• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 12 страница

Після смерті А. Шептицького (1.11.1944 р.) пішли арешти українців й розстріли ієрархів церкви, священників. На довголітнє заслання до концтабору було відправлено нового митрополита Й. Сліпого. У 1946 р. (8 – 10.03.) був проведений інспірований органами КДБ т. зв. Собор греко-католицької церкви, який підпорядкував її російській православній церкві, скасувавши Берестейську унію 1596 р. однак значна частина духовенства і вірних противилась цьому неканонічному акту і продовжувала таємно дотримуватись греко-католицьких обрядів.

Активну боротьбу у підпіллі продовжувала ОУН, яка діяла паралельно з УПА. Боротьба УПА, яку підтримували широкі верстви місцевого населення, набула з боку НКВД тотального характеру і велось надзвичайно жорстоко. Між 1946 і 1949 рр.було вислано до Сибіру близько 500 тис. західних українців. З метою дискредитації повстанців, спеціальні загони НКВС переодягалися у форму УПА, грабували, ґвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу, розділяючись на малі, більш рухливі загони, про спорядочні дії яких радянські джерела інформували навіть у 1956 р. УПА діяла також у т. зв. Закерзонні – на території Посяння, Холмщини, Лемківщини. У квітні – серпні 1947 р. в результаті кривавої операції “Вісла”, проведеної польським урядом, було знищено значну частину, бійців УПА, а більшість 140,5 тис. осіб українського населення повністю виселено з рідної землі і розселено по всій Польщі. В результаті ослаблення УПА, радянський режим зумів повністю завершити колективізацію на Західній Україні усіх 1,5 млн. селянських господарств.

У серпні 40 – х рр. українське населення Закерзоння стало жертвою насильницької депортації, яке до середини 1946 р. здійснювалося у напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. – у глиб Польщі. Суттю операції “Вісла” було “очищення” території Південно – Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців – переселенців у польському середовищі.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого – посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Цим обґрунтовувався процес боротьби не тільки проти “націоналізму”, а й проти “космополітизму” та “низькопоклонства” перед Заходом.

У 1946 р. побачила світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б). Про журнали “Звезда” і “Ленінград” спрямовані проти творчості А. Ахматової і М. Зощенка. Про кінофільм “Большая жизнь” та ін., що стали “бойовою програмою” нової ідеологічної атаки. Цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов “Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в ,, Нарисі історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна” та інші. У всіх цих постановах, як правило, містилося три тези: 1) критика націоналізму; 2) вказівка на недостатнє висвітлення у художній творчості проблем сучасності; 3) заклик до розгортання більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова компанія морально – політичного тиску на суспільство, керована тодішнім головним ідеологом А. Ждановим. Перший її етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти “націоналізму” і наступив він після вересневого 1947 р. пленуму правління Спілки письменників України . Відверто публічному цькуванню і прямому звинуваченню у “націоналізмі” було піддано М. Рильського (“Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), Ю. Яновського (роман “Жива вода”), І. Сенченка (повість “Його покоління”), О. Довженко (кіносценарій “Україна в огні”) та інші.

Після того як КП(б)У знову очолив Л. Каганович у 1947 р. атмосфера ідеологічної нетерпимості стала ще чіткішою. Так виступаючи у серпні 1947 р. на нараді молодих письменників у ЦК КП(б)У він заявив: “Ми не зуміємо виховати когорти молодих письменників без критики старих”.

У серпні 1947 р. ідеологічній атаці була піддана велика група науковців республіки. ЦК КП(б)У ухвалює постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України академії наук УРСР”. Різкій критиці були піддані праці С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та інші.

Другий етап кампанії морально – політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом – і проти “космополітизму”. Сигналом атаки проти космополітів стала редакційна стаття “Про одну анти терористичну групу театральних критиків” (газета “Правда”, січень 1949 р.).

Літературні та театральні критики Борщагівський, Гозенпуда і інші отримали призвісько “безрідних космополітів”.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі дискусій.

Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 р.), яка піддала нищівній критиці генетику. Жертвами “ лисинківщини ” стали: академік М. Гришко, проф. Гершензон, Л. Дегоне, І. Поляков та інші.

Приводом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала опублікована в газеті “Правда” стаття, від 2.07.1951 р. “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. У якій вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, написаний ще в 1944 р. називався “в основі своїй ідейно порочним твором”, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про “серйозні ідеологічні помилки”, гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича “Б. Хмельницький”.

Пошуки ідеологічних відхилень призвели до нападок не тільки на діячів української чи російської, а й єврейської культури. Багато єврейських письменників, вчених, художників було репресовано за звинуваченням у “космополітизмі”. Була навіть сфабрикована “Змова” єврейської інтелігенції, в якій планувалося за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитись від Радянського Союзу.

З 1946 по 1951 рік було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Незважаючи на те, що у більшості випадків об’єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожен випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. в умовах навішування націоналістичних ярликів, боротьби з національними культурами набирає величезних розмірів фетишизація російської культури та історії. Ідеологія і політична тактика сталінізму носили відкрито великоруський націоналістичний характер.

Ідеологічний наступ сталінського режиму був зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників.

Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення “холодної війни”, способом посилення культурно – ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога – важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. Всі ці компанії будучи в цілому суттєвим гальмом духовного розвитку народу, все ж не могли зупинити його поступу. Вони давали можливість режиму консервуватися, а командно – адміністративній системі стабілізуватися.

Лекція 19-20.

Україна в період «хрущовської відлиги» та загострення кризи радянської системи ( 1960 – 1980 р.р.)

План.

1. Соціально-економічний розвиток України. Наростання застійних та кризових явищ у суспільстві.

2. Політичне життя країни. Шістдесятники. Дисиденти. Об'єктивна необхідність політичних реформ.

Література.

1. Історія України: нове бачення: У 2 т./ Під ред. В.А. Смолія. – К.,1996. -С.363-407.

2. Історія України/Під ред. В.А. Смолія. – К., 1997. – С. 341 – 359.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1999. – с. 440 – 472.

4. Історія України: навч. посібник. – с. 326 – 360.

5. Авторхаков А. Империя Кремля .М.: Минск, 1991.

6. Політична думка українських радянських дисидентів // Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України – Львів, 1991.

7. Савельєв В. 50-ті – 80-ті: Час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле – заради майбутнього. – К.,89.

8. Сторінки історії України: ХХ ст. – К.,92.

9. Шелест П. Все, що скоїться, я передбачив // Україна. – 1990. – №21 – 23.

Терміни та поняття.

1. Десталінізація – відхід від деяких норм та правил, характерних для періоду “сталінщини” (закриття концтаборів, припинення репресій тощо).

2. Реабілітація – скасування всіх правових наслідків судового вироку, щодо особи, необґрунтовано притягненої до судової відповідальності; відновлення у правах незаконнозасудженних.

3. Демократизація – збільшення та поширення демократичних норм у суспільстві.

4. Ідеологізація – посилення впливу певної ідеології, в даному випадку комуністичної, на всі сфери життя суспільства.

5. Русифікація – політика нав'язування російської мови та культури неросійським народом, яка призводить до втрати національної свідомості.

6. Культ особи – єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру що означає раболіпство, сліпе поклоніння “божеству”.

7. Волюнтаризм – позиція суб'єкта політики, згідно з якою головними факторами досягнення поставленої мети є воля, особисті устремління та політичні наміри.

8. Ради народного господарства (Раднаргоспи) – місцеві органи управління промисловістю у 1957 – 1965рр. в економічних адміністративних районах СРСР.

9. Гігантоманія – хвороблива пристрасть до всього величезного, грандіозного, зокрема захоплення спорудженням велетенських народногосподарських об'єктів, циклопічних новобудов, шкідливих для навколишнього середовища, проекти “перекидання” або “повороту” річок, “осушування”, створення “рукотворних морів” тощо.

10. Екстенсивний шлях розвитку – шлях розвитку економіки, за якого збільшення виробництва продукції досягається за рахунок збільшення кількості нових підприємств.

11. Національно-визвольний рух – рух за визволення свого народу з під влади іншого.

12. Опозиція – протиставлення одних поглядів у політиці іншим.

13. Шістдесятництво – рух творчої молоді яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні в 60- х рр.

14. Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Мало три напрямки:

1) національно – визвольний;

2) правозахисний;

3) релігійний.

15. Українська гельсінська група УГГ – українська правозахисна організація, що виникла в жовтні 1976р.

Персоналії.

1. Микита Хрущов – перший секретар ЦК КПРС у 1953 – 1964рр. та голова Ради Міністрів (1958 – 1964рр.), який провів часткову десталінізацію радянського суспільства.

2. В. Стус, М. Руденко, В. Чорновіл, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, Є. Сверстюк, І. Дзюба – українські дисиденти.

3. Левко Лук'яненко – юрист, засновник однієї з перших національно-визвольних організацій – Української робітничо-селянської спілки УРСС, нині - почесний голова Української республіканської партії, депутат Верховної Ради України.

Дати.

1. Лютий 1956р. – XX з'їзд КПРС. Доповідь М. Хрущова “Про культ особи і його наслідки”.

2. Травень 1957р. – проголошення М. Хрущовим надпрограми у тваринництві.

3. 1957р. – Перехід від галузевої (міністерства) до територіальної (радгоспи) системи управління народним господарством.

4. 15 жовтня 1959р. – вбивство у Мюнхені агентом КДБ С. Бандери.

5. Лютий 1960р. – пуск першого атомного реактора в Україні.

6. Січень 1961р. – суд у Львові над членами УРСС створеної Л. Лук'яненком.

7. Липень 1963р. – звільнення М. Підгорного з посади першого секретаря ЦК КПУ, призначення на цю посаду П. Шелеста.

8. Жовтень 1964р. – усунення М. Хрущова від влади.

9. Серпень – вересень 1965р. – перша велика хвиля арештів дисидентів в Україні.

10. 1970 – 1974рр. – вихід самвидавського журналу “Український вісник”

11. Травень 1972р. – звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ, обрання на цю посаду В. Щербицького.

12. Січень- травень 1974р. – друга хвиля арештів дисидентів.

13. Жовтень 1976р. – утворення Української Гельсінської групи на чолі з М. Руденком.

14 1978р. “Брежнєвський циркуляр” – постанова ЦК КПРС “Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках”.

15. 1983р. “Андроповський указ” – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про подальші заходи по вивченню російської мови в загальноосвітніх закладах союзних республік”.

16. Квітень 1985р.-проголошення на Пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову.

Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди, які мали суттєво відмінний історичний зміст.

1-й – це часи «відлиги»,коли була зроблена спроба частково реформувати тоталітарну радянську систему, перетворити її на більш життєздатний суспільний організм.

2-й період став часом політичної та ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду й розкладу тоталітарної системи України, яка в ці часи, здавалася б, назавжди посіла місце найпотужнішої провінції великої імперії, стала ареною всіх цих подій, що запрограмували її розвиток у наступні часи.

У середині 50-х рр. УРСР відігравала одну з головних ролей у єдиному народногосподарському комплексі країни.

Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі на третє. Однак, паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.

Негативні тенденції, це:

- значне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках-затратах матеріальних і трудових ресурсів, тощо;

- диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами;

- зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості, тощо.

Ці тенденції вимагали негайного прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні, виробництвом. Крім цього, необхідно було вирішити ще два завдання: нагодувати, одягати людей, підняти їх культурний рівень; зміцнити оборону країни.

Головним завданням серед усіх пріоритетів на початку 50-х рр. стало вирішення продовольчої проблеми, яку можна було вирішити тільки шляхом радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування поклав вересневий (1953р.) Пленум ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Про пріоритетність вирішення цього завдання свідчить той факт, що за 12років (1953-1964рр.) відбулося 11 Пленумів ЦК КПСР та 14 Пленумів ЦК КПУ з питань с/г.

Завдяки пріоритетності свого розвитку сільське господарство у середині 50-х рр. Вперше за довгі роки стало рентабельним. Валова продукція с/г за 1954 – 1958рр. порівняно з попередньою п'ятирічною зросла на 35,5%.

Піднесення с/г виробництва було зумовлене дією цілої низки факторів:

1. Посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві. В 1952 - 1958рр. – закупівельні ціни на зерно зросли майже у 7 разів, на картоплю – у 8 разів, на продукти тваринництва – 5,5раза.

2. Створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми податків та ін.).

3. Здійснення переходу (хоча і непослідовного) від жорсткогопланування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів і радгоспів.

4. Зміцнення матеріально-технічної бази с/г. Протягом 1951 – 1960рр. Капіталовкладення в с/г республіки зросло у 6 разів порівняно з 4-ою п'ятирічкою.

5. Поліпшення якісного складу керівників с/г виробництва. В 1953р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню спеціальну – 19%, то в 1960р. – 65,5% і ін.

У 1958р. Україною прокотився дощ державних нагород. Це був рік тріумфу та ейфорії. Проте ці успіхи були б ще вагомішими та тривалішими якби офіційна політика була послідовнішою. Так, якщо взяти хоча б один аспект – еволюції державної політики щодо особистих підсобних господарств.

Після смерті Сталіна – певне послаблення податкового пресу, відміна обов'язкових поставок державі, тощо. То вже 1955р., у 2 рази зменшено розміри присадибних ділянок, 1956р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах; ще в 1956р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні.

У процесі кардинальних змін в економіці в ході реформ невпинно зростав суб'єктивний фактор (вплив Хрущова), що зумовило появу волюнтаристських нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики чітко визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

1-ша Освоєння цілинних земель. Започатковано на лютнево-березневому (1954р.) Пленумі ЦК КПРС (28 – ЗО млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Реалізація цієї програми вичерпувала ресурси з України і суттєво послаблювала с/г республіки. За оцінкою історика-аграрника І. Русинова приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1ц з га, в цей час був би рівнозначним результату освоєння цілини.

2-ою надпрограмою стало постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших диво культур.

3-я надпрограма – це грандіозний хрущовський проект у тваринництві. Її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб у найближчі роки наздогнати США щодо виробництва м'яса ,масла і молока на душу населення. Ця програма була висунута навесні 1957р.

“Гонка за лідером” вимотувала сили, енергію та ресурси, закінчилась тим, що виробництво продукції тваринництва у республіці 1964р. впало до 92% рівня 1958р.

Починаючи з 1958р. у с/г виробництві почався спад. Якщо у період від 1950 до 1958р. обсяг валової продукції с/г України зріс на 65%, то з 1958 до 1964р. – лише на 3%. Таке саме становище складалося загалом по країні.

Причини спаду:

1. Певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управління господарством. Посилений адміністративний тиск на колгоспи.

2. Надпрограми поглинали значну частину матеріальних і людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку с/г.

3. Реформи здійснювались непослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі “вперед – стоп – назад”, несучи на собі значний вплив суб'єктивізму.

4. У 1958р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах (4,2 млрд. крб.).

У лютому 1957р. запроваджуєтся нова система управління, що мала органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищенням самостійності республік, країв, областей.

Це був територіальний принцип управління через ради народного господарства, що створювались в економічних адміністративних районах.

На територій СРСР було створено 105 таких районів, а в УРСР – 11. Під контроль раднаргоспів України передано понад 10 тис. промислових підприємств, і наприкінці 1957р. їм. були підвладні 97% заводів республіки.

Нова система управління, безумовно мала позитивні наслідки: сприяла поліпшенню розподілу праці та її кооперації у межах економічного регіону,швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура, повніше використовувалися місцеві ресурси та ін. А, також сприяла проведенню Україною, як і ін. республіками чіткішої незалежної економічної політики.

Разом з тим нова система мала серйозні недоліки: неспроможність забезпечити єдність технічної політики, гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізованого планування та ін. Ситуацію не врятувало укрупнення в 1962р. раднаргоспів і створення республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирав сил.В жовтні 1965р. раднаргоспи були ліквідовані. Перебудова усієї системи управління на початку 50-х рр. була процесом об'єктивно необхідним, але ні наука, ні політика, ні практика виявилися непідготовленими до здійснення такої перебудови. Крім того, територіальний принцип управління, який базувався на децентралізації, одразу вступав в серйозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.

Разом з тим, хрущовські реформи створили базу, яка сприяла зростанню добробуту населення СРСР. Так, в Україні 1951-1958рр. прибутки середнього робітника зросли на 230%. У 1957р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали 10% заробітків трудящих.

Сума вкладів жителів України в ощадних касах зросла з 2,7 млрд. крб. 1950р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960р.

Скорочено і запроваджено п'ятиденний робочий тиждень.

Селяни отримали паспорти, яких не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932р.

Значних розмірив набуло і житлове будівництво, лише за 1956 – 1965рр. було введено в дію понад 182 тис. м² загальної (корисної) площі. Це означало, що 18 млн. осіб отримали житло. У побут багатьох людей увійшла нова техніка – телевізори, магнітофони, пральні машини та ін.

Спроба Хрущова домогтися істотного підвищення життєвого рівня народу в кінцевому результаті закінчилося провалом. Уряд змушений був провести в 1961р. грошову реформу, зменшити асигнування на виробництво предметів споживання.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. дедалі більше проявлялися негативні наслідки непродуманого реформаційного експериментування.

Дефіцит товарів, 30% підвищення роздрібних цін на м'ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибуткового податку тощо – все свідчило про надто низький рівень життя населення.

Отже “відлига” торкнулася лише окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбулися, сприяли певному прогресивному розвиткові України. Але непослідовність, суперечливість цих змін зрештою призвели до того, що задумки ініціаторів стали перетворюватись у свою протилежність. До того ж межі “відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця і докорінним чином оздоровити суспільство.

“Економна” економіка.

Слід визнати, що консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті не завжди збігалися з розвитком в економічній сфері і нерідко вступали з ним в протиріччя. Протягом майже 20 років (1965 – 1985рр.) в СРСР і Україні спостерігалися спорадичні спроби реформувати економіку, але вони ставали марними саме через традиційний пріоритет політики та ідеології над економікою.

Стаття Е. Лібермана “План, прибуток і премія” стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на Пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть якої полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами; встановленні обґрунтованих цін; матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінці діяльності підприємств такими “капіталістичними” показниками, як рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалася у січні 1966р. Але, як зазначають дослідники “реформа перетворилась насамперед на численні розмови про реформу”.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством – жорстко-командний і буржуазно-директивний метод – замінюється іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних сходинках управління).

З'являється новий культ – “культу сірості” в управлінні державою.

Продовжується відставання у науково-технічній революції. Всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Але це зростання було затухаючим, диспропорційним економічним розвитком.

Середньорічний приріст ВСП в Україні, у 1961/65рр. – 6.9%, 1966/70 – 6.7%, 1971/75 – 5,6%, 1976/80 – 3.4%, 1981/85 – 3.5%. Тільки за 15років (від1965до 1980р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшились більш як удвічі. 1965/85 капіталовкладення в с/г зросли більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції – лише в 1,6 рази.

Крім зазначених причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація: зниження приросту населення (з 13,6 на тисячу чол. у 1960р. до 3.4 на тисячу чол. у 1980 р.); міграційні процеси (із сіл у міста); постаріння населення України (співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві у 1960р. становило 1:3,8, у 1985р. - 1:2)

2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці.

3. Криза в організації праці.

Незважаючи на те що з питань НТР було прийнято 40 постанов ЦК КПРС, а в 1976-1980рр. – майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства кардинальних позитивних зрушень не відбулося.

4. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.

Ці тенденції у с/г були притаманні всім республікам СРСР. Проте Україна, мала й особливості власного-економічного розвитку, які ще більш ускладнювали ситуацію в республіці.

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил.

Частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищували 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник становить 50-60% і більше.

2. Катастрофічна екологічна ситуація.

Це різке зростання техногенного навантаження на природу , що у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень.

Питома вага населення республіки зайнятого у галузях із шкідливими для здоров'я умовами праці становить в Україні 53%. і ін.

3. Значна зношеність основних виробничих фондів . 1961р. - 28%, 1985р. - 43%.

За темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала в 1986р. 15 місце в СРСР.

4. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. 13 місце в СРСР за обсягами промислової продукції і с/г, національного доходу.

У соціальній сфері Україна також поглибились негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення (77 місце в світі).

3. Загострення житлової проблеми (за станом на 1987р. на обліку перебувало більше 2 млн. сімей).

4. Зниження рівня охорони здоров'я.

Видатки на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970р. – 12.3%, 1985р. – 9%) невпинно зменшувалися, знижувалась якість підготовки лікарів та ін. Ці причини зумовили те, що за період: 1970 - 1985рр. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тисячу громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 рази. Наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. економіка України входила в смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, не конкурентноздатною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер. Одне з гасел того часу виглядало невдалим жартом “Економіка повинна бути економною” і цілком відповідало духові часу.

ІІ

Суспільне – політичне життя в СРСР, а отже й радянської України у II половині 50-х років – першій половині 60-х рр. характеризувалося частковим відходом від сталінізму, деякою демократизацією життя. Вона пов'язана з перебуванням на посаді першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.

Кардинальні зміни в – СРСР почалися вже після смерті Сталіна 5 березня 1953р., їх суть полягала у лібералізації всього суспільного життя. В 1953-1955рр. була зроблена спроба перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність “припинення політики культу особи”.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Було припинено кампанію проти націоналізму, уповільнено процес русифікації, зростала роль українського фактору у різних сферах суспільного життя. Саме за помилки у проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953р. було увільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Так, на 1 червня 1954р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР – 75%, а серед відповідальних за великі підприємства – 51%. У 1958р. українці становили 60% членів КПУ.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. А. В. Дудник 1 страница
5. А. В. Дудник 10 страница
6. А. В. Дудник 11 страница
7. А. В. Дудник 12 страница
8. А. В. Дудник 2 страница
9. А. В. Дудник 3 страница
10. А. В. Дудник 4 страница
11. А. В. Дудник 5 страница
12. А. В. Дудник 6 страница

Переглядів: 532