Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Музична культура.

В) Живопис. Мистецтво гравюри.

Розповідь вчителя, що супроводжується демонстрацією слайдів на мультимедійній дошці, студенти самостійно складають таблицю «Види мистецтва живопису в Україні XVII — XVIII ст».

Види мистецтва живопису в Україні XVII — XVIII ст
Іконопис Портретний живопис Народна картина

Іконопис

 

 

Ікони українського бароко сповнені святкового, піднесеного настрою, яскравих кольорів, барвистих квіткових візерунків. Богоматір завжди малювали у пишному одязі з привітним, ласкавим обличчям.

Культ Божої Матері як покровительки українського народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів до сьогодні. В Україні церкви, присвячені Покрові, почали з'являтися ще у XV ст. Свято Покрови Пресвятої Богородиці було й залишається для українців днем виявлення великої любові та вдячності до Діви Марії, радісного звеличення її безперервного заступництва. Українські князі, козаки й гетьмани радо обирали Пречисту Діву Марію своєю покровителькою. Наші славні запорожці мали на Січі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці.Із цією святинею пов'язано багато їхніх перемог, тому це свято й стало символом козацької слави. Саме на Покрови козаки обирали нового отамана, адже вірили, що це свято охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею. Щасливо повернувшись із походу, поспішали до неї зі щирою подякою. У часи всенародного лихоліття її свята ікона знаходилася у кожній українській хаті.Після зруйнування Запорізької Січі козаки, які пішли за Дунай, узяли із собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Вони настільки вірили в силу Покрови і настільки щиро й урочисто відзначали свято, що впродовж століть в Україні воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву — козацька Покрова.

Від тих часів збереглося багато безіменних іконописних шедеврів. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу саме Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі позолоченого різьбленого рослинного орнаменту. Образів Покрови збереглося чимало. У нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Наприклад, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Ще на одному образі з-поміж козаків, які просять захисту в Богородиці, зображено останнього кошового Петра Калнишевського.

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями простежувалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби.

 

Портретний живопис

Портрет лубенського полковника Григорія Гамалії, невідомий художник, кін. XVII ст.

 

Перехідне місце між іконописом і світським портретним живописом посідали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.Художникам іноді навіть замовляли картини, що зображували селян.Популярним за тих часів був ктиторський портрет — зображення меценатів храму. У вівтарній частині Успенського Собору Києво-Печерської Лаври було зображено 85 історичних осіб (серед них — портрети князів Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, гетьманів Б. Хмельницького й І. Мазепи). Улюбленим персонажем портретистів II половини XVII — XVIII ст. був уславлений гетьман Б. Хмельницький. Важливе місце у розвитку національного художнього мистецтва посідали мистецька школа при Києво-Печерській Лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком був Харківський колегіумі, що фактично були справжньою академією мистецтва.

Особливою і цікавою сторінкою українського мистецтва є портретний живопис. У ньому дуже своєрідно переплелися традиційні техніки іконопису, вплив народної творчості й новітні досягнення європейської живописної культури. Усе це, поєднавшись, знайшло своє відображення у єдності високої мистецької вартості й національної неповторності. Саме в портретному живописі XVIII ст. помітними стають тенденції переходу до цілком світського живопису.Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

У XVIII ст. з'являється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, до Академії мистецтв. Україна дала Російській імперії цілу низку талантів. Найвідоміші митці Росії того часу — українці: художники Д. Левицький (із Києва) і В. Боровиковський (із Миргорода). Загальною тенденцією розвитку образотворчого мистецтва в Україні з II половини X V I I ст. стає відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, представників козацької старшини.

 

Народна картина

В Україні XVII—XVIII ст. багато живописних творів створювалися народними майстрами. Образи для цих творів було взято з усної народної творчості. Серед найпопулярніших образів — так званий Козак Мамай (козак-бандурист). Козаків писали олійними фарбами на полотні, стінах, кахлях, скринях, вважаючи символічне зображення козака оберегом. У народній картині козак виступає не лише як бандурист, а як людина, що над усе цінує волю.

«Козак Мамай» був утіленням вольових віковічних прагнень українців господарювати у власній хаті. Тюркською мовою «мамай» означає «ніхто, ніяк, без імені, порожнеча». Тюрки вірили, що за душу людини борються добро і зло. І знаходять цю людину за ім'ям. Якщо ж людина не має імені, злим силам вона не підвладна. Ідеалізований воїн-символ засвідчував собою миролюбність і глибинність духовного світу українців і силу духу й волі, змогу відстояти свою батьківщину.

Малювали козака Мамая завжди з кобзою-бандурою (символом співучої української душі), конем (символом волі народу) та сидячи під дубом (символом могутності). Часто на малюнках можна побачити зображення списа з прапорцем, козацького штофа й чарки. Це були речі, пов'язані зі смертю козака: спис ставили на місці поховання, штоф і чарку клали в могилу — вони нагадували про скороминущість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю. Такі народні картини малювали на полотні, на стінах будівель, віконцях, кахлях, скринях, посуді, вуликах і навіть на дверях яскравими, соковитими фарбами, часто з написом: « козак Мамай, мене не займай». Це свідчило про доброту, незалежність та веселу вдачу господарів. Картини із зображенням Мамая, що збереглися донині, відлежувалися подалі від людського ока. їх не показували широкому загалу. Перша виставка цих картин відбулася у 1929 р.

Існує кілька варіантів сюжету картини «Козак Мамай». Придивимося до спільного в сюжеті картини, що дещо варіюється в різних списках. Козак Мамай — із кобзою, він статичний. Поруч без діла лежить зброя — рушниця, шабля, пістолі; далі — його вірний супутник кінь, який низько схилив голову. Динаміки немає, вона вже у минулому. Зачароване грою козачої кобзи рослинне і тваринне царство неначе застигло в очікуванні невідворотної небезпеки, що насувалася на стомлену своїм стихійним самоствердженням степову вольницю

 

1 2 3

До першої групи належать найпростіші за композицією картини із зображенням козака, який самотньо сидить на землі. Ані коня, ані дерева — характерних прикмет пізніших варіантів картини — тут немає. В одному випадку козак грає на бандурі, у другому — сидить, стиснувши пальці. Серед нових композиційних елементів на полотнах другої групи слід акцентувати увагу насамперед на дереві та коневі, збільшенні кількості речей козака, а отже, й символічності кожної із цих речей. У третьому варіанті основним елементом композиції залишається традиційна постать козака, який грає на бандурі. Позаду нього — гайдамаки, які карають панів, уніатських попів, орендарів. Поряд із цим іноді зображували й суто побутові сцени: гайдамаки варять куліш, п'ють горілку тощо.

Розповідь викладача.

У середині X V I ст. в Україні почало відновлюватися занепале книгодрукування. Під опікою церкви та князів книгодрукування швидко поширювалося всією Україною.Друкарні почали працювати у багатьох містах та при монастирях: друкарня львівського братства, дві друкарні — Федорова та Гедеона Балабана у Крилосі й Стрятині, друкарні в Острозі, Дермані, Почаєві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і особливо — друкарня Києво-Печерської Лаври, що розгорнула широку видавничу

справу, а разом із тим сприяла розвитку мистецтва гравюри. Розквіт мистецтва української гравюри припадає на XVII — XVIII ст.

Робота з історичним словником. Студенти занотовують визначення поняття:

«Гравюра»- 1) друкований відбиток на папері (або на схожому матеріалі) з пластини («дошки»), на якій вирізьблено малюнок; 2) вид мистецтва графіки, що містить багатообразні способи ручної обробки «дощок» і друкування з них відбитків.

Розповідь викладача, що супроводжується показом слайдів на мультимедійній дошці.

……..

І.Мігура гравюра на честь гетьмана І.Мазепи …………… Л.Тарасевич сторінка Печерського патерика

Розвиток книгодрукування зумовив розвиток мистецтва гравюри. Гравюрами прикрашали релігійні видання. Пишним оздобленням відзначалися видання Лаврської друкарні. Значний внесок у цю справу зробив відомий гравер Ілля. Уражає не лише його висока майстерність, але й працездатність: понад 500 гравюр, які й донині цінуються не лише як мистецькі твори, але й як документи епохи. На багатьох із них зображено життя, побут і пам'ятки Печерського монастиря. Над оформленням книг для Лаврської друкарні працювали також Федір і Макарій (на жаль, прізвища невідомі), Л. Тарасевич, Д. Галяховський. Поряд із канонічними зображеннями вони вводили побутові сцени, портрети сучасників. Чільне місце в оздобленні лаврських видань посідають орнаментика, зразки народного мистецтва. При Лаврській друкарні працювала школа, що готувала друкарів, граверів, майстрів книги, які поширювали це високе мистецтво всією Україною. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб... гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного». Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. У Києво-Печерській друкарні працювали видатні художники і гравери — Н. Зубрицький, О. Тарасевич, Л. Тарасевич, І. Щирський.

А)Думи та історичні пісні. Мистецтво кобзарів і лірників. Церковний спів.

Розповідь викладача під час якої студенти самостійно складають таблицю «Народна творчість в Україні в XVII — XVIII ст.»

Народна творчість в Україні в XVII — XVIII ст.
  Назва Характеристика
Думи Історичні пісні
Тематика    
Герої    
Особливості    
Виконавці    
Народна творчість в Україні в XVII — XVIII ст.
  Назва Характеристика
Мистецтво кобзарів і лірників
Особливості    
Значення    
Видатні особистості    

У XV — X V I ст. історичні думи та пісні стають одним і з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних і величальних пісень, у яких зазвичай прославляли князів, воєнні походи та інші історичні події.

За змістом історичні пісні є яскравим виявом світогляду волелюбного українського народу. У них уславлюються героїчні подвиги кращих його синів, їх патріотизм, беззавітне служіння батьківщині, боротьба з ворогами — загарбниками і гнобителями («Про Данила Нечая», «Про Байду», «Про Івана Сірка», «Про Максима Залізняка»). Славу співає український народ таким борцям проти поміщиків і соціальної несправедливості, як Устим Кармалюк та Олекса Довбуш. У пісні «Про Бондарівну» постає чудовий образ гордої, сповненої почуття людської гідності дівчини, яка дає таку зневажливу відповідь «вельможному» панові (імовірно, магнатові Миколі , 1712—1782), який залицявся до неї. Для багатьох історичних пісень характерними є елементи гострої сатири, звернені проти зовнішніх і внутрішніх ворогів вітчизни і народу.

Дума — найвизначніша частина українського народного епосу. До її особливостей належать реалістичність, історизм, поєднання героїки та трагедійності.Самі виконавці називали їх піснями про старовину, козацькими притчами, запорізькими псалмами, лицарськими піснями та ін. У думах значну увагу приділено боротьбі з турецькими й польськими поневолювачами. До «татарського» циклу належать думи: «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та ін. У «польському» циклі центральне місце посідають події Народно-визвольної війни середини XVII ст., значну увагу приділено народним героям — таким, як Д. Нечай, М. Кривоніс, Б. Хмельницький. Згодом з'явилися нові цикли дум — про шведчину, Січ та її руйнування, канальські роботи, гайдамаччину, панщину й волю. Українська дума має яскраві формальні особливості. Дума — це віршований твір, що виконується (зазвичай соло) речитативом, що інколи переходить у більш співучий мелодичний малюнок, під акомпанемент кобзи або бандури.Творцями й виконавцями історичних пісень, дум, псалмів, кантів уважають кобзарів. Вони грали на кобзах чи бандурах, що стали символом національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі й чистоти моральних помислів народу. Головна риса дум — імпровізація. Кобзар запам'ятовує не текст слово в слово, а сюжетну лінію, яку висловлює під час свого співу. На початку думи може бути невеликий вступ, побудований на вигукових словах. Із метою максимальної драматизації кобзарі й лірники вдавалися до звукоімітацій — скриків, зойків, інколи справжнього плачу; вони щиро переживали зміст дум, драматичні долі героїв. Провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, безмежна любов до батьківщини, що виявляється, насамперед, у опорі загарбникам і поневолювачам. Риса ця помітна в думах більш раннього періоду, що відбивають боротьбу з турками й татарами. Такими є думи про козака Голоту, про Івана Удовиченка (Коновченка). Думи цього ряду часто закінчуються загибеллю героя. Є й думи, що присвячені смерті козака чи козаків, знеможених від ран («Про Хведора Безрідного», «Про смерть братів на Самарці» та ін.). Характерними є кінцівки деяких дум, у яких герой або герої гинуть.

Тут не можна не помітити ознак світлого оптимізму, властивого народній творчості навіть у тих творах, де описуються сумні й трагічні події...Особливим піднесенням патріотичного почуття і національної самосвідомості позначені думи й пісні періоду визвольної війни середини XVII ст., думи та пісні, присвячені Богданові Хмельницькому та його соратникам Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Максимові Кривоносу. Величчю народного торжеств; пройнята, наприклад, чудова маршова пісня того часу «Гей, не дивуйте, добрі люди». Глибоким проникненням у суть історичних подій відзначаються думі про Хмельницького та Барабаша.

Кобзарство — самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості .Його вивчення допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків. Дослідження свідчать, що серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці тощо. Та найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза — «дружина вірная», чи «подорожняя», як її називали кобзарі.

Виконуючи бойові завдання, козаки почасти залишалися на самоті, пильно чатуючи на ворогів. Тоді лише кобза розраджувала тугу, звеселяла засмученого.Кобзарство розкривало перед народом світ на засадах духовності та краси, проповідувало вустами своїх національних бардів найвищі людські цінності: вірність Богові й батьківщині, повагу до старших, вірність побратимству, порядність, чистоту людських взаємин. Народні думи значно вплинули на розвиток художньої літератури та образотворчого мистецтва. Кобзарі були патріотами. Вони не залишалися осторонь від епохальних подій в Україні, брали активну участь у народно-визвольному русі. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарів по містах і селах закликати народ до боротьби з ворогами.

Після повстання українського народу 1768 р., відомого під назвою «Коліївщина», польська шляхта вчинила розправу над повстанцями у містечку Кодні (Житомирщина). Із Коденської судової книги відомо, що трьом кобзарям, учасникам гайдамацького повстання — Прокопу Скрязі, Василю Варченку і Миколі Соковому — відтяли голови за те, що вони «гайдамакам на бандурі грали».

Кобзарі й лірники різнилися своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо,— досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра — теж струнний інструмент, має клавіші й особливе коліщатко, що крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи здебільшого виконували кобзарі, а для репертуару лірників характернішими є вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов'язувалась певною мірою з інструментами, оскільки «багата строєм» бандура придатніша для виконання світських пісень, ніж «тягуча ліра». Утім, думи співали й лірники, хоча й рідше, аніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася регіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство —• переважно на Лівобережжі.Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах.Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах; їх запрошували на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів.

Співали кобзарі та лірники думи, псалми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них уміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні. Кобзарі й лірники зазвичай мали сім'ї й домашнє господарство. Інколи заміж за сліпих музикантів виходили такі самі сліпі дівчата, проте зазвичай їхні дружини не мали фізичних вад. Майже кожен лірник або кобзар, крім хати і двору, мав декілька десятин землі, де господарювала його родина. Наймали й робітників, оскільки це дозволяв лірницько-кобзарський заробіток. Сам «дід», крім допомоги в домашньому господарстві, зазвичай володів якимось додатковим ремеслом. Відомо, зокрема, що сліпі музиканти часто виготовляли ліри й бандури — для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритників та іншої упряжі. Були й такі, які бондарювали, кравцювали тощо.

Кобзарі та лірники — уособлення національного характеру, джерело духовності сучасників та прийдешніх поколінь. їхній внутрішній світ характеризується широтою інтересів, багатством та глибиною емоцій і потреб, здатністю перейматися долею інших людей і долею всього народу, багатством уяви, винятковою волею. І водночас їм притаманні непримиренність у ставленні до зла і неправди, почуття власної честі та гідності, масштабність осмислення історичних подій, тонкий ліризм. Кобзарі були людьми виняткової моральної чистоти і громадянської гідності, тому не дивно, що саме вони змогли поєднати в слові, музиці та співі особисте і з такою силою висловити співчуття усім покривдженим і приниженим.

Б) Церковний спів. Партесний та хоровий концерт.

Розповідь викладача.

Український церковний спів має давню історію. Протягом тисячоліття було вироблено оригінальні церковні розспіви, у яких відбилася співуча душа українського народу У мистецтві церковного співу в Україні постійно відбувалися творчі процеси, завдяки яким давні мелодії змінювалися, набуваючи сучасних рис і живлячись від джерел народної пісенності.

Ранні форми багатоголосся в церковному хоровому співі виникли ще до XVI ст. Важливого значення в реформі церковного співу набула підготовка досвідчених регентів і співаків із метою підвищення художнього рівня релігійної служби. Основними центрами музичної освіти і зокрема церковного співу були братські школи. Серед найвідоміших — братські школи у Львові. Луцьку та перша українська академія — Острозька.

Визначним центром музичної освіти був Києво-Могилянський колегіум, що виник на основі братської школи й з 1701 року став академією. Музика посідала важливе місце в навчальному процесі колегіуму як одна з «семи вільних наук», а хор Києво-Могилянської академії досяг високого мистецького рівня співу як «перлина серед усіх хорів того часу».

Наприкінці XVIII ст. в академії відкрилися класи «нотного ірмолойного співу» та інструментальної музики, що поставило навчання музики, підготовку музикантів-регентів, кваліфікованих півчих, композиторів і теоретиків на ще більш професійну основу.Вихованцями академії, а згодом і її викладачами були такі відомі діячі хорового мистецтва, як Йосип Мохов, Василь Лобовський, Іван Нестерович. Їхня діяльність сприяла здійсненню реформи церковного співу та впровадженню нової системи нотації, відомої під назвою «Київські знамена». Підготовка регенті, учителів співу, композиторів у Києво-Могилянській академії відіграла важливу роль у розвитку хорової культури, становленні музичного професіоналізму в Україні, а сформовані в академії традиції музичного виховання простежуються й у наш час.

Українському музичному мистецтву доби бароко притаманні багатоголосий спів і такі жанри, як хоровий концерт, псалом, кант, романс. Широко застосовувався у той час партесний (від латинського paries – голоси) спів. Співаки, які виконували партесні твори, називалися партесниками.

Основним жанром української професійної музики XVII — першої половини XVIII ст. був партесний концерт. Як вам уже відомо, слово «концерт» походить від латинського, що означає «змагатися».

Робота з історичним словником. Студенти занотовують визначення поняття:

«партесний спів» - різновид багатоголосного (найчастіше чотириголосого) хорового виконання а сареllа за окремими партіями (голосами).

«партесний концерт» - одночастинний, багатоголосий хоровий твір віртуозного характеру.

Розповідь викладача.

Отже, саме в партесному концерті епізоди, виконувані ансамблем солістів, протиставляються епізодам, які виконує хор.

В Україні партесний концерт з'явився наприкінці XVI ст., поступово формувався як жанр, досяг кульмінації свого розвитку та занепав у другій половині XVIII ст. Серед найвидатніших композиторів — авторів концертів — Симеон Пекалицький, Іван Колядчин, Микола Дилецький,

Тексти для творів партесного стилю запозичувалися в літургії, використовувалися також і світські тексти. За характером музики та образним змістом партесні концерти умовно можна поділити на урочисті й лірико-драматичні (скорботні).

Партесні концерти виконували чоловічі голоси — чоловіки й хлопчики, темброва палітра концертів була досить багатою. Партесні концерти писали не тільки на духовні, а й на світські сюжети, отже хорова музика відбивала життя народу.

Хоровий концерт — феномен музичної культури України, важливою жанровою ознакою якого було органічне поєднання новітніх досягнень композиторської техніки з глибинними національними рисами традиційного українського хорового співу.

У творчості найвидатніших вітчизняних композиторів того часу —: М. Березовеького, А. Веделя і Д. Бортнянського - хоровий концерт досяг вершини свого розвитку. У їхніх творах втілено прогресивні художні ідеали того часу, в них у досить специфічній формі звучить протест людини проти насильства, зла, несправедливості. Ці композитори зуміли поєднати досягнення вітчизняної й західноєвропейської музичної культури і сказати своє оригінальне слово в мистецтві.

 

Макси́м Созо́нтович Березо́вський

(1745— 1777 рр.)

Максим Березовський. В Історію вітчизняної музики М. Березовський — композитор, диригент, співак — увійшов передусім як засновник циклічного хорового: концерту. Він створив новий тип класичного хорового концерту, який поєднує італійську вишукану майстерність з візантійською поміркованістю та суто українською сердечною мелодійністю, щедрою красою й духовністю. Хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости» є одним із кращих творів світової духовної музики. Це великий циклічний концерт, який написано для чотириголосого хору з використанням поліфонічних форм, зокрема фуги. До творчої спадщини М. Березовського належать опера «Демофонт», духовні концерти. сонати для клавесина, соната для скрипки.Максим Березовський — творець нового стилю багато частинного духовного концерту, що поєднав традиції українського хорового мистецтва, зокрема партесного співу, і західноєвропейського класицизму.

 

Арте́м Лук'янович Ве́дель (Ве́дельський)

(1767—1808 рр.)

Артемій Ведель. Музика А. Веделя — композитора, хорового диригента, співака — глибоко національна, емоційно насичена, яскраво образна. Він втілив у музиці нові вимоги часу, своєрідно розвинув традиції хорового співу і партесних концертів.

Творча спадщина А. Веделя збереглася не повністю. Нам відомі 31 хоровий концерт, серед них — «Доколе, Господи…», окремі твори для хору, зокрема «Херувимська», 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери». 2 літургії Іоанна Златоустого, «Всеношна» та один світський кант.

У своїй творчості композитор широко використовував народнопісенний матеріалі мелодичні звороти, ладово-гармонійні особливості, мелодику і гармонію пісень-романсів тощо. У музичній мові Веделя помітними є такі риси, зокрема певні мелодичні звороти, які згодом будуть характерні для творчості композиторів-романтиків. Хорова творчість Артемія Веделя — безцінне надбання української музичної культури.

 

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський

(1751 —1825 рр.)

Дмитро Бортнянський – відомий український співак, композитор і диригент.

Майже весь життєвий шлях Д. Бортнянського був пов’язаний із музичною освітою. Корені його творчості сягають глибин давньої української хорової традиції.

Музичив спадщина Бортнянського величей на. Вій створив 6 опер на італійські лібрето, понад 100 хорових творів, літургійні співи та багато іншого. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною музичного мистецтва доби бароко.

У своїй творчості Дмитро Бортнянський спирався на традиції української духовної музики, хорового літургійного співу українських православних церков. Твори композитора сповнені інтонаціями народних пісень, церковних кантів, мелодіями багатоголосного українського церковного співу та кобзарського мистецтва. Усе це, поєднане із західноєвропейськими традиціями, зокрема італійськими, витворило неповторний стиль творів Бортнянського, інтерес до яких не згасає і а наш час.

В)Збірка «Сад божественних пісень» Г.Сковороди.

Викладач використовує образну розповідь для розкриття творчості Г.С.Сковороди та значення збірки «Сад божественних пісень». Розповідь супроводжується демонстрацією слайдів на мультимедійній дошці.

Григо́рій Са́вич Сковорода́

(1722— 1794 рр.)

Григорій Сковорода (1722—1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світською та духовною владою, з 1770-х рр. був мандрівним філософом. У його філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму, стверджується зміст людського існування — подвиг самопізнання. Г. Сковорода був обдарованим музикантом, грав на багатьох інструментах. Із музичної спадщини митця збереглися канти «Пастирі милі» та «Ангели, знижайтеся».

Збірка «Сад божественних пісень». У цій збірці відбилися життєві події та роздуми автора. Увага зосереджена на думці. що людина повинна бути вільною, щоб реалізувати свої можливості. Автор наголошує, що свобода — це вищий дар і благо для людини.

За жанром «Сад божественних пісень» можна віднести до духовної лірики. Збірка містить 30 пісень та заключний вірш під назвою «Мелодія». Ліричний герой збірки перебував у пошуках правди, добра і щастя. В основі кожної пісні — «зерно» зі Святого Письма. Кожна з пісень звірки мала виконуватися на мелодію, складену автором. Основу збірки становлять сатиричні алегоричні пісні соціальної спрямованості. До них належить і найвідоміша, 10-та пісня-кант «Всякому городу нрав й права», в якій Сковорода виділив усіх тих, хто заслуговує на осуд.

Його мелодії дійшли до нашого часу в різноманітних усних версіях бандуристіві лірників як «сковородинські пісні». Чимало творів філософа-просвітителя, яким притаманні прості мелодичні звороти, поступово стали народними, тобто фольклоризувалися (наприклад: «Ой ти, птичко жовтобоко», «Стоїть явір надводою», «Про правду і кривду»). Сатиричний кант «Всякому городу нрав і права» використали у своїй творчості І. Котляревський і М. Лисенко («Наталка-Полтавка»).

 


Читайте також:

  1. Віденська музична школа
  2. Г. Культура.
  3. Іваницький А. Українська народна музична творчість, С.80.
  4. Композитори – романтики. Бетховен і українська музична культура.
  5. Людвіг ван Бетховен і українська музична
  6. Масова та елітарна культура.
  7. МУЗИЧНА І ТЕАТРАЛЬНА КУЛЬТУРА ГРЕЦЬКИХ М1СТ-КОЛОНІЙ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
  8. Музична культура XX ст.
  9. Музична культура античних міст Північного Причорномор’я
  10. Музична культура античних міст Північного Причорномор’я.
  11. Музична культура і театральне мистецтво культури українського бароко
  12. Музична культура і театральне мистецтво.




Переглядів: 771

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Образотворче мистецтво. | Театральна культура.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.