• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжнародні відносини України 5 страница

За його наступника Леопольда ІІ (1790-1792) наступила певна реакція. Хоч він не був таким сильним прихильником селян, але був настільки ліберальним, що відхилив бажання поміщиків відновити старі порядки. Він тільки скасував патент про заміну панщини грішми, але наказав адміністрації стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщини. Франц ІІ (1792-1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування почалася справжня реакція. Тим часом для Австрії наступили важкі часи через постійні війни з Францією, які зовсім зруйнували господарство Австрії і привели її до повного банкрутства. Випущенгі у величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти і до банкрутства багатьох людей. При таких обставинах уряд не дуже поспішав з селянською реформою, боячись нових економічних потрясінь. Економічне становище селянство погіршилось від часу заведення в 1821 р. ґрунтового податку на основі нових інвентарів 1819 р., коли було допущено багато зловживань при визначені приналежності лісів і лугів, позаписуваних майже скрізь за панами. Багато сіл було внаслідок цього зруйновано економічно.

Реформи за австрійських часів, хоча й провадженні бюрократичним способом і не доведені до кінця, підняли дух українського народу. Значення духовенства ( Іван Могильницький, Іван Снігурський), “руська трійця”.

“Русалка Дністрова” (1837).

Москвофільство. Корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущасливить усі слов’янські народи.

Революція 1848 р. Ще за кілька років до революції оживилась в Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом генерала Мерославського почали готувати збройне повстання для відбудови Польської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів став нацьковувати селян на дідичів. У Східній Галичині народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд провести остаточне скасування панщини, що було проголошено 16 квітня 1648 р. Основою реформи був викуп селянських грунтів державою, якій селяни мали сплачувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Та при проведенні реформи не було впорядковане право володінь на ліси й пасовиська, це пізніше викликало нескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі феодальні привілеї, наприклад монополь на викурювання і продаж горілки та деякі інші, що на довгі часи залишилося джерелом різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Французька революція в лютому 1848 р. розворушила всю Європу й відгукнулася дуже скоро в Австрії. Вже в березні 1848 р. Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставленні мадярами домагання широкої автономії. Слідом за цим заворушилися чехи й запропонували цісареві домагатися злуки Чехії, Моравії й Шленська в єдине ціле, повного зрівняння чехів з німцями в шкільництві та адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т.д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті вирішило скликати слов’янський конгрес у Празі, який мав пройти 2 червня й на якому мали бути представленні всі слов’янські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спочатку серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 р. й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Польська Рада Народова видала 19 квітня відозву до українців, закликаючи їх до згоди і спільної праці. Але серед українського громадянства вже наросла реакція. Пропущення українців в адресі до цісаря й агресивність польської преси і громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. 19 квітня українці подали до цісаря петицію, в якій говорилось, що українці творять частину великого слов’янського народу, що вони автохтони Галичини й мали свою державну самостійність. Петиція вимагала введення української мови в народних і вищих школах, щоб закони видавалися українською мовою й урядовці обов’язково її знали, щоб зрівняне було духовенство трьох обрядів і щоб українці могли входити у всі уряди. 2 травня було засновано Головну Руську Раду. По всіх більших містах засновано окружні ради. Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб українці виступили спільно з поляками. Для протистояння Головній Руській Раді організовано 23 квітня “Руський Собор” а супроти заснованої першої газети українською мовою “Зоря Галицька” засновано газету “Дневник Руський”. Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то українці створили свою гвардію – батальйони “руських стрільців”.

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців. Намісник Галичини граф Стадіон радив урядові спертися на українців як лояльного з політичного погляду елементу. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину на Галичині. Він майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Українці взяли участь в Слов’янському Конгресі в Празі, Головна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступили на з’їзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібельт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції почалися протиріччя, українці домагалися поділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина – емігранта Бакуні на осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, рівноправність двох краєвид мов, спільна національна гвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні і середні школи. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців в новітній історії.

Тимчасом у Львові відбувся “Собор руських учених” (19 жовтня 1848 р.). Собор ухвалив прийняти етимологічний правопис Михайла Максимовича, встановити єдину граматику української мови, домагатися впровадження української мови у всі школи і підтримав домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування “Галицько-Руської матиці. Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути центром українського письменництва і мови. До своєї діяльності Галицько-Руська Матриця приступила аж у 1850 р. В кінці 1848 р. цісарським декретом засновано у Львівському університеті кафедру української мови й літератури. В листопаді 1848 р. у Львові почалося повстання. Але українці виявили лояльність до монархії. Вони організували батальйони для охорони угорського кордону.

10 липня 1848 р. зібрався перший австрійський парламент, з 383 послів Галичину представляли 96 послів, з них 39 українців. Українські посли винесли питання про поділ Галичини і ще декілька домагань національного характеру. Українські посли дуже енергійно виступили відносно реформи скасування кріпацтва, домагаючись якнайменшого викупу панам за свої грунти. Але вже 7 березня 1849 р. парламент було розпущено. В Австрії взяла гору реакція, яка запанувала після того як австрійський уряд за допомогою російського війська, присланого царем Миколою І, приборкав революцію в Угорщині. Конституцію 1848 р. було скасовано. Літом 1851 р. була розпущена “Головна Руська Рада”. Все це ще більше зміцнило москвофільські настрої в Галичині.

1848 р. позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й перетворено в окрему провінцію корони.

На зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого і енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття належить до єдиниї з українцями Галичини етнічної групи, Добрянський також домагався, щоб головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі відіграватимуть суперечки про національну приналежність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. У цей переломний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовизначитися як нація. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. Вона змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки на організаційну твердиню українства.

Але 1848 р. висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав’язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів. Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійські сили обожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючи наслідки.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 р. 20 жовтня 1860 р. оголошено в Австрії нову конституцію, в якій впроваджено крайові сейми, які мали обирати від себе делегатів до Державної Ради у Відні. 26 лютого конституцію було змінено в ліберальному дусі. Галицький сейм мав складатися з 150 послів. На перших виборах до нього попало 49 українських послів. Австрія була розбита в 1866 р. у війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це привело до відкритих проявів російської орієнтації. Але Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державницький устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд вирішив спертися на поляків як на більш розвинутий культурно і політично елемент, і то до того більш лояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошена рівноправність двох народів, але фактично крайова влада була передана в руки місцевої польської шляхти, в сеймі через куріальну систему виборів польським послам була забезпечена величезна перевага. В школі – від нижчої до університету польська мова діставала повні права і стала пануючою. Центр ваги у вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося вести постійну і вперту боротьбу у сеймі за культурну і економічну рівноправність. Число українських послів у сеймі і віденському парламенті стало зменшуватися при кожних нових виборах. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Український рух в кінці ХІХ ст.

На лівобережній і степовій Україні в 1864 р. було впроваджене земське самоврядування, але завдяки цензовій системі виборів до земських органів увійшли представники дворянства. Після заведення 1870 р. міського самоврядування до нього увійшли русифікована міська буржуазія і несвідоме дрібне міщанство.

В 1874 р. була запроваджена загальна військова служба, за якою вся українська молодь мала служити в царській армії. Всіх призовників-українців висилали відбувати службу поза межами України, а в Україні війська комплектувалися виключно з росіян. Йшов процес русифікації через поширення російської преси і літератури, при повній відсутності через заборону українського друкованого слова. Русифікована була школа, офіційна церква стала знаряддям русифікації, всі державні установи були могутнім засобом масової русифікації. Українська інтелігенція була під пильним наглядом поліції.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий бачив в ньому новий прояв політичного сепаратизму України. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ у Емсі видає таємний указ про абсолютну заборону української писемності. Заборонялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, ставити українські театральні п’єси й використовувати прилюдно українські пісні. Одночасно уряд вирішив підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині, видаючи таємні субсидії москвофільським виданням, які особливо завзято борються з українським рухом.

Значна частині української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон. Наказ 1876 р. не вбив ані української національної думки, ані української літератури, але він, у зв’язку з загальною реакцією своє діло зробив. Політична активність українських громад впала.

Міжнародні відносини напередодні та в роки І світової війни.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністю втягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори відносно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзником блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.

Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великі анексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шести економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалися планів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширення сільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко поза межі захисту національних кордонів – ідей, з якими виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки.

Тема 6. Україна на міжнародній арені в період

національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).

1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради.

27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.

У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.

Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье з напівофіційною місією нав’язати контакти з представниками Центральної Ради. У жовтні прибули до Києва французькі представники – генерал Табуі та полковник Перлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.

До певних здобутків Центральної Ради та її Генерального Секретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнання України. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланнику Румунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливим уповноваженим Французької Республіки в Україні.

Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві та більшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибули генерали: англійський – Бартер, французький – Лаернь, італійський – Ромеі, японський Таканачі, бельгійський – Ріккель, румунський – Команда та сербський полковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю, якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські і хорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24 тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готові були зробити чеські легіонери.

5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французької військової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про те що: “Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, але мені вже було доручено передати ... симпатію созників до тих зусиль, які робить український уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили й бажання лишитися вірними союзниками”. Далі він говорить: “Мій захід, який я роблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас суть реальні і дійсні”. 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка і доводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республіки передав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнає Українську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представник Великобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначений представником Великобританії на Україні, і що його уряд “підтримуватиме з усіх своїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії і людськості”.

Це був значний крок на шляху міжнародного визнання України. Але ці документи не могли свідчити про остаточне визнання України як незалежної держави, тому що вона не проголосила себе незалежною. В згаданих документах йшлося про підтримку України державами Антанти в справі організації спільної боротьби з країнами Четверного блоку. Підвищений інтерес французького та англійського урядів до України був зумовлений, передусім, їх цілком зрозумілим страхом перед ліквідацією Східного фронту.

2 грудня 1917 р. у Бересті було підписано угоду про перемир’я між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між ними почалися мирні переговори. Країнам Антанти потрібно було забезпечити хоч якусь противагу Німеччині та Австро-Угорщині на сході, а оскільки більшовики взяли прямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було тільки на Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла і Україна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиною силою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, була Добровольча армія на Півдні Росії, а її керівництво не за яких умов не погоджувалося визнавати самостійність новоутворених на терені колишньої Російської імперії республік.

Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливих взаємин з Францією і Англією, дедалі більше зростала напруженість у відносинах з більшовиками. У Росії почалась громадянська війна, й уряд області Війська Донського, як і інші уряд, не збиралися визнавати більшовицького Раднаркому. У своїй боротьбі з ними більшовики намагалися скористатися як базою східними областями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу. Віддані Центральній Раді війська намагалися не пропускати ці загони в Україну, роззброювали їх. Разом з тим Центральна Рада не чинила жодних перешкод для повернення з фронту до своїх домівок донських, кубанських та уральських козаків.

4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала від більшовицького Раднаркому підготовлений попереднього дня Леніним і Троцьким ультиматум: “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. У цьому документі визнавалося право українського народу на власну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далі йшлося про те, що Центральна Рада стала на буржуазні позиції і розпочала контрреволюційну діяльність проти радянської Російської Республіки. Тому Раднарком не визнає Центральну Раду як уповноваженого представника всього українського народу і вимагає від неї не пропускати через територію України козацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ і частин Червоної Гвардії на території України. У разі не дотримання протягом 48 годин згоди на виконання висунутих умов, більшовицька Росія вважає, що Українська Центральна Рада перебуває у стані відвертої війни з владою рад у Росії та в Україні.

Уряд Центральної Ради, як і абсолютна більшість делегатів І Всеукраїнського з’їзду рад, відхилила цей ультиматум. Офіційна відповідь Генерального Секретаріату від 7 грудня була така, що переговори про “полагодження спору між Російською Республікою та Україною” залежить від відмови першої від втручання у внутрішні справи другої, та висловлювалася надія, що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьому також висловлювалось “...готовність напружити всі сили для досягнення цієї мети”. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволення такою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння з Радою можливе тільки за умови, що Рада визначно відмовиться підтримувати як Каледіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів”. Проте українське керівництво перебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південних районів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. на київському форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, як і за Раднаркомом губерній Великоросії. Це дало привід для агресії російських більшовиків проти України.

5 грудня 1917 р. протоколом №19 більшовицький Раднарком ухвалив: “Вважати Раду в стані війни з нами”. Для керівництва війною була утворена комісія в складі Леніна, Сталіна, Троїцького, уповноважена діяти в українському питанні від імені Раднаркому.

6 грудня 1917 р. за вказівкою Леніна главковерху М.В.Криленку в Ставку передано наказ: “Відповідь Центральної Ради вважаємо недостатньою. Війна оголошена. Відповідальність за долю демократичного миру, який зриває Рада, падає цілком на Раду”.

4-5 грудня 1917 р. у Києві був скликаний І Всеукраїнський з’їзд Рад. Більшовики були представлені 124 особами що представляли 49 рад із 300.

У цей час у Харкові зібрався надзвичайний ІІІ з’їзд рад Донецького і Криворізького басейнів. Він був неправомочним, оскільки на ньому з 140 рад області було представлено 46 (38,2%) у кількості 77 осіб. Будучи неправомочним він об’єднався з представниками 49 рад у кількості 124 особи, які брали участь у І Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, і проголосив себе з’їздом рад робітничих і селянських депутатів. Отже влада рад була проголошена на Україні від імені 96 рад із 300, що функціонували на Україні. Створений був уряд Народний секретаріат. “Називали себе урядом, - згадував В.Задонський, - та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас уряд був без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала. Апарату жодного”. Уряд мав маріонетковий характері мав єдине завдання організувати боротьбу з Центральною Радою.

Збройна агресія більшовицької Росії проти УНР під виглядом боротьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складі більшовицької Російської Федерації, проти влади “буржуазної” Центральної Ради, розпочалася відразу ж після її проголошення.

Брестський мир. Ще в грудні 1917 р., незважаючи на привітання країн Антанти, керівникам Центральної Ради було зрозуміло, що продовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицької інтервенції зі сходу, неможливо.

Поштовхом до участі України у мирних переговорах стали переговори більшовицького уряду Росії з Німеччиною Бресті. Перед тим, 2 грудня 1917 р. вони підписали угоду про перемир’я.

Делегація більшовиків, яку очолив Троцький, прибула у Брест 9 грудня. Вона виступила від імені усіх народів Росії, зокрема від українського народу. Коли Центральній Раді стало відомо про це, вона вислала до держав Четверного союзу ноту протесту. У відповідь на цю ноту говорилося, що держави Четверного союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію. Така делегація була сформована. Вона прибула до Бреста 21 грудня 1917 р. Її очолив український есер В.Голубович. Членами делегації були есери М.Любинський, М.Полоз, М.Севрюк, соціал-демократи М.Левитський та С.Остапенко.

Перед від’їздом у Брест з делегацією зустрічався Голова Центральної Ради М.Грушевський. Він дав інструкцію: домагатися включення до складу Української Народної Республіки Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, щоб жодного клаптика української землі не залишилося під чужоземним пануванням. У випадку, коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатися українськими землями, що їй належали, то домагатися хоча б створення з українських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю з широкою автономією.

На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини – державний секретар закордонних справ Р. фон Кульман і його заступник, начальник штабу східної групи німецьких військ М.Гофман; від Австро-Угощини – міністр закордонних справ О.Черні; від Болгарії – міністр юстиції Попов і генерал Ганчев (пізніше Попова замінив голова ради міністрів Родославов), від Туреччини – посол у Берліні Ібрагім Гаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей (пізніше прибув великий візир Талат Паша). До складу делегації Росії, крім Троцького, входили Йоффе, Каменів та інші.

30 грудня харківський уряд УНР прийняв рішення про участь своїх представників на Брестських переговорах у складі делегації більшовицької Росії, оскільки як з окремою, самостійною стороною, держави німецької коаліції вести справи з ними відмовилась.

Після прибуття до Бреста українська делегація заявила представнику російської делегації Каменєву, що Україна не визнає Раднарком всеросійським урядом. Водночас делегація повідомила генерала Гофмана, що вона не має нічого спільного з російським більшовизмом.

Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації граф Черні. Він заявив, що під час підписання перемир’я делегація більшовицького російського уряду говорила за всю Росію, а тепер, коли вона визнала за Україною право самовизначення, то немає жодних заперечень щодо участі делегатів України у переговорах.

24 грудня 1917 р. українська делегація розпочала свої переговори в Бресті. Вона заявила, що вимагає визнання України як самостійної держави, без чого не вважає можливим приступити до переговорів про мир. Делегація підкреслила, що умовою миру вона ставить приєднання до України, Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині і Закарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало відносини Австро-Угорщини з Польщею. Вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації. У той самий час при певних умовах вона погоджувалася визнати незалежність УНР. Головними з цих умов було визнання старих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошення незалежності УНР.

Вміле ведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня 1917 р. самостійність української делегації визнали як держави Четверного союзу, так і делегація більшовицької Росії. Це була перша перемога.

Делегація УНР продовжувала ставити вимоги приєднання до України українських земель, що входили до Австро-Угорщини. Тим часом внутрішнє і міжнародне становище Австро-Угорщини погіршувалося. Чернін змушений був звертатися за інструкціями до Відня. Питання було винесене на засіданні коронної ради. Після гострих суперечок на пропозицію міністра фінансів Буряна було прийняте компромісне рішення погодитися з вимогами української делегації, за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, стосовно інших українських земель підписати таємний договір.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 515