Партійна система України.

Головною проблемою у сфері фінансування політичних партій для України є подолання впливу тіньової економіки на їх діяльність, а також залежності політичних партій від бізнесових структур.

З точки зору організаційної структури політичні партії суттєво відрізняються між собою. Партії європейських країн, як правило, є централізованішими, мають чітку ієрархічну організацію, сильний керівний центр, єдину програмну лінію і сувору дисципліну. У США, навпаки, Демократична і Республіканська партії мають слабку внутрішню структуру, їм притаманна відсутність жорсткої партійної дисципліни.

Централізація внутрішньої структури політичної партії не означає, що вона є недемократичною. Централізація сприяє ефективності діяльності партії. Чим вище є рівень централізації політичної партії, тим адекватніше виборці сприймають ї позиції. Але підвищення рівня централізації партії посилює ризик її олігархізації та бюрократизації.

Партійна система України відноситься до поліцентричної, надмірно багатопартійної (понад 130 партій). Така кількість партій не є чимось незвичайним. Для молодих демократій це достатньо закономірне явище. Наприклад, в Грузії існує більше 300 політичних партій, в Росії – близько 300 загальнофедеральних і регіональних партій.

Майже всі нові політичні партії виступали під загальнодемократичними гаслами. Але політичні партії України ще не набули тієї ролі і ознак, які мають партії у країнах розвинутої і стабільної демократії. Тому слід розглянути, як політичні партії України здійснюють свої головні і латентні функції саме з точки зору їх впливу на розвиток підвалин демократії в політичній системі українського суспільства.

Партіям доводиться завойовувати авторитет у виборців, долаючи негативні стереотипи й недовіру до інституту політичної партії, які склалися ще в радянські часи як у пересічних громадян, так і у представників елітних верств населення. Багатьом політичним партіям України також заважає відсутність розвиненої організаційної інфраструктури, насамперед у регіонах. Але поступово роль політичних партій у виборчому й законодавчому процесі зростає, про що, зокрема, свідчить зростання частки депутатів від політичних партій у складі Верховної Ради України з кожними новими виборами.

До 2006 р. головна проблема політичних партій України з точки зору їх участі в політичному управлінні полягала в незначному впливі партій на формування керівництва виконавчої влади. Вплив політичних партій головним чином обмежувався парламентом. Уряд (Кабінет Міністрів) і керівники місцевих державних адміністрацій призначались Президентом України. Оскільки і Л. Кравчук, і Л. Кучма обирались на вищу державну посаду як позапартійні кандидати, політичні партії не мали суттєвого впливу на формування державної адміністрації. Своєрідна політична система, яка до 2006 р. функціонувала в Україні, була незбалансованою і гальмувала реалізацію будь-яких далекосяжних політичних програм. Слабка виконавча влада, позбавлена можливості проводити самостійний політичний і економічний курс, ставала жертвою політичних торгів між Президентом і парламентськими групами. Президент і Прем’єр-міністр здійснювали більшість повноважень спільно, коли лише їх спільні підписи давали силу ключовим рішенням. Прем’єр-міністр призначався Президентом зі згоди більше як половини від конституційної більшості складу Верховної Ради. Якщо Верховна Рада виражала недовіру Кабінету Міністрів, він автоматично уходив у відставку, тобто Президент не мав права погоджуватись або не погоджуватись з думкою парламенту щодо вираження недовіри уряду. Як наслідок, Прем’єр-міністр, фактично підпорядковуючись Президенту, без його згоди не мав можливості приймати важливі рішення та постійно був вимушений озиратися на підтримку у Верховній Раді, тому як її втрата призводила до відставки уряду. Ситуація, коли вибори до парламенту (Верховної Ради) не впливали на зміну уряду, певним чином деформувало відносини політичної відповідальності уряду перед виборцями і роль політичних партій як механізму такої відповідальності.

Особливістю парламенту в Україні була відсутність формалізованого статусу більшості, який надавав би їй конституційне право формувати уряд та призначати Прем’єр-міністра. З усіх партійних фракцій, що існували у Верховній Раді починаючи з її першого (1994 рік) за роки незалежності скликання, не було жодної, здатної утворити самостійну більшість і виступити відповідальним носієм законотворчості. Тому всі минулі до 2006 р. політичні еліти не створювали конструктивної більшості та ефективної системи лобіювання політичних рішень і соціально-економічних проектів. Разом з тим ні Президент, ні Верховна Рада за успіхи і провали виконавчої влади не несли прямої відповідальності.

Виходячи з вищезгаданого, трансформація форми правління в Україні від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської у березні 2006 р. був адекватним напрямом еволюції до стабільної демократичної політичної системи. Україна розвивається за аналогом країн Центрально-Східної Європи, т. зв. третьої хвилі демократичного поступу. Десять країн цього географічного ареалу, які в 2004 – 2007 роках приєднались до Європейського Союзу, обрали або парламентську (Естонія, Латвія, Литва, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Угорщина), або парламентсько-президентську форму устрою (Польща, Румунія). Крім того, президентські системи вводять небажаний для демократії елемент «переможець отримує все», тоді як для демократичного усталеного розвитку потрібне не домінування однієї політичної сили, а механізм узгодження, на якій розрахована парламентська система коаліційності.

Реформа політичної системи передбачала ідеологічне структурування парламенту на основі створення парламентської коаліції та опозиції. Основним призначенням нової політичної системи було недопущення монопольного захоплення влади будь-якої політичною силою. Підвищення ролі політичних партій створювало передумови реалізації чітко окреслених програм, вигідних для всього суспільства.

Однак, як виявилось під час політичної кризи, що виникла у вищих ешелонах державної влади після указу Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради (квітень 2007 р.), українське суспільство перебуває в парадоксальній ситуації, яка не зводиться суто до проблеми організаційних механізмів. Якщо в попередній, президентсько-парламентській політичній системі, глава держави так і не спромігся стати загальнонаціональним лідером й згуртувати суспільство навколо спільних цінностей та ідей, то більш плюралістична парламентсько-президентська модель розкрила відсутність у політичної еліти неформальної згоди дотримуватися однакових правил політичної поведінки й культури демократичного консенсусу як імперативу приборкання конфронтаційної логіки адекватними законними засобами.

Політичний механізм парламентських моделей потребує не тільки відбудовані організаційні механізми, а й міцну політичну культуру, яка спирається на толерантність та схильність до компромісів. В середовищі ж української політичної еліти конфліктогенна модель поведінки набула самодостатнього характеру. Посилення політичного протистояння і позиційна безкомпромісність, з якою народні обранці змагаються за ключові посади в уряді у Верховній Раді з 2006 по 2008 рр., є цілком закономірним явищем з огляду на підвищення владних повноважень парламенту. Гіпертрофований вплив фінансово-промислових груп, орієнтованих на різних лідерів політичних партій та їх оточення, почав зміщуватися в дане політичне поле. Передвиборна парламентська кампанія 2002 р. відіграла роль плацдарму для чергового етапу перерозподілу сфер політичного і економічного впливів. Потужні групи еліти, відсунуті від влади за часів президентства Л. Кучми, мобілізувались в Блок “Наша Україна” і Блок Ю. Тимошенко й отримавши відповідно 24, 9% і 4,9 % від загальної кількості парламентських мандатів, стали згодом одними з провідних суб’єктів ініціації імпічменту Президента. В свою чергу основа коаліції пропрезидентських сил, яка представляла інтереси донбаської і дніпропетровської політико-економічних еліт, була політично оформлена в Блок “За Єдину Україну!”.

Відносно низька ефективність здійснення політичними партіями України своїх головних завдань призводить до доволі суперечливої ситуації, коли йдеться про виконання ними їхніх латентних функцій. Наприклад, в Україні є багато партій, які і за назвою, і за програмними принципами намагаються репрезентувати інтереси сільського населення, жінок, молоді, деяких інших соціальних груп. Але більшість із них не мають реальної підтримки з боку тієї соціальної групи, репрезентацію інтересів якої вони декларують.

Слабким місцем у діяльності політичних партій України є також виконання ними функції узгодження інтересів.Багато в чому це обумовлено ідеологічною аморфністю більшості політичних партій, неналагодженістю між ними і народними масами стійкої системи комунікацій.Не маючи чітко вираженої соціальної бази, тяжіння політичних сил до центризму виглядає як формула ідеологічного компромісу, здатного задовольнити людей різноманітних, у тому числі протилежних політичних орієнтацій. Мета набути якомога більше символічного капіталу підігрує бажання політичних партій в своїх програмах і лозунгах створювати рекламно-іміджеві оболонки з великою кількістю еклектично поєднаних ліберальних та соціалістичних постулатів. Стандартний набір гуманістичних і соціальних цілей в усіх передвиборчих програмних положеннях, як-то забезпечення доступної освіти, якісного медичного обслуговування, боротьба з корупцією, бідністю, безробіттям тощо, а також наголос на пріоритетність наукомісткого високотехнологічного виробництва, як актуальної для постіндустріального періоду економічної стратегії, можна побачити в усіх передвиборчих тезах партій, що перемагали на виборах в парламент.

Під час виборчої боротьби замість чітких ідеологічних позицій еліти широко використовували просторові особливості українських регіонів. Протиставлення регіональних відмінностей, що поставила всю країну на грань розколу, досягла свого апогею саме під час поляризації політико-економічних інтересів елітних мереж в 2004 р., коли для деяких з них виникла загроза втратити адміністративно-політичні важелі й похідний від них економічний капітал. Загалом регіональний фактор був помітним протягом всіх виборів у Верховну Раду. Вибори весь час виявляли невідповідність між формально загальнонаціональним статусом політичних партій та їх реальним електоратом, обмеженим окремими регіонами. Ліві партії найбільшого успіху досягали на Сході та Півдні країни, в Центрі і Заході переможцями виходили праві та центристські політичні сили. Регіональні ідентичності, як правило, відігравали роль розмінної монети – протиставляючи ідеї та цінності Сходу і Заходу країни, елітам легше було набути хоч і вузькорегіональний, але відносно стабільний символічний капітал у боротьбі за центральні структури політичної влади.

Відтак, українська партійна система склалася з прив’язкою до регіонів, а парламент являє собою не стільки інститут соціального представництва та ідейного дискурсу, скільки арену зіткнення політико-економічних груп. Набуваючи вигляду протистояння регіонів політична еліта породжує хронічний дефіцит легітимності її коаліцій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
До прямих, явно виражених функцій належать наступні.	\|	Поняття групи інтересів і роль групи інтересів в демократичних суспільствах.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.