• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжнародні відносини України 9 страница

Нормалізація польсько-українських міжнародних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцнення польськості на кресах” залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинили насильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.

Отже, становище українців у складі Польської держави було важким. Оскільки, українське населення постійно зазнавало політичного, культурного, соціального та релігійного гніту з боку польського уряду.

На середину 20-х років у світі налічувалося 45-47 млн. українців. З них у складі СРСР проживало 80%, що становило 20% всього населення тогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн. українців – майже 80% всього населення республіки. У Польщі – близько 6 млн. з майже 30-мільйонного населення. У Румунії – близько 1 млн., у Чехословаччині – 0,6-0,7 млн. осіб. Решта в еміграції

У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення не загубилося й “українське питання” в міжвоєнний період. Не будучи суб’єктом міжнародних відносин, Україна залишалася важливим об’єктом міжнародної політики. Якщо взяти найважливішу проблему – возз’єднання українських земель в єдиній державі, то тут склалася досить суперечлива ситуація.

СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі, формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючи УСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусім націоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворення у 1929 р. Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилити свій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило до загострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема у відносинах з Польщею.

Свої інтереси до України мали держави Антанти – передусім Великобританія і Франція. Їх негативне ставлення до возз’єднання України формально пояснювалось тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантами післявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розумінням того, що в тих умовах реальне возз’єднання могло відбутися лише на базі Радянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.

Був іще один суттєвий момент, пов’язаний з нафтовими інтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала 4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в її близькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французьких інтересів в Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останню Польщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США, французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на території галицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини (березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політики тогочасної Європи.

Українське питання напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародні й політиці. Напередодні Другої світової війни роз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні – це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізм возз’єднання українських земель та створення власної української держави.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Англія, Франція і частково США (тобто країни–творці Версальсьлко-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за “життєвий простір”, претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучи незадоволеною умовами Трансільванського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав в тому, що багатомільйонний український народ самостійно на міг вирішувати українське питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 р. – Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно та Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України “для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога містилася у меморандумі, проголошеному головою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погодженні з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчувала б, наскільки її життя стало легшим.

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл в Англії в Берліні в травні 1936 р. Черінг підкреслив: “Ми вам гарантуємо, що ...ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною”. Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії та Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” – логічний результат проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. Ро-друге, українське питання дало змогу Гітлерові приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берліні відбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. У промові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницький перерозподіл території в Європі на користь “третього рейху”. Першим завданням на цьому шляху він проголосив “розгром Чехії і водночас Австрії, щоб зняти загрозу з флангу під час можливого наступу на захід”. Запланована агресивна акція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання про дальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.

У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала черга Чехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджувалася думка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини в бік Радянської України.

Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початок розчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнародних відносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа Закарпатської України поступово опинилася в епіцентрі “чехословацької кризи”. На роль учасника поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина та Польща. Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленні чехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам та закарпатським українцям права на “самовизначення”. За цими дипломатичними формулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду – приєднати всю Словаччину та Закарпаття.

На той час активізував увагу до Закарпаття і польський уряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За цими наполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків. Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і Східної Європи”, політичні кола Варшави пов’язували з встановленням спільного польсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїм керівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським і Чорним морями. План “третьої Європи” був спрямований не лише проти СРСР, а й мав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині. Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Більшість українських організацій на Закарпатті та українська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.

Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнювалася міжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справі вона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичного відділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготував меморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливі шляхи розв’язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецької політики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національного питання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважав ситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежність Закарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом “захисту” інтересів українського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії. Однак за обставин, що склалися, таке розв’язання вважалося несприятливим. Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичного відділу МЗС пропонував сприяти “найприроднішому” в тогочасних умовах вирішенню – наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.

Отже, німецька дипломатія вважала за доцільне включити в “чехословацьку кризу” ще один фактор – український.

Дотримуючись тактики вичікування, приховуючи і маскуючи свою політику щодо Закарпаття, вона прагнула вивідати до кінця наміри зацікавлених урядів, сприяючи водночас посиленню націоналістичних настроїв у сусідніх країнах і розпалюючи суперечності між окремими державами, щоб кінець-кінцем добитися на них впливу.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо “Прага” повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви “Підкарпатська Рутенія”. Прем’єр міністром став голова Автономно-землеробського союзу А.Бродій, а до складу уряду увійшли Е.Бачинський, С.Фенцик, А.Волошин, Ю.Ревай та І.П’єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску та шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й з потенційними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення “Великої України”. У листі французького посла в Берліні Р.Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: “Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою – створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка б повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна”.

Однак про нацистські плани щодо України більш охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрям основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1918 р. в англійських газетах і журналах з’явилося понад 900 статей і заміток на українську тематику. Аналогічна картина спостерігалася і у Франції. Характерно, що західна преса подавала “українські” плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі “за” і “проти”, він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині.

Створення автономного уряду на Закарпатті, пожвавлення українського націоналістичного руху, пропагандистські акції з території Німеччини – все це спонукало хористів і пілсудчиків поспішити із своїми вимогами про відторгнення краю від Чехословаччини і передачу його Угорщині.

Тим часом нацисти плели мереживо інтриг навколо справи Закарпаття. Вони не відхиляли ревізіоністських зазіхань хористів, нацьковуючи їх тим самим проти Чехословаччини. Водночас гітлерівський уряд відмовлявся підтримувати ці вимоги в повному обсязі, а лише погоджувався на передачу Угорщині південних районів Словаччини і Закарпаття. У широкому плані ця гра набирала вигляду дилеми: або Закарпатська Україна буде проголошена самостійною державою і Німеччина приступить до реалізації своїх “українських” планів, що мало б для Угорщини і Польщі непередбачені наслідки, або край на певних умовах буде приєднаний до Угорщини. В такий спосіб нацисти сподівалися вплинути на політику Угорщини і Польщі, добиваючись від них поступок. Так, поєднуючи методи шантажу і заохочення, керівництво “третього рейху” змушувало хортиський режим робити перші кроки по шляху перетворення Угорщини на сателіта Німеччини. Вже в середині жовтня 1938 р. угорський уряд висловлював принципову згоду на вступ до “осі” і антикомінтернівського пакту.

За свою згоду на приєднання Закарпаття до Угорщини правителі “третього рейху” вимагали від уряду Польщі таких поступок, які б вели в кінцевому підсумку до повного підпорядкування політики Польської держави фашистській Німеччині. 6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю.Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й.Ріббентроп наполягали на розгліді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Прусією, акцептуючи одночасно на вирішення української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря.

Поєднуючи методи тиску і заохочення, німецька дипломатія ясно давала зрозуміти учасникам конфлікту, що лише Німеччина може бути арбітром у справі “чехословацького спадку”. В цих умовах угорському уряду не залишалося нічого іншого, як просити уряди Німеччини і Італії виступити в ролі третейських суддів у питаннях угорсько-чехословацького кордону. Подібне прохання адресував державам “осі” й уряд Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. у Відні Ріббентроп та італійський міністр закордонних справ Г.Чіано в присутності делегацій угорського та чехословацького урядів оголосили своє арбітражне рішення про передачу Угорщині Південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгородом і Мукачевим.

Та під кінець листопада уряд Німеччини вніс у свою тактику щодо Закарпатської України істотні зміни. Приводом для цього послужили наміри хористів, яких активно підтримував уряд Польщі, організувати 20 листопада інтервенцію на Закарпаття і поставити таким чином гітлерівців перед доконаним фактом. Слідом за спільним дипломатичним демаршем Німеччини та Італії в Будапешті, керівництво “третього рейху” вжило ряд заходів, які мали продемонструвати прихильне ставлення до автономного Закарпаття та інтерес до українського питання взагалі.

Вже в найближчі дні після провалу Угорської військової акції на Закарпаття почали наносити візити німецькі офіційні особи. З особливим дорученням вивчити становище в краї до Хуста, куди після Віденського арбітражу була перенесена столиця Карпатської України, прибули прес-аташе німецької дипломатичної місії в Празі Г.Гофман і співробітник місії М.Шуберт.

У грудні 1938 р. представник уряду Карпатської України Ю.Ревай був запрошений до Берліна для ведення економічних переговорів. Він зустрічався із статс-секретарем МЗС Німеччини в особливих справах В.Кепплером. Під час розмови порушувалися питання про політичні наміри автономного уряду. Проте основна увага зверталася на корисні копалини Закарпаття і поставки до Німеччини лісу, про надання Карпатській Україні німецьких кредитів та технологічної допомоги. 7 грудня Кепплер і Ревай підписали угоду, за якою уряд Волошина зобов’язався поставляти Німеччині ліс, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну і вина.

Приблизно в цей час німецький уряд прийняв рішення заснувати німецьке консульство в Хусті.

З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізовує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчило про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити “Велику Україну” як антирадянську силу.

Та на рубежі 1938-1939 рр. у міжнародній політиці намітилися серйозні зміни. Нацистська верхівка в другій половині грудня після певних вагань остаточно визначила фронти подальшої політики. Гітлер в той час прийшов до висновку про доцільність спочатку зосередитися на встановленні “нового порядку в відносинах на Заході” і лише після цього приступити до здійснення “великого німецького плану в Східній Європі”. Отже, реалізація плану щодо України як одна із стратегічних цілей відкидалася на пізніше. З цими намірами поєднувалося рішення військово-політичного керівництва про ліквідацію у найближчий час залишкової Чехословацької держави, що робило гостро актуальною і справу Закарпаття.

Намітивши операцію проти Чехословаччини на середину березня, правителі “третього рейху” водночас вирішили розв’язати і “українське” питання. Було прийняте остаточне рішення про передачу Закарпаття Угорщині.

У ніч на 15 березня1939 р. частини вермахту вступили на територію Чехії. Того ж дня угорські війська за згодою вищого військово-політичного керівництва Німеччини розпочали окупацію Закарпаття. Напередодні новообраний сейм Карпатської України проголосив її самостійною державою а А.Волошина обрано президентом.

Італійське керівництво також не підтримало Карпатської України. Муссоліні привітав угорський уряд з нагоди вступу його війська на територію Закарпаття. 18 березня угорські війська повністю захопили територію Закарпатської України і вийшли на кордони з Польщею.

Уряди Англії і Франції навіть не виступили на захист Чехословаччини, а обмежились звинуваченням німецького уряду в порушенні умов мюнхенської угоди.

Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажування СРСР і Польщі, видаючи її за праобраз Великої України, куди мали увійти УРСР і західноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальших планах, Гітлер з метою “підіграти” Сталіну вирішив повністю передати Карпатську Україну Угорщині, розв’язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на ХУІІІ з’їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: “Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.

Фактично українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 р., що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з населення дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритися з тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає десятки мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялася, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з “традиційним другом”, себто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задовольнилась, а намагалася проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатсько українських земель.

На початку квітня 1939 р. верховне командування збройних сил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни 1939-1940 роки. У другій частині документа під кодовою назвою “Вайс” від 11 квітня був викладений план агресії проти Польщі, що розглядалася як попередній захід перед війною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичного керівництва Німеччини, підготовка до вторгнення в Польщу мала бути завершена 1 вересня 1939 р.

Різке загострення німецько-польських відносин у ході підготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячило українське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів “третього рейху”. В ході опрацювання своїх антипольських заходів вони неминуче ставили перед собою різні питання, що стосувалися подальшій долі українських земель. На перших порах якихось викінчених конкретних намірів щодо Західної України у нацистської верхівки ще не було. Про загальний напрям її думок свідчать вказівки Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р.: “Вторгатися на Україну фюрер не хоче. В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ці питання поки що залишаються відкритими”.

Та вже в наступні тижні дедалі чіткіше визначилася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізації планів розгрому Польщі. Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили знову послужитися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення відносин з українською політичною еміграцією. У квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч представників фашистських організацій, установ і лідерів українських націоналістичних організацій. Гітлерівці обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угрупувань, подавати їм матеріальну і моральну допомогу. Під час наради йшлося про наміри німецького командування створити український легіон. Поновлюючи контакти з німцями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань.

Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Окрім члені ОУН, що проживали на території Третього Рейху, нацисті спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні. Їх звільняли, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку. Наприкінці 1938 р. представники відомства генерала З.Канариса зважились на формування Українського легіону, ви шкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Там відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальший вишкіл, здебільшого до Німеччини. Легіон складався з двох куренів і налічував 800 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р.Сушка.

Німці хотіли підняти повстання на Західній Україні, яке б дало б їм підстави втрутитися у внутрітрішні справи Польщі і почати збройну агресію. Влітку 1939 р. міністерство Геббельса розгорнуло широку пропагандистську кампанію, в центрі якого було становище національних меншостей у Польщі. В німецькій пресі з’явилися численні статті, присвячені переслідуванню української меншості в Польщі.

Правда, у випадку німецько-польського конфлікту українське питання в силу його специфіки не могло обмежитися рамками відносин цих двох держав, а неминуче набирало ширшого міжнародного масштабу. Адже в разі успішного здійснення замірів гітлерівців проти Польщі, Німеччина нависла б над країнами Південно-Східної Європи, над Прибалтикою і Радянським Союзом. Володіння Західною Україною дозволяло б їм мати у своїх руках вигідний стратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Звичайно, що змиритися з таким розвитком подій Радянський Союз не захотів би.

І це прекрасно розуміли в керівних колах “третього рейху”. Автори плану “Вейс”, враховуючи насамперед сильні антирадянські упередження піль судчиків, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Зате доводилося рахуватися з можливістю рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизму захопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини спонукало до серйозних сумнівів щодо плану організації повстання в краю.

Справа Західної України ставала одним з ключових пунктів, в яких під час підготовки нацистської агресії проти Польщі безпосередньо зіткнулися геополітичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зі сторін – ні фашистське керівництво, ні Радянський уряд, не виявили в той час прагнення до дальшого загострення взаємин і доведення їх до стану війни.

11 серпня 1939 р. Гітлер так відобразив нацистську концепцію наступної війни: “Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід надто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім після його розгрому повернутися моїми об’єднаними силами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни”.

У 1939 р. німецький уряд став виявляти зацікавлення в тому, щоб під час воєнних кампаній “третього рейху” проти Польщі та західних держав Радянський Союз зайняв нейтральну позицію. Це дозволило б Німеччині уникнути війни на два фронти. Йшлося, таким чином, про укладення німецько-радянської угоди, в якій були б зафіксовані відповідні зобов’язання Радянського Союзу. Щоб спонукати уряд СРСР до такого кроку, треба було його переконати у відсутності в Німеччині антирадянських агресивних намірів. Для таких цілей, вважали в Берліні, найбільше підходило українське питання, з огляду на актуальність справи Західної України.

Тим часом у керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною. СРСР з часу підписання мюнхенської угоди перебував у зовнішньополітичній ізоляції. Йому загрожували на сході – Японія, на заході – Німеччина. Але особливо гостро реагувало радянське керівництво на “миротворчі” політичні акції урядів Англії і Франції після Мюнхена, в яких вбачалося прагнення підштовхнути нацистську Німеччину до війни проти СРСР.

Сталін не довіряв Англії та Франції. Особливо його турбувала можливість укладення нової угоди між ними і нацистською Німеччиною на антирадянському грунті на взірець Мюнхенської змови. Саме ці мотиви, щоб запобігти подібному розвитку подій штовхали його до порозуміння з німецьким урядом.

Між тим термін нападу Німеччини на Польщу наближався. Німецькі установи і спецслужби продовжували відпрацьовувати шляхи і методи використання “української карти”. Але питання позиції СРСР під час наступної воєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Тому наприкінці липня – на початку серпня німецька дипломатія інтенсифікувала контакти з Радянським урядом.

26 липня завідуючий східноєвропейською референтурою економічно-політичного відділу МЗС Німеччини Ю.Шнур ре твердо сказав Г.Астахову повіреному у справах СРСР в Німеччині: “Від будь яких посягань на Україну ми цілком відмовилися”. Цю заяву можна було розцінити, як натяк про те, що в разі німецько-польської війни Німеччина могла б не окупувати Західної України”.

Серед головних причин, які змушували нацистів домагатися поліпшення німецько-радянських відносин, було і прагнення запобігти зближенню СРСР з західними державами. Німецьке керівництво з занепокоєнням стежило за радянсько-англо-французькими переговорами, що проводились в ці дні у Москві. Виникнення антигітлерівської коаліції, як розуміли в Берліні, могло поставити під загрозу всю нацистську стратегію агресивної війни. Тому правителі Німеччини готові були декларувати доволі значні поступки на користь СРСР, щоб спонукати його зайняти нейтральну позицію на випадок наступної німецько-польської війни. “Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (на кажучи вже про Україну) – це в даний момент мінімум, на який німці пішли б без тривалих розмов, лише б одержати від нас обіцянку невтручання в конфлікт з Польщею”, - повідомляв Астахов у той час у Москву”.

Довір Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і його значення. Договір про ненапад з Німеччиною радянським урядом був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного як окремо, так і спільно з іншими державами.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 524