Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 2 страница

Специфічні закони - ті економічні закони, які діють протягом однієї економічної формації, або навіть на певних етапах її розвитку. До цієї групи законів належать основні закони всіх способів виробництва і всі інші закони, обумовлені дією основного економічного закону тієї чи іншої економічної формації. Наприклад, основний економічний закон капіталізму - закон додаткової вартості, йому підпорядкована дія всезагального закону капіталістичного нагромадження, капіталістичного закону народонаселення , закону середнього прибутку. Всі ці закони діють лише в умовах капіталізму. Або закон розподілу за працею, який діє лише в соціалістичному виробництві. Це специфічні закони.

Нижчою ступінню пізнання економічних законів є категорія.

Категорія — поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Наприклад: товар, кредит, капітал, вартість, виробництво.

1.4 Виникнення та етапи розвитку економічної теорії

Перші уяви про економіку знаходимо в працях Ксенофонта, Аристотеля, Платона та ін. мислителів Античного Світу (4 - 5 ст. до н.е.)

Ксенофонт доводив, що сільське господарство є основою всіх інших галузей виробництва, що поділ праці дає можливість поліпшувати якість товарів, що срібло не знецінюється при його збільшенні.

Платон вважав багатство і доброчинність несумісними. Ідеальною державою він вважав таку, якою управляють філософи, охороняють воїни, а землероби і ремісники створюють для них й для себе засоби існування. Раби є знаряддя виробництва.

Аристотель розглядав поділ людей на вільних і рабів, як закон природи. Розрізняв два види багатства: природне багатство у формі споживних властивостей - економія, і багатство у грошовій формі - хрематистика. Він висловлював таку думку: якщо товари обмінюються, значить вони рівні. Вони рівні, якщо за них дають однакову кількість грошей.

Августин Блаженний (354 – 430 рр.) висловлював думки, які відбивали епоху раннього середньовіччя та зародження феодалізму. Він уважав, що праця фізична така ж почесна, як і розумова, що землеробство - найкраща галузь виробництва. Він засуджував торгівлю і лихварництво. Завдання церкви не звільнити рабів, а зробити їх добрими.

Фома Аквінський (1225 - 1274 рр.) висловив важливу думку про те, що справедлива ціна та, яка відповідає витратам праці.

Але хоч економічні погляди виникли давно, економічна теорія як самостійна наука виникла недавно. Першим систематичним економічним вченням став меркантилізм, який виник у кінці 15ст. і розвивався до 17ст. включно. Найбільш відомі його представники: Г.Скаруффі, А.Сера - італійці; У.Стаффорд, Т.Мен - англійці, Ж.Боден, А.Монкретьєн - французи, І.Посошков - росіянин.

Меркантилісти вважали, що багатство - це гроші, джерелом багатства є торгівля. Щоб країна багатшала, вона повинна більш продавати товарів, ніж купувати. Вони розробили й обґрунтували політику протекціонізму, розробили теорію грошей (номіналістичну і кількісну). А.Монкретьєн вперше вжив поняття „політична економія”, опублікувавши „Трактат політичної економії” (1615 р.). Меркантилізм став першою школою політичної економії, проте він не став наукою, оскільки не відкрив жодного економічного закону.

З розвитком капіталізму, капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва. На порядок денний виходять нові вимоги — свобода торгівлі та підприємництва. В політекономії це знайшло відображення в поглядах фізіократів у Франції та класичної школи в Англії. Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго) джерело багатства бачили не сфері обігу, а у виробництві, але обмежували виробництво землеробством. Промисловість вважали непродуктивною галуззю господарства.

Головні наукові досягнення класиків (У.Петті, Д.Рікардо, А.Сміт) - це прагнення вивчити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва; започаткування трудової теорії вартості.

З досягненням капіталістичним суспільством високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це породило нові напрямки в політекономії - прагматичну та пролетарську політекономії. ( 19 - 20 ст.)

Представники прагматичної політекономії (19 ст. - Д.Міль, Ж.Сей, 20 ст. – Дж.Кейс, Ф.Хайнек), по-перше, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист буржуазного ладу, замовчували суперечності капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20ст. змушенні розглядати і соціально-економічні питання.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19ст. виникає пролетарська політекономія (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін), яка розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить що капіталізм повинен поступитися місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму.

В сучасній економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії:

1 Економічний лібералізм (теорія економічної свободи) (Ф.Хайєк, Л.Мізес). Представники не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його виступає ринок.

2 Інституціоналізм (Т.Веблен, У.Мітчел). Прибічники головним завданням політекономії вважають вивчення впливу на економіку різних „інститутів” - держави, права, приватної власності, податків, релігії, монополії;

3 Економічний дирижизм (Б.Жувенель, Ж.Пігу). Представники обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки збоку держави. Їхня ідея –“ регульована економіка”.

4 Кейнсіанство (Дж.Кейнс) - один із провідних напрямків економічної теорії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення.

5 Неолібералізм (В.Ойкен, Л.Ерхард). Представники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції.

6 Неокласицизм (К.Менгер, А.Маршалл, Ф.Візер) - суб’єктивна школа політекономії, предметом дослідження якої є „чиста економіка” незалежно від суспільної форми її організації. Представники визначають необхідність часткового втручання держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпечення свободи дії ринкових сил.

2 СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО. ЦІЛІ ТА РЕЗУЛЬТАТИ

2.1 Матеріальне виробництво - основа життя людського суспільства

Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Щоб мати такі блага, люди повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має специфічні особливості, відбувається за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом - природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці, що містить три основні моменти: 1) працю людини; 2) предмети праці; 3) засоби праці.

Праця - свідома, доцільна діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між собою й природою і водночас змінюють власну сутність. При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.

Предмети праці - речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів: 1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять, дерево, яке рубають); 2) ті, які підлягають попередній обробці (видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці - річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Вирішальна роль серед них належить механічним засобам праці (машини, устаткування), які є кістковою та мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця.

До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці - робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної системи виробництва, слід виділяти й судинну систему, яка містить труби, бочки, посудини тощо. Залежно від функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може виступати і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті - до предметів праці.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з точки зору його результату - продукту, то він виступає як процес виробництва, а засоби і предмети праці - як засоби виробництва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Стоунвер та ін.) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, його зумовленість розвитком продуктивних сил.

2.2 Сутність і структура продуктивних сил та виробничих відносини

Засоби виробництва (речовий фактор) самі по собі - це купа мертвих речей. Для того, щоб почався процес виробництва, їх необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор) . В результаті такого поєднання виникає нова категорія - продуктивні сили.

Продуктивні сили - це сукупність особистих і речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв’язку. Головним елементом в продуктивних силах є людина з її вмінням, виробничим досвідом, навичками до праці, яка приводить у рух засоби виробництва, а також використовуванні людьми сили природи: вітер, вода, сонце та ін.

Люди ніколи не працюють відокремлено один від одного. Так чи інакше вони пов’язані в своїй виробничій діяльності. Тому створення матеріальних благ є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільний характер. А це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між собою. І ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин.

Виробничі відносини - це відносини між людьми, які виникають у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ і послуг.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби виробництва. Тому що вони характеризують:

1) суспільний спосіб поєднати робітника із засобами виробництва;

2) відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

3) умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва, тобто ту суспільну форму, в якій відбувається виробництво.

Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться виробництво, тип суспільства, а також його класову та соціальну структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву соціально-економічних відносин. Саме тому марксистська політекономія виділяє їх як свій специфічний предмет вивчення.

Проте виробничі відносини виникають і в процесі організації виробництва та управління ним. Ця група відносин називається організаційно-економічними відносинами. Специфіка цих відносин полягає в тому, що вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх суспільну комбінацію. Організаційно-економічні відносини можуть мати спільний зміст на різних історичних ступенях розвитку. Це, наприклад, поділ праці, спеціалізація та кооперація праці, комбінування виробництва тощо.

Єдність і взаємодія продуктивних сил та виробничих відносин утворюють спосіб виробництва.

Спосіб виробництва в єдності з надбудовою (з усіма характерними для неї формами життєдіяльності: ідеологічними, політичними, соціальними і тощо) утворюють суспільно-економічну формацію.

2.3 Основні фактори виробництва

Фактори виробництва - це основні ресурси, компоненти, елементи або об’єкти виробництва, які виявляють рішучий вплив на результативність виробництва та його ефективність.

Виробництво припускає взаємодію і різних факторів - це праця, земля, капітал. Це традиційний підхід класичної політичної економіки. Сучасний доповнює цю тріаду такими факторами як підприємництво, інформація, наука. Називають і екологічний фактор виробництва.

Праця - цілеспрямована, свідома діяльність людини яка спрямована на створення матеріальних і духовних благ, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами. Праця - це споживання робочої сили. В будь-якому суспільстві існує примушування до праці, але характер різний. На ранніх стадіях воно носило позаекономічний характер. Економічне примушування пов’язано з категорією найманої праці. Труд характеризується продуктивністю та інтенсивністю праці.

Іншим фактором виробництва є земля. Це узагальнююче визначення всієї сукупності ресурсів, які людина , розпочинаючи виробництво, бере у природи. Це орні площі, територія, на якій розміщується виробництво, вода, ліс тощо.

Капітал - це узагальнююче визначення майна (засобів виробництва), що належить підприємцям або іншим власникам і використовується для створення товарів та послуг. Матеріально-речовий зміст капіталу становлять засоби виробництва. Капітал існує в процесі продуктивного використання тоді, коли приносить своїм власникам прибуток (доход).

Особливим фактором виробництва є здатність до підприємництва, яка розкривається через сукупність таких здібностей людей, як уміння виявляти ініціативу в налагодженні справи , організовувати процес виробництва, ризикувати в момент його організації чи перебудови.

Інформація як фактор виробництва - це і об’єкт, і процес утворення , зберігання, передавання, використання особливого ресурсу, який сприяє виробці адекватних економічних рішень, забезпечуючи ефективне функціонування фірми і суспільний прогрес.

Наука як фактор виробництва створює інновації. Інновації забезпечують майбутнє. Світ без науки – світ без майбутнього.

В марксистській теорії фактори виробництва визначаються інакше:

1) речовий фактор (засоби виробництва);

2) особистий фактор (робоча сила як здатність людини до праці).

Але не один з факторів окремо не зможе виробити продукт та принести прибуток. Тому процес виробництва уявляє взаємодію факторів виробництва. Кожного підприємця турбує питання про те, як досягти такого співвідношення факторів, при яких можливо отримати максимальний випуск продукції. Наприклад, щоб одержати максимальний врожай буряку, треба комбінувати кількість земельних площ з витратами праці, зменшуючи чи збільшуючи те чи інше.

Математично ця залежність виражається формулою:

у = f(a, a,... a),

де у – кількість виготовленої продукції;

f – функція;

а, а,...а – фактори виробництва.

2.4 Виробництво, розподіл, обмін та споживання, як стадії суспільного виробництва

Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ та послуг. Під виробництвом, точніше „суспільним виробництвом”, економісти розуміють весь процес відтворення, який включає чотири стадії:

1) виробництво, як процес створення матеріальних благ та послуг;

2) розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей);

3) обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі обмінюється на необхідні засоби існування;

4) споживання - тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх для розпочинання нового виробничого циклу.

У даному випадку виробництво розглянуто як основа життєдіяльності людей. Але ж виробництво, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Тому в кожній із названих стадій виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадії виробництва відбувається виробництво не лише предметів споживання, а й засобів виробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, робоча сила та засоби виробництва між різними сферами, галузями й підприємствами соціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється в обміні діяльністю, а на стадії споживання паралельно з особистим діє виробниче споживання.

Яка з стадій виробництва найголовніша? „Економікс” вважає найголовнішою обмін, політекономія – виробництво.

2.5 Цілі виробництва

Розрізняють вищу мету суспільного виробництва й локальну сукупність макроекономічних цілей.

Вища мета суспільного виробництва спрямована на найбільш повне задоволення матеріальних і духовних потреб людини й суспільства. Вища мета - наукова абстракція, тому що суспільство - це сукупність інтересів індивідів, соціальних груп, класів, які реалізуються в суперечності. У ринковій економіці люди мають неоднаковий доступ до ресурсів, власності, влади. У той же час, вища мета - реальна абстракція, що деякою мірою реалізується в суспільстві.

Макроекономічні цілі припускають взаємозалежну сукупність інструментів державного регулювання основних макроекономічних пропорцій. Ці цілі можуть бути представлені так званим «магічним п'ятикутником» - економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, бездефіцитний бюджет, рівновага платіжного балансу. Магічним його називають тому що:

1) у довгостроковій перспективі досягти названих цілей не вдається ні одній економічній системі, навіть найбільш багатим країнам ринкової економіки. Економічне зростання переривається спадом, повна зайнятість - циклічним безробіттям, стабільність цін - фантом, тому що в ринковій економіці ціни зростають і практично не вертаються до колишнього рівня. Рідко вдається сформувати бездефіцитний бюджет і платіжний баланс;

2) сама сукупність цілей суперечлива. Повна зайнятість обумовлює зростання цін (інфляцію), економічне зростання - не забезпечує позитивний баланс державного бюджету. Рівновага економічної системи періодично порушується й через обновлення відновлюється знову.

2.6 Результати виробництва

У кожному конкретному випадку результат виробництва – це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукт - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт (ВСП). Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

При визначенні величини ВСП до його складу завжди включається повторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Річ у тім, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту (сировина, паливо, матеріали), який для відповідних галузей (добувної промисловості) виступає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП.

Наприклад, вартість добутої нафти спочатку включається у валову продукцію нафтодобувної промисловості. Потім, при виготовленні бензину, - у вартість продукції нафтопереробної промисловості. Далі - у вартість автотранспортних перевезень і т.д. Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв'язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП).

Кінцевий суспільний продукт являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Тобто, це продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок.

Для чого ж тоді потрібні розрахунки ВСП, якщо він не дає реальної картини кінцевої діяльності виробництва? Річ у тім, що ВСП виражає складні госпрозрахункові відносини між підприємствами та галузями економіки. Тому його розрахунки потрібні:

а) для госпрозрахункової комерційної діяльності підприємств (фірм);

б) суспільство завжди повинно знати, скільки необхідно проміжного продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання благ.

Обчислюється КСП шляхом вилучення з валового продукту повторного рахунку, тобто обороту предметів праці (МЗ) і додавання вартості спожитих засобів праці, що є фондом амортизації (А):

КСП = ВСП - МЗ + А

ВСП і КСП - це показники матеріального виробництва. Але ж, суспільне виробництво включає в себе не лише галузі матеріального, а й галузі нематеріального виробництва. Тому необхідно обраховувати весь результат господарської діяльності.

Здійснюється це за допомогою такого показника, як валовий національний продукт (ВНП).

ВНП обчислюється не за виробничим принципом (як попередні показники), а як сума кінцевих доходів, які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в усіх галузях і сферах народного господарства. Його складовими частинами є:

а) вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг;

б) вартість державних закупок;

в) капітальні вкладення;

г) сальдо платіжного балансу.

Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни та при міжнародних порівняннях. Це зумовлено тим, що він відображає кінцеві результати господарської діяльності країни, той продукт і послуги, які йдуть на споживчі потреби, інвестиційну діяльність, експорт та інші цілі. ВНП - один з найпоширеніших показників, який застосовується на Заході при визначенні рівня соціально-економічного розвитку країни.

При всіх позитивних якостях цей показник має теж певні недоліки:

а) він не показує джерело доходів;

б) штучно завищує доходи, бо включає повторні рахунки;

в) не відображає реальний стан виробництва, бо безпосередньо з ним не пов'язаний.

Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є чистий продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільство може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку виробництва. В економічній теорії і сучасній обліково-статистичній практиці ЧП отримав назву національного доходу. Він же валовий доход .

Кількісно ЧП - це різниця між ВСП і вартістю спожитих засобів виробництва (ЗВ).

ЧП=ВСП-ЗВ.

Економічна теорія й сучасна господарська практика використовують усі названі виміри суспільного продукту. Проте з точки зору результативності суспільного виробництва, його динаміки, головне значення має величина ЧП (національного доходу), тому що саме він, як реальний результат функціонування суспільного виробництва, визначає рівень матеріального добробуту населення країни на даному етапі й можливості його зростання в майбутньому. Така важлива роль ЧП передбачає поділ його на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт (НП) - це та частина ЧП, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи.

Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування.

Максимальна - розмірами ЧП. Останній варіант може існувати лише як епізод. Бо якщо НП буде постійно поглинати весь ЧП, то це, з одного боку, при незмінній кількості населення породжуватиме застій життєвого рівня населення, а з іншого - при зростанні населення - його зниження. Тому суспільство завжди повинно виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт (ДП) - це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.

ДП =ЧП-НП

ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктивних сил. Тобто, лише тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя. Отже, поява ДП стала результатом і в той же час могутнім рушійним мотивом технічного прогресу.

Соціальним наслідком цього процесу стало те, що поява ДП породила економічну доцільність експлуатації людини людиною, яка до того була просто неможливою. Бо утримувати будь-яку людину, яка не може не те що створити певний надлишок, а й прогодувати себе, економічно недоцільно. Поява економічної доцільності експлуатації привела до поділу суспільства на протилежні класи експлуататорів і експлуатованих. Отже, соціальні наслідки технічного прогресу обертаються, як правило, до певного часу проти людини, породжуючи все нові форми та методи експлуатації. Людство ж намагається звільнитися від цієї приреченості, обернути технічний прогрес на свою користь.

Відношення ДП до НП називається нормою ДП. Норма ДП визначається за формулою:

де Н - норма ДП;

ДП - додатковий продукт;

НП - необхідний продукт.

2.7 Природознавчі та соціальні умови економічної діяльності людей

Суспільне виробництво відбувається в визначених умовах або середовищах, головними з яких є природознавче та соціальне.

Природознавче середовище визначається природними та трудовими ресурсами. Дари природи утворюють природні ресурси. В світі лише три держави – Росія, США та Китай – мають практично усі види природних ресурсів. Більш країн здійснюють свою економічну діяльність в умовах природної обмеженості ресурсів. Ця обставина ставить господарську діяльність багатьох країн у сировинну залежність від країн – постачальників сировини.

Частина трудових ресурсів, зайнятих у матеріальній та нематеріальній сфері утворює економічно активне населення. У розвинутих країнах Заходу його доля складає 70% всіх трудових ресурсів, у розвиваючихся – 45-55%.

Соціальне середовище визначається соціальним улаштуванням суспільства, відносинами власності, умовами виробництва. Від відносин власності залежить місце людини в суспільстві, її доля в суспільному продукті та інше. Щоб суспільне виробництво було ефективним треба мати:

- економічну свободу – свободу вибору;

- поліфонічну систему форм власності;

- суспільно-нормативні умови праці;

- конкурентне підприємницьке середовище;

- правовий захист суб’єктів господарської діяльності.

Від соціального законодавства залежить стан соціального страхування, яке передбачає виплату пенсій, допомог, обслуговування інвалідів та інших категорій непрацездатного населення. Про рівень соціального середовища суспільства судять по таким показникам як житлово-комунальні та побутові умови життя та праці, рівень освіти, культури тощо.

3 ВЛАСНІСТЬ ТА ЇЇ РОЛЬ В ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ

СУСПІЛЬСТВА

3.1 Економічний зміст власності

В системі виробничих відносин суспільства основоположними виступають відносини власності. Чим визначається така їх роль? Річ у тім, що будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об’єктивними умовами виробництва: землею, засобами та предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говориться про власність, мова йде про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт. Що розуміється під власністю?

Західна економічна наука бере до уваги лише юридичний аспект (правоволодіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об’єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об’єктів власності).

Марксистська політекономія робить наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об’єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.

Розглядаючи власність як об’єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в її економічному змісті сучасні економісти розрізняють два аспекти:

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 1 страница	\|	ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 3 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.