Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Українське шістдесятництво 4 страница

В «Арсеналi» постав новий герой Довженка – українець, який виборює собi право на життя. Герой «Арсеналу» Тимiш Стоян не без гордостi, вiдповiдаючи своїм ворогам на питання, хто вiн є, заявляє: «Український робiтник!», акцентуючи на своїй нацiональнiй належностi. Героя «Арсеналу» Тимоша Стояна так само символiчно не можуть взяти кулi, як колись кулi та вогонь не брали запорiзьких козакiв.

Фiльми Довженка, знятi у 20-тi роки, вiдбулися як лiро-епiчнi твори, насиченi передусiм зображальними засобами. Для Довженкової стилiстики цього перiоду були характернi повiльне чергування й накопичення окремих живописних картин-кадрiв. Композицiя, освiтлення кожного кадру – ось те головне, чим вiн скористався для розкриття свого iдейного надзавдання. Вже в «Арсеналi» рельєфно проявилися поетико-лiтературна манера Довженка.

Починаючи вiд стрiчки «Арсенал» Довженко ставить фiльми лише за власними сценарiями. Саме корифей українського кiнематографу започаткував, розробив i утвердив у художнiй лiтературi новий жанр кiноповiстi, в якому синтезував жанровi ознаки кiномистецтва (динамiка i рельєфнiсть зображення) i прози (епiчнiсть i психологiзм).

Шедевр свiтового кiно – кiнострiчка «Земля» – з'явилася 1930 року i виводить українське кiномистецтво на мiжнародний рiвень, принiсши Довженковi заслужену свiтову славу. Варто згадати, що свого часу цей фiльм не уник брутальної вульгаризованої критики.

У своєму кiносценарiї, як i в його екраннiй реалiзацiї, Олександр Довженко прагнув до узагальнено-поетичного осмислення найскладнiших соцiальних процесiв, зокрема, гострої класової боротьби, яка точилася в тi роки.

«Земля» – твiр полiаспектний, i його основне та водночас парадоксальне звучання простежується у взаємодiї iсторичної i мiфологiчної символiки (портрети-фрески селян, яблука i соняшники на весь екран i т. iн.). Як вiдомо, в народi завжди жило прагнення до кращого майбутнього, мрiя про гармонiйне життя нiколи не полишала його. Народ пов'язував свiй iдеал з прекасною i могутньою людиною. Очевидно, ця апрiорна вiра в справжню людину, це глибинне начало теж чимось нагадують мiф, але вони «вмонтованi» в дiалетичну концепцiю дiйсностi, через них О. Довженко i виражає свiй погляд на свiт.

Суперечностi тодiшнього життя позначилися i на Довженковiй творчостi. Це вiдчутно насамперед у «Землi», де з пафосом i патетикою йдеться про колективiзацiю, про розорювання меж i перетворення земельних клаптикiв селян-власникiв на колективне колгоспне поле.

Варто нагадати, що голодомор 1933 року розвiяв оманливi iлюзiї багатъох прихильникiв колективного господарювання на землi. Там, де йшлося про iдеологiчнi настанови, що були на часi, твори Довженка сьогоднi можуть сприйматися як дещо тенденцiйнi. Але митець при цьому справдi досяг високого рiвня художнього узагальнення, i тому його патетика, його пафос, що звеличували просту людину, трудiвника, позначеного глибинною внутрiшньою красою, могутнiстю i силою духу, були цiлковито виправданi. Трагедiйнi конфлiкти селянської буттєвостi Довженко розкривав на тлi поетичного оспiвування розкiшної української природи, яка має сили постiйно оновлювати свою незбагненну красу.

Пiднесенi, величнi образи народження i смертi людини, її кохання i працi зливалися в яскравий фiлософiчний твiр i наближали творчiсть Довженка до найкращих лiтературних взiрцiв української словесностi – до народної пiснi, прози М. Гоголя, поезiй Т. Шевченка.

Коли мине час, Олександр Довженко вiзьметься за прозовий текст своєї «Землi» (прозовий твiр було закiнчено у 1952 роцi).

«Земля» здобула заслужене визнання. Так, 1958 року на всесвiтнiй виставцi кiномистецтва у Брюсселi 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка.

Ще пiд час зйомок «Землi» Олександру Довженку довелося побувати у Нiмеччинi. У 1930 роцi разом iз Юлiєю Солнцевою, своєю дружиною i надалi – спiврежисером, Олександр Довженко виїжджає у поважне закордонне вiдрядження. Вiн демонструє «Звенигору», «Арсенал» i «Землю» у Берлiнi, Гамбургу, Празi, Парижi, Лондонi, дає численнi прес-конференцiї, спiлкується з журналiстами i кiномитцями, особисто знайомисться з Роменом Ролланом, Анрi Барбюсом, Леоном Муссiнаком, Гербертом Уелсом, Любомиром Лiгартом, Альбертом Ейнштейном.

У 30-х роках О.Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка».

1932 року до 15-ї рiчницi Жовтневої революцiї О. Довженко ставить свою першу звукову стрiчку – фiльм «Iван». Тут кiномитець контамiнує публiцистику, кiнодокументалiстику i художнiй кiнематограф: документальнi кадри публiцистичного навантаження органiчно вводяться у художню канву кiнострiчки. Цей фiльм з особливою силою передавав не лише образ могутнього Днiпра, а й торкався проблем помiркованого ставлення до цiєї нацiональної святинi. На тлi розповсюдженої тодi «теорiї безконфлiктностi» виникають i загострюються непорозумiння мiж самогутнiм митцем i тодiшнiм керiвництвом Кiївської кiностудiї. Фiльм «Iван» зазнає численних несправедливих нападок, його знiмають з екрана, а Довженка звiльняють з роботи. Тому митець прийняв рішення працювати на «Мосфільмі».

На початку 1935 року Довженка вiдмiчено високою державною винагородою – орденом Ленiна.

Наприкiнцi цього ж року на екрани виходить «Аероград» – стрiчка про Далекий Схiд, про вiру у неосяжний край майбутнього та про невичерпнiсть його природних багатств. Але навiть у цьому оптимiстично-соцреалiстичному фiльмовi вiдчувається потаємна тривога: фiльм сповнений передчуття небезпеки майбутньої вiйни.

Рiк 1929 стає роком виходу на екрани героїчної епопеї «Щорс», поставленої на Київськiй кiностудiї. Як i в «Арсеналi», у цiй картинi сусiдять документальнiсть i алегоричнiсть героїко-романтичний струмiнь. Олександр Довженко виступає тут i як фiлософ, i як лiтописець, i як iсторик. Втiм, замiсть узагальнених алегоричних героїв «Арсеналу», на екран виведено постатi конкретних iсторичних особистостей, котрi уособлюють український нацiональний характер. Але при всiй iсторичнiй достовiрностi цi образи зберiгають романтичний розмах, пiднесенiсть героїв народної епопеї. Сюжетна колiзiя кiнострiчки – це бойовий похiд дивiзiї Щорса. У художньому просторi розкриття цiєї лiнiї батальнi епiзоди перемежовуються лiрико-психологiчними сценами, сповненими роздумiв, народного гумору, високих душевних почуттiв персонажiв. Навiть пейзаж тут слугує не тлом, на якому розгортаються подiї, а є елементом образу рiдної землi, заради якої герої фiльму йдуть на смерть. У масових сценах майстерно контамiнованi просторова масштабнiсть та динамiчнiсть дiї.

Епопею «Щорс» у 1941 роцi було вiдзначено Державною премiєю СРСР.

Олександр Довженко першим з-помiж великих майстрiв iгрового кiно взяв участь у розробленнi художнiх засобiв воєнної кiнопублiцистики.

У 1940 роцi вiн поставив документальний фiльм «Визволення» про возз'єднання Захiдної України з УРСР, i цей фiльм став одним iз найбiльших творчих провалiв режисера.

Навеснi 1941 року О. Довженком завершено кiноповiсть «Тарас Бульба» за вiдомим твором Гоголя. Навiть розпочалися зйомки фiльму, якi були обiрванi вiйною.

З початком Великої Вiтчизняної вiйни Олександр Довженко, вже у п'ятидесятилiтньому вiцi та не при великому здоров'ї, проситься на фронт. Зазнавши вiдмови, спочатку евакуюється до Уфи, потiм до Ашхабада, але зрештою домагається свого. Уже в статтях «До зброї» i «Ворог буде розгромлений» (1941) Довженко закликає письменникiв, iнших дiячiв культури передавати вiд роду до роду славу предкiв, множити її.

Упродовж 1942-1943 рокiв вiн як полiтпрацiвник i вiйськовий кореспондент працює у самому вирi воєнних подiй – на Пiвнiчно-Захiдному, Сталiнградському, Воронезькому фронтах, бере участь у визволеннi Харкова i Києва. Водночас активно пише кiносценарiї, статтi, нариси, оповiдання, виступає по радiо, плiдно ставить документальнi фiльми. Так, у воєннi роки ним у спiврежисурi з Ю.Солнцевою та Я.Авдiєнком поставлено документальнi фiльми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережнiй Українi i вигнання нiмецьких загарбникiв за межi українських радянських земель» (1944). Тут митець проявив себе як вiртуоз монтажу i карбованого дикторського тексту. До матерiалу цих картин, взятого операторами у рiзних вiйськових частинах, у радянському тилу, у тилу супротивника, у партизанiв, Довженко додав кадри нiмецької кiнохронiки.

У 1942-1943 роках написано кiноповiсть «Україна в огнi», у 1944-1945 роках – «Повiсть полум'яних лiт», оповiдання «Нiч перед боєм», «Вiдступник», «Стiй, смерть, зупинись!», «На колючому дротi». Твори Довженка у цей час друкували й українською, i росiйською мовами, i їх великi тиражi разом зi зброєю вiдправляли на фронт.

У жанрово i тематично рiзнобарвному творчому доробку О. Довженка перiоду вiйни на перший план виступає українська проблематика. Будучи вiд природи надзвичайно вразливим, митець вiд перших днiв вiйни був особливо уважним до найскладнiших i найтрагiчнiших моментiв воєнної дiйсностi.

Письменник саме у творчому доробку воєнної доби заговорив смiливо, щиро, вражаюче про трагедiю рiдного народу. Здавна обмежене нацiональне почуття митця, пiдсилене народним гумором, вилилося у сильнi, палкi слова його щоденникових записiв, оповiдань, нарисiв, кiноповiстей. Трагедiя рiдної Батькiвщини, страджання її людей («iдея Батькiвщини – це не тiльки земля, а рiднi люди») визначили напрям мислення i письменницької практики О. Довженка. Образ знедоленої України, її народу, виведений у шевченкiвському високотрагедiйному ключi, став для О. Довженка призмою, крiзь яку письменник вдивлявся в навколишнє життя, глибоко осмислюючи його подiї, факти, суспiльнi й моральнi явища. I хоча патрiотична тема в лiтературi того часу була загальною, єдиною великою темою, проте вона наповнювалася найчастiше iдеологiчним змiстом: образ Вiтчизни-України мав «мобiлiзувати дух радянських людей», «пiдносити їх соцiальну громадську самосвiдомiсть», вселяти надiю на перемогу. Любов лiтераторiв до рiдної землi, таким чином, не повинна була виходити за межi радянського патрiотизму. О. Довженко перший i єдиний у тогочаснiй лiтературi зробив найрiшучiший крок: тема долi українського народу стала домiнантною в його творчостi перiоду вiйни, що викликало невдоволення критики. Пiзнiше цензура пiдмiнить у його «Перемозi, «Українi в огнi», «Щоденнику», «Повiстi полум'яних лiт» небезпечне слово «Україна», спокiйнiшим «Батькiвщина» або ж словосполученням «Радянська Україна», знищуючи таким чином первинний нацiонально-патрiотичний змiст Довженкових творiв i надаючи їм не етнокультурного, а соцiально-полiтичного забарвлення.

Вiйна впливає i на офомлення довготривалих тематичних пошукiв. Над своєю «Зачарованою Десною» письменник почав працювати ще в 1942-му роцi. Та й його «Щоденник», що є на сьогоднi своєрiдним лiтописом iсторiї вiйни i водночас складним i суперечливим фiлософсько-лiтературним твором, до краю сповнений тривожними думками i роздумами про фiзичнi та моральнi втрати, якi несе український народ.

Цей же мотив знайдемо i в оповiданнях «На колючому дротi», «Вiдступник», кiноповiстi «Повiсть полум'яних лiт». Найбiльше i найвиразнiше говорить про це О. Довженко в «Українi в огнi» – творi надзвичайно правдивому та смiливому, як на той час. Романтик за свiтовiдчуттям, О. Довженко вважав iсторичну пам'ять джерелом безсмерття народу. Проте в це поняття письменник вкладав не лише закарбування в народнiй пам'ятi певних суспiльних подiй та фактiв, але й збереження моральних законiв, етичних норм, свiтобачення, що визначають дух нацiї, бо «iсторiя є рiвнодiюча всiх духовних сил i здiбностей народу».

Саме в роки вiйни проблема збереження iсторичної пам'ятi набуває найширiшого, надзвичайно загостреного звучання. В «Українi в огнi» Олександр Довженко порушує важливi морально-етичнi проблеми гуманiзму, патрiотизму i довiри до людини. Варто схилити голову перед громадянською мужнiстю митця, який ризикнув першим в українськiй радянськiй лiтературi показати найтрагiчнiший перiод Великої Вiтчизняної вiйни – її самий початок, коли радянськi вiйська вiдступали, коли Україна опинилася пiд тягарем фашистської окупацiї. Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визнвчив і сюжет, і композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини Запорожця, які уособлюють весь український народ, розтоптаний окупантами. О. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної Армії, жодного слова не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. О. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б’ємо ворога на його території». Ясна річ, кіноповість не сподобалась Сталіну, і він заборонив її для друку і для постановки… «… мені важко од свідомості, записував у щоденнику О. Довженко, – що «Україна в огні» – це правда». Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944 року скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому було затавровано О. Довженка «як ворожого політиці партії та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували з багатьма цезурними правками.

Серед багатьох проблем, що їх письменник торкається на сторiнках «Щоденника», неабияке мiсце посiдає саме проблема збереження iсторичної пам'ятi народу, її осмислення. Письменника турбує, наприклад, те, що в країнi занедбано музеї, розкрадаються цiнностi Лаври, знищуються пам'ятки старовини.

О. Довженковi болить, що народ вкрай мало знає своїх героїв. Вiн переймається долею Кам'янець-Подiльської башти, Нiкольського собору, Чернiгiвського музею, Спаської церкви. Про цi й iншi факти занепаду iсторичної культурної спадщини українського народу знаходимо немало висловлювань, думок у воєнних записниках О. Довженка. Мiж понiвеченими пам'ятками героїчного минулого народу i подiями, явищами сучасного життя письменник вбачив безпосереднiй зв'язок. Всякий вплив «непошани до старовини, до свого минулого, до iсторiї» митець розглядав як моральну деградацiю народу, яка може привести його до загибелi, – духовно-свiтоглядної, а з часом i до власне державної.

Майбутнє народу, заради якого Довженко жив i творив, хвилювало його як найбiльше й постiйно. Яка доля чекає кожного за умови, коли «Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi? Загинули мiста, села, пограбовано музеї. Що залишить у спадок нащадкам письменникове поколiння, яке вкрай зубожiло на iсторичну пам'ять? Як оживити духовнiсть української нацiї?». Дезертирство, культурно-мовна асимiляцiя, зрада Батькiвщинi – це наслiдок безпам'ятства народу, над якими О. Довженко постiйно розмiркував, дiйшовши висновку, що вiйна впливає на виродження народу, його моральне зубожiння.

Черпаючи з життя сюжети творiв, художньо обрамляючи їх, О. Довженко засвiдчив вiрнiсть своїй манерi художнiх узагальнень. Образи простих бiйцiв, жiнок, дiдiв обростали ознаками казкових велетнiв, дивували своєю силою волi. Цьому певною мiрою сприяло творче використання письменником багатств народного художнього мислення.

У «Повiстi полум'яних лiт», роботу над якою було закiнчено 1944 року (Ю. Сонцева екранiзувала її у 1961 роцi), головним героєм вiйни постав не вождь, як того вимагала офiцiйна iдеологiя, а народ, непереможнiсть якого уособлює твору вистачило громадянської вiдповiдальностi перед нащадками, аби знову вiдкрито говорити про те, про що бiльшiсть митцiв прагнула мовчати: про пiдневiльне життя окупованої України, про генералiтет союзних армiй, про надмiрнi втрати при форсуваннi Днiпра. Звiсна рiч, що за життя Довженка цей твiр не був анi надрукований, анi поставлений. Надалi Довженка змушують опрацювати цiлу низку тем, яка не входима до його творчих планiв.

1948 року вiн пише п'єсу «Життя в цвiту», присвячену I. Мiчурiну, i цього ж року ставить кольоровий фiльм «Мiчурiн», який 1949 року здобув Державну премiю СРСР, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». Потiм написано кiлька кiноповiстей: 1949 року – «Прощай, Америко!», 1952 – «Антарктида», 1956 – «Поема про море».

Протягом 1949-1956 рр. О. Довженко викладав у Всесоюзному Державному інституті кінематографії, став професором цього навчального закладу.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу О. Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного фільму, але О. Довженко раптово помер. На «Поемi про море», присвяченiй будiвникам Каховської ГЕС, варто зупинитися докладнiше. Саме тут Довженко знову порушує цiлу низку пекучих соцiальних та морально-етичних проблем, якi на той час офiцiйно табуйованi для радянської лiтератури, як-от: занепад села, втрата iсторичної пам'ятi, зневага до землi, бездуховнiсть, зубожiння людської душi, функцiонерсько-бюрократичне ставлення до людини тощо.

Цю кiноповiсть у 1958 роцi екранiзувала Ю. Солнцева, 1959 року фiльм здобув Ленiнську премiю.

Iдея цього твору виникла у О. Довженка ще пiд час Великої Вiтчизняної вiйни. У березнi 1948 року письменник декларує свiй задум написати твiр з великими екскурсами до власної бiографiї, але з'являється «Зачарована Десна» лише 1955 року, за рiк до смертi митця. Твiр, багато в чому автобiографiчний, мав виразну новаторську будову: оповiдачем у ньому був сам письменник, який виступав у двох iпостасях – як автор, зрiлий митець, що мiркує про майбутнє у зiставленнi з власним автобiографiчним досвiдом та iсторичним досвiдом своєї землi, i як герой кiноповiстi – маленький Сашко, на внутрiшньому свiтi якого i було зосереджено основну увагу. Саме тому i розповiдь має вiдповiдно двоплановий характер. На першому планi свiт своєрiдним чином вiдтворюється у дитячiй свiдомостi, а на другому спостерiгаємо зрiлi фiлософськi роздуми митця про сенс людської екзистенцiї, про мiсце дитинства у подальшому становленнi людини як особистостi.

«Зачарована Десна» стала художньо-фiлософським осмисленням народного буття, тiсно переплетеного з чарiвною української природою. Сам Довженко скромно назвав цей твiр «коротким нарисом автобiографiчного кiнооповiдання», хоча значно вийшов за цi вузькi жанровi межi, створивши повiсть про сувору правду життя українського села початку XX столiття. У повiстi ми не знайдемо чiткого сюжету iз вiдповiдною послiдовнiстю подiй. Втiм, певна еклектичнiсть її архiтектонiки не знижує ваги Довженкових спогадiв про життя, про своє селянське дитинство, красу одвiчної людської працi на землi. Зi сторiнок кiноповiстi звучить вiковiчна народна мораль, сяє глибока селянська мудрiсть.

У 1957 р. вийшла друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави.

У 1957 роцi iм'я Олександра Петровича Довженка було присвоєно Київськiй кiностудiї.

1959 року «Поема про море» була оцiнена Ленiнською премiєю. I у 1958 роцi Юлiя Солнцева поставила за цим кiносценарiєм широкоекранний фiльм. Вона ж подарувала екране життя «Повiстi полум'яних лiт» (1961) i «Зачарованiй Деснi» (1954). До речi, фiльм «Зачарована Десна» 1965 року було вiдмiчено Спецiальним дипломом XIII Мiжнародного кiнофестивалю у Сан-Себастьянi.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а О. Довженко – першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум’яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957).

Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків». Це автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя. Спогади про рідних переростають у авторські роздуми – про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», про багатство людських душ, моральне здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів, про ставлення до минулого. О. Довженко у цьому творі висловив знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» – своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця ХІХ-ХХ століть.

Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, історизм образного мислення, принципи творення народних, національно своєрідних характерів, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки – ці й багато інших рис істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Брехтом. А сам О. Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Як один зі знаків боротьби О. Довженка за свою духовну свободу залишився запис у його «Щоденнику»: «Товаришу мій, Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, - невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».

 

 

У 1953 р. помер «вождь всіх часів і народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на ХХ з’їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи Сталіна і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна і цим самим розпочався період так званої хрущовської відлиги. З’явилася надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбулися страху і почали сміливіше й вільніше думати й говорити. Першими відчули свободу – інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Дмитра Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Ліни Костенко «Проміння землі» – митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з’являється низка кардинально «нових» творів: М. Вінграновський «З книги першої, ще не виданої», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія у двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Г. Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука тощо.

Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В.С имоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б’ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді – вибух. У культурне життя України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві… Ця хвиля творчої свободи явила Україні і світові плеяду митців. Саме їх стали називати шістдесятниками.

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Стус, І. Драч, М. Вінграновський, І. Калинець); прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська та ін.); кіномитці та театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Танюк, актор І. Миколайчук) та багато інших.

Проте зіткнення з системою було неминучим, назрівав відкритий конфлікт з режимом. Шістдесятництво гуртувалося в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях – зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова – Лесь Танюк), у Львові – «Пролісок» (на чолі з М. Косовим). Лунали гострі думки і «заборонені слова» – «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «не рекомендована» література.

Уже в 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Цього року під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися, решта залишилися сидіти. Усі відчули: настав час вибору. Друга хвиля арештів – 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця тощо). 1980 – третя хвиля. Розпочалася боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, який зазвичай проголосили «буржуазними націоналістами». Головних варіантів виходу з цієї ситуації було всього три: дисидентство (від лат. dissidens– незгодний) – активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите несприйняття його превдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність – геройська самоофіра приречених на страту (В. Стус, І. Світличний, А. Горська...); «внутрішня еміграція» – самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...); конформізм (від лат. conformis – подібний, відповідний) – намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар’єру; підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...). Перші потрапили у в’язниці і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися допомагати ув’язненим і писали «в шухляду»; треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, серед яких були програмні про партію і Леніна, обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її.

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити: лібералізм (культ особи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу); гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості – центр Всесвіту); духовний демократизм (культ простої, звичайної людини); духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості); моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків); космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів); активний патріотизм і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті як оберегів нації; культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

До естетичних засад шістдесятників можна віднести: критику інакшістю – заперечення соцреалізму власною творчістю; естетичну незалежність, відстоювання свободи митця; єдність традицій (національних і світових) та новаторства; інтелектуалізм, естетизм, елітарність.

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус).

 

Василь Симоненко (1935-1963)

 

Василь Симоненко народився на Полтавщині у 1935 р. Навчався в кількох школах, у 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Брав участь у літературних студіях. Працював журналістом у кількох газетах, а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції.

1963 р. помер в лікарні, похований у Черкасах.

У 1964 р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння». У 1981 р. з’явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила».

Поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці», «О земле з переораним чолом…» – ніби фрагменти однієї думи про долю народу, синівську відданість, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница




Переглядів: 655

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Українське шістдесятництво 3 страница | Українське шістдесятництво 5 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.01 сек.