Список використаної літератури

План

Історія виникнення ЮНЕСКО
Діяльність та управління ЮНЕСКО
Світова спадщина ЮНЕСКО
Діяльність України в ЮНЕСКО

1. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. - М.: Академическийпроект, 2001.- 496 с.

2. Дем'яненко Н.М. Генеза соціальної роботи в Україні // Постметодика. - 2001. - №2.

3. Іванова О. Соціальна політика в Україні: Теоретичні аспекти: Курс лекцій.

4. Кравченко P., Кабаченко Н., Васильченко О. Розвиток недержавних організацій соціальної сфери // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

5. Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. Григи, Т. Семигіної. — К., 2002.

6. Теория социальной работы: Учебник/ Под ред. Е. И. Холостовой. — М., 1998.

7. Управлінські аспекти соціальної роботи: Курс лекцій/За заг. ред. М. Ф. Головатого. — К.: МАУП, 2004.

1. Історія виникнення ЮНЕСКО.

У період між двома світовими війнами була створена Організація з питань інтелектуального співробітництва, яка набула свого остаточного статусу в ранзі допоміжного підрозділу Ліги націй, що був затверджений за нею у 1931 р. Структуру цієї організації становили Міжнародний комітет інтелектуального співробітництва як вищий орган установи, Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва — як виконавчий, а також Міжнародний інститут кінематографії і національні комітети. Однак у компетенцію Організації не входили питання, тим чи іншим чином пов'язані з розвитком систем освіти; пропозиція включити ці питання у сферу діяльності була відкинута під тим приводом, що освіта цілком підпадає під термін національного суверенітету. Істотну прогалину у міжнародному просвітницькому процесі, — відсутність координаційного механізму, — намагалися заповнити члени вченої ради Інституту ім. Жан-Жака Руссо при Женевському університеті, які в 1929 р. проголосили цю раду Міжнародним бюро освіти.

Організація з питань інтелектуального співробітництва, і Міжнародне бюро освіти були провісниками утворення ЮНЕСКО, але ніяких досить вагомих результатів своєї діяльності у практичних галузях не досяглі.

Справжня передісторія ЮНЕСКО починається ініціативою голови Британської Ради М.Робертсона та його колеги з Комісії у справах освіти Р.А.Батлера стосовно скликання Конференції міністрів освіти союзних держав, що була розповсюджена англійським урядом офіційними каналами в 1942 р. Спектр питань, які передбачалося розглянути на Конференції, був обмежений суто утилітарним інтересом: визначити збиток, що був завданий освітнім інститутам у потерпілих від війни країнах, та виробити програму дій з їх відродження у повоєнний період. Ця обмеженість і зумовила стримане реагування союзних держав, і участь у Конференції взяли лише міністри освіти Англії, Бельгії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Чехословаччини та Югославії. Окрім міністрів, на Конференції були присутні спостерігачі від Французького національного комітету в справах освіти та від урядів Австралії, Індії, Канади, Китаю, Південної Африки та Сполучених Штатів.

Після війни основні суб'єкти формування нового на той час світового порядку розпочали здійснювати свої стратегічні наміри і в межах процесу формування оновленої системи міжнародних організацій, в тому числі і в межах Конференції міністрів освіти союзних держав.

Після приєднання США в березні 1944 р. до Конференції міністрів освіти союзних держав уже на рівні урядової делегації ініціативою перетворення цього форуму на постійно діючу універсальну міжнародну організацію заволоділи представники Вашингтону.

На підготовчу конференцію, що відбулася у Лондоні в листопаді 1945 р., Сполучені Штати направили найчисленнішу делегацію і відігравали на ній провідну роль. На розгляд представників 44 країн були подані два проекти статуту майбутньої організації. Перший був підготовлений Конференцією міністрів освіти і враховував різноманітні пропозиції національних урядів і деяких організацій та інститутів, а другий проект під назвою "Конституція Організації ООН з питань інтелектуального співробітництва" подала французька делегація.

Лондонська конференція проходила під впливом того факту, що 24 жовтня того ж року був. затверджений Статут Організації Об'єднаних Націй, який передбачав утворення "спеціалізованих установ ООН" (ст.57).

16 листопада 1945 р. був підписаний, а 4 листопада 1946 р. офіційно набрав чинності Статут Організації ООН з питань освіти, науки та культури, ратифікований 20 країнами. Головною метою ЮНЕСКО було проголошено сприяння миру і без пеці У світі за допомогою співробітництва між народами в галузі освіти, науки, культури та комунікації- Цей політичний імператив — сприяння миру і взаєморозумінню між народл-ми, — визначив усю подальшу історію ЮНЕСКО.

Створення ЮНЕСКО було об'єктивно необхідним і відпо відало прагненню народів світу до співробітництва в мирних умовах. Нова геополітична ситуація вимагала об'єднання зусиль світового співтовариства для захисту прийдешніх поколінь від загрози спустошливих воєн. Для досягнення цієї мети істотного значення набувало налагодження міжнародного співробітництва в усіх галузях, в тому числі і в інтелектуальній. У ст. 1 Статуту ЮНЕСКО записано, що організація стави 11. своїм завданням "сприяти зміцненню миру і безпеки, допомагаючи співробітництву народів у питаннях освіти, науки і культури в інтересах забезпечення загальної поваги до справедливості, законності прав і основних свобод, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй для всіх народів".

Сам факт надання питанням забезпечення миру і стабільності характеру імперативності в діяльності ЮНЕСКО с результатом напруженої боротьби двох підходів щодо змісту цієї діяльності. Активна дискусія була розгорнута навколо головного питання: чи повинна нова організація ставити перед собою завдання, сумірні з глобальними проблемами сучасності, і тим самим втручатися у сферу політичних та ідеологічних суперечок, чи з мстою запобігання надмірній політизації їй слід обмежитися роллю Міжнародної організації праці в інтелектуальній галузі, тобто бути лише технічним посередником?

Обидва альтернативні підходи не позбавлені недоліків і можуть призвести, з одного боку, до блокування конструктивних каналів розвитку організації, з іншого — до нічим не обгрунтованої гіпотрофії, зведення її до рангу академічного клубу. Обох цих загроз можна було уникнути, максимально наблизившії статус майбутньої організації до неурядової і тим самим зменшивши її залежність від офіційних позицій держав. Таку спробу зробила французька делегація, запропонувавши особливий порядок членства, який би будувався не на принципі представництва держави чи національності, а на принципі представництва усього людства, тобто на індивідуальній основі: більшість членського корпусу згідно з французькою моделлю мали становити незалежні, міжнародно визнані експерти або видатні політичні діячі.

Французька модель була відкинута в основному зусиллями делегації США, яка наполягала на міжурядовому характері ЮНЕСКО. У Статуті було записано, що члени Виконавчої Ради ЮНЕСКО мають бути також членами урядових делегацій і обиратися на Генеральній конференції по змозі з-поміж видатних діячів мистецтва, науки та освіти. Останнє застереження мало лише присмак компромісу, але й таке формулювання не задовольнило США. Дискусія з приводу засад обрання Виконавчої ради тривала досить довго і припинилася лише в Монтевідео в 1954 р. на 8-й сесії Генеральної конференції, коли було остаточно вирішено, що кожний член Ради "представляє уряд тієї держави, громадянином якої він є" і що тільки делегат, кандидатура якого була запропонована відповідним урядом, може бути висунутим до виборів у Виконавчу раду.

2. Діяльність та управління ЮНЕСКО.

ЮНЕСКО стала міжнародною організацією, структурну основу якої становили три органи: Генеральна конференція, Виконавча рада та Секретаріат, очолюваний генеральним директором, якого обирає Генеральна конференція.

Тепер Генеральна конференція налічує представників 166 держав-членів; скликається раз на два роки з метою визначення загальної політики організації, формування її програми, а також затвердження бюджету. У склад Виконавчої ради входить 51 член, вона збирається двічі на рік і контролює виконання затвердженої програми, а також у проміжках між сесіями Генеральної конференції виконує її функції, але лише в межах своїх повноважень. Постійно діючим керівним органом є тільки Секретаріат, що згідно із Статутом є нижчим ступенем у системі внутрішнього підпорядкування організації, але в компетенцію його входять усе поточне управління як практичною діяльністю ЮНЕСКО, так і процесами планування і теоретичних розробок, а також формування і застосування експертного корпусу.

З метою зміцнення принципу консенсусу, що є одною з найважливіших засад функціонування організації, та запобігання розмежуванню між делегаціями в 1976 р. за пропозицією генерального директора в межах ЮНЕСКО була утворена Проектно-переговорна група.

Штат Секретаріату ЮНЕСКО протягом її існування не зазнавав істотних кількісних змін і стабілізувався у 70-х роках на рівні приблизно 3 тис. чоловік. Крім центрального апарату, ЮНЕСКО має дуже розвинуту мережу організаційних струк-тур, які безпосередньо підпорядковуються їй, як, наприклад, регіональні відділення, або співробітничають на догрвірних чи інших засадах як система асоційованих з нею шкіл. Існують регіональні бюро ЮНЕСКО з питань освіти для Африки (ПРЕДА, штаб квартира в Дакарі), для арабських держав (ЮМЕДБАО, штаб киаргира в Бейруті), Азії та Тихого океану (РОЕПАН, штаб-квартира в Бангкоку), Латинської Америки та Карибського басейну (ОРЕАЛК, штаб-квартира в Сантьяго, Чилі), а також Регіональні центри з питань вищої освіти в Бухаресті та Каракасі. Всесвітня система асоційованих шкіл ЮНЕСКО була утворена в 1953 р. з метою розвитку інформаційного обміну між навчальними закладами світу і сьогодні налічує понад 2000 шкіл у 90 країнах. Але масштаби мережі різноманітних структур ЮНЕСКО цим зовсім не вичерпані.

У безпосередньому контакті із Секретаріатом працюють Міжнародний інститут планування освіти (МІПО), який у Парижі готує спеціалістів-планувальників та адміністраторів у галузі освіти для багатьох країн світу, а також Міжнародне бюро освіти (МБО), розташоване в Женеві. МБО координує діяльність Міжнародної мережі інформації в галузі освіти (ІНЕД), розповсюдженої у всіх головних регіонах світу.

Крім цього, існують Регіональні бюро з питань науки та технології, Регіональне бюро з питань культури для Латинської Америки в Гавані і Регіональне бюро з питань розвитку друкарства в країнах Азії та Тихого океану в Карачі. Діють також 20 регіональних і субрегіональних радників.

Важливу роль відіграє співробітництво ЮНЕСКО з різноманітними міжнародними організаціями та установами, з національними урядами. Механізми взаємодії, що виникають у процесі подібної кооперації, становлять матеріальну базу для універсалізації просвітницького руху в світі. Організаційні структури, що створюються в межах такої "децентралізованої"' діяльності ЮНЕСКО, офіційно не входять в її систему, але користуються її фінансовою, адміністративною та інтелектуальною підтримкою. Наприклад, ЮНЕСКО брала активну участь у розробці та створенні спільних мереж сприяння нот ваціям у галузі освіти в Азії (Азіатська програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку — АПЕІД, 1974 р.), в Африці (Мережа новацій в галузі освіти в цілях розвитку в Африці — НЕІДА, 1978 р.), в арабських державах (Програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку в арабських державах — ЕІПДАС, 1979 р.), у країнах Карибського басейну (Мережа новацій у галузі освіти в Карибському басейні — КАРНЕІД, 1981 р.) та Швденно-Східної Європи (Програма співробітництва у сфері досліджень та розробки новацій у галузі освіти в Південно-Східній Європі — КОДІЕСЕЕ, 1980 р.). Ці мережі, які діють тепер цілком автономно, сприяють розвитку обміну і співробітництва між національними установами, що відповідає загальній спрямованості регіональної політики ЮНЕСКО.

Програма Організації формується згідно з головними завданнями її діяльності, які включають:

· сприяння постійним дослідженням сучасних проблем світового розвитку;

· підтримку процесів, які б давали змогу кожному індивіду чи об'єднанню брати посильну участь в житті суспільства світового співтовариства;

· допомогу розвитку та демократизації освіти, розквіту науки

· стимулювання всіляких змін, що визнані необхідними сві-товим співтовариством, виходячи з принципу загального кон-сенсусу;

сприяння взаєморозумінню між народами з метою додержування миру та прав людини.

3. Світова спадщина ЮНЕСКО.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Мовознавство Давнього Риму	\|	Список використаної літератури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.