Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Список використаної літератури

План

  1. Історія виникнення ЮНЕСКО
  2. Діяльність та управління ЮНЕСКО
  3. Світова спадщина ЮНЕСКО
  4. Діяльність України в ЮНЕСКО

1. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. - М.: Академическийпроект, 2001.- 496 с.

2. Дем'яненко Н.М. Генеза соціальної роботи в Україні // Постметодика. - 2001. - №2.

3. Іванова О. Соціальна політика в Україні: Теоретичні аспекти: Курс лекцій.

4. Кравченко P., Кабаченко Н., Васильченко О. Розвиток недержавних організацій соціальної сфери // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

5. Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. Григи, Т. Семигіної. — К., 2002.

6. Теория социальной работы: Учебник/ Под ред. Е. И. Холостовой. — М., 1998.

7. Управлінські аспекти соціальної роботи: Курс лекцій/За заг. ред. М. Ф. Головатого. — К.: МАУП, 2004.

1. Історія виникнення ЮНЕСКО.

У період між двома світовими війнами була створена Ор­ганізація з питань інтелектуального співробітництва, яка на­була свого остаточного статусу в ранзі допоміжного підрозділу Ліги націй, що був затверджений за нею у 1931 р. Структуру цієї організації становили Міжнародний комітет інтелектуаль­ного співробітництва як вищий орган установи, Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва — як виконавчий, а також Міжнародний інститут кінематографії і національні комітети. Однак у компетенцію Організації не входили питан­ня, тим чи іншим чином пов'язані з розвитком систем освіти; пропозиція включити ці питання у сферу діяльності була від­кинута під тим приводом, що освіта цілком підпадає під термін національного суверенітету. Істотну прогалину у міжнародному просвітницькому процесі, — відсутність координаційного ме­ханізму, — намагалися заповнити члени вченої ради Інституту ім. Жан-Жака Руссо при Женевському університеті, які в 1929 р. проголосили цю раду Міжнародним бюро освіти.

Організація з питань інтелектуального співробітництва, і Між­народне бюро освіти були провісниками утворення ЮНЕСКО, але ніяких досить вагомих результатів своєї діяльності у прак­тичних галузях не досяглі.

Справжня передісторія ЮНЕСКО починається ініціативою голови Британської Ради М.Робертсона та його колеги з Комісії у справах освіти Р.А.Батлера стосовно скликання Конференції міністрів освіти союзних держав, що була розповсюджена анг­лійським урядом офіційними каналами в 1942 р. Спектр питань, які передбачалося розглянути на Конференції, був обмежений суто утилітарним інтересом: визначити збиток, що був завданий освітнім інститутам у потерпілих від війни країнах, та виробити програму дій з їх відродження у повоєнний період. Ця обме­женість і зумовила стримане реагування союзних держав, і участь у Конференції взяли лише міністри освіти Англії, Бель­гії, Греції, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Чехословаччини та Югославії. Окрім міністрів, на Конференції були присутні спо­стерігачі від Французького національного комітету в справах освіти та від урядів Австралії, Індії, Канади, Китаю, Південної Африки та Сполучених Штатів.

Після війни основні суб'єкти формування нового на той час світового порядку розпочали здійснювати свої стратегічні на­міри і в межах процесу формування оновленої системи між­народних організацій, в тому числі і в межах Конференції міністрів освіти союзних держав.

Після приєднання США в березні 1944 р. до Конференції міністрів освіти союзних держав уже на рівні урядової делегації ініціативою перетворення цього форуму на постійно діючу універсальну міжнародну організацію заволоділи представники Вашингтону.

На підготовчу конференцію, що відбулася у Лондоні в ли­стопаді 1945 р., Сполучені Штати направили найчисленнішу делегацію і відігравали на ній провідну роль. На розгляд пред­ставників 44 країн були подані два проекти статуту майбутньої організації. Перший був підготовлений Конференцією міністрів освіти і враховував різноманітні пропозиції національних урядів і деяких організацій та інститутів, а другий проект під назвою "Конституція Організації ООН з питань інтелектуального спі­вробітництва" подала французька делегація.

Лондонська конференція проходила під впливом того факту, що 24 жовтня того ж року був. затверджений Статут Організації Об'єднаних Націй, який передбачав утворення "спеціалізова­них установ ООН" (ст.57).

16 листопада 1945 р. був підписаний, а 4 листопада 1946 р. офіційно набрав чинності Статут Організації ООН з питань освіти, науки та культури, ратифікований 20 країнами. Голов­ною метою ЮНЕСКО було проголошено сприяння миру і без пеці У світі за допомогою співробітництва між народами в галузі освіти, науки, культури та комунікації- Цей політичний імператив — сприяння миру і взаєморозумінню між народл-ми, — визначив усю подальшу історію ЮНЕСКО.

Створення ЮНЕСКО було об'єктивно необхідним і відпо відало прагненню народів світу до співробітництва в мирних умовах. Нова геополітична ситуація вимагала об'єднання зу­силь світового співтовариства для захисту прийдешніх поколінь від загрози спустошливих воєн. Для досягнення цієї мети істотного значення набувало налагодження міжнародного спі­вробітництва в усіх галузях, в тому числі і в інтелектуальній. У ст. 1 Статуту ЮНЕСКО записано, що організація стави 11. своїм завданням "сприяти зміцненню миру і безпеки, допома­гаючи співробітництву народів у питаннях освіти, науки і культури в інтересах забезпечення загальної поваги до спра­ведливості, законності прав і основних свобод, проголошених у Статуті Організації Об'єднаних Націй для всіх народів".

Сам факт надання питанням забезпечення миру і стабіль­ності характеру імперативності в діяльності ЮНЕСКО с ре­зультатом напруженої боротьби двох підходів щодо змісту цієї діяльності. Активна дискусія була розгорнута навколо головного питання: чи повинна нова організація ставити перед собою завдання, сумірні з глобальними проблемами сучасності, і тим самим втручатися у сферу політичних та ідеологічних супере­чок, чи з мстою запобігання надмірній політизації їй слід обмежитися роллю Міжнародної організації праці в інтелекту­альній галузі, тобто бути лише технічним посередником?

Обидва альтернативні підходи не позбавлені недоліків і можуть призвести, з одного боку, до блокування конструктив­них каналів розвитку організації, з іншого — до нічим не обгрунтованої гіпотрофії, зведення її до рангу академічного клубу. Обох цих загроз можна було уникнути, максимально наблизившії статус майбутньої організації до неурядової і тим самим зменшивши її залежність від офіційних позицій держав. Таку спробу зробила французька делегація, запропонувавши особливий порядок членства, який би будувався не на принципі представництва держави чи національності, а на принципі представництва усього людства, тобто на індивідуальній основі: більшість членського корпусу згідно з французькою моделлю мали становити незалежні, міжнародно визнані експерти або видатні політичні діячі.

Французька модель була відкинута в основному зусиллями делегації США, яка наполягала на міжурядовому характері ЮНЕСКО. У Статуті було записано, що члени Виконавчої Ради ЮНЕСКО мають бути також членами урядових делегацій і обиратися на Генеральній конференції по змозі з-поміж ви­датних діячів мистецтва, науки та освіти. Останнє застереження мало лише присмак компромісу, але й таке формулювання не задовольнило США. Дискусія з приводу засад обрання Вико­навчої ради тривала досить довго і припинилася лише в Мон­тевідео в 1954 р. на 8-й сесії Генеральної конференції, коли було остаточно вирішено, що кожний член Ради "представляє уряд тієї держави, громадянином якої він є" і що тільки делегат, кандидатура якого була запропонована відповідним урядом, може бути висунутим до виборів у Виконавчу раду.

2. Діяльність та управління ЮНЕСКО.

ЮНЕСКО стала міжнародною організацією, структурну основу якої становили три органи: Генеральна кон­ференція, Виконавча рада та Секретаріат, очолюваний гене­ральним директором, якого обирає Генеральна конференція.

Тепер Генеральна конференція налічує представників 166 держав-членів; скликається раз на два роки з метою визначення загальної політики організації, формування її програми, а також затвердження бюджету. У склад Виконавчої ради входить 51 член, вона збирається двічі на рік і контролює виконання затвердженої програми, а також у проміжках між сесіями Генеральної конференції виконує її функції, але лише в межах своїх повноважень. Постійно діючим керівним органом є тільки Секретаріат, що згідно із Статутом є нижчим ступенем у системі внутрішнього підпорядкування організації, але в ком­петенцію його входять усе поточне управління як практичною діяльністю ЮНЕСКО, так і процесами планування і теоретич­них розробок, а також формування і застосування експертного корпусу.

З метою зміцнення принципу консенсусу, що є одною з найважливіших засад функціонування організації, та запобі­гання розмежуванню між делегаціями в 1976 р. за пропозицією генерального директора в межах ЮНЕСКО була утворена Про­ектно-переговорна група.

Штат Секретаріату ЮНЕСКО протягом її існування не за­знавав істотних кількісних змін і стабілізувався у 70-х роках на рівні приблизно 3 тис. чоловік. Крім центрального апарату, ЮНЕСКО має дуже розвинуту мережу організаційних струк-тур, які безпосередньо підпорядковуються їй, як, наприклад, регіональні відділення, або співробітничають на догрвірних чи інших засадах як система асоційованих з нею шкіл. Існують регіональні бюро ЮНЕСКО з питань освіти для Африки (ПРЕДА, штаб квартира в Дакарі), для арабських держав (ЮМЕДБАО, штаб киаргира в Бейруті), Азії та Тихого океану (РОЕПАН, штаб-квартира в Бангкоку), Латинської Америки та Карибського басейну (ОРЕАЛК, штаб-квартира в Сантьяго, Чилі), а також Регіональні центри з питань вищої освіти в Бухаресті та Каракасі. Всесвітня система асоційованих шкіл ЮНЕСКО була утворена в 1953 р. з метою розвитку інфор­маційного обміну між навчальними закладами світу і сьогодні налічує понад 2000 шкіл у 90 країнах. Але масштаби мережі різноманітних структур ЮНЕСКО цим зовсім не вичерпані.

У безпосередньому контакті із Секретаріатом працюють Міжнародний інститут планування освіти (МІПО), який у Па­рижі готує спеціалістів-планувальників та адміністраторів у галузі освіти для багатьох країн світу, а також Міжнародне бюро освіти (МБО), розташоване в Женеві. МБО координує діяльність Міжнародної мережі інформації в галузі освіти (ІНЕД), розповсюдженої у всіх головних регіонах світу.

Крім цього, існують Регіональні бюро з питань науки та технології, Регіональне бюро з питань культури для Латинської Америки в Гавані і Регіональне бюро з питань розвитку дру­карства в країнах Азії та Тихого океану в Карачі. Діють також 20 регіональних і субрегіональних радників.

Важливу роль відіграє співробітництво ЮНЕСКО з різно­манітними міжнародними організаціями та установами, з на­ціональними урядами. Механізми взаємодії, що виникають у процесі подібної кооперації, становлять матеріальну базу для універсалізації просвітницького руху в світі. Організаційні структури, що створюються в межах такої "децентралізованої"' діяльності ЮНЕСКО, офіційно не входять в її систему, але користуються її фінансовою, адміністративною та інтелекту­альною підтримкою. Наприклад, ЮНЕСКО брала активну участь у розробці та створенні спільних мереж сприяння нот ваціям у галузі освіти в Азії (Азіатська програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку — АПЕІД, 1974 р.), в Африці (Мережа новацій в галузі освіти в цілях розвитку в Африці — НЕІДА, 1978 р.), в арабських державах (Програма новацій у галузі освіти в цілях розвитку в арабських державах — ЕІПДАС, 1979 р.), у країнах Карибського басейну (Мережа новацій у галузі освіти в Карибському басейні — КАРНЕІД, 1981 р.) та Швденно-Східної Європи (Програма співробітництва у сфері досліджень та розробки новацій у галузі освіти в Південно-Східній Європі — КОДІЕСЕЕ, 1980 р.). Ці мережі, які діють тепер цілком автономно, сприяють розвитку обміну і співробітництва між національними установами, що відповідає загальній спрямованості регіональної політики ЮНЕСКО.

Програма Організації формується згідно з головними за­вданнями її діяльності, які включають:

· сприяння постійним дослідженням сучасних проблем світо­вого розвитку;

· підтримку процесів, які б давали змогу кожному індивіду чи об'єднанню брати посильну участь в житті суспільства світового співтовариства;

· допомогу розвитку та демократизації освіти, розквіту науки

· стимулювання всіляких змін, що визнані необхідними сві-товим співтовариством, виходячи з принципу загального кон-сенсусу;

сприяння взаєморозумінню між народами з метою додер­жування миру та прав людини.

3. Світова спадщина ЮНЕСКО.


Читайте також:

  1. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
  2. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
  3. В.М.Шоботов. Цивільна оборона: Навчальний посібник. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 438
  4. Вимоги до бібліографічного опису наукової літератури
  5. Виникнення куртуазної літератури.
  6. Виникнення права інтелектуальної власності на твори науки, літератури, мистецтва та об’єкти суміжних прав
  7. Відмінності в розвитку літератури у демократичних і тоталітарних державах
  8. Деякі проблеми сучасної української літератури для дітей.
  9. Джерела дитячої літератури.
  10. Для підсилення ефекту доцільно заздалегідь підготуватися і надіслати тези доповіді і список виступаючих у дебатах.
  11. Додати блоки в список
  12. Жанрово-тематична специфіка літератури латинською мовою




Переглядів: 947

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Мовознавство Давнього Риму | Список використаної літератури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.