• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Список використаної літератури

План

Дидактична мета та завдання

Ключові поняття

Лекція 9. Міжнародні документи про місцеве самоврядування та організація місцевого самоврядування в зарубіжних країнах. Зарубіжний досвід організації місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування, декларація, хартія.

1. охарактеризувати основний зміст Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування;

2. обговорити основні пункти Європейської Хартії місцевого самоврядування;

3. розглянути системи місцевого самоврядування за кордоном.

Виховна мета:

Виховувати зацікавленість дисципліною, прагнення отримувати нові знання самостійно

1. Всесвітня Декларація місцевого самоврядування
2. Європейська Хартія місцевого самоврядування
3. Місцеве самоврядування в зарубіжних країнах

1. Бога М. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування: взаємодія і протиріччя// Збірник наукових праць УАДУ. – 2000. – в. 2. – ч. ІІ.

2. Борденюк В. Місцеве самоврядування як форма децентралізації державної влади: конституційно-правові аспекти //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 3. - C. 420-431.

3. Климкова И. Местное самоуправление- фактор обеспечения действительности избирательного процеса : ( На примере Республики Польша) // Персонал. - 2004. - № 9. - C. 22-24.

4. Колодій А. М., Олійник А. Ю Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навч. посіб. — К.. Юрінком Інтер, 2000. — 304 с.

5. Муниципальная наука: теория, методология, практика / А. Г. Гладышев, В. Н. Иванов, В. Н. Патрушев и др. – М.: Муниципальный мир, 2003. – 288 с.

6. Муниципальное управление. – М.: «Муниципальный мир», 2002. – 559 с.

7. http://cyclop.com.ua/content/view/1011/58/1/1/

8. // http://pidruchniki.ws/15931106/pravo/vsesvitnya_ deklaratsiya_mistsevogo_samovryaduvannya

1. Всесвітня Декларація місцевого самоврядування.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування - акт Міжнародної спілки місцевих влад (ІСМВ), проголошений для усіх націй «стандартом, до якого слід прагнути, намагаючись досягти ефективнішого демократичного процесу, поліпшуючи таким чином добробут свого населення». Прийнята на Міжнар. конгресі в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 23—26.ІХ 1985. Складається з преамбули та 11 статей. У преамбулі сформульовано сутнісні риси місцевого самоврядування, що кваліфікується як «невід'ємна частина національної структури» і найближчий до громадян рівень управління, найкращий для створення умов «побудови такої гармонійної громади». Визначено основоположні принципи місцевого самоврядування: воля народу — основа влади уряду; ефективна участь «належним чином усіх елементів суспільства у підготовці та здійсненні національних планів і програм соціального та економічного розвитку»; зміцнення місцевої влади «шляхом ефективнішої та демократичнішої політики».

В основній частині документа розкривається конституційна основа місцевого самоврядування: концепція місцевого самоврядування визначається як «право та обов'язок місцевих органів влади регулювати й вести державні справи під свою особисту відповідальність та в інтересах місцевого населення». До компетенції органів місцевого самоврядування, яка передбачає врахування «існуючого у кожній країні порядку», входять: право діяти за власною ініціативою, можливість виявляти ініціативу й самостійно приймати рішення, пристосовуючи виконання законів до місц. умов і розумно та ефективно поділяючи право на прийняття рішень з іншими рівнями управління на місцях. Концепцією місц. органів самоврядування визначено вільне виконання ними своїх функцій, гарантування соціальної захищеності, чітке статутне оформлення функцій та видів їхньої діяльності, спрямованої на вільне використання коштів місцевих органів влади в межах своїх повноважень, самостійне регулювання податків, надання субсидій, виходячи з принципу, що заперечує «недоречне втручання в політику» місцевих органів влади. Місцеві органи самоврядування можуть створювати власні об'єднання, мають «право використовувати юридичні засоби захисту своєї автономії у межах законів, якими визначаються їхні функції та захищаються їхні інтереси».

2. Європейська Хартія місцевого самоврядування.

Європейська Хартія місцевого самоврядування - акт Ради Європи. Прийнята 15.Х 1985 у м. Страсбурзі (Франція), набула чинності 1.ІХ 1988. Україна ратифікувала Хартію 15.VIІ 1997. Втілює у собі концентрований європ. досвід створення ефективної системи місцевого та регіонального управління як однієї з головних підвалин демократичного устрою держави. Складається з преамбули та 17 статей, об'єднаних у 3 частини. Статті першої частини визначають: зміст конституційних і законодавчих основ місцевого самоврядування з вимогою визнати принципи Хартії у законодавстві чи конституції країни — члена Ради Європи; поняття місцевого самоврядування («право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних

справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення»); сферу компетенції органів місцевого самоврядування, тобто порядок надання і механізм здійснення державних та «окремих конкретних» повноважень; захист території, розмежування органів місцевого самоврядування; відповідність адміністративнтх структур і засобів завданням органів місцевого самоврядування, що передбачає забезпечення місцевих потреб, ефективність управління і створення належних умов для службовців органів місцевого самоврядування; умови здійснення повноважень на місцевому рівні та адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування; джерела фінансування органів місцевого самоврядування, що передбачає власні кошти органів місцевого самоврядування з правом вільно розпоряджатися ними, відповідність коштів названих органів наданим їм конституцією або законом повноваженням, можливість самостійно встановлювати ставки місцевих зборів і податків, різноманітність і гнучкість фінансових джерел органів самоврядування, коригування результатів нерівномірного розподілу потенційних джерел фінансування місцевих органів та їхніх витрат, свободу вибору політики органами місцевого самоврядування і незалежність її від фінансування; доступ до національного ринку позичкового капіталу; право місцевих органів самоврядування на об'єднання всередині країни і співробітництво на міжнародному рівні, а також правовий захист місцевого самоврядування (ст. 2—11). Друга і третя частини Хартії є операційними і передбачають: механізм взаємних зобов'язань сторін; категорії органів, на які поширюється дія Хартії; механізм надання інформації Генеральному секретарю Ради Європи; порядок підписання, ратифікації і набуття чинності Хартією; територіальне застереження; інформацію, обов'язкову для повідомлення членам Ради Європи (ст. 12—18). Ст. 12 Хартії встановлює мінімальну кількість пунктів, які мають бути прийняті до виконання, вимагає обов'язкового дотримання країною-учасницею 20 з 30 пунктів першої частини Хартії. Із наведених у ній 14 особливо важливих пунктів слід вибрати 10 для обов'язкового дотримання. Країнам, що мають намір приєднатися до Хартії, остання дає можливість маневрувати, тобто вказати ті категорії органів місц. самоврядування, якими обмежується застосування Хартії, або категорії, які вона має намір виключити із сфери її застосування, а також поширити дію Хартії у будь-який момент (декларацією, надісланою Генеральному секретареві Ради Європи) на ін. категорії місцевих та регіональних органів влади. Та чи інша країна-учасниця не може денонсувати Хартію до закінчення 5-річного строку з дня набуття Хартією чинності для цієї країни.

3. Місцеве самоврядування в зарубіжних країнах.

В цілому у Європі відношення до місцевого самоврядування поляризується по осі „північ - південь”. Скандинавські країни відрізняються високим ступенем автономії місцевого самоврядування, країни південної Європи – низькою.

У сучасних дослідженнях пов’язується рівень розвитку місцевого самоврядування з історією розвитку громадянських свобод та державності та виділяються:

· „одвічно-вільні” країни з традиційно високим ступенем громадянських свобод, які виробили імунітет проти монархічно-бюрократичної централізації (Велика Британія, держави Північної Європи, Нідерланди, Швейцарія, США);

· „лібералізовані держави верховної влади”, що базуються на загальному підпорядкуванні бюрократичному апарату та залишають мало місця для реального „управління під власну відповідальність” на місцевому рівні (Іспанія, Франція, Італія, Німеччина).

Для першої групи країн „точкою відліку” є місцева громада, для другої – держава. Наприклад, ще у ХІХ сторіччі законодавці Бельгії відстоювали тезис; громада старіша за державу, закон її знаходить, а не створює. Для Франції справедливо зворотне, а саме верховенство держави, там закон може створити громаду.

Першість громади проявляється у тому, що у країнах першої групи велика увага приділяється контролю громадян за місцевим самоврядуванням.

У Фінляндії принципи здійснення демократичних прав громадян гарантовані законом про місцеве самоврядування, який складається з 105 статей, з яких 6 – про право громадян безпосередньо брати участь в місцевому самоврядуванні та 13 – про їхнє право погодитися з рішенням муніципалітету або подати скаргу на нього. У країнах Скандинавії та Данії, наприклад, вивчення різноманітних скарг громадян – важлива частина адміністративної роботи. Такі скарги відокремлюються від звичайних судових позивів та розглядаються у спеціальних адміністративних судах – швидко, дешево, аргументовано. В законі також є положення, що зобов’язує муніципалітет інформувати громадян про свою діяльність. Громадяни можуть в індивідуальному порядку виступити з ініціативою з будь-якого питання місцевого значення. При цьому закон наказує органам місцевого самоврядування обов’язково ці громадянські ініціативи розглядати.

У країнах другої групи також вважають, що активні громадяни – благо для муніципалітету, однак більше уваги приділяють державному контролю. У Німеччині начальник окружного управління – керівник району в землі – здійснює загальний або правовий нагляд за громадами районного підпорядкування, в той же час адміністрація округу здійснює правовий нагляд за містами не районного підпорядкування і одночасно виступає вищестоящим органом нагляду за громадами районного підпорядкування. Міністерство внутрішніх справ федеральної землі також здійснює нагляд за районами та містами не районного підпорядкування. Особливі норми діють щодо державного фінансового нагляду. Бюджет кожного муніципалітету до його введення в дію суворо контролюється державою, зокрема на предмет збалансованості доходів та видатків, та підлягає затвердженню в рамках спеціальних погоджувальних бюджетних процедур.

Для країн першої групи характерні загальні формулювання компетенції місцевого самоврядування.У Фінляндії сфери діяльності (предмети ведення) муніципалітетів визначені у загальному вигляді: освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, технічна інфраструктура, контроль за збереженням довкілля. У законі про місцеве самоврядування Данії взагалі не розкриваються питання місцевого значення. Муніципалітети можуть займатися будь-якими питаннями, які воно вважають важливими для місцевої громади, якщо тільки ці питання не відносяться до компетенції держави і не регулюються галузевим законодавством. Зокрема, галузевим законодавством регулюється організація бібліотек та музичних шкіл. Якщо данський муніципалітет захоче відкрити муніципальну школу, він повинен дотримуватися певних стандартів її утримання. В той же час виключно місцевою прерогативою законодавство вважає будівництво спортивних споруд, підтримку спортивних клубів, програми допомоги бідним.

У Фінляндії з 1988 року проводиться експеримент з підвищення свободи муніципалітетів (нині в ньому беруть участь більше половини муніципалітетів країни). Він базується на заявленому принципі участі: муніципалітет повідомляє міністерство внутрішніх справ про рішення приєднатися до експерименту, після чого починає у відповідності із спеціальним тимчасовим законом вільно займатися власним управлінням, виходячи із своїх потреб. Для учасників експерименту більш вільно відбувається міжмуніципальне співробітництво, йде приватизація деяких громадських послуг.

Для країн другої групи компетенція місцевого самоврядування більш детально зумовлюється законом та судовою практикою. У Франції органи місцевого самоврядування можуть бути покарані за проведення соціальних або економічних заходів, необхідність яких не виправдана. Відомий приклад – судова справа комуни Монтмані про муніципальну службу юридичних консультацій. Цій комуні загрожувало покарання за те, що вона, буцімто, незаконно взяла на себе частину державних повноважень. Однак, було доведено, що в силу певної місцевої специфіки комуна могла витратити бюджетні кошти на послуги, які звичайно надає приватний сектор. Таким чином, хоча у країнах другої групи й існує обмеження компетенції місцевого самоврядування, вони вводяться не для того, щоби зберегти сферу державного впливу, а для того, щоби захистити свободу підприємництва та приватної ініціативи.

У Німеччині задачі, що виконує комуна, поділяються на „добровільні” та „обов’язкові”. „Добровільні” задачі знаходяться у виключні компетенції комунальної ради, яка визначає чи будуть вони вирішуватися і яким чином. До них відносяться забезпечення населення водою та енергією, а також все, що стосується культури, спорту та соціального захисту населення. „Обов’язкові” задачі встановлюються землями (наприклад, планування забудови), місцеві органи займаються лише безпосереднім виконанням. Власні фінансові ресурси комуни йдуть у першу чергу на виконання „обов’язкових” задач в рамках самоврядування, кошти, що залишилися, можна використовувати для розв’язання „добровільних” задач.

Дві групи країн по-різному вирішують дилему захисту прав своїх громадян та територіальних відмінностей з точки зору обсягу надання громадських послуг.

У країнах першої групи права громадян розуміють, перш за все, як права на захист від втручання держави у приватне та суспільне життя. Свобода місцевих громад обирати, які послуги і в якому обсязі вони бажають мати, вважається більш важливою, ніж бажання забезпечити всім громадянам однаковий набір соціальних вигод.

Яскравим прикладом реалізації таких прав є організація шкільної освіти у США. У цій країні окрім звичних для нас органів місцевого самоврядування загальної компетенції існують органи соціальної компетенції – шкільні ради. Шкільні округи, яких у США біля 15 тисяч, не залежать від графств та муніципалітетів. Шкільні радт розробляють основи освітньої політики у своєму окрузі, затверджують бюджет округу, розпоряджаються субсидіями від федерального уряду і уряду штату на освіту, наймають на роботу викладачів та визначають їхню. Оплату праці. У результат територіальні відмінності у системі шкільної освіти досить суттєві.

Інший приклад, ще яскравіший. Швеція на відміну від США відома як еталон соціальної держави. Логічно було б припустити, що у сфері соціальних послуг цієї країни повинна панувати уніфікація і комуни повинні надавати громадянам однаковий обсяг послуг. Однак це не так. Коли у рігсдагі обговорювався закон про соціальні виплати, комісія з соціальних проблем, щоб захистити право окремої людини „на прийнятний життєвий рівень”, запропонувала визначити розмір виплати, яку мають виплачувати органи місцевого самоврядування. Ця пропозиція була відхилена з посиланням на автономію комунального самоврядування. Не дивлячись на прихильність до ідей соціальної рівності, шведи вважають, що уніфікація надання соціальних благ – завдання держави загального благополуччя, а не місцевого самоврядування.

У країнах другої групи необхідність державного контролю базується, зокрема, на тому, що багато функцій, які здійснює місцеве самоврядування, носять по суті загальнодержавний характер. У зв’язку з цим слід дотримуватися хоча б якихось соціальних стандартів їх реалізації „контроль центральних влад на місцевим управлінням повинен вітатися у тому випадку, коли він сприяє забезпеченню ефективності місцевого управління, стандартизації послуг, які надають місцеві влади, захищає громадян від зловживань владою з боку місцевих органів, сприяє реалізації національного політичного курсу у сфері фінансів, економіки, загального планування”. Наприклад, у Німеччині завданням місцевого самоврядування є забезпечення кожної дитини місцем у дошкільній установі, у Франції комуни повинні 1 відсоток своїх інвестиційних витрат направляти на розміщення витворів мистецтва у муніципальних будівлях.

Для централізованого представлення своїх інтересів на державному рівні муніципалітети у всіх країнах утворюють різноманітні асоціації, які формуються виходячи з різних принципів – обов’язкового або добровільного членства.

У Німеччині у кожній федеральній землі існують: З’їзд міст (для міст міст не районного підпорядкування), Союз міст та громад ( для міст районного підпорядкування) та З’їзд районів (для районів). Загальнофедеральним об’єднанням є Німецький союз міст та громад та Німецький з’їзд районів.

Починаючи з 1950-х років в Німеччині діє Центр з питань удосконалення місцевого самоврядування, який фінансується за рахунок відрахувань комун. Він готує положення, які не носять нормативного характеру, але визнаються та використовуються практично всіма комунами. Зокрема, Центр роз розробив перелік компетенцій місцевих адміністрацій, який складається з тематичних розділів (управління, соціальна сфера, забезпечення и утилізація відходів), і цього списку загалом дотримуються всі комуни. Це показовий приклад саморегулювання комун.

Данські муніципалітети утворили Національну асоціацію місцевих влад, однак членство у ній добровільне, тому два муніципалітети та к і не вступили до неї. Не дивлячись на це, вони користуються перевагами, які мають муніципалітети – члени асоціації.

У процесах реформування місцевого самоврядування у Польщі активно беруть участь чотири громадські організації:

· Союз польських метрополій, що об’єднує 12 крупних міст;

· Союз польських міст, до якого входять більше 240 середніх міст;

· Союз польських містечок, куди увійшли гміни з населенням до 40 тисяч жителів;

· Союз сільських гмін, який має більше 350 членів.

Ці організації уклали угоду про інтелектуальну співпрацю і виходять до уряду з спільними зверненнями. Мета об’єднання – досягнути консенсусу щодо законодавчих актів у сфері місцевого самоврядування. Особливо актуальними для Польщі нині є питання децентралізації публічних фінансів.

Закордонний досвід пропонує безліч варіантів розв’язання задач, що виходять за рамки можливостей одного невеликого муніципалітету (наприклад, організація роботи міжмуніципального транспорту або переробка відходів). Для цього не обов’язково створювати надмуніципальні утворення. Практикуються такі варіанти:

· Купівля послуг великого муніципалітету кількома маленькими (типовими у цих випадках є послуги притулків ат кризових центрів);

· Створення організацій, до керівних органів яких входять представники кількох муніципалітетів (типовий приклад – компанія з надання транспортних послуг);

· Партнерство між муніципалітетами у реалізації крупних проектів (наприклад, будівництво станції з переробки відходів) та інші.

Так у Фінляндії існують 262 спільні муніципальні ради, які співпрацюють у сфері електро- і водозабезпечення, професійної освіти, захисту дітей. Ради з надання допомоги інвалідам охопили всю країну. Ради з інших питань можуть об’єднувати лише кілька ближніх муніципалітетів. З юридичної точки зору міжмуніципальні ради є самостійними фінансовими та адміністративними органами. Вони мають право встановлювати власні податки и формують власний бюджет з державних грантів та муніципальних внесків, розмір яких визначають муніципалітети – учасники.

В Данії два муніципалітети – Холстебро та Струер – організували товариство для створення та експлуатації аеропорту. Капітал товариства формувався з внесків партнерів та кредитних коштів. Чотири муніципалітети створили товариство для будівництва та експлуатації фабрики з утилізації побутових відходів в Хьєрингу.

4. Форми організації систем управління містом.

Управління містом на основі минулого досвіду та централізації інформації призвело до виникнення ряду недоліків, що проявляються у відсутності механізмів самозабезпечення, проблемах містобудівного характеру, низького рівня соціально-економічного розвитку. Наявність і постійне зростання проблем у цих сферах вимагає своєчасної розробки управлінського інструментарію з урахуванням динаміки сучасних економічних процесів на основі формування конкурентного середовища.

Конкуренція, що є найважливішою ланкою всієї системи ринкового господарства, виступає рушійною силою економіки не лише окремого підприємства, а й міста, регіону, країни. В останні роки в результаті зміни соціально-економічних умов в Україні відбувається зміна концепції управління містом. Змінюються цілі, мотиви, інтереси до питань розвитку міських територій, підвищуються самі вимоги до управління та ефективності господарювання міст. В цих умовах управління конкурентоспроможністю міста є важливим та першочерговим завданням органів місцевого самоврядування.

Якщо управління конкурентоспроможністю підприємства є достатньо вивченим питанням, то регіональний і макроекономічний рівень вимагають поглиблених досліджень. Складність завдання полягає не лише в розробці системи управління конкурентоспроможністю, наприклад, міста, а й у відсутності самого конкурентного середовища, який потрібно сформувати.

В місті завжди існує конкуренція за місцеві ресурси (земельні, трудові, мінеральні, водні, біологічні, рекреаційні тощо). Міста конкурують між собою за зовнішні ресурси. Це боротьба за державні дотації з метою поповнення міського бюджету, за інвесторів проектів, за гранти міжнародних фондів, за туристів.

З аналізу опублікованих праць можна зробити висновок, що однозначного підходу до визначення поняття «конкурентоспроможність» немає.

Так, Ю.Б.Іванов конкурентоспроможність розглядає як певну систему, що складається з безперервно взаємодіючих факторів і характеризує ступінь реалізації потенційних можливостей об’єкта по надбанню та утриманню впродовж тривалого періоду часу конкурентної переваги.

Вважає, що під конкурентоспроможністю слід розуміти не тільки ефективність, але і динаміку пристосування до змінних умов зовнішнього середовища.

Можливість ведення ефективної господарської діяльності і її практичної прибуткової реалізації в умовах конкурентного ринку – як узагальнюючий показник життєвої стійкості підприємства, його вміння

ефективно використовувати свій фінансовий, виробничий, науково-технічний і трудовий потенціали розглядає конкурентоспроможність підприємства Н.І.Перцовський. Ці підходи об’єктивно відображають суть конкурентоспроможності підприємства, проте не враховують особливостей управління містом.

Більшість науковців конкурентоспроможність регіону (в тому числі міста) пов’язують з наявними перевагами регіону. Як можна зрозуміти з аналізу наведених визначень, основними ознаками конкурентоспроможності як одного з критеріїв ефективності економічного суб’єкта є:

- відносний (порівняльний) характер – конкурентоспроможність проявляється тільки через порівняння характеристик економічного суб’єкта з характеристиками інших суб’єктів даного ринку;

- релевантний характер критерію конкурентоспроможності, який означає, що траєкторія руху даного економічного суб’єкта (його конкурентна позиція) відносно інших суб’єктів може бути визначена тільки в

межах релевантного зовнішнього середовища;

- часовий характер (динамічність) критерію конкурентоспроможності характеризує положення суб’єкта у конкурентному полі в координатах часу як результат його конкурентної діяльності.

На нашу думку, під поняттям конкурентоспроможності міста слід розуміти здатність міста витримувати конкуренцію в умовах ринкового середовища на основі наявних конкурентних переваг з метою першочергового доступу до внутрішніх і зовнішніх ресурсів.

Основними елементами та умовами, які створюють конкурентні переваги, окремі науковці називають: вигідне географічне розташування; високий природно-ресурсний потенціал; інвестиційну привабливість; високий рівень інноваційного розвитку; інтелектуальний та трудовий потенціали, високий рівень фінансового потенціалу.

Існує інший підхід, за яким конкурентоспроможність міста (у сенсі економічної потужності) залежить від конкурентоспроможності підприємств, розташованих в ньому. Відповідно, чинники конкурентоспроможності міста – це локалізаційні умови, що сприяють конкурентоспро- можності підприємства. З такими твердженнями погоджуємось частково, адже не лише підприємства формують потенціал міста.

Конкурентоспроможність міста – результат його конкурентних переваг за всім спектром проблем управління.

Отже, управління конкурентоспроможністю міста – це здатність державних та місцевих органів влади створювати й підтримувати конкурентні переваги міста через формування і реалізацію його потенціалу.

З огляду на це, об’єкт управління – місто – слід розглядати як складну, відкриту, квазірівноважну систему, що виконує промислові, організаційно-господарські, транспортні, культурні та інші функції, на яку впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори.

Зовнішніми факторами, які впливають на місто і потребують вивчення й аналізу, є:

- соціально-політичні та фінансово-економічні умови, що склалися;

- напрями Державної програми стратегічного розвитку;

- діюча законодавчо-нормативна база тощо.

Внутрішні фактори впливу включають:

- демографічну і соціальну структури міста;

- природно-геологічні умови;

- інженерні умови й ресурси;

- рівень управління;

- економічну привабливість галузей міста.

На нашу думку, для забезпечення конкурентоспроможності необхідна систематична робота по підвищенню всіх складових потенціалу міста (рисунок).

Всі розглянуті складові потенціалу міста, безумовно, є важливими при створенні конкурентних переваг. Проте, в умовах сьогодення особливу увагу слід приділяти зростанню інвестиційного та інноваційного потенціалів міста. Однією з головних проблем інвестування в Україні є несприятливий порівняно з іншими країнами інвестиційний клімат. До негативних рис інвестиційного клімату в Україні слід віднести:

· нестабільність наявної нормативно-правової бази;

· неврегульованість корпоративних відносин, що виявляється, зокрема, у непрозорості діяльності акціонерних товариств, відсутності ефективної дивідендної політики;

· нерозвиненість фондового ринку та відсутність конкуренції в приватизаційних процесах;

· низька купівельна спроможність населення;

· висока частка тіньового сектору економіки, що робить неконкурентоспроможною продукцію офіційної економіки, корумпованість в органах влади.

Саме усунення цих негативних рис інвестиційного клімату може стимулювати інвестиційну активність в Україні та її регіонах. На макрорівні необхідно вирішувати питання вдосконалення правовідносин в

інвестиційній сфері, підвищення інвестиційного іміджу України. Важливим напрямом забезпечення належного рівня конкурентоспроможно сті міста виступає його інвестиційна політика, яка повинна бути спрямована на:

- розвиток інвестиційної інфраструктури;

- створення сприятливої нормативно-правової бази для залучення іноземних інвестицій в економіку;

- стимулювання інвестиційної активності шляхом встановлення пільгового оподаткування для суб’єктів підприємницької діяльності, які інвестуються із внутрішніх джерел;

- складання планів, розробка регіональних програм залучення інвестицій;

- поліпшення корпоративного та державного управління, реформування адміністративної системи;

- усунення обмежень для залучення міжнародного капіталу та з метою активізації інвестиційної діяльності;

- удосконалення фінансової системи;

- проведення антикорупційних заходів;

- мінімізації політичних ризиків.

Для підвищення інвестиційної привабливості міст необхідно мінімізувати дію негативних і депресивних факторів, стабілізувати політичну та економічну ситуацію; активізувати інформаційне ведення бізнесу в Україні; організовувати бізнес-форуми та конференції в тих містах країни, які є недостатньо охоплені співробітництвом, проте потребують залучення зовнішнього капіталу. Такі заходи дозволять підвищити інвестиційну привабливість регіонів України, разом з тим інвестиційний імідж країни в цілому.

Інноваційний розвиток міста досягається шляхом переорієнтації виробничого потенціалу на створення нових чи поліпшення існуючих виробів та технологій, розширення технологічних можливостей виробництва. Інноваційна діяльність спрямована на впровадження наукових розробок і досліджень у виробничу діяльність підприємств та випуск нової конкурентоздатної продукції й одночасно підвищення конкурентоспроможності міста, де зосереджене виробництво.

Для активізації інноваційних процесів необхідними є наступні заходи держави:

– створення ефективного механізму фінансування інноваційного розвитку підприємств та використання диверсифікованого інструментарію державної підтримки впровадження науково-технічних досліджень у виробництво;

– формування та розвиток інтелектуального потенціалу країни;

– розвиток інститутів інноваційної інфраструктури.

На рівні міста необхідно посилити науково-технічний потенціал шляхом:

· підтримки та сприяння розвитку інноваційно-активних підприємств;

· підвищення рівня співпраці підприємств різних галузей з науково-дослідними і дослідно-конструкторськими організаціями;

· зміцнення матеріально-технічної бази науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій, установ;

· впровадження сучасних інформаційних технологій;

· обґрунтування інноваційної стратегії міста;

· проведення семінарів, круглих столів спільно з підприємцями та інноваторами.

Таким чином, складні умови розвитку економіки характеризуються конкуренцією як всередині країни, так і на рівні регіону, міста. Посилення конкуренції виставляє нові вимоги до управління розвитком міст на основі забезпечення їх конкурентоспроможності в довгостроковій перспективі.

Створення і підтримання конкурентних переваг міста можливе через формування і реалізацію усіх складових його потенціалу: природно-ресурсного, трудового, економічного, інвестиційного, інноваційного, інфраструктурного, фінансового, туристично-рекреаційного, організаційно-управлінського.

Читайте також:

1. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
2. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
3. В.М.Шоботов. Цивільна оборона: Навчальний посібник. – Київ: «Центр навчальної літератури», 2004. – 438
4. Вимоги до бібліографічного опису наукової літератури
5. Виникнення куртуазної літератури.
6. Виникнення права інтелектуальної власності на твори науки, літератури, мистецтва та об’єкти суміжних прав
7. Відмінності в розвитку літератури у демократичних і тоталітарних державах
8. Деякі проблеми сучасної української літератури для дітей.
9. Джерела дитячої літератури.
10. Для підсилення ефекту доцільно заздалегідь підготуватися і надіслати тези доповіді і список виступаючих у дебатах.
11. Додати блоки в список
12. Жанрово-тематична специфіка літератури латинською мовою

Переглядів: 760