Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Українське шістдесятництво 5 страница

Поезія В.Симоненка своєрідна, заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.

Дмитро Павличко (1929)

Народився на Івано-Франківщині у 1929 р. Навчався в початковій школі, гімназії, а закінчив радянську десятирічку. У 1948 р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але залишив наукову роботу.

У 1953 р. вийшла перша збірка поета «Любов і ненависть», наступного року було прийнято до Спілки письменників СРСР. У 1955 р. вийшла збірка «Моя земля».

Протягом 1957-1959 рр. Павличко завідував відділом поезії журналу «Жовтень». У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його поезій «Правда кличе!», в якій цензура помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи. Весь тираж був вилучений з продажу і знищений.

У 1959-1962 рр. вийшли збірки «Бистрина», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», а у 1964 р. – збірка вибраних поезій «Пелюстки і леза», Д. Павличко переїхав до Києва, розпочав роботу в сценарній майстерні кіностудії ім.О. Довженка.

Впродовж 1966-1968 рр. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України, у 1971-1978 рр. – редагував журнал «Всесвіт».

У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990-1994 рр. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі.

На сьогоднішній день Павличко-поет виступає ще в одній важливій іпостасі – політика, державного діяча.

Перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть» привернула увагу читачів і критики, бо вирізнялася гостротою соціальних тем і проблем. Але рішучим виступом стала збірка «Правда кличе!», яка розпочиналась традиційним для тогочасних збірок циклом «Ленін іде», містила чимало віршів, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів», кілька творів інтимної лірики. Та був у цій збірці твір, через який було віддано наказ знищити вісімнадцятитисячний тираж. Цим твором був сонет «Коли умер кривавий Торквемада», в якому в образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змалював СРСР, а в образі жорстокого інквізитора п’ятнадцятого століття Т. Торквемади – Й. Сталіна.

О, як боялися святі отці, Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада – Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали, Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх ридали… Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам’ятали, що здох тиран, але стоїть тюрма!

Окрему увагу привертає до себе сонет «Голгофа», написаний Павличком у 1969 р. Зрада Ісуса не лише своїм учнем, але й по суті всім народом, який перед тим зустрічав Його пальмовим віттям і вітав: «Осанна!», а через кілька днів кричав Пилатові: «Розіпни Його!». Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту і сам бере у ньому активну участь:

Одна Голгофа споконвік була: Розбійник і творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Провідна думка твору зосереджена в останніх рядках вірша, якими поет застерігає не повторювати трагічних помилок минулого:

Та ми повинні бачити при світлі, Де вбитий бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

У поетичній спадщині Д. Павличка багато творів, присвячених рідній мові: «Ти зрікся мови рідної…», «Якби я втратив очі, Україно…», «О рідне слово, що без тебе я?!», «Лист до одного знайомого в справах філологічних». Для Павличка мова – то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. В інтимній ліриці широко розкрився його талант. У книжці «Таємниця твого обличчя» (1979) поет оспівав любов як найбільшу цінність життя. За силою змальованих у цих віршах почуттів книжка нагадує «Зів’яле листя» І. Франка: «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Не бійся сивини моєї…», «Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна» та ін. Своєрідна поезія з давніми язичницькими мотивами «Я стужився, мила, за тобою» стала піснею.

Чимало поезій Павличка покладено на музику, відома пісня «Два кольори» за популярністю може конкурувати з багатьма авторськими піснями цієї доби. Суперечливість життя, мотиви дороги й повернення одвічних моральних цінностей, материнська вірність і синівська любов.

Є в творчому доробку Д. Павличка і твори, написані для дітей: поема-казка «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі», «Пригоди кота Мартина» та ін.

Поет блискуче оволодів такою складною віршованою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид – білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї (у поезії народів Близького Сходу так називається чотиривірш, в якому римуються перший, другий та четвертий рядки), відродив у сучасній поезії жанр притчі. Досить багато займався перекладом найкращих взірців світової літератури, видав у 1983 р. книгу «Світовий сонет».

Займається літературознавчою діяльністю. Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три збірки – «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983), «Біля мужнього світла» (1988), де вміщені статті з історії світової літератури (про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, В. Стефаника, О. Гончара, М. Рильського, Шолом-Алейхема, Хосе Марті, М. Шолохова та багатьох інших). Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав у 1967 р., супроводивши її ґрунтовною вступною статтею.

Олесь Гончар (1918-1995)

Олександр (Олесь) Гончар народився 1918 р. на Полтавщині у сім’ї робітників; батько перед війною працював у колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати – на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся, а з 1925 р. вчився в рідному селі. У 1933 р. після закінчення семирічної школи працював у редакції районної газети.

Протягом 1933-1937 рр. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики. З 1937 р. почав друкувати оповідання в «Літературній газеті». Вступив на філологічний факультет Харківського університету.

1938-1941 рр. створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля».

1941 р. з третього курсу Харківського університету О. Гончар у студентському батальйоні добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами слави і «Червоної зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 р. О. Гончар повернувся з війни, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі «Україна» надрукував романтичне оповідання «Модри Камень».

Протягом 1946-1947 рр. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага», які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947-1959 рр. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь» та ін., романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957).

У 1959-1971 рр. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959-1986 рр. – секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім.Т. Шевченка 1962 року.

У 1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. – роман у новелах «Тронка».

У 1966 р. на V з’їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думай про велике».

У 1968 р. був опублікований роман «Собор».

Протягом 1970-1976 рр. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973 р. О. Гончар очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара було обрано академіком АН УРСР. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980 р.) отримав Державну премію 1982 р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980 р.). у 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», повість «Спогад про океан».

Олесь Гончар у 1990 р. вийшов з КПРС (вступив 1946 р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Олесь Гончар помер 1995 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима якого нема ще й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» – раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали б гарантувати недоторканність в житті і творчості. Але коли з’явився роман «Собор», письменника піддано вульгарній критиці, організовано ідеологічну компанію проти нього, а сам роман – вилучено з літературного процесу на 20 років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з’їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів М. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. З сучасного погляду нас дивує, чому така проблематика викликала бурю критики. Проте в країні «процвітаючого соціалізму» треба було мати громадянську мужність, щоб говорити про будь-які проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилася, знову почалися масові арешти інакомислячих.

У 1986 р. в інтерв’ю журналу «Райдуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати про такі негативні явища, як кар’єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами.

Для Олеся Гончара 1968 рік був ювілейним, йому виповнювалось 50. В січні журналі «Вітчизна» вперше надруковано «Собор», а третє видання спіткала сумна доля: із запланованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був арештований у Львові й до читачів не дійшов. Перші відгуки на роман були позитивні: «Собор» називали великим успіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором. Але згодом з’являються розгромні статті, твір було офіційно заборонено, вилучено з бібліотек та книгарень. Тільки через 20 років повернувся «Собор» в літературний процес 60-х та 80-х років.

Візитною карткою кожного літературного твору є його назва. З одного боку, наскрізний образ роману – собор – напівзруйнована пам’ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, собор – символ історичної пам’яті народу, духовності, краси, гармонії, зв’язку поколінь, критерій гідності людського життя, символ самої України. У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу: козацький собор, урочище Скарбне. Викриття службового кар’єризму, владолюбства, цинізму, посягання на людську свободу, «батькопродавство», створене за аналогією з «христопродавством», денаціоналізація тощо.

Олесь Гончар вклав в уста своїх героїв роздуми про смисл буття, викрив узагальнений тип кар’єриста, людини без пам’яті, без совісті, показав радянську дійсність без прикрас і гасел; проблеми екології; в гуманістично-творчому ключі осмислив проблему пам’яті, історію рідного народу, гармонії між людиною і природою в епоху НТР.

Таке розмаїття філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, екологічних мотивів засвідчило поліфонічність твору. Автора передусім хвилюють проблеми духовності сучасників, пошуку ними сенсу буття, питання про історичну пам’ять і наступність поколінь, байдужість в ставленні до національних святинь і природи.

Роман складається з 26 розділів, двох вставних новел. Центральною віссю роману є собор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долі кожного з героїв. Час основної дії автор окреслює вказівкою – це 1963 рік, проте є ретроспекції (повернення часу назад) – у часи Другої світової війни, у період громадянської війни, у козацьке минуле XVIII ст. (історія створення собору).

Іван Багряний (1906-1962)

Справжнє ім’я – Іван Лозов’яга. Народився 1906 року на Полтавщині. У 1912-1916 рр. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі, згодом у вищій початковій школі та художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922-1926 рр. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиття. Писав вірші, побував на Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926-1930 рр. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний та інші. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928 р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у ХVІІІ ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи вже про зміст усередині, що був своєрідною оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті розмістив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, зборка ним і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного дозволу на те, до того ж із вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розкупити.

У 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики – «Скельку» було конфісковано. Твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові «за політичний самостійницький український ухил в українській літературі й політиці…», засуджений на п’ять років концтаборів.

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював директором у місцевому театрі, редагував газету, після початку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української інтелігенції у 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. Він у 1945 р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище. Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946 р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР.

У 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром», поема «Антон Біда – герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Івана Багряного посмертно реабілітовано у 1991 р., відтоді почала передаватися його творча спадщина.

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидані під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи й залишився Людиною. Сюжетна канва роману вибудована на історії «полювання» майора НКВС Медвина – цього новітнього тигролова – на гордого, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України, який у Тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… Григорій Многогрішний переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому й закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури. Насамперед – ідейним спрямуванням. У творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя ХХ ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на в’язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку. Символічний підтекст цієї назви. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки – він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й небезпечне заняття – виловлюють у тайзі тигрів – гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають.

Мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». В.Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір також має романтичне спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в’язниці. Заслуга І.Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»). Правдиві описи тюремного ув’язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ’я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісенний зачин роману – до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт – у традиції споконвічної народної моралі: триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат – репресований Андрій. Заповіт старого Чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.

Символічною є назва твору. За біблійною легендою, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти.

Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум’яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не зламав тоталітарний прес. У творі передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». Окрім основної проблеми, у цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує інші: любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини.

Всі вони показані традиційно для народного сприймання – з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

Творчість Івана Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом.

Модерністичний рух на Заході в 60-70-і роки («Нью-йоркська група»)

У 50-х роках головна сцена зарубіжної української літератури перемістилася до Сполучених Штатів Америки та Канади. У Нью-Йорку та його околицях опинилася переважна частина вцілілих учасників попередніх літературних рухів та епох. Саме тут з’явилося й нове літературне утворення, яке назвало себе Нью-йоркською групою. Його склали люди, які народилися в Україні на межі 20-х і 30-х, декілька дитячих чи підліткових років провели з батьками в таборах ді-пі, а освіту здобули вже після війни в Америці чи в інших країнах Заходу. На відміну від своїх батьків, вони достатньо органічно засвоїли дві культури – українську й західну, найчастіше англомовну, передовсім американську. Вони добре знали, що відбувається в останній, – наймодерніші напрями її літературних стилів, найостанніші виставки в нью-йоркських галереях. Що ж до української культури, то її вони знали з книжок і дивилися на неї з перспективи добре знайомої, зрозумілої американської, загалом західної культури. В західній культурі, котра в 50-і роки стояла на порозі епохи гіпі, бітників, фемінізму та сексуальної революції, найпривабливішими видавалися руйнівні тенденції й аванґардні течії. Власне, революційність тих течій наснажувала на радикальні експерименти у сфері української мови й літературного письма.

Отже, в середині 50-х років вийшли перші книжки майбутніх членів майбутньої Нью-йоркської групи: Богдана Рубчака, Богдана Бойчука, Юрія Тарнавського, Віри Вовк. Емма Андієвська дебютувала книжкою віршів «Поезії» дещо раніше – в 1951 р. Женя Васильківська і Патриція Килина – трохи пізніше, відповідно, в 1959 і 1960 рр. Сама група оформилася приблизно 1958 р., хоча з приводу дати існують розбіжності.

У 50-х роках усі згадані поети друкувалися в літературній вкладці газети «Свобода», в студентському журналі «Горизонти», в «Українській літературній газеті» (1956-1961), нарешті, їхні твори займали значну частину журналу «Сучасність». Вони також друкувалися в «Нових днях» та збірниках «Слово». З 1959 по 1971 р. редколегія, яка складалася з Бойчука і Тарнавського, публікувала «Нові поезії» (вийшло 13 чисел).

Не дивно, що слово «модернізм» стало одним із ключових понять у теоретичному словнику Нью-йоркської групи. Модернізм спочатку був задекларований поетичними творами, пізніше п’єсами, прозою, перекладами та статтями. В 60-і роки всі члени групи в унісон говорили про те, що саме вони представляють перше в історії української літератури вповні довершене й послідовно модерністичне явище.

Слова «модернізм», «модерінсть» для членів Нью-йоркської групи не означали те ж саме, що вкладали в нього українські літератори та критики попередніх епох. Ідеться не тільки про епохи достатньо далекі – «Молодої музи» чи 20-х років, - про попередню епоху МУРу, найвідоміші постаті якої (Маланюк, Шерех, Костецький та ін.) мали змогу спостерігати за діяльністю Нью-йоркської групи і давати їй свою оцінку чи красномовно ігнорувати її існування.

Поети, яких об’єднують назвою «Нью-йоркська група», ніколи не мали якоїсь єдиної естетичної та мистецької платформи. Група не визнавала жодних формальних обов’язків, для цього її учасники були надто індивідуалістичними. Пізніше їм було навіть важко згадати, як почалася група, хто запропонував назву. На останнє претендувало одразу кілька поетів. Загалом спогади й оцінки post factum не завжди були послідовними і не завжди збігалися.

Наприклад, Емма Андієвська 1988 р. оголосила професорові літератури Івану Фізеру: «… якби 1957 р. я не приїхала до Нью-Йорка, то так званої НЙГ не було б». І їй же таки належать слова, сказані через декілька років по тому: «Групу мусять єднати якісь спільні принципи. Спільних принципів із тими, кого зараховують до Нью-йоркської групи, я ні з ким не маю. Я – кіт, який ходить сам». У цій заяві більше крайнього індивідуалізму, ніж істини, адже навіть поверхове знайомство з творами представників Нью-йоркської групи показує, що спільні принципи таки існували, хоч і не були сформульовані у вигляді колективно підписаних маніфестів.

Віра Вовк про свої розходження з групою висловлювалася м’якше. На її думку, існувало спілкування, певна співдружність, однак чи не найголовніше – «автономія думки і смаку». Однак навіть три поети – Богдан Рубчак, Богдан Бойчук і Юрій Тарнавський (хоч би скільки називалося інших прізвищ, саме вони і є Нью-йоркською групою, попри те що Рубчак жив і живе в Чикаґо) – неодноразово підкреслювали свою особисту відстороненість від спільного знаменника.

Однак, безперечно, існувала домінанта, яка всіх об’єднувала, певне спільне завдання, яке кожен виконував по-своєму, змагаючись за власну оригінальність і власний неповторний голос. Ішлося про феномен свободи творчості, радикального, повного, остаточного відриву від ґрунту «рідних» традицій, від хуторянства та провінціалізму, від усього того, що є змістом поняття літературних традицій, від самої мови української літератури в тому вигляді, в якому вона склалася на початок 50-х років. І якщо попередні спроби такого відриву чи розриву вирізнялися недостатньою радикальністю, то Нью-йоркська група в «класичний» період своєї творчості – десятиліття 60-х і 70-х свідомо йшла до кінця. В сенсі радикального відламу від попередніх традицій Емма Андієвська, таким чином, близька до Тарнавського, Бойчука, Рубчака, хоч би й що вона з цього приводу говорила.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українське шістдесятництво 4 страница	\|	Українське шістдесятництво 6 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.