• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 3 страница

Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл і містечок Черкаського повіту Київської губернії. За неповними даними, в Україні від 1795 до 1825 року відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.

Вони всі були приречені на поразку через незначну кількість учасників, неорганізованість, стихійність, локальність дій та ін.

У 1829 році розпочалося повстання у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців.

В 1830-1831 рр. у зв‘язку з польським повстанням відбулись виступи селян на Київщині.

1832-1833 рр. - селянські заворушення на Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині були викликані голодом.

Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. “Київська козаччина” стала наймасовішим селянським рухом першої половини 19 ст. Він охопив понад 400 сіл, 180 тис. осіб.

У 1856 році розгортається новий масовий рух - “Похід у Таврію за волею” селян Катеринославщини та Херсонщини. В ньому взяли участь 75 тис. осіб.

Головним центром селянського руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.

Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849-1854 рр. – 104.

У 19 ст. починає зароджуватись в Україні організована політична опозиція проти російського самодержавства. Свідченням тому є виникнення в українських землях масонських лож, членами їх були ліберальна еліта. Перша масонська організація на Україні виникла в 1742 році у селі Вишнівці на Волині. Широкому розповсюдженню масонства на Україні посприяли Велика Французька революція, поширення ідей просвітництва та європейського стилю життя, війна 1812 року тощо.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. масонські “майстерні” існували в Києві, Львові, Одесі, Житомирі, Харкові, Полтаві, Дубно та інших містах.

В 1817 р. у Харкові з‘являється майстерня “Вмираючий сфінкс”, у 1818 р. в Одесі починає діяти “Понт Евксінський”, у Києві – “З‘єднання слов‘ян”, у Полтаві – “Любов до істини”.

Царський уряд 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Хоча це рішення не припинило діяльність масонського руху. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. Він не став консолідуючим центром.

Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації: 1816р. – “Союз порятунку” (Петербург), 1818р. – “Союз благоденства” (Москва). Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, підготовка військового перевороту. Київ був центром зустрічей “Союзу благоденства”. В 1821 р. “Союз благоденства”, в результаті боротьби між поміркованими та радикальними членами, саморозпускається.

Члени Тульчинської управи “Союз благоденства” на своєму засіданні в березні 1821р. вирішили утворити нову таємну організацію – “Південне товариство”. Її лідером став П. Пестель, а до її складу ввійшли В. Волконський, О. Борятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі восени 1822 р. у Петербурзі виникло “Північне товариство” на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ “Конституція”. Програмний документ “Південного товариства” – “Руська правда”.

“Південне товариство” було радикальнішим за своєю програмою: кріпосне право скасовувалось. Встановлювалась республіка з однопалатним парламентом. Зберігалась приватна власність на землю, але половина її вважалась громадською. Всі громадяни отримували особисту свободу та право рівності перед законом. Загальне виборче право для чоловіків (з 20 р.). “Південне товариство” мало три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам’янецьку) і налічувало у своїх лавах 101 особу.

У 1823 р. в Новограді – Волинському було створено третє таємне товариство під назвою “Товариство об’єднаних Слов’ян”. Його очолили брати А. і П. Борисови та Ю.Люблінський. До цього товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків і нараховувало воно близько 60 осіб. Активними членами були І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Тютчев та ін. Основними програмними документами були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Книга об’єднаних слов’ян”. В них пропагувалась ідея боротьби за визволення. Члени товариства відзначались своїм демократизмом. Їх мета: встановити федерацію всіх слов’янських республік від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. У 1825 р. товариство увійшло до складу “Південного товариства”.

Декабристи були обмежені у поглядах на національні проблеми Російської імперії. Їх діяльність не мала українського національного характеру.

Вирішення українського питання декабристи бачили по-різному. Так, Муравйов передбачав створити на території України дві автономії: Українську (столиця Харків) і Чорноморську (столиця Київ). Пестель стояв на позиціях єдиної і неподільної централізованої держави з можливим встановленням диктатури. Брати Борисови мріяли про федерацію слов’янських республік.

Невдача петербурзького повстання (1(14) грудня 1825 р.) примусила керівництво декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові.13 грудня було заарештовано Пестеля, керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку. Помилкою повстанців було те, що вони не пішли відразу на Київ, а вичікували 3 дні, шукаючи спільників, і не знайшли їх. Повсталі захопили м. Васильків, але потім були розгромлені регулярними частинами біля селища Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту.

Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.

Повстання декабристів мало, однак, велике значення для подальшого руху, пробудження наступних поколінь українців для боротьби проти національного гніту і кріпосництва.

Повстання декабристів знаменувало собою початок відкритої збройної боротьби в Україні проти російського царизму. Т.Шевченко високо оцінив подвиг декабристів в Україні.

У листопаді 1830 р. українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.

Отже, суспільний рух в першій половині 19 ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення.

2. Західноукраїнські землі в першій половині 19 ст. Л.Кобилиця.

Наприкінці 18 ст. після трьох поділів Польщі, відповідно до геополітичних інтересів великих держав, під владою Австро –Угорської імперії опинились Східна Галичина, Північні Буковина і Закарпаття – західноукраїнські землі, які займали територію 70 тис. км кв., де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край “Королівство Галіції і Лодомерії” (Володимирії) з центром у Львові.

Королівство ділилось на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (до 1777 р.), пізніше їх кількість зменшено до 19.

1780 – 1786 рр.. – запроваджено новий адміністративний поділ – створено 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. З 1867 р. закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який тримався до 1918 р., 50 (на початку 20 ст.).

Буковина з центром у Чернівцях з 1787 р. по 1849 р. на правах окремого 19 округу входили до складу Галичини, а з 1849 р. по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Округами керували австрійські чиновники – окружні старости. В містах були створені магістрати на чолі з бургомістром та радниками, їх призначав уряд. Закарпаття входило до складу Піжонського (Братиславського) намісництва, становлячи його 4 комітети (жупи).

В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. – президент крайового управління. На місцях адміністративні і судово-поліцейські функції виконували дідичі, або призначувані старостами мандат ори (до 1866 р.), а пізніше – громадські уряди. Органами крайового самоуправління були Становий Сейм (1775 – 1845), у Галичині, й Крайові Сейми в Галичині і Буковині (1861-1914).

Чисельність українців на західноукраїнських землях: у Східній Галичині 1773 р. – 71%, 1910 р. – 62,8%; у Північній Буковині 1857 р. – 58,5%, 1910 р. – 38,4%; в Закарпатті 1857 р. – 69,7%.

Поляки у Східній Галичині становили 1900 р. – 22,7%; румуни на Буковині 1900 р. – 31,4%; угорці наприкінці 19 ст. нараховували 26%. Відносна кількість українців невпинно зменшувалась.

Соціально – демографічна структура краю була відсталою. Абсолютна більшість населення в Галичині на початку 20 ст. - 88, 45%, у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 85% мешкали в селах, і лише незначна частина в не чисельних містах (у Закарпатті наприкінці 19 ст. – 7%).

Професійна структура населення: більшість населення було зайнято в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р. – понад 80%, на Буковині – 71%, у Закарпатті – 85%). Українці – понад 90% - мешкали в селах і займалися сільським господарством. Українська шляхта тут була полонізована ще у 16 – 17 ст. Важливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравало греко-католицьке духовенство, середні і нижчі верстви якого були тісно пов’язані з масами і користувалися в народному середовищі великим впливом і авторитетом (2000 родин).

В Галичині переважали польські поміщики, на Буковині – румунські, на Закарпатті – мадярські. Всі вони намагалися асимілювати українське населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв’язок населення Західної України з Україною Наддніпрянською. В цьому полягала колоніальна політика австрійського уряду.

У 20 – 30 рр.. 20 ст. в австрійській імперії починається розпад феодально-кріпосницької системи. Починають запроваджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного виробництва. В 30 – 40-х рр.. в західноукраїнських землях активно функціонувало майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина використовувала у виробничому процесі водяну енергію.

У зв’язку з поширенням товарного виробництва починає розвиватися торгівля. Форми торгівлі: ярмарки, базари.

Місто Броди стало торгівельним центром, так як через нього пролягав торгівельний шлях. З Галичини вивозили деревину і полотно, а ввозили з Наддніпрянщини худобу, промислові вироби. Пожвавлення торгівлі не сприяло економічному піднесенню краю. Капітал концентрувався у руках торговців, поширювалось лихварство. За даними 1846 р. у краї було 56 міст і 130 містечок. Промисловість у них була слаборозвинута, більшість з них мали аграрний характер. Мануфактурна промисловість розвивалася повільно, тому міська буржуазія була нечисленною і економічно слабкою. Адміністративним, промисловим і торгівельним центром було місто Львів.

Сільське господарство також залишалося на низькому рівні. Земля належала великим землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква (приклад, графам Потоцьким належало 170 населених пунктів). 61% селянських господарств користувалися земельними наділами, що за своїми розмірами були менше 10 моргів. До середини 19ст. 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім’ї. В цей час на західноукраїнських землях відбувається подальше посилення поміщицького гніту. У 1802 – 1803рр.. австрійський уряд дозволив поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо своїх селян. Збільшувалася панщина, вводились додаткові повинності. Поміщики намагалися за всяку ціну відібрати у селян землю. Погіршували становище селян і стихійні лиха. Кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували і гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Посилення експлуатації селян, нестримне свавілля поміщиків зумовлювали посилення селянської боротьби проти соціального гніту.

Формами антикріпосницького протесту були втечі селян, потрави панських лук та посівів, вирубування лісів, розправи над селянською старшиною, підпали панських садиб і ін. Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, ухилялися від рекрутчини. Продовжується рух опришків 1810 - 1825 рр.. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Ожинюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, М. Штоля, а на Закарпатті – С. Товта, І. Кокоша та ін.

Найбільше повстання на Закарпатті відбулося у 1831 р. – “Холерні бунти”. У північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812 – 1851 рр..), які в 1843 – 1844 рр.. очолював селян 22 громад. Повстанці категорично відмовлялись від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл.

Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У 19 ст. починає пробуджуватись національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною. Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книгу. Західноукраїнську інтелігенцію представляло духовенство. Центром духовного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр.. вийшло 43 книги, написані українською мовою, 40 з них написали священики. Центром зацікавлення національною проблемою стало місто Перемишль, це був і греко-католицький центр.

Найвидатнішим представником старшого покоління національної інтелігенції був І.Могильницький. Цей освітній і церковний діяч заснував у Перемишлі д’яковчительський інститут, написав 5 підручників. В своїх працях “Розвідка про руську мову” 1829 р. доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з М.Левицьким створюють “Клерикальне товариство”. Мета товариства: поширювати серед селян соціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Цим вони досягали й іншої мети: зберегти селян від навернення їх до римо-католицької церкви і ополячення. І.Могильницький (1822 р.), Й.Лозинський (1833 р.), Й.Левицький (1834 р.) видали перші граматики українською мовою.

М.Левицький – церковний і громадський діяч, був першим кардиналом серед українців. В 1816 році став галицьким митрополитом.

Активними учасниками українського відродження були і Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський.

Займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення. Написали граматики українською мовою. Збирали і видавали український фольклор.

У 30-х рр.. 19 ст. центр діяльності, спрямований на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. Тут створюється гурток під назвою “Руська трійця”. Засновники: М.Шашкевич (1811 – 1843 рр..), І.Вагилевич (1811 – 1866 рр..), Я.Головацький (1814 – 1888 рр..). Всі вони – вихованці львівської семінарії. Мета гуртка: перетворення народної мови на літературну.

У 1843 році гуртківці підготували історико-літературний збірник “Зоря” (матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та рух опричників). Віденська поліція заборонила друкувати збірник.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”. Він започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. В 1837 році Львівська цензура заборонила збірку.

“Русалка Дністрова” написана живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. ЇЇ зміст визначали три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав; позитивне становлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів “Читанку”, написаний живою розмовною українською мовою (термін “читанка” належить самому М. Шашкевичу).

17 березня 1848 р. в Австрійській імперії перемогла революція. Був створений новий уряд, який пообіцяв демократичні свободи і конституцію. 22 квітня в Галичині оголошено циркуляр губернського управління про те, що з 15 травня 1848 р. панщина ліквідується.

7 червня 1848 р. Австрійський парламент (рейхстаг) ухвалив скасувати феодальні повинності за викуп.

Щорічні селянські платежі за “визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі.

Після розподілу землі, в руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земної площі, на Буковині - 54%, на Закарпатті - 70%.

Реформа проводилася в інтересах поміщиків і сприяла розвиткові нових відносин у сільському господарстві. 2 травня 1848 р. У Львові була заснована Головна Руська Рада. Головою її обрали єпископа Г. Яхимовича, а згодом М. Куземського.

Організація мала свій друкований орган - газету “Зоря Галицька”. Почала виходити з 15 травня 1848 р. (редактор А. Павецький) українською мовою. Головна Руська Рада видала маніфест, в якому проголошувала основні ідеї своєї національної програми. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”.

У 1848 р. У Львові було засновано товариство для просвітньої та літературно-видавничої справи під назвою “Галицько-руська матиця”. У той же час було створено у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Українська мова ставала мовою навчання в народних школах і як навчальний предмет у гімназіях.

1848р. - у Львові було відкрито Народний Дім з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом.

Українці в ході революційних подій в Австрійській імперії здобули й перший досвід парламентаризму.

У скликаному в липні 1848 р. Австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них - селяни).

Наприкінці І пол. 19 ст.. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. Наступає період реакції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент. Невдовзі відмінено конституцію. 1851 р. - розпущено Головну Руську Раду.

Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. мали позитивний вплив на життя західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Але поразка революції і наступ реакції перекреслили більшість революційних завоювань західних українців.

3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство. Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним (збирання спадщини) (1780-1840рр.); 2-й: культурно-просвітницьким (організаційний етап) (1840-1900рр.); 3-й: політичний (з середини 1890-х рр.. - початку 1900-х років).

Перший етап почався з шукання українського історичного минулого, інтересу до проблеми автономії Гетьманщини, до питань етнографії України. Йшов процес становлення нової української літератури.

Змістом другого культурницького етапу є розвиток наукових історичних і філологічних досліджень, пошук і видання історичних документів і матеріалів, поява наукових періодичних видань (“Основа”, “Киевская старина”), культурно-просвітніх організацій (громад). Царська політика що до українства в цей період коливалася між періодами толерантності (1850 - 1863 рр.,1880-ті і 1890-ті рр..) і періодами обмежень та репресій (1863 - 1870-ті рр..).

Третій політичний етап характеризується тим, що в цей період була сформована ідея української нації, створена цілісна наукова схема історії України, в цей час зароджуються українські організації і, зокрема, політичні партії, які ставили за мету культурну й політичну автономію України у складі федеративної Російської держави.

Наприкінці 18 ст. - початку 19 ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після його занепаду.

Переломним моментом у розвиткові української мови та літератури була публікація у 1798 році поеми “Енеїда” І. Котляревського написаною звичайною на той час народною мовою. Ця подія започаткувала народження нової (сучасної) класичної літератури.

Велике значення для пробудження національної самосвідомості мали наукові праці Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського, професорів Київського та Харківського університетів. Незважаючи на свої досягнення у національній літературі та науці, українська інтелігенція початку 19 ст. далі розглядала Україну та український народ з регіональної точки зору, будучи переконана, що українськими сюжетами збагачує загальноросійську культуру. Однак, відомі й винятки, наприклад, написана у 10-х рр..19 ст. “Історія Русів”, що була пройнята глибоким патріотизмом і прагненням до державної самостійності українського народу. “Історія Русів” вийшла друком у 1846 р. (Бодянський), а до цього поширювалась в рукописі.

Сприяла національному відродженню і 4-ри томна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії” (1822р. Москва). На початку 19 ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства - друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818р.) О. Павловського.

1823 р. вийшов у світ словник української мови, складений І. Войцеховичем.

У 1840 р. було видано збірку поезій Т. Шевченка “Кобзар”, яка продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

Російський царизм посилює антиукраїнську політику. Російська мова стає пануючою на Україні. Посилюється політичний нагляд за Україною з боку Третього відділу власної його Імператорської Величності Канцелярії та Корпусу жандармів. Царизм вдається до насильницьких методів щодо церковних громад інших християнських віросповідань, у 1839 р. уніатів проголосили православними.

В економіці і торгівлі України панівне місце займають росіяни. Власниками заводів і фабрик в Україні було 44,6% росіян, 28,7% - українців, 17,4% - євреїв.

Міністром народної освіти Російської імперії графом С. Уваровим в 30-х рр. була висунута ідея про те, що процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ - самодержавства, православ'я, народності. А гасло “народність” означало не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин.

У середині 19 ст. Київ, замість офіційно визначеної йому ролі центру русифікаторської політики царизму, став центром загальнополітичного українського національного руху.

На початку 40-х рр.. у Києві група студентів та молодих професорів створили таємний гурток. Основна мета: боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Серед членів гуртка були історик М. Костомаров (професор Київського університету), П. Куліш (талановитий етнограф, видатний письменник), М. Гулак-Артемовський (займався історією права), М. Маркевич (етнограф), В. Білозерський (вчитель). Моральним авторитетом цього гуртка став Т. Шевченко, який у 1847р.дістав посаду викладача малювання при Київському університеті.

Наприкінці 1845р. гурток київської молоді оформився в таємне товариство - братство святого Кирила та Мефодія. Його мета - об'єднання слов'янських народів в одну федеративну державу на принципах добровільності та виборності. Для цього треба скасувати кріпосне право і ввести республіку. Кількість постійних членів - 12 осіб. Керівники - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Інші члени: П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав Т. Шевченко.

Програмні документи склали М. Костомаров та В. Білозерський. Вони мали назви: “Статут Слов'янського Суспільства св. Кирила та Мефодія”, “Книга буття українського народу” (“Закон божий”), “Записки”.

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, поширення освіти й об'єднання всіх слов'янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Україна мала мати провідну роль зі столицею у Києві.

Братчики виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, суттєво розходились у питаннях про шляхи їх реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) - до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Основна діяльність братчиків - просвітницька. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби. На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора студента О. Петрова товариство було викрите і розгромлене.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що то була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Отже, соціально-економічних розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій в першій половині 19 ст. позначався двома суперечливими, але взаємопов'язаними суспільними явищами, кризи занепаду, проте все ж певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових капіталістичних відносин.

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Кардинальні зрушення в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності і необхідності відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства поклало початок політичному етапу боротьби за національний розвиток України. Кирило-мефодіївці зуміли сформулювати основні постулати українського національного відродження, визначити форми і методи досягнення поставленої мети.

Лекція № 9 .

Українські землі в другій половині 19-ст.

План.

1. Скасування кріпосного права та буржуазні реформи 60-70-х років.

2. Суспільно – політичне життя в Україні в 2 половині 19-ст.

3. Західноукраїнські землі в 2 половині 19-ст.

4. Україна на рубежі 19-20 –ст. Революційні події 1905-1907 рр.

Література :

1. Історія України: Навчальний посібник. – С.137-176.

2. Історія України: Курс лекцій – Т.1.-С.374,411,441-513.

3. Історія України: нове бачення. –Т.1. –С.274-278,288-293,315-322.

4. Бойко О. Історія України – С.216-237,248-273.

5. Крип’якевич І. Історія України.-С.253-266.

6. Субтельний О. Україна :історія,-С.296-331.

7. Жуковський О., Субтельний О.Історія України.-Львів,1992.-С.59-70.

Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.

Ще більш поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856рр), яку Росія програла, незважаючи на гігантські людські і матеріальні ресурси імперії, не змогла подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитись над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави.

У світовій практиці відомі 3 типи модернізації: 1)піонерська; 2)органічна; 3) наздоганяюча.

Російська модернізація була модернізацією третього типу. Характерними рисами наздоганяючої модернізації економіки були:

– поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації – “революції згори”,

– вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

– пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації економічної структури держави;

– збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового набираючого силу укладу та попередніх укладів, що досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

– порушення однорідності економічного простору, ускладнення політичних та соціальних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. А. В. Дудник 1 страница
5. А. В. Дудник 10 страница
6. А. В. Дудник 11 страница
7. А. В. Дудник 12 страница
8. А. В. Дудник 2 страница
9. А. В. Дудник 3 страница
10. А. В. Дудник 4 страница
11. А. В. Дудник 5 страница
12. А. В. Дудник 6 страница

Переглядів: 605