• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжнародні відносини України 6 страница

5 січня 1918 р. за пропозицією Троцького на переговорах у Бресті було зроблено перерву, під час якої йшла активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в Галичині, українська делегація вирішила залучитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його підготував Лозинський. У меморандумі йшла мова про об’єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.

Визнання країнами Четвірного союзу УНР як суб’єкта міжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювали Севрюк і Лозинський. Однак для укладення повноцінної мирної угоди потрібно було офіційне проголошення України незалежною державою.

Під тиском солдатських загонів знизу та з огляду на необхідність укладення мирної угоди за міжнародними стандартами, уряд УНР нарешті оголосив в ІУ Універсалі 9 січня 1918 р. про незалежність УНР під гуркіт більшовицьких гармат. Було визначено також новий склад делегації УНР у Бресті, до якого увійшли О.Севрюк, М.Левитський і М.Любинський. Крім російської і української делегації, до Бреста прибула делегація від Харківського народного секретаріату у складі О.Медведєва та В.Шахрая. Троцький, заявляючи, що більша частина України належить до Харківського народного секретаріату і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський народний секретаріат за дійсний український уряд.

Севрюк та Любинський виявили багато такту й дипломатичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки. Це була велика перемога молодої української дипломатії. Хоча їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, уколи Київ упав, їм вдалося підписати мирний договір в ніч з 8 на 9 лютого (26 на 27 січня) 1918 р., коли Мала Рада і міністри покидали столицю.

Брестський мирний договір має 10 статей: 1 стаття визнавала самостійність України; 2 – визначала її кордони; 3 – встановлювала порядок евакуації союзних військ; 4 – засвідчувала дипломатичні зв’язки України з державами Четвірного союзу; 5 – вирішувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; 6 – регулювала питання військовополонених; 7- регулювала господарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових “лишків”, зокрема постання Україною 1 млн. т. зерна, м’яса, круп до липня 1918 р.); 8 – відновлювала правові відносини між сторонами; 9 – встановлювала, що усі умови договору становлять одну цілісність; 10 – стаття стверджувала автентичність усіх текстів договору.

У Брестському мирному договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську та об’єднання української Галичини в один коронний край.

Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позику їй у сумі 1млрд. крб.

Брестський мирний договір був першим мирним договором УНР, що виникла на руїнах Російської імперії 1917 р. Він вводив Україну як незалежну державу в сім’ю вільних держав світу, що було великим успіхом молодої української дипломатії.

Підписання Брестського миру застало Центральну Раду на Волині. З наступом німецьких військ на Україну більшовики відступили. Центральна Рада 2 березня повернулася до Києва.

У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицької агресії і відновлення в Україні законної влади – Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим. Командувач збройними силами Німеччини Людендорф пізніше так визначив їхні головні цілі: “На Україні треба було придушити більшовизм і створити там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб і сировину”.

Окуповану територію було поділено на дві частини: Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина усі інші; Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам’яновугільна і залізорудна промисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетних засадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні: насамперед задовольнялися потреби залізниці, потім – воєнного і торговельного флотів на Чорному морі тощо. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування.

Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв’язку з наказом головнокомандуючого німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Пануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб врожай зменшився унаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, під загрозою ”заслуженої кари” не повинні перешкоджати великим землевласникам засівати лани. Міністр земельних справ Ковалевський у відповідь на це подав у відставку, мотивуючи це тим, що не може терпіти втручання німецьких начальників у свою галузь. Мала Рада відставки не прийняла.

Все це привело до того, що окупаційна влада остаточно прийшла до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили в українському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі.

13 квітня 1918 р. посол фон Мумм телеграфував до Берліна про неможливість співробітничати з керівниками Центральної Ради “які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей”. Далі відзначалося, що поки що він сам (посол), ні його австрійський колега, ні генерал Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідної кандидатури “для зміни нинішнього уряду”.

У секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланій німецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося про суцільне безладдя в країні та робився висновок про те, що тут бажано проголосити відкрито і легально про окупацію краю німецькими збройними силами.

В телеграмах німецького посла в Києві до його міністра закордонних справ від 18 до 19 квітня 1918 р. констатується, що в Україні “...партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і не користується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос. За цих умов генерал Гренер, “...військовому духу якого суперечить той факт, що він, маючи силу, змушений бездіяльно спостерігати опір та експерименти цього слабкого, утопічно прокомуністичного уряду, який руйнує країну”, наполегливо радив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військове правління. Однак після наради з австрійським послом та вищим німецьким командуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільні висновки: “Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції, неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним”. На цей час вищі представники Німеччини й Австро-Угорщини вже були проінформовані щодо справи, яку готував протягом місяця П.Скоропадський, та схвально до неї ставилися.

Можна цілком погодитися з твердженням П.Скоропадського, що, коли б не його виступ 29 квітня, “...німці кілька тижнів пізніше завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство... Тим самим не було б Української держави, яка реально появилася на світовій арені хоч у цьому короткому періоді Гетьманства”.

Весь сенс Брестського договору і Економічної угоди від 23 березня 1918 р. полягав у зобов’язаннях Центральної ради постачати у Німеччину та Австро-Угорщину мільйон тон продовольства, а становище Центральної Ради підтверджувало безперспективність таких сподівань. Центральна Рада опинилася в повній ізоляції, не підтримувала її і значна кількість населення, розагітована більшовицькими агентам. 28 квітня 1918 р. вона була розпущена німецькими окупаційними військами. Через день припинила своє існування і ніхто не зробив жодного кроку на її захист.

Значення Центральної Ради: по-перше, домоглася міжнародного визнання на право українського народу на свою державу; по-друге, незалежність Української держави дипломатично визнало багато європейських держав; по-третє, своєю діяльністю вона доказала, що творцем Української держави є її нація; по-четверте, з політичного погляду Центральна Рада вистояла і не поступилася ні Тимчасовому уряду, ні більшовикам України, змусивши їх звертатись по допомогу до більшовицької Росії. Разом з тим, Центральна Рада, провадячи в життя демократичне парламентське правління, і, відстоюючи українську державність, задала удару промосковській шовіністичній політиці “єдиної неподільної Росії”.

29 квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, де присутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського.

2. Міждержавні зв’язки гетьманського уряду

Уряд П.Скоропадського, що став на чолі Української держави 29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодження відносин із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям до Української держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини (Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство) в складі Української держави. Також до Української держави увійшли Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Розв’язано було територіальний спір із Донецьким урядом – до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці Гетьманату Крим виявив бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. Хоча входження півострова юридично було оформлено, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилась через загострення військо-політичної ситуації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем, пов’язаних з українськими землями Бессарабії окупованими Румунією. Розроблялись проекти входження Кубані до складу Української держави.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представництв розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василько, а з 20 травня його замінив Д.Дорошенко.

Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави: 1) Встановлення дружніх відносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною; 2) Розв’язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами; 3) Встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка втім, тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб’єктами колишньої імперії. З деяким з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не викликало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч – територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу виростали інтереси “третіх” держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини України з Раднаркомом. Брестський мирний договір зобов’язував більшовицьку Росію якнайшвидше підписати договір з Україною, що створило можливість стабілізувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання повернення біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще 30 березня 1918 р. уряд УНР запропонував Радянській Росії розпочати мирні переговори. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П.Скоропадський.

22 травня 1918 р. для ведення переговорів з Москви прибула делегація в кількості біля 40 осіб. Очолював її Раковський і його заступник Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником – І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький. Переговори велися двома мовами за допомогою перекладачів. Обговорювалися питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв’язку, обміну полоненими, економічних та культурних відносин. Надзвичайно гостро стояло питання про кордон, українське населення, яке проживало компактно у прикордонних з Україною російських губерніях, ставило питання приєднання цих територій до України.

12 червня було підписано попередній мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнавала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах. Встановлювалися умови повернення біженців і місця переходу ними кордону. Було відкрито українське представництво в Москві та Петрограді, 30 консульських представництв у різних містах Росії, які займалися питаннями біженців в Україну.

Більшовицька делегація всіляко затягувала переговори і займалася комуністичною та антиукраїнською пропагандою. Відмовилася визнавати право України на території, на яких проживало автохтонне українське населення. Більшовицька делегація потай налагодила зв’язки з Українським національно-державним союзом, який готував повстання проти гетьманського уряду, звернувся про допомогу до більшовиків. З російської сторони їх вели Х.Чаковський та Д.Мануїльський, а з іншого, - В.Винниченко та М.Шаповал.

8 листопада 1918 р. переговори українсько-російські припинилися. Російські війська сконцентрувалися на кордонах з Україною.

Водночас з переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори з урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.

Відносини з Німеччиною. Уряд П.Скоропадського у своїй зовнішній політиці змушений був проводити про німецьку орієнтацію. Він визнав умови Брестського миру. Постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччини та Української держави. Поводження німецької окупаційної влади, привело до того, що населення України не схвалювало про німецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджувалися тільки в Берліні.

Першим головою української дипломатичної місії у Німеччині був Севрюк, один з членів делегації України на переговорах в Бресті. Проте гетьман замінив його бароном Штайнгелем, з усім дипломатичним корпусом. Це сприяло тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську державу.

У Києві діяло німецьке посольство. В Харкові, Одесі, Катеринославі й Миколаєві були відкриті німецькі консульства. 24 липня Німеччина ратифікувала німецький мирний договір. До Німеччини їздили голова Ради Міністрів України Ф.Лизогуб. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв’язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччині кредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішенні територіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф.Лизогуб розв’язати не зміг. Серед них формування української армії і передання захопленого німцями Чорноморського флоту Україні.

Пізніше з 4 по 17 вересня 1918 р. до Німеччини їздив сам гетьман П.Скоропадський. Німецький уряд організував гетьману пишний прийом. Його прийняв імператор Вільгельм ІІ та райхканцлер граф Г.Герті. Також відвідав заводи Крупа, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об’їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина погодилася сприяти позитивному вирішенні для України питання Холмщини і Криму.

Відносини з Австро-Угорщиною були складнішими. Політика України з будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалися з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір перекреслив мрію поширити східний кордон до Дніпра і утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов’янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.

Австро-Угорщина відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Австро-Угорщина намагалася вплинути і на інших членів Четвірного союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. 18 червня 1918 р. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні поінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов’язань (поставити дро1 липня 1 млн. т. зерна), то мирний договір необхідно буде вважати недійсним. Подібні інструкції Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії й Туреччині. Це привело до загострення відносин між двома державами. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського військового аташе до Відня.

Однак Австро-Угорщині не вдалося створити “єдиний фронт” держав Четвірного союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка 15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джебов і Липинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти Шишманова, який 1 серпня вручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був призначений О.Щульгін.

22 серпня Брестський мирний договір ратифікувала Туреччина. У Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами, які підписали від України Токаржевський-Карашевич, від Туреччини – посол Гесейн Гільмі-паша. Відкрились посольства в Києві і Стамбулі.

Тільки Австро-Угорщина не ратифікувала договору.

Водночас польський уряд робив все можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя. Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточного розв’язання питання про кордони і впровадити в п’яти Холмських повітах, зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолювану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О.Скорописом-Йолтуховським. Одночасно гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснились – перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.

Велися переговори з Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Норвегією, Голландією, Італією, Персією. Добрі відносини встановилися з Фінляндією, уряд якої очолив давній приятель П.Скоропадського генерал Маннергейм, Грузією, Литвою, Естонією. Українська Гетьманська держава обмінялася посольствами з 12 країнами. Взагалі визнали її “де-факто” або “де-юре” 30 держав світу.

Гетьманський уряд робив спроби встановити відносини з державами Антанти. З цією метою у Берн (Швейцарія) виїхав Є.Лукашевич.10 жовтня 1918 р. Рада міністрів затвердила закон про заснування української місії у Швейцарії і одночасно було створено українські консульства Женеві і Цюріху. Таке саме завдання від П.Скоропадського посол у скандинавських країнах І.Коростовець, якого змінив К.Лоський. Проте країни Антанти не пішли на встановлення відносин з Україною через кілька причин. По-перше, рішуче запротестували Німеччина і Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачили чітко виражену про німецьку політику гетьманського уряду. По-третє, уряд Франції стояв на позиції “единой и неделимой России”. Англія і США, не маючи чіткого уявлення про українську проблематику, підтримували політичну концепцію Клемансо.

Після відкликання своїх дипломатів з України британці продовжували уважно стежити за подіями у цьому регіоні. Британська місія в Берліні регулярно надсилала до Лондона рапорти про розвиток українсько-німецьких відносин.

Британці почали замислюватися над можливістю селянського повстання на Україні. Агітація проти гетьманського уряду та німецьких військ спочатку призвела до пасивного опору, а згодом до відкритих бунтів в різних регіонах України.

Після підписання перемир’я 11 листопада 1918 р. союзники наказали німецьким військам тимчасово продовжувати окупацію Українських земель для створення бастіону проти більшовиків. Однак німецькі солдати почали поступово залишати Україну. Це значно похитнуло позицію гетьмана.

За цих умов дипломатія України різко активізувала свою діяльність. Д.Дорошенко попрямував до Берліна, але коли прибув туди, то там вже перемогла революція і вести переговори не було з ким. Тоді він посла до Америки барона Розена, а сам поїхав до Швейцарії на переговори з італійським прем’єром В.Орландо. У ті самі дні український посол у Болгарії Шульгин отримав наказ вступити в переговори з американцями, але отримав від них відповідь, що США не визнають самостійної України, а прагнуть бачити її у федерації з Росією. Таку саму відповідь у Яссах отримав український посланець І.Коростовець від представників Франції і Англії.

У цей самий час більшовики почали готовитись до війни з Україною, про це офіційно заявив Троїцький. Проти України було сформовано окрему УІІІ армію зі штабом у Воронежі під командування генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тис. багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 6 бронепоїздів.

В той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібранні було обрано Директорію й остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьмана січових стрільців, а в Москві більшовицькі керівники офіційно заявили про розрив Брестського договору, у Києві відбулося засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийняте рішення про невтручання “у внутрішні справи українського населення”.

Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступів проти гетьманської влади як більшовицьких структур, так і радикального крила колишніх лідерів Центральної Ради на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою, гетьман не мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з російськими військовими правими та правоцентристськими колами в самій Україні та за її межами.

Проголосивши можливість федерації з небільшовицькою Росією в майбутньому, П.Скоропадський сподівався перехитрити як союзників, так і проросійські сили в Україні, й таким чином зміцнити незалежність України ще до того, як Росія позбудеться більшовиків.

Заява гетьмана про майбутні зв’язки з Росією була підкріплена контактами з генералом Денікіним та деякими іншими групами. Так, у ноті до представників Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії, український уряд твердив, що на початку боротьби за возз’єднання Росії та її визволення від більшовиків було б доцільно скликати в Києві конференцію для обговорення питань стосовно майбутньої Росії.

Така конференція відкрилася 16 листопада 1918 р., але не в Києві, а в Яссах. Її учасники звернулися до представників Антанти з проханням про військову допомогу для боротьби з більшовицьким урядом. Незважаючи на запевнення П.Скоропадського у вірності спільній меті реставрування цілісної Росії, усі делегати були стурбовані тією небезпекою, якою був гетьманський режим. Інший український орган Директорія, також викликала сильне занепокоєння. Російські делегати були впевненні, що затримка у виведені німецьких військ з української території була пов’язана із намаганням гетьмана завершити комплектування власної національної армії, здатної побороти росіян. Вони попередили союзників, що “...тільки негайний прихід сил Антанти може запобігти зростанню антисоціальних елементів, які занурять країну у вир хаосу і анархії”.

Однак і сам гетьманський уряд бажав швидшого приходу союзників. Ситуація в Україні була складною. Німецькі війська, відходячи, відкривали територію більшовикам, які просувалися далі вглиб України. Місцеві більшовики почали організовувати повстання, створювати і перешкоджати постачанню Києва продовольством. У той же час, війська Петлюри наближалися до столиці. “Порятунок країни повністю залежить від країн Антанти”, - писав прем’єр-міністр України Гербель у телеграмі до генерала Рауха. Він стверджував, що “...негайний наступ союзних військ на Київ має найважливіше значення”.

Інтереси Антанти і антибільшовицьких сил у колишній Російській імперії збігалися. На зустрічі союзницьких військ посланник у Яссах французький віце-консул у Києві Енно був призначений повноважним представником сил Антанти на півдні Росії. Відразу після свого приїзду до Одеси в грудні 1918 р. він надіслав до міністерства закордонних справ України ряд телеграм, які свідчили про те, що союзники збиралися визнати гетьманський уряд та нейтралізувати усі спроби зашкодити його роботі. Перед усім це стосувалось петлюрівської Директорії. Енно заявив, що усі політичні питання, а також проблема самовизначення України будуть розглядатися після прибуття до Києва союзних збройних сил та політичних представників. 18 грудня 1918 р. двадцятитисячна французька армія увійшла до Одеси.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією, то Гетьманщина обмінялася з посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких земель на Холмщині.

3.Україна в період Директорії та її міжнародні зв’язки

14 грудня гетьман зрікся влади, передав її своєму уряду, а той передав повноваження Директорії. 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто вступила в Київ, де була відновлена Українська Народна Республіка.

Майже весь 1919 р. П.Скоропадський уникав політичної діяльності, працюючи над своїми спогадами у швейцарському місті Лозанна. Невдовзі він переїхав до Німеччини, де став провідною фігурою громадсько-державницького руху. Створений у 1937 р. П.Скоропадським “Союз гетьманців-державників відкрив свої відділення не тільки у Німеччині, а й у США і Канаді. У 30-ті роки тісно приятелював з колишнім президентом Західно-Української Народної Республіки Є.Петрушевичем. Під час Другої світової війни П.Скоропадський намагався нав’язати діалог українських політиків із гітлерівцями щодо створення монархічної України. Помер він у квітні 1945р. у Баварії під час бомбардування.

Доба Директорії характеризується значним погіршенням міжнародного становища України, яка звідусіль була оточена ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно і якісно. Посилився рух більшовицьких військ на Україну. На південно-східному кордоні зростали антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна.

У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадилися в Одесі та інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалася на Дону до війни за відновлення “єдиної і неподільної Росії”. Тим часо на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітися з якоюсь із них. Які можна було очікувати, В.Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою.

В перші дні перебування в Києві Директорія була орієнтована передусім проти добровольческих офіцерських дружин. Радикально-соціалістичний провід Другої УНР майже до останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якими В.Винниченко уклав усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського, головним ворогом української державності. Значно більше турбот викликав факти висадження військ Антанти на півдні. Однак С.Петлюра та вище керівництво УНР розуміло, що небезпека з боку більшовиків значно реальніша і жахливіша, ніж з боку французів і добровольчих загонів.

У Директорії під час облоги Києва і після оволодінням ним не було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а два її провідні діячі – С.Петлюра та В.Винниченко – мали щодо цього діаметрально протилежні думки. В.Винниченко з своїми прихильниками схилявся до союзу з більшовицькою Москвою, у той час як поміркована частина уряду та армії наполягали на угоді з Антантою. Не було єдності щодо українського питання і серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Мануїльським і Затонським вважала, що більшовики України занадто слабкі, щоб робити спроби захопити владу в Україні передчасно, тому виступила за проведення мирних переговорів з Директорією, щоб виграти час. Інша група на чолі з П’ятаковим і В.Антоновим-Овсієнко звернулися до Леніна з проханням підтримати негайно виступ, щоб не дати Директорії стати на ноги. Перемогли останні. Було сформовано новий український більшовицький уряд, який очолив спочатку П’ятаков, а згодом Чаковський. У грудні більшовики були готові до нового виступу на Україну.

Переговори представників більшовицької Росії з Директорією перервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, куди переїхав український більшовицький уряд.16 січня 1919 Директорія оголосила вій ну Радянській Росії. Наприкінці січня – на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 883