правом людини залишається актуальною і сьогодні в умовах формування правової держави і громадянського суспільства в незалежних державах, які були суб’єктами колишнього СРСР. Прогресивні ідеї Спінози були відповідним внеском у подальший розвиток поглядів на цінність людської особистості, на її правове положення в суспільстві, права, свободи і обов’язки людини та її недоторканність, що обґрунтовувалися в епоху Просвітництва, В період буржуазних революцій.

Видатним англійським мислителем періоду англійських буржуазних революцій, який вніс в теорію права своє бачення свободи особистості, невідчуження її природних прав, був Томас Гоббс (1588—1679). Він вважав, що на початку всі люди були з однаковими фізичними і розумовими здібностями, мали право на все, що їх оточувало. Однак людський страх, егоїзм, жадоба, заздрість, інші антисоціальні мотиви обумовили фатальну необхідність війни всіх проти всіх, дію антилюдського принципу: «Людина людині вовк». Цей період розвитку Людства, на думку Гоббса, характеризується його природним стеном. Гоббс визнає, що цим лише не закінчуються всі негативні якості соціального життя. Він, як і Спіноза, вважає, що людиніпритаманний інстинкт самозбереження, що спонукає Процеси подолання природного стану, виживання одного індивіди за рахунок іншого.

Гоббс розрізняє кілька природних законів: а) необхідність людей прагнути до миру, додержуватися його; б) готовність кожної людини відмовитися від своїх прав у тій частині, в якій це необхідно для збереження миру і самозахисту; в) необхідність людей виконувати в повному обсязі укладені ними угоди, бо в іншому випадку вони не матимуть значення. Ці закони, як вважав Томас Гоббс, не обов’язкові до виконання і примусити їх виконувати може тільки спеціально утворена сила.

Гоббс розрізній право і закон (обов’язок). Якщо право для нього означає свободу робити будь-що, то закон (громадянський) забезпечується відповідною примусової силою і обов’язковий до виконання. Таку силу Гоббс вбачає в державі, яку утворюють люди шляхом взаємної домовленості між собою. Але Гоббс не залишає права за народом на можливість змінити одної» разу вибрану форму правління, що була затверджена суспільним договором. Він обґрунтовує необмежену владу суверена, який сам видає закони, організує їх виконання і розглядає спори між людьми. Суверен має необмежену владу на своїх підданих, які стають такими після вручення суверену влади. Тільки держава може гарантувати своїм підданим свободу. Під свободою Гоббс розуміє право робити все, що не заборонено громадянським законом.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
3. А. В. Дудник 1 страница
4. А. В. Дудник 10 страница
5. А. В. Дудник 11 страница
6. А. В. Дудник 12 страница
7. А. В. Дудник 2 страница
8. А. В. Дудник 3 страница
9. А. В. Дудник 4 страница
10. А. В. Дудник 5 страница
11. А. В. Дудник 6 страница
12. А. В. Дудник 7 страница

Переглядів: 721