• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжнародні відносини України 8 страница

На початку 20-х років ХХ ст. інтерес до українського руху виявляли певні політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були не задоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання й шукали можливих союзників для зміни Версальської системи.

Західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до налагодження відносин з Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С.Петлюрою, та А.Левицьким, виїхала до Варшави, решта – до Праги. У 1923 р. були розформовані військові табори УНР. У тому ж році С.Петлюра, щоб продовжувати дипломатичну діяльність, переїхав у Париж.

Зовнішньополітична діяльність уряду УСРР.

У першій конституції УСРР, прийнятій ІІІ з’їздом рад України 10 березня 1919 р., говорилося: “Віданню центральної влади на Україні належать зносини з іноземними державами...”.

Ще в договорі про воєнно-політичний союз, укладеному між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р., єдність цих двох республік в їх зовнішніх зносинах визначалося так:

“Обидві держави вважають необхідним оголосити, що спільні зобов’язання, які вони в подальшому будуть брати на себе по відношенню до інших держав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян, що укладають цей союзний договір Республіки...”.

Починаючи з 1920 р. УСРР встановлює безпосередні зв’язки з іноземними державами, активізує і розширює свою міжнародну діяльність. Для повсякденного керівництва цією діяльністю Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 21 березня 1920 р. створив спеціальне відомство зовнішніх зносин – Народний Комісаріат закордонних справ, функції якого до того часу фактично здійснював Рад нарком УСРР. Спочатку його очолював голова Ради народних комісарів Раковський (що свідчить про важливість цього відомства), заступником був призначений В.Яковлєв (син купця, закінчив Київський торговельний інститут, до цього призначення працював у надзвичайній комісії, брав участь у розстрілі рідного батька, члена Союзу російського народу). В.Яковлєв дуже цікаво визначив роль наркоматів закордонних справ: Московський, тобто НКЗС РРФСР – це закордонна канцелярія ЦК РКП(б), Рада народних комісарів до нього не торкається, український же НКЗС відіграє ще меншу роль, його діяльність повністю контролюється Москвою.

Створюючи відомства з міжнародних зв’язків, радянська влада ні в чому не хотіла бути подібною до інших держав і винаходила все своє. Замість міністерства закордонних справ – народний комісаріат, вигадали титул головам посольств за кордоном – повноважний представник.

НКЗС УСРР мав у своєму складі колегію Комісаріату, відділи: дипломатичних зносин, економічно-правовий, преси інформації, управління справами та секретаріату. У перший період своєї діяльності НКЗС УСРР зосередив свою увагу на питаннях репатріації і переселення іноземних громадян, які проживали в Україні, в їх країни і громадян УСРР – на батьківщину.

Зовнішньополітичними актами комісаріату в цей період були насамперед спільні з народним комісаріатом закордонних справ РСФРР ноти протесту і заяви проти інтервенції білополяків. Це було звернення до держав Антанти і до польського уряду. У зверненнях до держав Антанти пропонувалося вплинути на поляків і примусити їх припинити кровопролитну війну. Радянський уряд через НКЗС УСРР надіслав також ноту протесту чехословацькому урядові.

Наступним “важливим” актом УСРР 1920 р. була нота НКЗС від 3 липня німецькому урядові. У ноті зазначалось, що “вигнані з України” ворожі її народові “уряди” Скоропадського, Директорії знайшли собі пристановище у Польщі, Німеччині, Чехословаччині.

Наприкінці 1920 р. Народний Комісар закордонних справ УСРР надіслав ноту протесту урядам Болгарії і Англії, які підтримували і допомагали Врангелю.

Діяльність НКЗС УСРР дуже активізувалась в останні роки. Однак спроби української сторони реалізувати своє право на зносини із закордоном весь час наштовхувалися на перешкоди в ланках центрального партійно-радянського апарату. Надто багато відповідальних працівників у центрі вважало явно ненормальним, коли периферійні органи виявляли бажання самостійно спілкуватися з країнами світу.

На початку січня 1921 р. при російському уряду була утворена дипломатична місія УСРР, до складу якої входили Коцюбинський (голова), Лях і Аусем. Коцюбинськй разом із спеціальним посланником українського народу урядом Коном провели у Москві успішні переговори з литовським урядом. 14 лютого 1921 р. було підписано перший в історії УСРР договір з Литвою про встановлення дипломатичних відносин.

Тим часом у Ризі велися російсько-польські переговори про припинення війни і укладення мирного договору. Делегація під керівництвом Йоффе була об’єднаною. Представники України Квірінг і Шумський входили до її складу на правах рядових членів. Квірінг надіслав надіслав з Риги на розгляд політбюро ЦК КП(б)У записку “Про дипломатичні представництва УСРР”. Відзначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин з Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питання повстане і відносно інших держав. “Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, дала б надто надто сильну зброю усім нашим ворогам”.

Записку Квірінга було розглянуто в Харкові надзвичайно оперативно через тиждень після відправлення її з Риги. ЦК КП(б)У вирішив питання позитивно і навіить дав директиву про можливість голів українських представництв, хоч це було невідомо (за винятком Польщі), коли встановляться дипломатичні відносини з відповідними країнами.

Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. у палаці Чорноголових у Ризі. За ним Польща визнавала радянську Україну як незалежну державу та її уряд.

17 квітня 1921 р. Радянська Україна ратифікувала Ризький договір на засіданні ВУЦВК, після ратифікації Москвою. 14 квітня його ратифікував польський сейм. Українська соціалістична радянська республіка визнавалася Польщею й отримувала міжнародний правовий статус.

Ю.Пільсудський був проти Ризької угоди.

Відносини радянської України з Польською Республікою були віддзеркаленням стосунків з радянською Росією. Вони ускладнювались тим, що уряд УНР знаходився на польській території, він продовжував, з одного боку, боротьбу за незалежність України, а з другого, - проти курсу комуністів на підготовку соціалістичної революції в Європі., передусім в Польщі.

Згідно з Ризькою угодою радянська Україна і Польща обмінялися посольствами. Дипломатичним представником Польщі при уряді УСРР був призначений граф Ф.Пулавський в ранзі повіреного у справах, а повноважним представником України у Польщі – О.Шумський.

Посольство УСРР розташувалося у Варшаві в готелі “Вікторія”. О.Шумського прийняв міністр закордонних справ З.Скірмунт, були вручені вірчі грамоти для передачі Пільсудському. Під час півгодинної бесіди підкреслювалося важливість встановлення тісних торговельних відносин.

Польського посла Пулавського прийняв голова Ради народних комісарів УСРР Чаковський. Під час їх бесіди, яка, за оцінками польської сторони мала дружній та доброзичливий характер, говорилось про необхідність більш тісних взаємин двох держав.

Посольство УСРР у Польщі тісно взаємодіяло з посольством радянської Росії, їх працівники постійно разом вирішували усі основні питання. 16 жовтня 1921 р. при посольстві радянської України почав діяти консульський відділ. Самостійні ініціативи українського представництва були заборонені.

При посольстві УСРР, як і у інших, існував відділ ДПУ, який підтримував матеріально комуністичний рух у Польщі, займався вербуванням кадрів, брав участь та був ініціатором різних терористичних актів, готував замах на Пільсудського.

Восени 1922 р. О.Шумського відкликали у Харків на прохання Г.Чичеріна, а на його місце був призначений Г.Беседовський, до цього – співробітник НКЗС УСРР.

Важливим пунктом політичних відносин радянської України з Польською Республікою стала демаркація кордонів. Кордон між Україною і Польщею було встановлено без жодних етнічних та історичних підходів, вони повністю ігнорували національні інтереси українського народу й були визначені лінією знаходження Польської армії з незначними відступами в той чи інший бік.

Наступна проблема, яку потрібно було розв’язати радянській Україні та Польській Республіці, - проведення обміну біженцями та військовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктів опинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921 р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і з Польщею – з другого. Передбачалась швидка репатріація “заложників, полонених, військовополонених, біженців та емігрантів” на добровільній засаді.

Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, в яку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українська делегація, яка працювала у Варшаві.

На території Польщі також перебувало багато біженців з України, серед яких – майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, а також український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві і Харкові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала у Варшаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих та розгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів на Україну.

Для полегшення проведення репатріації саме цієї частини української еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30 листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про “...повну особисту амністію перебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядові в лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля, Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади”. Командирський склад цих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення до РУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про “Амністію чинам білих армій і вільної еміграції”. Подібні постанови приймалися спочатку урядом радянської Росії. Нова постанова надала “...повну особисту амністію усім перебуваючим за кордоном особам українського громадянства”.

Члени українсько-російської делегації по репатріації постійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР, агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненню в УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР, було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.

Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.

У цей період взаємини між Радянською Україною та Польською Республікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволена перебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогою польського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести проти існування підпільних комуністичних організацій на її території, створених при підтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. були періодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризького мирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежну державу і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практично міжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії, її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і з Польською Республікою.

Українсько-польські зв’язки цих трьох років характеризуються розв’язанням цілої низки проблем: по-перше, встановлення кордонів, по-друге, - проведення репатріації, і, по-третє, - ліквідація різного роду конфліктів, пов’язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі й допомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.

У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді – з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.

7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР – Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.

Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання “Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених”, укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р. Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.

2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов’язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини – міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини.

Дипломатичні зв’язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утворено експортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботі НКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина.

Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921 р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи уряду Чаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-державного апарату “автономізувати” незалежні республіки. По-друге, вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.

Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власне представництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило такі дії НКЗТ.

На початку квітня 1922 р. український уряд мусив ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва у Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилося представництво в Італії.

Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручне становище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною після укладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центр не розв’язував питання про українську місію в турецькій столиці. На початку вересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)У спромігся на таке “революційне” рішення: “Визнати за необхідне мати в Туреччині українського повноважного представника із скороченим штатом”. Після такого рішучого демаршу в Туреччині з’явилася українська місія, але проіснувала недовго.

Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв’язки між обома країнами. Так, уже в 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішній торгівлі України: на її частку припадало 45% усього українського зовнішнього товарообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила приблизно 35%.

Загалом 1922 р. УСРР мала близько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різних країнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні). За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії став М.В.Левицький. Про те це було досягнення “під завісі”.

У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськими республіками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі з Великобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та Епідемічною Комісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніх Женевських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим у діючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції з політичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34 державами-учасницями цієї конференції. Договори за участю УСРР регулювали такі важливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові, проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин, правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими), прикордонні, охорони здоров’я і допомоги голодуючим тощо.

УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобто проводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїх дипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. Лише за два роки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією, Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною, Естонією.

Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженими представництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважне представництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництво інтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італії представництво УСРР було доручено представнику РСФРР В.Боровському, а при уряді УСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРР було покладене на уповноваженого РСФРР Л.Красіна. 1923 р. поважне представництво УСРР було засноване в Туреччині.

Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві та Естонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікацію договорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські держави прибула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справах репатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР – репатріаційні, торговельні, Червоно Хреста – відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини тощо).

Своєю чергою, на Україну прибували різні місії іноземних держав для врегулювання спеціальних питань. Так, 21 листопада 1921 р. у Харкові функціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженців Латвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайне посольство Туреччини.

Важливу роль у здійсненні УСРР “права посольства” відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України в Москві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншими країнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримувати контакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деяких інших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР. Через свого постійного представника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв’язки з усіма радянськими республіками, які теж мали свої представництва в Москві.

Утворення СРСР.

Міжнародне спілкування України зі світом майже припинилось із створенням СРСР.

Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дуже обмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянської України. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначався уповноважений представник НКЗС СРСР в Україні. Постановою колегії НКЗС СРСР в його обов’язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнародне становище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду в питаннях зовнішньої політики, мати зв’язки з рад наркомами УСРР при посольствах СРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українському урядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити. Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О.Шліхтер.

Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольства радянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованого посольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішенням колегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посів Г.Беседовський. Також було вирішено відкрити консульський стіл по українських справах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що не однократно звертався уряд України до Москви.

За Конституціє СРСР 1924 р. з переліку прав республік були вилучені їх права на врегулювання питань про кордони між собою, дипломатичні відносини, укладення договорів з іншими державами, встановлення внутрішніх позик тощо. Фактично унітарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, і Конституція 1977 р. Про союзний договір1922 р. протягом майже семи десятиліть аж до кінця 80-х практично не згадувалось.

Однак збереження за Україною статусу хай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності.

В насильному усуненні УСРР від зовнішньополітичної діяльності необхідно відрізнити три етапи. Перший етап припадає на 1920-1923 рр., коли УСРР зберігала до повеної міри політичну окремішність від РСФРР. У тому самому досить короткому періоді уряд УСРР мав певну змогу проводити власну зовнішню політику, втримувати безпосередні зв’язки з іноземними державами та бути активною стороною у різних міжнародних договорах, що прямо чи опосередковано торкалися України.

Це був час політичного сателітства УСРР, хоч і тоді вже реальні можливості тієї української радянської республіки були надзвичайно обмежені. Період відносно політичної окремішності УСРР закінчився з моментом створення СРСР, на користь якого УСРР була приневолена відмовитися від таких важливих атрибутів політичної суверенності і незалежності, як зовнішня політика, зовнішня торгівля, власні збройні сили тощо.

Другий період в існуванні УСРР припадає на 1923-1944 рр., коли Україна цілком зникла з міжнародної арени. Негайно після утворення СРСР були ліквідовані окремі дипломатичні представництва УСРР в інших державах, а усією діяльністю на міжнародній арені, перебрав Народний Комісаріат Закордонних Справ СРСР.

Україна в планах та політиці іноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя.

Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділ українських земель.

Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала (захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційно погодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб’єктивності, то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього в національний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядність скасовувалась.

За Філадельфійською (1918 р.) угодою представників української і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкої державно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійти до складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирна конференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволили реалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.

У контексті нових геополітичних реалій перших повоєнних років вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалого походу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочати мирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921 р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшли Північно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративним поділом.

Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. За Сен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в руках Антанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управління східногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди, здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції) поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасників Паризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів (Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передавався і політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечить національним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права. Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.

Названим рішенням Ради послів в основному завершився новий поділ України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусу Бессарабії було прийнято в 1926 р.

У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ на національні права українців посилився.

Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків), вони твердили, що Західна Україна – це невід’ємна складова частина Польської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносини особливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на “осадження” у Західній Україні максимально великої кількості поляків – демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих. Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польською армією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнародних відносин.

У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов’язувалося утримуватись від будь-яких форм антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентарі підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив українських політичних в’язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в’язнів.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 708