Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Міжнародні відносини України 7 страница

22 січня 1919 р. на Софійській площі було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. 2 лютого Директорія залишила Київ і знову переїхала до Вінниці. 5 лютого більшовики зайняли Київ.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Так, вони бажали, щоб з неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Черняхівський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.

Український уряд провів зміни: подав у відставку В.Винниченко, соціалістичний кабінет В.Чехівського змінили помірковані на чолі з С.Остапенком, найвпливовішою людиною в уряді став С.Петлюра. Виходячи з нової ситуації, український уряд звернувся до Франції, війська якої розташувалися в Одесі. Однак французи не мали наміру допомагати Директорії і ненавиділи українських “сепаратистів” не менше чим більшовиків. Незабаром втратила сенс орієнтація на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почали евакуацію із Південної України.

Саме в цей час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем’єр Ж..Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.

 

3. Дипломатична діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.

1 листопада 1918 р. українці у Львові та усіх повітових містах Галичини взяли владу в свої руки. У результаті перемоги повстання до влади прийшла Національна Рада. Вже 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада проголосила утворення ЗУНР і створила перший уряд – Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким. До складу держави входили Буковина і Закарпаття. Президентом ЗУНР став відомий політичний діяч, адвокат Євген Петрушевич.

Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР виняткового значення надавав зовнішньополітичній діяльності, яка зводилась до двох основних напрямів: 1) відносини із Наддніпрянською УНР; 2) справа визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Щодо УНР, то головною метою було досягнення державного об’єднання. 21 листопада 1919 р. Українська Національна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для переговорів про об’єднання Галичини зі Східною Україною. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 або 14 грудня 1918 р. у Фастові Передвступного договору, що включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об’єднатися з Великою Україною 2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР. Договір був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі. 22 січня на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домагатися визнання на міжнародній арені. Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з урядом “неіснуючої держави”. Лише шведський уряд і його посольства передали державам світу ноти президента Є.Петрушевича. Ця інформація 1 листопада 1918 р. о 9 год. ранку була передана до Києва.

Лише 26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентові США Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про створення держави у Львові, і що кордони визначені провізорично і охоплюють територію тільки з українським населенням. Наприкінці Є.Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття у краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання у Білого дому містила й декларація Українського сейму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні.

Наприкінці лютого 1919 р. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени комісії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, постановили вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною і Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряд ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 р. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей документ.

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Геллера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

Надалі дипломатична активність галичан різко зростає – як із Києвом, Прагою, Будапештом, так і з далекими західними партнерами. Найважливішим завданням було досягти визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. У січні туди виїхала делегація на чолі з Василем Панейком, яка спочатку входила до складу спільної делегації УНР, а потім відділилась. У Парижі обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у “Французькому готелі” Відня розмістилась Українська пресова служба. Воа стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком в Європі. Її працівники (Ю.Сербинюк, І.Проць, В.Бринзан, І.Бринзан, О.Кущак та інші) підтримували контакти з рідним краєм через телефонні лінії Відень – Будапешт – Стрий – Станіслав, а після окупації краю – через радіостанції Кошіце і Кам’янця або ж авіапоштою. Значну допомогу цій службі надавали український дипломат В’ячеслав Липинський, посол Микола Василько, відомі професори географ Степан Рудницький і юрист Станіслав Дністрянський. За їх участю було підготовлено і видруковано низку брошур англійською і французькою мовами. До червня 1919 р. Пресову службу утримувало посольство ЗУНР, до осені 1920 р. воно перебувало під егідою віденського посольства УНР.

Розпочато нав’язування дипломатично-консульських взаємин. Першим відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1918 р.), згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), у Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створена урядом у екзилі.

ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи у післявоєнний період. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія, за Сен-Жерменським договором, усі свої права на Галичину передала Раді послів Антанти.

Антанта ігнорувала інтереси УНР та ЗУНР. Вона робила ставку на дві сили: російську білу армію та новостворену Польщу, а Україна і особливо Галичина були розмінною монетою. Франція ставила замету не допустити відродження могутності Німеччини. Без ЗУНР та УНР Антанта узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії – Румунією, обминула українську проблему у відносинах з Колчаком.

Тим часом уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на свою незалежність. Переможна Антанта прийняла знамениті “чотирнадцять пунктів” президента США В.Вільсона, один з яких гарантував усім народам правона самовизначення. Саме з такою надією була скерована на Паризьку мирну конференцію об’єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком (голова делегації УНР) і В.Панейком (керівник делегації від ЗУНР). Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатій на мирній конференції. Лише Англія, ку не захоплювали польські плани Франції і яка була зацікавлена в галицькій нафті, протягом короткого часу підтримувала українців. Після поразки на виборах уряду Ллойд-Джорджа і цієї підтримки не стало. Тим часом склалися прекрасні відносини керівника польської делегації Дмовського на конференції із делегатами країн Антанти.

25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, “...щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в краї тимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повну автономію.

Більшовицька Росія, ведучи війну проти Директорії і будучи зацікавленою у встановлені прямого зв’язку з Угорською революцією, направила двічі 7 березня і 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановлення союзу з більшовицьким урядом України. Умови, які висунув більшовицький уряд України, означали на практиці ліквідацію ЗУНР та включення її до складу більшовицької України і перетворення її території у плацдарм боротьби за європейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ці пропозиції не дав.

У другій половині 1919 р. значно ускладнилося становище Директорії. Поряд з політичними прорахунками, виною тут були також прорахунки в дипломатичній діяльності за кордоном. Уряд УНР витрачав на закордонні дипломатичні місії дуже багато коштів.

Значно ускладнилися відносини Директорії з Антантою. Поряд з об’єктивними причинами (орієнтацію Антанти на “єдину і неділиму Росію”), були і суб’єктивні. Передусім, це невдалий склад делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Ні її голова Г.Сидоренко, ні члени делегації – Б.Матюшенко, О.Шульгін і А.Марголін – не надавалися на ролі дипломатів у такий важкий час, незважаючи на їх патріотизм. М.Тищенко, що змінив пізніше Г.Сидоренка, був не кращий. Він був чужою для України людиною і дуже близький до деяких кіл російської еміграції.

Питання про східні кордони території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирній конференції вже після підписання Версальського миру. 8 грудня 1919 р. з’явилася “Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі”. Лінія кордону накреслювалася від Гродно на Немирів, Брест-Литовського, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Отже, за винятком частково полонізованих територій Підляшшя, Посання, Лемківщини і Холмщини, рекомендованою Антантою лінія залишала Польщі землі, населені в основному поляками.

Варшавський договір. У серпні становище Директорії стало катастрофічним. Вона опинилася в “трикутнику смерті”; Польща окупувала Західну Україну та Поділля, Денікін окупував Київ та більшу частину України, з півночі наступали більшовики. Антанта тримала Україну в стані блокади.

Наприкінці жовтня 1919 р. українські армії майже розпались. Є.Петрушевич разом зі своїми прибічниками виїхав до Відня, де сформував уряд ЗУНР у вигнанні. С.Петлюра з Директорією отримав притулок у Варшаві.

Ставлення поляків до української державності було різне. Соціалісти та центристські партії ставилися до Української державності прихильно, боячись відродження Російської імперії. Ендеки, яких підтримувала більша частина польського населення, ставились до України вороже. Саме у цих умовах С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, які завершились укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі – міністр закордонних справ Ян Домбський.

Умови договору: 1) Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування на території, межі якої будуть визначені договорами УНР з сусідами; 2) Кордон між УНР і Польщею встановлювався уздовж річки Збруч, далі вздовж колишнього австрійського кордону; 3) Польща визнавала за УНР територію відтепер визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом Польщі 1772 р.; 4) Польський уряд як і український зобов’язувався не укладати жодних міжнародних договорів, які б були спрямовані на шкоду УНР 5) Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей; 6) Аграрне питання в Україні буде розв’язано константуантою; 7) Укладалася військова конвенція.

Таким чином, замість визначення права на незалежність України, Польща отримала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся. Відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його ж участю злуки УНР і ЗУНР була політичним актом. Держави-переможниці у світовій війні взяли до відома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися з цією анексією. Галичина одержала статус “міжнародної території”.

Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією воєнні дії повинні були відбуватися під польським командуванням; Польщі підпорядковувалась економіка, вводилась спільна валюта, під управління Польщі передавалась залізниця. Уряд УНР брав зобов’язання забезпечувати польську армію, що буде перебувати на Україні, харчуванням та гужовим транспортом.

Варшавський договір був сприйнятий на Україні як трагедія. Особливо велике незадоволення він викликав в Галичині. Були вражені договором і члени Директорії. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд на чолі з І.Мазепою, що призвело до урядової кризи. Та інші політичні діячі.

25 квітня 1920 р. розпочався об’єднаний похід на Україну військ Польщі і УНР. Наступ спочатку був успішним і вже 6 травня вступили в Київ. У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ.

Ризький мирний договір. У цих умовах, не без впливу Англії, з липня 1920 р. розпочалися таємні польсько-радянські переговори, які відбулися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені в Ригу. На переговорах (вони тривали від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р.) українські дипломати під тиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І.Йоффе.

До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційна делегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким. Однак польська і більшовицька сторона виступили проти її офіційної участі у переговорах. Делегація ЗУНР зробила кілька протестацій них заяв як до президії конференції, так і до світової преси на захист права східно галицького населення на самовизначення, проти окупації краю Польщею.

Радянські і польські повпреди 11 жовтня 1920 р. уклали перемир’я і підписали попередній мир між державами. Уже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Росією та Україною, з другого боку, був підписаний мирний договір, за якими сторони зобов’язувалися припинити будь-які військові дії; було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої. Польський уряд зобов’язався гарантувати мовні і релігійні права українцям у Польщі. Але цих зобов’язань він ніколи не дотримався.

Новий кордон по річці Збруч 15 березня 1923 р. затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У ці самі дні уряд ЗУНР самоліквідувався. Рішення країн Заходу остаточно розв’язало руки окупаційній польській владі для широкого наступу на національні та соціально-економічні права українського населення.

 

Тема 7. Зовнішньополітичне становище України між двома

світовими війнами (1921-1939 рр.)

 

Зовнішньополітична діяльність українських урядів і міжнародне становище України у перші повоєнні роки (1921-1923 рр.).

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше погодилися учасники Паризької конференції, що й підтвердили відповідними документами. Щодо політичної правосуб’єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всьго в національний регіон унітарної держави. Будь-яка “автономна самоврядність скасовувалась”.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору (березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі відійшли Північно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративним устроєм.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східно галицькими землями. Фактично Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшла підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

Зовнішньополітична діяльність екзильного уряду УНР.

Зазнавши поразки в листопаді 1929 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С.Петлюра й уряд УНР в екзині розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному-сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розташувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов’язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували продовжити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзині. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г.Сидоренко), Бельгії та Голландії (А.Яковлєв), Великій Британії (Я.Олесницький), Італії (В.Мазуренко), Німеччині (Р.Смаль-Стоцький), Румунії (К.Мацієвич), США (Ю.Бачинський), Туреччині (В.Мурський), Франції (О.Шульгін), Чехословаччині (М.Славинський) і Швейцарії (М.Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років ХХ ст.. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище державного центру УНР в екзині ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов’язувався заборонити перебування на території всім “антирадянським” організаціям. Відтоді польська політика в “українському питанні” стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С.Петлюри з Ю.Пільсудським у квітні 1921 р. широко інформувала польська преса. Відповідаючи на ноту української радянської дипломатії про зустріч, міністр закордонних справ Польщі Сапега стверджував, що ця зустріч є консультативною. Варшава прагнула використовувати й надалі уряд УНР як засіб тиску на Радянську Росію як політичний аргумент у дипломатичній роботі за міжнародно-правове визнання входження Східної Галичини до складу Польської республіки. Водночас вона суттєво зменшила фінансову та політичну допомогу С.Петлюрі й уряду УНР.

У своїй зовнішній політиці Державний центр УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у аовоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу. Виявила специфічний інтерес до “українського питання” на початку 20-х років Франція. Вона докладала багато зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східних держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку Франції, такий блок міг би виконувати і функцію “санітарного кордону” проти більшовицької Росії і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921-1922 рр. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяло розвитку польсько-румунського альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила великого зацікавлення “українським питанням” Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. “Українське питання, на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який міг бути використаний Німеччиною в її реваншистських планах.

Негативно до незалежності України відносилося США. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю.Бачинського у Вашингтоні та М.Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності. Офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. В ній зазначалось про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії.

УСРР прагнуло нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою УСРР 5 червня 1921 р. призначила представником у Варшаві Олександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розмістившись в готелі “Вікторія”, місія відразу почала дипломатичну діяльність. До її складу входив згодом відомий український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а згодом почав виконувати дипломатичні обов’язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначилося і на його позиціях в інших європейських країнах. У Веймарській Республіці, яка була під впливом активної української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію взаємозв’язків через укладення торговельних угод, що, безперечно, викликало поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних відносин. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно і будинок посольства УНР відповідно до міжнародного принципу правонаступності було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності повноважного представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смоль-Стоцький залишив Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.

Подібне було становище в Австрії, яка не проводила чітко вираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар’єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишалася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР на погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на це, що у Чехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР.

Становище місії М.Славинського істотно погіршилося навесні 1921 р., коли між Харковом і Прагою відбувся обмін торговельними представництвами. Проте для радянського уряду важливим було нейтралізувати осередок українства у ЧСР. У червні 1922 р. після підписання міжурядової українсько-чехословацької угоди за М.Левицьким було визнано статус дипломата, після цього місія УНР самоліквідувалася.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль. Представником УНР були у Швейцарії – граф М.Василько, Туреччині – В.Мурський, Парижі – О.Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті. Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією народів, у якому, окрім українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й отримання допомоги в боротьбі проти Росії та Польщі. Вони також проводили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.

Важливим об’єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді-грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім’я Генерального секретаря Ліги націй. 19 жовтня 1920 р. документи, підготовленні українською делегацією, були передані на розгляд 5-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийом України у члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті була пояснена відсутністю стабільного уряду, який контролював би владу на всій території України.

Лояльнішим було ставлення до ідеї створення Західноукраїнського товариства Ліги нації (ЗУТЛН). Відомо, що під час перебування у Відні влітку 1921 р. голова Міжнародного союзу товариств при Лізі націй запропонував представникам української еміграції, вихідцям з Галичини, організувати Західноукраїнське товариство для Ліги націй, щоб у 1922 р. прийняти його у члени Союзу.

Під час конгресів Союзу товариств ставлення до української проблематики було прихильним. Однак у жовтні 1922 р. англійський конгресмен Девіс-Дейвіс в офіційній формі заявив представникам ЗУТЛН: англійське товариство після консультацій з урядовими чинниками не може підтримувати справи Східної Галичини, бо політичні чинники вважають, що доцільно об’єднати східногалицьке проблему з питаннями Великої України, а це не актуально.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 707

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Міжнародні відносини України 6 страница | Міжнародні відносини України 8 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.