• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Козацтво, як впливовий чинник міжнародного життя. 13 страница

У 1954р. в зв'язку з помпезним відзначенням 300-річчя возз’єднання України з Росією Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954р. прийняла указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів. В Україні за період з 1953 по 1961рр. було реабілітовано 290967громадян.

Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу реабілітації став XX з'їзд УСПРС, який відбувся 14 - 25 лютого 1956р. 25 лютого 1956р. під час засідання XX з'їзду М.С. Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культові особі Сталіна. Жорсткій критиці була піддана центральна постать тоталітарного режиму, ідол десятків мільйонів людей, символ єдності і могутності радянської системи. Проте ця критика не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи всі вади системи до культу особи. Зокрема стверджувалось те, що культ не змінив “глибоко демократичного, дійсно народного характеру радянського ладу”. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені стратегією політичного курсу партії.

Недаремно цей час, за влучним висловом російського літератора І. Еренбурга, дістав назву хрущовської “відлиги” або просто – “відлиги”.

Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки з 1953 по 1956рр. в Україні із союзного у республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957р. розширено юридичну компетенцію республік – вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено й інші права.

Активізується діяльність української дипломатії на міжнародній арені, наприкінці 1955р. УРСР була вже членом 29 міжнародних організацій. Україна стає більш відкритою для різнобічних контактів з іноземними державами.

Було розпочато процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. На протязі 1955 – 1956рр. в міністерствах, відомствах та органах управління, на місцях було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату.

Водночас, хрущовське керівництво розширило склад і права місцевих органів влади. В Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950р. до 381,5 тис. 1959р.

Січневою 1957р. постановою ЦК КПРС було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва та ін. Реформи які здійснювались в період Хрущова більшістю істориків оцінюються як такі, що не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Та все ж, незважаючи на те, що командно-адміністративна система залишилася, її головний принцип – централізм зазнав значної трансформації, адже суттю змін, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова.

На Пленумі ЦК КПРС в червні 1957р. групою осіб на чолі з Маленковим, Когановичем і Молотовим була вчинена спроба усунути М. Хрущова від влади. Хрущову вдалося відбити цю атаку і ще більше сконцентрувати владу в своїх руках (в 1958р. він стає ще й Головою Ради Міністрів СРСР).

У 1961р. на XXII з'їзд КПРС була прийнята третя програма партії – програма побудови комунізму. В суспільному житті за інерцією продовжували розквітати комуністичний романтизм та соціальна міфологія.

Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності – стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції.

Так, у жовтні 1959р. спалахнуло і було придушене повстання 1500 робітників “Казанської магнітки”, у червні 1962р. розстріляна 7-тисячна демонстрація у Новочеркаську, 1963р. відбулися робітничі страйки та заворушення у Кривому Розі та Одесі.

З’являються перші паростки інакомислення і серед інтелігенції. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у середині 50-х рр. У цей час в Західній Україні виникають своєрідні “перехідні групи” організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН-УПА.

Генетично пов'язані з ОУН-УПА, ці групи здебільшого орієнтувались на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді, яка створила організацію “Об’єднана партія визволення України”. В 1961р. була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституції Союзу і республіки давали таке право). Членів групи (Л. Лук’яненка, І. Кандибу, С. Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення. Українська робітничо-селянська (УРСС) яка утворилась в 1959р. була однією з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності. 1961р. КДБ “викрив” у Львові підпільну організацію “Український національний центр”, керівника її розстріляли, іншим дали величезні терміни ув'язнення.

Продовжувались утиски й переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х рр.: українського національного фронту (УНФ), союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентському русі активну участь беруть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Опозиційна діяльність перших українських дисидентів викликала ряд політичних справ у судах України. Але репресії на початку 60-х рр. не набули масового характеру.

Опозиційному руху цього часу в Україні були притаманні такі ознаки як локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були факторами і симптомами нестабільності системи.

У період брежнєвського керівництва (1964 - 1982рр.) в суспільно-політичному житті робилось все щоб зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємності з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були: ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на “стабілізацію” і закритість існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968р.

Ознаки цього курсу:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом будівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, невпинно зростає кількість народних обранців у владних структурах, а з іншого вибори проходять безальтернативно.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату ,узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Управлінській апарат країни у 80-х рр. збільшився до 18 млн. чол.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.

4. Згортання гласності. У 1960р в Україні виходило 3280 газет, а в 1985 – лише 1799. Різко зменшилася кількість місцевих районних газет.

5. Фактичне перетворення КПРС на стержень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.

КПУ у брежнєвській період очолювали два лідери, які оборювали різні моделі розвитку республіки П.Шелест (1963 – 1972рр) – автомізаційну, В. Щербицький (1972-1989рр) – централістську, орієнтовану на центр.

Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. У 1985р. комуністи становили 68,5% складу народних депутатів ВР УРСР, а в 1987р. – 43,7% складу місцевих Рад республіки. Конституція 1977р. – проголосила КПРС “ядром політичної системи суспільства”. КПРС намагалася домінувати у кожній сфері суспільного життя. Відбувається кількісне зростання партійних лав (з 1964р до 1985р КПУ виросла майже вдвічі).

Курс на стабільність практично сприяв незмінності кадрів. Так політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат.

Хрущовська “відлига” 50-х рр. в суспільно-культурному житті країни породила таке явище , як шістдесятництво – рух творчої молоді яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні.

Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби “інтернаціоналізм чи русифікація”. Цю працю Б. Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. Провідною постаттю серед молодих поетів був В. Симоненко. У 1962р вийшла його збірка “Тиша й грім” 1964/65 рр. “Вино з троянд”, “Земне тяжіння”, “Подорож в країну навпаки”. Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965р., 1973р.) під заголовком “Берег чекань”. Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Л.Костенко, її збірки: “Проміння землі”, “Вітрила”, “Мандрівки серця”. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, .А. Кос-Анатольського, Ю. Мєйтуса, А. Штогаренка, братів Г. і П. Майбород, С. Людкевича та ін. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородія, Т. Яблонської (“Xліб”, “Весна”, “Над Дніпром”, “Ренок” та ін.). Т. Яблонська разом з В. Зарецьким та ін. художниками “шістдесятниками” стала основоположницею і фундатором фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.

Пік “відлиги” для України припав на кінець 50-х – початок 60-х. років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957р. – 53%, у 1958р. – 60%, 1960р. – 49%, а в 1965р. – 41% (рівень 1940 р.), далі лише неухильне зниження.

Шістдесятники.

Важливим моментом у формуванні світогляду шістдесятників був вплив гуманістичної західної культури. Різними стежками здебільшого через переклади, до України потрапляли твори Е. Хемінгуея, А. Камю, А. Сент-Екзюпері, Ф. Кафки та ін.

Одкровенням стало італійське кіно епохи неореалізму. Художники заново відкривали імпресіоністів, Ван-Гога, Модільяні.

Відродився інтерес до власної культури, її багатств.

Поетичні вечори І. Драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського та ін. збирали тисячні аудиторії.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.

8 березня 1963р. в Москві відбулася зустріч М. Хрущова з мистецькою інтелігенцією, вона послужила “керівництвом до дії” для маси апаратників усіх рівнів. Почалася чергова кампанія на зразок ідеологічного погрому 40-х – поч. 50-х рр.

Невід'ємною частиною суспільно-культурного життя України у І пол. 60рр. став самвидав, центри – Київ і Львів.

В 1964р. період “мирного” співіснування системи з інакомисленням закінчився. В жовтні 1964р. був усунений з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, до влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим і М. Сусловим. Наступає реакція.

Поворот до неосталінізму.

В серпні 1965р. у декількох містах України було заарештовано близько ЗО чоловік з кола шістдесятників. Звинувачення – “антирадянська агітація і пропаганда”. Навесні 1966р. під час сесії судових процесів 20 чоловік були засуджені. До таборів Мордовії відправленні: науковці М. і Б Горині, М. Осадчий; викладачі В. Мороз та Д. Іващенко; художник П. Заливаха; інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Сплеск репресій 1965-1966 рр. супроводжувався досить масштабним ідеологічним поворотом.

Почалися протести з кола шістдесятників 4 вересня 1965р. в київському кінотеатрі “Україна” під час прем'єрного показу кінострічки С. Параджанова “Тіні забутих предків” І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. організували щось на зразок демонстрації протесту проти арештів. Навесні 1966р. під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбулися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних.

22 травня 1967р. у Києві заборонено відзначення пам'яті Т. Шевченка, що викликало демонстрацію протесту.

У березні 1969р. ЦК КПУ урахували постанову “Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва за ідейно-політичний рівень матеріалів, що друкуються, та репертуар”. З цього часу ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції стає майже тотальним.

Дисиденти.

Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:

1) Правозахисне, або демократичне дисидентство (УГГ);

2) Релігійне дисидентство (Г. Вікс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля);

3) Національне орієнтоване дисиденство (І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл).

Загальний поворот до неосталінізму сприяв певній радикалізації політичних настроїв частини шістдесятників. Громадсько-активна частина шістдесятників, яка залишилась на волі почала чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розвитку самвидаву, в першу чергу політичної публіцистики. З’явились визначні твори, як “Лихо з розуму” В. Чорновола – збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965-66рр., “Собор в риштуваннях” – есе Е. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам що підіймались у романі “Собор”; антисталінські статті В. Мороза.

1970р. у Львові почав виходити самовидавничий журнал “Український вісник”, редактор В. Чорновіл. У 1970-1974 рр. вийшло 8 номерів. Самвидав був не єдиною формою діяльності дисидентів. Вони організовували демонстрації протесту, надсилали листи й петиції протесту проти репресій у вищі інстанції.

У 1967-1971рр. об’єктами судових переслідувань стали В. Чорновіл, економіст С. Бедрило; творча молодь Дніпропетровська І. Сокульський, В. Савченко та М. Кульчинський; харківські дисиденти Г. Алтунян, В. Недобора П Пономарьов, А, Левін та ін.

1967р. викрита органами КДБ підпільна організація “Український національний фронт” (З. Красівський, Д. Квецько та ін.) яка орієнтувалась на ОУН.

Із зміною керівництва КДБ республіки політичні репресії проти інакодумців стали значно жорстокішими. Восени 1970р. був засуджений на 14 років тюрми, таборів і заслання В.Мороз. Почалося застосування такої жахливої форми репресій, як відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні (А. Лупиніс за читання віршів біля пам’ятника Т. Шевченку 1970р.).

Наприкінці 60-х початку 70-х рр. в Україні фактично існував невеликий за кількістю учасників дисидентський рух.

Політична реакція на фоні “розрядки”.

Початок 70-х рр. і наступні 15 років характерні наростанням реакційних тенденцій у суспільно-політичному житті республіки та сфері ідеології. Відкритий наступ реакції почався з тотального погрому інакомислення в СРСР, який набув в Україні за сумною традицією найбільшого масштабу і найжорстокіших форм. У січні 1972р. було заарештовано біля 20 чоловік найактивніших дисидентів: В.Чорновіл, Л.Плющ, Є. Сварстюк, І. Світличний, І. Гель та ін. Навесні 1972р. була проведена нова серія арештів. У слідчих ізоляторах, на цей час перебувало від 70 до 122 чол. Восени 1972 - навесні 1973р. майже 90 засудили на максимально можливі строки ув’язнення. Більшість активних дисидентів опинились в таборах. Паралельно розгорнулась шалена ідеологічна боротьба з “українським буржуазнимнаціоналізмом”, яку очолив новий секретар ЦК КПУ з питань ідеології В. Маланчук. У травні 1972 р. було усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ П. Шалеста, на його місце прийшов В.Щербицький , людина яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви.

У II половині 70-х рр. нові імпульси були дані процесові русифікації. З подання Л. Брежнєва у хід пішла теза про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР в єдину “радянську націю” під егідою російського народу. Вся ідеологічна сфера працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.

У 1977р. було прийнято нову конституцію СРСР, Україна також прийняла свою конституцію, яка була копією союзної.

2-га половина 70-х - початок 80-х рр. увійшли в радянську історію як період нечуваної корупції, службових злочинів, безгосподарності тощо.

У листопаді 1976р. в Україні утворилася громадська група сприяння виконанню гельсінських угод. До неї ввійшли відомий письменник М. Руденко “керівник групи”, О.Бердник, правозахисники та колишні політв'язні О.Мишко, Л. Лук’яненко У. Кандиба та ін. - всього 10 чол. УГГ стала об'єктом жахливих переслідувань і репресій. З 37 членів групи протягом 1977 - 1985рр. 23 були засуджені за політичними та кримінальними ст. Шестеро позбавлено радянського громадянства.

В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах.

Стан освіти та науки.

25 грудня 1958 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, яким було розпочато роботу щодо реформування школи.

З 1966р. почалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. До 1976р. в УРСР був, в основному здійснений перехід до загальнообов'язкової середньої освіти.

Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи. Більшість з них займалися новими перспективними науковими дослідженнями (інститут напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.).3ростала кількість науковців в установах АН. Якщо в 1960р. їх нараховувалося - 3,6 тис., то в 1985р. - 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенем зросла за той час у 5,5 рази.

Фундаментальні дослідження були зроблені в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу і ін.

З 1960 р. у розпорядженні вчених фізиків ядерний реактор, з 1966р. – найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Створені найпотужніші науково-технічні комплекси: міжгалузевий НТК “Інститут електрозварювання ім. Е. Патона”, “Інститут проблем матеріалознавства”, НТК “Інститут кібернетики ім. В. Глушкова”, “Інститут надтвердих матеріалів”.

Протягом 1970-1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених АН УРСР було впроваджено в життя.

На практиці науково-дослідні установи України все більше інтегрувалися в систему наукових закладів СРСР, а фактично Росії, нерідко перетворюючись в їх периферійні придатки, втрачаючи не тільки національне, але й наукове обличчя.

Літературно-художня творчість.

У 60 - 80-ті рр. українська література поповнилась творами відомого письменника О. Гончара (“Тронка”, “Циклон”, “Собор”, “Берег любові”, “Твоя зоря”, “Чорний яр”), романами й повістями М.Стельмаха (“Чотири броди”, “Дума про тебе”, “Правда і кривда”), П. Загребельного (“Розгін”, “Диво”), і ін.

Справжнім шедевром був віршований роман Ліни Костенко “Маруся Чурай” (1980р.) де яскраво змальовує епоху Б. Хмельницького. 1981р. вийшла збірка “Лебеді материнства” В. Симоненка.

Із політичного забуття повернулося до нас на поч. 90-х рр. ім'я талановитої поетеси І. Ратушинської (“Сірий - колір надії”).

На початку 80-х рр. радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціальну-економіку, політичну та ідеологічну кризу.

Деградування “верхів” і розвал державної ідеології були настільки очевидними, що навіть серед вищих ешелонів партійно-державного керівництва формувалися ревізіоністсько-реформаторські сили. У “низах” наростало невдоволення, зневіра й байдужість. Судомні спроби системи утримати хоча б поверхову стабільність зводилися, або до суто адміністративних заходів (за часів Ю. Андропова), або до ідеологічних чаклувань і популістських загравань (за часів К. Черненка). В Україні ці процеси набували ще й суто провінційного забарвлення й укорінювалися глибше, ніж у центрі.

Лекція 21.

Україна в період перебудови .

Перебудова і національно-державне відродження України.

План.

1. Україна на шляху до незалежності.

2. Утвердження незалежності України.

Література.

1. Акт проголошення незалежності України: прийнятий Верховною Радою України 24.08.01 “Політика і час”-1991-№12.

2. Декларація про державний суверенітет України прийнята В.Р. Української РСР 16 липня 1990 р. //Політика і час// 1990 №9.

3. Бойко О. Історія України – К. 1999 – с. 473-510.

4. історія України : нове бачення; У. 2т. /Під. ред. В. А. Смолія. Т. 2.-К. 1996.-с. 408-467.

5. Історія України. /Під ред. Смолія.-К.,1997.-с. 360-393.

6. Рудич Ф. “Становлення нових політичних структур// політика і час// – 1992, №7,8.

7. Мочерний С. //Сутність і структура економічного суверенітету України.// Економіка України, 1990 – №11

8. Кривенко Л. Зміцнення українського парламентаризму : конституційні аспекти. //Віче// – 1995 – №5

9. Колісник В. Біловезька угода у контексті права та під тиском міфів.//Віче// 1995 – №3.

10. Хто є хто в українській політиці. – К. 1996.- Випуск – 3 – с. 378-460.

Терміни та поняття.

1. Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (конституцією).

2. Багатопартійна система – наявність у суспільстві політичних партій, які відрізняються програмою, тактикою; вона властива демократичним державам ( в тоталітарних державах існує однопартійна система ).

3. Гласність – політика офіційної відкритості, проголошена М.Горбачовим (певний компроміс між свободою слова і цензурою).

4. Державні символи – графічне, кольорове, музичне та текстове умовне позначення держави.

5. Декларація – офіційна урочиста заява.

6. Державний суверенітет – незалежність держави, що полягає в її праві на власний розсуд розв’язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої держави.

7. Декларація про державний суверенітет України – політико-правовий документ, у якому зафіксовані основні принципи та програмні положення внутрішньої та зовнішньополітичної діяльності.

8. Криза політична – тимчасове призупинення або припинення функціонування окремих елементів або інструментів політичної системи; значне поглиблення й загострення наявних конфліктів, політичної напруженості.

9. Плюралізм – ідейно – регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декількох ( чи багатьох ) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протилежності дій політичних партій та громадсько-політичних організацій.

10. Політична партія – добровільне об’єднання людей, які прагнуть домогтися здійснення ідей, котрі вони поділяють, а також задоволення спільних інтересів: організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти.

11. Президент України – найвища посадова особа в Україні, голова держави та Верховний головнокомандуючий збройними силами України.

12. Путч ( державний переворот ) – спроба певних політичних сил прийти до влади незаконним шляхом.

13. Референдум – всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, в якому беруть участь усі громадяни, які мають виборчі права.

14. Реформа – перетворення, зміна, нововведення, яке не знищує основ існуючої структури.

Дати.

– 1985, квітень – Проголошення на пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову.

– 1986, 26 квітня – Аварія на Чорнобильській АЕС.

– 1988 – 19-та Всесоюзна конференція КПРС.

- 1989, вересень – Установчий з’їзд народного Руху України за перебудову.

– 1989, жовтень – Прийняття ВР УРСР Закону про мови в УРСР.

– 1990, березень – Вибори до ВР УРСР.

– 1990, 16 липня – Ухвала ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України.

– 1991, 19-21 серпня – Спроба державного перевороту в СРСР.

– 1991, 24 серпня – Проголошення ВР України Акту про державну незалежність України.

– 1991, 1 грудня – проведення референдуму про незалежність України. Обрання Президентом України Л. Кравчука.

– 1991, 8 грудня – юридичне оформлення розпаду СРСР. Проголошення утворення Співдружності Незалежних держав (СНД).

– 1992, 15 січня – Ухвала указу Президії ВР України про Державний гімн України (затверджено мелодію М. Вербицького “Ще не вмерла Україна”).

– 1992, 19 лютого – Затвердження ВР України тризуба малим гербом України.

– 1994, 27 березня – Вибори до ВР України.

– 1994, червень-липень – Вибори Президента України, Президентом обрано Л.Д. Кучму.

– 1999, 31жовтня та 14 листопада – два тури президентських виборів.

- 2000, 16 квітня – Всеукраїнський референдум з народної ініціативи.

Персоналії:

1. Л. Кравчук – перший Президент України у 1991-1994 роках.

2. Л. Кучма – Президент України з 1994 року.

З початку 1980-их рр. криза в СРСР охопила усі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Економіка України була складовою т.з. єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х – на початку 60-х рр. змінилось нестримним падінням його темпів. На Україні вони були ще більшими, ніж по союзу в цілому. Розладнана економіка призводила до падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об’єктів в Сибіру, що мали насамперед воєнно-стратегічне значення, супроводжувалось занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі. СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та інших природних ресурсів, які нещадно експлуатувались радянською економікою і вели до екологічної кризи. В цих умовах Україна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету.

В результаті нелюдських жорстокостей тоталітаризму, який набрав форми геноциду другої світової війни, Україна трохи більше ніж за десятиріччя втратила близько 25% свого населення. Сьогодні темпи зростання його одні з найнижчих серед країн колишнього СРСР. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні і фінансові ресурси. Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям призводив до глибокої кризи в сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. На Україні за час тривалого керівництва Щербицького (з 1972 р.) небаченого досі масштабу досягла русифікація українського населення, українська мова була витіснена фактично з усіх ділянок суспільного життя. Проте і економічна і духовна експлуатація народів СРСР не приносила центру бажаних дивідендів. Країна переживала період глибокого застою і опинилась на краю прірви.

В цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилось на певну перебудову радянської системи. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на “перебудову”, “демократизацію“ і “гласність“.

Однак на Україні спроба реформ зустрічала опір партійної номенклатури різних рангів, яка очолювалась В. Щербицьким. Суттєвим фактором гальмування перебудовчих процесів на Україні було також побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей були піддані згубному впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим Чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості України.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Починається створення незалежних груп та організацій різного політичного спрямування.

У 1988 р. Українська Гелесінська група перейменована в Українську Гелесинську Спілку (УГС), її очолюють Л. Лук’яненко, В.Чорновіл, М. Горень, О. Шевченко. Спілка розробляє новий програмний документ під назвою “Декларація принципів”. За цілим рядом положень вона була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: і перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада – демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС таким чином виходила за межі правозахисної. Поряд з УГС з’явилася Українська Демократична Спілка, перейменована згодом в Українську народно-демократичну лігу (очолив її Чернишов). У серпні 1987 р. у Києві виникає Український культурологічний клуб ( очолений С. Набокою, О.Шевченком, Л. Лохвецькою), який проводить культурну і громадську діяльність, спрямовану на українське національне відродження. Подібне формується Товариство Лева – виникає у Львові.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. А. В. Дудник 1 страница
5. А. В. Дудник 10 страница
6. А. В. Дудник 11 страница
7. А. В. Дудник 12 страница
8. А. В. Дудник 2 страница
9. А. В. Дудник 3 страница
10. А. В. Дудник 4 страница
11. А. В. Дудник 5 страница
12. А. В. Дудник 6 страница

Переглядів: 526