Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Підручники і навчальні посібники

Основою життя найдавніших людей були такі дві галузі господарства, як збирання та полювання. Люди полювали на диких тварин, у тому числі великих: мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Збирали також рослинну їжу: плоди, ягоди, коріння. Тому й культура цього періоду називається культурою збирання та полювання. Такий тип культури спирався на привласнювальне господарювання.

Такий спосіб господарювання не міг забезпечити належної кількості їжі, тому людина майже весь свій час витрачала на її пошуки. Для цього необхідно було вести кочовий спосіб життя, за якого не лишалося можливості дбати про житло. Первісні стада жили простонеба або селилися в природних схованках, якими найчастіше слугували печери. Штучні житла, що нагадували землянки або напівземлянки, для зведення яких використовували різні матеріали, наприклад, кістки мамонтів (Україна, стоянка Молдова-1), стали з’являтися тільки в добу мезоліту. Спостереження, які протягом ХІХ - ХХ ст. велися за дикими племенами, свідчать, що первісне стадо складалося з 30-40 осіб, які мали постійно змінювати місце свого перебування.

Для культури збирання та полювання характерний розподіл праці між чоловіками і жінками. Чоловіки полювали й рибачили, жінки збирали рослинну їжу. За один рік кожний рід міг у пошуках їжі чотири-п’ять разів змінити місце стоянки. Постійне пересування встановлювало жорстку залежність між числом мешканців і розміром освоєної ними території. Одержані в ХІХ ст. дані свідчать, що для підтримання життя однієї людини треба було близько двох квадратних км. Отже, до виникнення продуктивного господарювання – землеробства і скотарства – на території України, наприклад, могло жити не більше 300 тис. чоловік.

Обмежені можливості людей у добуванні їжі безпосередньо впливали на чисельність людства. Коли їжі не вистачало, її припиняли давати спочатку старим людям, потім найменшим дітям – дівчаткам, нарешті – хлопчикам. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про відоме регулювання росту населення. Це є свідченням перемоги культури над природою.

Але кількість населення зумовлювалась не лише періодичною нестачею їстивних припасів, а й кочовим способом життя. Для збирачів і мисливців характерним було умертвіння дітей. Дитину часто вбивали, якщо вона народжувалася раніше, ніж попередня починала впевнено пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Кочове плем’я мало дітей не більше, ніж палеолітичні матері могли нести на собі. Встановлено, що жінка-бушменка (бушмени - стародавнє населення Південної та східної Африки) несла свою дитину 7-8 тис. кілометрів, аж поки приблизно в 4-річному віці та вже могла покладатися на власні сили. Майже 50 відсотків неандертальців не доживали до свого двадцятиліття. Середня тривалість життя на той час не перевищувала 30 років. Люди після тридцяти років вважалися вже дуже літніми.

Важливим фактором еволюції первісної людини є необхідність докладання колективних зусиль для обування їжі. Особливо це стосується такої форми діяльності, як мисливство. Найбільшого ефекту в певних природних умовах можна було досягти тільки від загінного полювання, а це вимагало пошуку шляхів до спілкування. Взаєморозуміння між людьми, виховувало вміння жити в колективі, примушувало до подолання зоологічного індивідуалізму. Протягом тисячоліть відбувався вкрай повільний, але надзвичайно важливий для подальшої культурної еволюції процес обмеження біологічних інстинктів пралюдини, що був пов'язаний із формуванням норм поведінки, обов’язкових для кожного члена первісного стада.

Одним із видатних відкриттів людства було винайдення лука і стріли – першої механічної зброї дистанційної дії. Це відбулося в мезолітичну епоху. Саме з мезолітичного часу лук і стріли стали основним знаряддям мисливців. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу можливість полювати здобич на відстані і вже не в колективі, а сама. У зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів.

В первісному суспільстві зароджується мистецтво. Первісна людина була такою ж мірою художником, творцем, як і мисливцем, воїном. Мистецтво було з нею завжди – від народження до смерті. До первісного мистецтва належали наскельні зображення, ритуальні танці, різні дійства, стародавні форми міфологічної творчості, дрібна пластика.

Скрізь у місцях свого проживання люди прикрашали житло малюнками. Спочатку це були хвилясті лінії й відбитки рук, а згодом з’явилися зображення, що майстерно передавали зовнішній вигляд тварин, а подекуди й відтворювали динаміку їх рухів. Такі малюнки інколи нагадують жанрові сценки, тема яких – життя тварини або полювання на неї. Ці малюнки виконані або одним кольором (монохромні), або кількома (поліхромні). Найбільш відомими місцями, де знайдено такі малюнки, є печера Ласко в південно-західній Франції, Альтамірська печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі.

Точність малюнка, намагання якомога ближче до оригіналу передати вигляд і рухи тварин, відсутність будь-якої стилізації в таких роботах є не лише ознакою майстерності прадавніх майстрів. Водночас це й свідчення недостатнього рівня розвитку абстрактної думки первісної людини. Заслуговує на увагу той факт, що жодного разу серед майстерно зроблених малюнків тварин археологи не зустрічали відповідні зображення людей. Самосвідомість, яка є ознакою високого рівня абстрактного мислення, не була притаманною первісній людині. Вона мислила доволі прагматично й конкретно, зосереджуючи увагу лиш на тому, що становило докорінні життєві інтереси – а саме на їжі.

Серед зображень на стінах печер палеолітична людина залишала малюнки коней, диких биків, носорога, бізона, лева, ведмедя, мамонта. Цих тварин вона малювала, адже полювала на них, вбачала в них головне джерело свого існування, а також остерігалася як потенційних ворогів. У багатьох випадках малюнки вкриті дірками й подряпинами від стріл чи списів, що підтверджує погляд на наскельний живопис як на складову частину мисливських ритуалів стародавнього людства. Та й саме розташування печер, де зустрічаються розписи, як правило свідчить, що вони не могли використовуватися як житло, а виконували функцію капищ: малюнки розміщено у важкодоступних місцях, де бракує свіжого повітря, куди непросто дістатися через вузькі, довгі й заплутані ходи, складні підйоми.

Рослини на стінах таких печер не зображуються зовсім, а людські фігури зустрічаються дуже рідко й не мають тієї жвавості малюнка, тих яскравих і правдоподібних форм, що притаманні зображенням тварин. Пояснюється це просто. Саме тваринний світ був об’єктом пильної уваги первісної людини. Вона спостерігала, вивчала окремі види тварин, намагалася зафіксувати в малюнку набуті знання й водночас вплинути на майбутнє полювання за допомогою чаклунських дій.

Стосунки первісної людини зі світом, що її оточував, цілком залежали від її власних, на той час украй обмежених можливостей фізично впливати на цей світ, всупереч природі створювати для себе сприятливе середовище. Із розвитком технічних можливостей людства, зокрема з удосконаленням техніки обробки каменю, яка давала більш продуктивні знаряддя праці, трапляються помітні зміни не лише в царині матеріальної, а й сфері духовної культури. Людина все впевненіше підкорює природу й сама стає джерелом як найкращих сподівань, так і побоювань для оточуючих. Тому і в подальшому образотворчому мистецтві, і у фольклорі людина посідає надалі все більш вагоме місце, перетворюючись на центральний і головний предмет зображення. Одним з перших свідчень про увагу первісної людини до самої себе, до питань свого походження та проблем стосунків у межах колективу можна вважати так званих палеолітичних венер. Так археологами названо численні жіночі зображення у вигляді невеликих скульптурок з каменю, кісток або глини, які знайдено під час розкопок у різних частинах Європи й Азії.

Виготовлені з різним ступенем майстерності й різні за технікою виконання, ці скульптурки вражають насамперед своєю масовістю й широким розповсюдженням, через що їх можна вважати явищем значним і далеко не випадковим. Невеличкі фігурки створено за єдиним принципом: їх обличчя пророблялося вкрай рідко. Такі фігури були пов’язані з культом Матері й близьким до нього культом родючості. У прадавніх слов’ян це явище знайшло відображення у мові, коли бонів і богинь, покровителів племені, називали Род та Рожаниці.

2. У добу пізнього палеоліту, разом з піднесенням рівня добування їжі, поліпшуються умови існування людей. Збільшується кількість населення. Проте ефективне полювання зменшує кількість тварин у звичних місцях розселення людства. Це призводить до переселення людей у райони з більш суворими природними й кліматичними умовами. Із африкансько-середземноморської зони первісні люди розселяються в сибірсько-китайську та європейсько-прильодникову області. В кожній із цих областей формується своя культура, що починає все більше різнитися від інших. Посилюється й расова диференціація. Формуються європеоїдна, монголоїдна та негроїдна раси.

Найбільшого розвитку первісна культура досяга в добу неоліту, коли відбувається так звана неолітична революція. Цим терміном прийнято позначати перехід людства від привласнювальних форм господарювання до продуктивних, або відтворювальних. Цей процес розтягся на тисячоліття. Перші його паростки помічені в добу пізнього палеоліту, приблизно 15-12 тис. років тому.

Але процес переходу до землеробства йшов помітно й поволі. Позасвідомо мисливець призвичаювався до рослинної їжі, частка якої набувала все більшої питомої ваги в його раціоні. Одночасно із землеробством виникало скотарство.

Постійне житло давало не лише можливість надійно захистити себе від несприятливого клімату, хижих звірів та інших ворогів. Прогрес культури кочового народу завжди гальмувався неможливістю накопичення матеріальних цінностей. Кількість майна обмежувалась можливостями людини зажди носити його в постійних мандрах. Від початку переходу людства до продуктивної землеробської праці зростає і культурний шар, що залишила первісна людина археологам. Кількісний зріст матеріальних здобутків не міг не позначитися і на їх якості: ускладнюються знаряддя праці, збільшується їх ефективність. З’явилися нові типи кам’яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю: шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу – початок виготовлення керамічного посуду. Він служив для зберігання рідини, зерна і приготування їжі. Подальшого розвитку набувають знання і навички в галузі будівництва: вивчаються властивості окремих матеріалів, удосконалюється технологія обробки дерева, шкіри. Актуальною стає проблема зберігання їжі. Покращується процес передачі знань.

За VІІІ тисяч років до н.е. припадає момент заснування найстарішого міста в історії людства – Ієріхону в Палестині.

Одним з найбільш вагомих культурних наслідків неолітичної революції стало швидке збільшення населення. Цьому сприяли і осілий спосіб життя, який дозволяв батькам виховувати одночасно не одного, а двох і більше дітей малого віку, а також перехід до продуктивного господарювання, що збільшило статки населення в десятки, а подекуди – і в сотні разів. Землеробські й скотарські племена почали швидко зростати і активно заселювати сусідні території. Цей процес набув характеру демографічної експансії, внаслідок якої дрібні кочові групи асимілювалися землеробськими народами або витіснялися в менш зручні для проживання райони. За цих умов родовий устрій зазнає кризи. Йому на зміну приходить сусідська община, основою соціальних зв’язків у якій були не кровні зв’язки, а економічні стосунки. Економічні та військові інтереси вимагали збереження дружніх стосунків між сусідніми общинами. Так виникли племена, які за певних умов могли перетворюватися і на ще більші об’єднання – союзи племен.

Переселення викликали пожвавлення культурного розвитку, адже прискорювали обмін інформацією між народами, надавали можливості знайомитися з досягненнями інших і переймати їх, хоча й не завжди в мирний спосіб. Переселення народів привели й до розвитку і розповсюдження мов. Сучасна лінгвістика доводить, що більшість мов людства має спільне походження. Імовірно, регіоном, де мешкали носії прамови більшості сучасного людства, була Південно - Західна Азія (хоч не виключено, що він знаходився на півночі Африки або на півдні Європи). Розповсюдження прамови йшло разом із розселенням носіїв типу культури й поширенням передових економічних досягнень, разом і з словами, що їх позначають. Швидка міграція та переміщення представників різних груп населення, з одного боку, сприяли поширенню мови та культурних здобутків землеробів, а з іншого – збагачували прибульців досягненнями культури аборигенів, створювали умови для мовної дивергенції (перетворення діалектів спільної прамови на самостійні мови). Дуже часто почали формуватися мовні сім’ї, серед яких чи не найбільшою є індоєвропейська, до складу якої належить і слов’янська мовна сім’я.

Рівень розвитку мови залежить від обсягу інформації, що його накопичує суспільна група. Коли цей обсяг сягає певної кількості, яку вже важко не розгубивши, тримати в пам’яті, виникає писемність. Виникнення писемності – це величезний стрибок у розвитку культури. Вона фіксує розвиток культури у часі та просторі. Про писемність часто говорять, що вона знаменує початок історії. Це пояснюється тим, що писемність дозволяє людям, записуючи інформацію, зберігати знання про своє минуле. Наука знає три головні типи письма, що історично змінювали один одного. Це – піктографія, ідеографія, фонографія.

Для первісного суспільства характерна піктографія (від лат. Pictus – розмальований, і grapho – пишу). В цьому письмі користувалися схематичними малюнками, які позначали предмети і явища дійсності. Просте й зрозуміле кожному, це письмо влаштовувало людство тоді, коли обсяг інформації та її характер не були складними і великими. Але з ускладненням розумової діяльності, з розвитком мислення й появою абстрактних понять піктограми вже не могли задовольнити спільноту щодо закріплення та передачі інформації. Наступним видом писемності стає ідеографія. Вона послуговувалася не малюнками, а знаками слів чи понять. Знак зовсім неповинен був нагадувати те явище, яке ним позначалося. Він був лише його символом, значення якого за домовленістю ставало зрозумілим усій спільноті. Фонографія – звукове письмо, орієнтоване на передачу основних звукових елементів мови, з яких складаються слова. Оскільки таких елементів небагато, фонографія спрощує обмін інформацією і наближується до усного спілкування, роблячи писемну мову найбільш доступною і універсальною в головній меті – фіксації людської думки. Писемність як одне з найважливіших культурних надбань людства, завершила первісний етап розвитку суспільства і відокремила його від доби класових цивілізацій.

Але до настання періоду цивілізованого суспільства людство ще мало пройти два важливих етапи свого економічного розвитку. Йдеться про перший і другий великі розподіли праці. Перший великий розподіл стався з відокремленням від загальної маси скотарів-землеробів – племен, які займалися переважно скотарством.

Другий розподіл праці був пов’язаний з появою і відокремленням у самостійний спосіб продуктивної діяльності ремесел. Їх зачатки сягають ще доби енеоліту, коли вже відомими були прядіння і ткацтво. Виділення ремесел стало можливим внаслідок різних умов життя і господарювання, що їх отримали первісні народи після розселення. Накопичуючи досвід і знання, необхідні для виживання в конкретному природному середовищі, люди навчилися використовувати наявні господарські ресурси своїх регіонів, які згодом давали їм можливість брати участь в обміні продуктами із сусідами. До того ж обробка металів та інші види діяльності надалі вимагали все більшої кваліфікації від виконавців роботи. Ускладнення технологічних процесів потребувало від працівників особливих знань, умінь і навичок, що робило можливим не тільки розподіл праці між різними общинами, а й серед членів однієї спільноти. Таким чином, відокремлення ремесел сприяло пожвавленню обміну товарами, а отже, і обміну культурними досягненнями між народами. Це ще більше прискорило еволюцію людства і привело до появи перших цивілізацій.

З винаходом нового матеріалу – бронзи – значно розширилися обмін та контакти між окремими регіонами світу. Удосконалюються засоби пересування. Створюються колісниці, човни з вітрилами та веслами. Відбувається подальше накопичення позитивних знань. Розвиваються астрономія, механіка, картографія, хірургія. Зароджуються суспільні науки. Саме тоді виокремлюються й правові знання, створюються перші зведення законів, які фіксують, переважно в міфологічній або релігійній формі, набутий спільнотою досвід міжособистісного та колективного співіснування.

Від ремесел з часом відокремлюються нові форми мистецтва, переважно прикладного: гончарного, ювелірного, декоративно-ужиткового. За часів бронзового віку починають будувати поселення, що системою укріплень нагадують фортеці. Тоді ж з’являється і таке явище, як мегалітична архітектура («мегаліт» - із грецької «великий камінь»). Ці крупноблочні будови можна розділити на три види: менгіри, дольмени, кромлехи. Менгір – вертикально поставлений камінь розміром від одного до двадцяти метрів і масою до десяти тон. Дольмен – складна споруд з кількох (дво або чотирьох) кам’яних стовпів, перекритих згори масивною плитою. Кромлех – це сукупність кам’яних плит і стовпів, розташованих концентричними колами. Про призначення цих мегалітичних споруд, відомих у різних частинах світу, вчені висловлюють різні припущення, жодне з яких не є остаточно доведеним.

Так, припускають, що найвідоміший з мегалітичних центрів – Стоухендж в Англії – міг бути первісною астрономічною обсерваторією. Цікаво, що найбільші кам’яні блоки Стоухенджу важать до 50 т. Проте організована у наш час (влітку 2000 р.) експедиція з аматорів, які намагалися транспортувати до Стоухенджу кам’яну брилу значно меншої ваги за допомогою знарядь, що могли б використовуватися першими будівниками, закінчились безрезультатно.

Найбільшого ефекту в поєднанні емоцій, творчої уяви й інтелектуальних здібностей людини досягли міфи. Міфи поставали у вигляді оповідей про події й предмети оточуючої дійсності, що становили найбільш важливі, принципові для первісної групи людей проблеми життя: про походження й будову світу, людини, живої природи.

3. У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Релігія зароджується та формується в таких перших, початкових, простіших формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм. У первісну добу вони ще не складали єдиної системи. В залежності від умов проживання, кліматичних, ландшафтних особливостей ареалу, де існувала первісна спільнота, тваринного і людського оточення, що час від часу зазнавали змін, змінювалися й притаманні людині релігійні уявлення.

Тотемізм – це віра в надприродний зв'язок людини або групи людей з якою-небудь твариною чи рослиною (тотемом), що розглядається як предок, прабатько всієї спільноти. Дуже часто рід або людина носила ім’я свого тотема, покладалася на його допомогу в важких справах, шанобливо ставилася до представників тотемних видів тварин, що не виключало й полювання на них.

Спочатку як тотемам поклонялися тільки тваринам, причому лише тим, які були об’єктом полювання. Пізніше, в зв’язку із збільшенням людських колективів, родинні відносини поширилися і на решту тварин, а в окремих народів – також на рослини і природні фактори. Наприклад, у австралійців тотемами булу собаки Дінго, водяна лілія, сливове дерево, великий камінь, гарячий вітер, дощ і сонце.

Тотемізм відіграв важливу функцію в об’єднанні первісних людських колективів, які визнавали спільність своїх членів не за фізіологічним спорідненням, бо не усвідомлювали його, а посилаючись на спільного предка, від якого беруть початок і в якого перевтілюються після смерті. Тотемічні уявлення були поширені серед мешканців Північної Америки, де були вперше зафіксовані та описані європейцями. В сучасній культурі тотемізм знаходить вияв у вшануванні священних тварин, а також (у дещо видозміненому вигляді) у забороні вживати в їжу деякі види тварин (або принаймні їх крові), які вважаються нечистими, що зберігається в релігійній обрядовості іудеїв, мусульман тощо. Сліди тотемізму чітко прослідковуються в християнстві. Святий дух зображується у вигляді голуба, а Христос часто називається агнцем, тобто ягням. Від обряду ритуального з’їдання тотема бере свій початок християнське таїнство причастя, під час якого віруючі під виглядом хліба і вина з’їдають тіло і п’ють кров Христа.

Анімізм – віра в існування душі як надприродної субстанції, властивої кожному тілу. Термін «анімізм» утворено від латинських слів «anima» - душа, і «animus» - дух. У науковий обіг цей термін запровадив відомий англійський етнолог Е. Тайлор (1832-1917) в фундаментальній праці «Первісна культура» (1871) для позначення стадії в історії розвитку людства.

Аніма (душа або дух) – може існувати й разом із тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба) чи назавжди (смерть, переселення). В уявленнях різних народів душа пов’язана або з диханням як ознакою життя, або з тінню, що є постійним супутником усіх предметів. У різних випадках душею наділяються або живі істоти та рослини, або навіть неживі (камені, скелі, гори, знаряддя праці тощо).

Анімістичні уявлення живлять віру в потойбічний світ духів, у сновидіння, в життя після смерті. З анімізмом пов’язані обряди поховання небіжчиків, різні в різних народів, але єдині у вірі в їх надприродну доцільність: врятувати душу померлого й влаштувати її в «тому» світі, або ж запобігти помсти чи зазіхань на «цей» світ тих, хто його покинув. Поховання повинно було «влаштувати» померлого, тому останній притулок людини обладнували відповідно до уявлень про зручну домівку. Із собою небіжчику клали і «необхідні» речі, їжу, а пізніше – рабів, дружину, тварин. У деяких випадках мертве тіло ховали у вертикальному або сидячому положенні, що мало б відповідати його звичному за життя розташуванню.

Щоб запобігти будь-яким спробам покинути домовину, крім «задобрення» небіжчика, вживали й інших заходів. Дуже часто тіло зв’язувалося або пеленалося. Інколи стародавні поховання лишають археологам сліди ритуального «повторного вбивства»: пробиті черепи, проткнуті списами тулуби. В деяких випадках тіло величезними цвяхами пришпилювали до дошок або колод дерева, що нагадувало осинові кілки з народних казок і оповідей про чаклунів і вурдалаків.

Душі померлих поділяли на декілька груп. Найбільшу небезпеку становили душі небіжчиків, які вмерли щойно: їх гніву можна було запобігти, лише задобривши подарунками або обрядами. Згодом небіжчики «звикали» до свого нового «життя» й оточення і вже не так прагнули повернутися назад. Але їх теж час від часу належало вгамовувати певними церемоніями й дарунками. Були й інші форми піклування про небіжчиків. Так, у папуасів і до наших часів зберігся звичай з’їдати мозок померлої близької людини, щоб після смерті обидві душі могли зустрітися.

Фетишизм – віра в надприродні властивості певних предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Фетишизм є подальшим розвитком анімістичних уявлень. Кожний предмет, маючи власну душу, або виступаючи як посередник сил, що з ним пов’язані, сприяє або шкодить людині. Таким предметом може бути невеличка частка якогось тіла (кістка), природний предмет або щось вироблене руками самої людини. Фетишизація речі мала на меті привласнити і використати приховане в ній начало. Частіше за все це вимагало носіння фетиша із собою у вигляді амулета.

Магія – віра в надприродні можливості людини впливати на оточуючий світ і перебіг подій у ньому. Слово «магія» іранського походження і за змістом відповідає таким словам як «чаклунство», «чарівництво». Час виникнення магії вчені відносять до епохи кам’яного віку. Є дані, що магічні обряди і вірування існували вже у неандертальців, які жили 80-50 тисяч років тому.

Відповідно до призначення розрізнялись наступні види магії: чорна магія - її мета завдати шкоди комусь; біла магія – її мета допомогти комусь; любовна магія – її мета – привернути або відвернути кохання; лікувальна магія – «шаманське» лікування хвороб; господарська магія – забезпечення врожаю або успіхів у полюванні тощо. В основу магії покладено чаклунство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі. До певної міри магія нагадує науку. Вона також намагається знайти зв'язок між причиною й наслідками у природних процесах, робить спроби пристосувати потреби людини до конкретних обставин життя, виробляє велику кількість правил і знань, від яких не можна відступати і в залежності від дотримання яких очікується й відповідний результат магічних дій.

Головна причина звертання первісного людства до магічних дій, імовірно, полягає в психологічних особливостях людини, що притаманні їй незалежно від часу і простору. Для людини неможливо жити в стані постійного очікування небезпеки, змиритися з непередбачуваністю майбутнього й мізерністю значення власного життя у світі. І в наш час магічні вірування знаходять прояв у астрологічних прогнозах, покладанні на силу прикмет, заклинань тощо. У великій кількості зустрічається й сьогодні «білі та «чорні» маги, різноманітні гадалки, знахарі та ті, хто їм понад усе вірить.

Але в первісному суспільстві, віра дуже часто перетворювалась на справжню, матеріально відчутну рушійну силу. Вона мобілізувала психічні та фізіологічні можливості людини, виконувала суспільно об’єднуючу та організаційну функцію, створювала моральне й психологічне підґрунтя для закладання найважливіших засад таких соціокультурних явищ, як мораль і право, що почали спиратися не на страх перед фізичною розправою з боку сильного члена первісної общини, а на внутрішні переконання людини.

Провідну роль в організації прадавнього суспільства, у справі приборкання тваринного, зоологічного начала в поведінці людини відігравали, на думку більшості сучасних культурологів, різноманітні табу. Табу (слово полінезійського походження) система заборон на виконання певних дій – використання деяких предметів, вимовляння вголос деяких слів тощо. Ця заборона не мала логічного пояснення і сприймалася усіма членами спільноти як те, що не потребує раціонального тлумачення. Недотримання табу суворо каралося. Але в першу чергу цієї кари чекали не від людей, а від вищих, потаємних сил у вигляді моментальної смерті, тяжкої хвороби або чогось жахливого.

Одне з перших, найбільш давніх табу стосується інцесту. Членам спільноти не дозволялося вступати в шлюбні стосунки з близькими родичами. Такі стосунки вважалися чи не найбільшим гріхом для тогочасної людини. Сьогодні не видається можливим достеменно з’ясувати причини виникнення цього табу. Появу заборони на шлюб між близькими родичами пов’язують з добою мезоліту, коли розпочався поступовий перехід до порівняно більш осілого способу життя, що, імовірно, було викликано вдосконаленням кам’яних знарядь, мисливства та рибальства.

Другим важливим табу стала заборона канібалізму (людожерства). Вона виникає значно пізніше, ніж заборона інцесту, і не скрізь має такий послідовний і абсолютний характер. Канібалізм і зараз ще зустрічається серед диких і напівдиких народів, але й тут він має по-своєму «окультурений» ритуальний характер, бо пов'язаний з фетишистськими чи магічними уявленнями про наслідки поїдання собі подібних.

Релігійний культ (ритуал) у первісному суспільстві не мав самостійного значення. Синкретична культура вимагала органічного включення релігійних поглядів у повсякденне життя громади, їх зв’язку з усіма найважливішими подіями від народження й до смерті, які до того ж розглядалися у нерозривному зв’язку з процесами, що відбувалися в оточуючому людей світі. Здійснювався цей первісний зв’язок шляхом не тільки виконання, а й безпосереднього «переживання» певних сакралізованих (визнаних дотичними до священних таємниць життя) обрядів, які часто мали екстатичний (такий, що викликає відчуття цілковитого, запаморочливого захвату) характер. Обряди супроводжувалися певними діями, тацями, текстами, звуковим супроводом. Вони служили засобом імітації дійсності й водночас ставили собі за мету магічний вплив на оточуючий світ, приборкання його сил.

З розвитком людства й ускладненням знань та виробничих процесів ускладнювалися й обряди. Одним з найважливіших серед них був обряд ініціації – посвяті в дорослі. Ініціації, як правило, підлягали юнаки, що досягли певного віку. Цей обряд був важким випробуванням юнака на фізичну силу, витривалість, вміння терпіти біль, подовгу обходитись без їжі та води. Пройти іспит міг лише той, хто засвоїв навички володіння зброєю та необхідні позитивні знання, а також родові звичаї, таємниці, вірування, магічні пісні та танці. Як свідчать дослідження, цей обряд витримували не всі юнаки. За своїм символічним змістом ініціація дорівнювала другому народженню, а тому й характер випробування мав нагадувати смерть. Ця символічна смерть сприймалася або як спалення юнака, або як поїдання тотемною твариною, або як мандрівка в країну духів, де на юнака чекають бурхливі й небезпечні пригоди й звідкіля він повинен повернутися з магічною силою, яка може бути прихована або в якомусь предметі, або в певних знаннях і вміннях, або в новому імені юнака, яке він отримує від свого надприродного покровителя разом із запорукою підтримки.

За своїм значенням ініціація була більш важливим явищем, ніж народження й смерть. Понад усе цінувалися знання й досвід, які складали найбільше надбання людської групи. Ці знання набували магічного вигляду й дуже часто пов’язувалися з певним предметами, які зберігалися в спеціальних сховищах або в «чоловічому домі», що служили прототипами капищ та храмів, і в свою чергу, як найвища святиня оберігалися системою табу та обрядів.

Тип культури, де діти вчаться у своїх попередників, а духовні цінності передаються не у вигляді набутого позитивного досвіду, а як ритуали, обряди, магічні дії, можна назвати традиційним. Для такого типу властива незмінність, консерватизм, сталість духовних та соціальних норм, що зберігаються протягом тисячоліть. Зміни в житті такого суспільства йдуть дуже повільно й охоплюють величезні проміжки часу.

4. Витоки української культури сягають часу первісного суспільства.

Теми рефератів:

1. Найдавніші форми релігії.

2. Печерний живопис.

3. Скіфська культура та її особливості.

4. Культура античних міст-держав та колоній – Пантікапей, Херсонес, Ольвія та ін.

5. Міфологія східних слов’ян, обряди і свята.

6. Зародження мистецтва та його роль у первісному суспільстві.

7. Трипільська культура

8. Культура стародавніх словян.

Рекомендована література

1. Культурологія. Плани семінарських занять та методичні матеріали до організації самостійної роботи для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання (в рамках впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу)/ Укл.: Н.М. Глушенок – К.: НТУ, 2008. – С. 25-26; 61-63.

2. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ уклад.: Б.І. Хорошун та ін. – К., 2010. – С. 47-50.

3. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. - К., 1998.

4. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. Греченко, І. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко. – К., 2006.

5. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. – К., 2000.

6. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. – К., 2010.

7. Лобас В., Легенький Ю. Українська і зарубіжна культура. - К., 2000.

8. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. // М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін. - 2-ге вид., випр. - К., 2001.

9. Хорошун Б.І., Язвінська О.М. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб для студ. вищ. навч. закл.: в 2-х т. - К., 2007.

Додаткова література

1. Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова: народ, релігія, культура – Львів, 1996.

2. Тэйлор Э. Первобытная культура: Пер. с англ. – М., 1989.

3. Фрейд З. Тотем и табу. Психология первобытной культуры и религии. – СПб., 1997.

4. Чмихав М. Давня культура: Навч. посібник. – К., 1994.

5. Чмихав М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.

6. Шейко В.М., Гаврошенко А.А. История художественной культуры. Ч. 1: Первобытность. Древний мир. Учебник для вузов. – Х., 1998.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.