Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 3 страница

- матеріально – економічний (відношення людей до об’єктів власності);

- соціально – економічний (відношення між людьми в зв’язку привласненням ними об’єктів власності);

Зумовлено це тим, що в господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об’єктів власності з відносинами людей до самих об’єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнена лише тоді, коли господарюючий суб’єкт має право розпоряджатися об’єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення.

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об’єктами та результатами їх функціонування.

Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні середовища, в якому функціонує суспільне виробництво. Конкретно вона визначає:

1) умови поєднання робітника з засобами виробництва;

2) відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;

3) умови розпорядження й використання факторів виробництва.

Отже власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, або складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Економічні відносини власності закріплені в нормативних актах, мають юридичний характер. Юридичні відносини власності виявляються як права. Тільки власник має право користуватися об’єктом і передавати його в користування чи володіння іншими суб’єктами, визначаючи умови. Власник також може передати об’єкт у спадок, подарувати або продати його і навіть знищити, якщо це не заборонено законом.

 

 

3.2 Типи, види й форми власності

 

 

Розрізняють типи, види, форми власності. За типами визначають суспільну, особисту та приватну власність.

Суспільна характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два види цієї власності: а) власність народу в цілому; б) власність окремих колективів. Формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва та вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності: трудову і нетрудову. Трудова - основана на власній праці власника або членів його родини. Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому належить і вироблений продукт. Нетрудова - основана на використанні найманої праці. Вона передбачає відокремлення власника від участі в процесі виробництва, а робітника – від засобів виробництва. Тобто, власник і робітник – це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва. Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

Особиста власність - це індивідуальна власність, яка не є джерелом доходу.

 

 

3.3 Роздержавлення та приватизація власності в Україні

 

 

Після розпаду СРСР і утворення незалежної України в її економіці почали відбуватися суттєві зміни. Сучасна економіка характеризується як змішана, оскільки базується на суспільній і приватній власності. Приватна власність виникає внаслідок приватизації державних підприємств. Приватизація – це процес перетворення державної власності на приватну, тоді як роздержавлення - це перетворення державної власності на недержавну (приватну чи колективну). Роздержавлення скероване на подолання державного монополізму в економіці й створення умов для формування багатоукладної економіки.

Роздержавлення власності - головна мета економічної політики на сучасному етапі, оскільки:

1) забезпечує рівність усіх форм власності;

2) створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин;

3) через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Щоб уникнути соціальних конфліктів і по справедливості провести роздержавлення і приватизацію власності було намічено три шляхи:

1) передача підприємств у власність трудових колективів;

2) поділ державної власності між громадянами країни;

3) продаж об’єктів державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.

В Законі України “Про приватизацію майна державних підприємств” за основу взятий третій підхід (шлях), доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об’єктів:

1) викуп об’єктів малої приватизації – це спосіб приватизації за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців;

2) викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації – спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації;

3) викуп державного майна, зданого в оренду – спосіб, за яким власником об’єкта стає орендатор відповідно до договору оренди;

4) продаж на аукціоні та за конкурсом – спосіб за яким власником об’єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону, або на конкурсі – найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта, а за рівних умов – найвищу ціну;

5) продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

Принципами приватизації є:

1) законність;

2) гласність;

3) забезпечення рівності громадян в процесі приватизації;

4) пріоритетність надання громадянам України прав на придбання державного майна;

5) безплатна передача частки державного майна кожному громадянину України;

6) приватизація державного майна на платній основі с застосуванням приватизаційних документів;

7) пріоритетне право трудових колективів на вибір форми власності і придбання майна своїх підприємств.

Для надання законності процесу роздержавлення та приватизації в 1992 році в Україні був прийнятий Закон України „Про приватизацію майна державних підприємств”, в якому визначено, що Закон не поширюється на приватизацію земельного та житлового фонду, власності колгоспів та споживчої кооперації, а також об’єктів соціально-культурного призначення, які не належать підприємствам, що приватизуються. Політику приватизації здійснює Фонд державного майна України.

Об’єктом приватизації може бути майно підприємств, цехів, виробництв, ділянок, що є єдиним майновим комплексом, а також незавершене будівництво.

Не підлягає приватизації майно органів державної влади та управління, Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки України, Прикордонних військ, правоохоронних та митних органів, золотий та валютний фонди, запаси державних матеріальних резервів, емісійна та резервна (грошова) системи, виробництво цінних паперів, засоби урядового зв’язку, метеослужби, національні, культурні та історичні пам’ятники, надра, водні ресурси, об’єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, підприємства по виготовленню наркотиків, зброї, вибухових та радіоактивних речовин, атомні електростанції та деяку інші підприємства.

Суб’єктами приватизації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (покупці), Фонд Державного майна України, Органи місцевих Рад, в власності яких знаходяться об’єкти приватизації (продавці).

 


4 ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК: РУШІЙНІ СИЛИ, ФАКТОРИ ТА СТУПЕНІ

 

 

4.1 Зміст економічного прогресу та його критерії

 

 

Економічна теорія , вивчаючи суспільство, виходить з того, що в основі суспільного прогресу лежать способи виробництва умов і засобів існування людей. Такий підхід дає можливість розглядати історію людства як закономірний процес зміни способів виробництва життєвих благ, кожен з яких також має свої ступені зростання. В цілому ж утворюється ланцюг економічного прогресу, який лежить в основі суспільного розвитку взагалі.

У загальному плані змістом економічного прогресу є зростання ефективності виробництва. А що таке ефективність?

Результатом або ефектом виробництва є продукт або благо. Звідси, ефективність виробництва - це зіставлення результату виробництва з витратами праці на його отримання. В найбільш загальній формі ефективність виробництва можна виразити такою формулою:

 

Ев = Рв / Зп ,

 

де Eв - ефективність виробництва; Рв - результат виробництва (продукт, благо); Зп - затрати праці (факторів виробництва).

Ефективність - найважливіша характеристика виробництва, тому що зростання ефективності, одержання більших результатів при менших або незмінних затратах є головним змістом економічного прогресу суспільства. Таке значення ефективності випливає з того, що вона органічно пов'язана з факторами виробництва. Фактично ефективність - це ступінь і якість використання факторів виробництва: робочої сили, засобів і предметів праці. Кожен з цих факторів має свій показник використання, який в той же час є складовою частиною загального показника ефективності суспільного виробництва. Що це за показники та як їх розраховують?

Показником використання робочої сили є продуктивність праці. Вона розраховується за формулою:

 

Пр = П/З,

 

де Пр - продуктивність праці; П - вироблений продукт (вартісна або натуральна форма); З - затрати праці (заробітна плата або кількість працюючих).

Зворотною величиною продуктивності праці є трудомісткість продукції (Тр). Вона, на відміну від продуктивності праці, яка характеризує кількість продукції, виробленої одним робітником за певний час або на 1 грн. затрат на заробітну плату, показує, скільки затрачено праці (заробітної плати або робочого часу) на одиницю продукції. Вимірюється трудомісткість за формулою:

 

Тр = З/П

 

Показником використання засобів праці виступає капіталовід-дача. Цей показник свідчить, скільки вироблено продукції на одиницю основного капіталу (засобів праці). Він розраховується за формулою:

 

Кв = П/Ко,

 

де Кв - капіталовіддача; Ко - вартість основного капіталу (основних виробничих фондів).

Зворотна величини – капіталомісткість ( Км ). З її допомогою вимірюється вартість основного капіталу, яка припадає на одиницю виробленої продукції. Ця величина розраховується за формулою:

 

Км = Ко

 

Ступінь використання предметів праці (сировини, матеріалів) вимірюється показником матеріаловіддачі. Вона відповідно, свідчить, скільки вироблено продукції з певної кількості сировини й матеріалів. Розраховується за формулою:

 

Мв = П/М,

 

де Мв - матеріаловіддача; М - вартість витраченої сировини, матеріалів.

Зворотна величина – матеріалоємність (Мм). Дає уявлення про те, скільки затрачено матеріалу на виготовлення одиниці продукції. Формула розрахунку:

 

Мм = М/П

 

Критерії економічного прогресу диференційовані в залежності від рівня розвитку економічної системи. Але можна визначити загальні критерії, які характеризують якісні зміни.

Вищим, основоположним критерієм економічного, а отже й суспільного розвитку, є рівень розвитку продуктивних сил. За цим критерієм оцінюється рівень розвитку суспільного виробництва, ступінь оволодіння силами й явищами природи, а також потенціал науково-технічних досягнень, якими суспільство володіє на даний момент.

Параметрами, які характеризують рівень розвитку продуктивних сил є:

1) продуктивність засобів виробництва, що застосовуються. Вимірюється вона за допомогою показників, - капіталовіддача та матеріаловіддача, тобто показників, які відображають результативність застосування речових факторів виробництва;

2) рівень кваліфікації працівників, їх спеціальна й загальна підготовка. Вимірюється показниками продуктивності праці;

3) технічна будова виробництва, під якою розуміється співвідношення між масою засобів виробництва, що застосовується, і кількістю зайнятих у виробництві робітників. Тобто, це співвідношення між речовим і особистим факторами виробництва. Якщо маса засобів виробництва, яка обслуговується одним робітником, невелика, така технічна будова вважається низькою і, навпаки, якщо маса велика, технічна будова вважається високою.

Вищий критерій економічного прогресу розгортається в систему конкретних критеріїв, до яких відносяться:

- ступінь поділу та кооперації праці;

- ступінь економії часу;

- норма й маса додаткового продукту.

Всі критерії разом складають єдину систему.

1 Ступінь поділу і кооперація праці.

Складні економічні системи виникають на базі найпростіших елементів. Такими найпростішими елементами господарювання, що ведуть до зростання продуктивності застосовуваних засобів виробництва, є поділ і кооперація праці. Це означає що:

1) на основі поділу й кооперації праці розвиваються такі складні елементи системи, як продуктивні сили, їх організація та галузева структура;

2) поділ і кооперація праці є основою виникнення й розвитку економічних (виробничих) відносин між людьми;

3) від поділу й кооперації праці залежить професійна структура робітничих кадрів;

4) поділ і кооперація праці відіграють значну роль в усуспільненні виробництва.

Виходячи з такого значення названих категорій поділ праці - це розподіл роботи між різними виробниками, зайнятими різними видами праці, що передбачає виробництво ними різних видів корисних речей або виконання різних видів роботи. Основною формою існування поділу праці є спеціалізація.

Спеціалізація відображає процес зосередження виробництва окремих видів продукції або її частини у самостійних галузях виробництва або підприємствах. Вона сприяє збільшенню виробництва продукції та підвищенню її якості, зростанню продуктивності праці.

Чим більше праця поділена, спеціалізована, тим більше вона потребує об'єднання, погодження діяльності окремих її ланок. Така погоджена діяльність виробників у процесі виробництва отримала назву кооперації праці.

Отже, кооперація праці - це форма організації праці, яка забезпечує узгодженість спільних дій працівників у процесі виробництва.

Поширеними формами кооперації праці є концентрація та комбінування виробництва.

Концентрація - це укрупнення або об'єднання вузькоспеціалізованих підприємств.

Комбінування - форма концентрації виробництва, основана на об'єднанні підприємств: а)різних галузей; б) таких, які є послідовними ступенями обробки сировини (металургійний комбінат); в)таких, які виконують допоміжну роль у відношенні одне до одного (агропромкомбінат).

У результаті кооперації, яка доповнює поділ праці, формується єдина ефективно функціонуюча система суспільного виробництва. В цьому ж полягає й процес усуспільнення виробництва, тобто процес, у ході якого на основі поглиблення суспільного поділу праці, концентрації, спеціалізації та кооперування виробництва окремі роздрібнені виробництва зливаються в єдиний суспільний процес виробництва.

Отже, поділ праці, в міру розвитку його форм, виступає неодмінною умовою розвитку продуктивних сил. Тому він вважається одним з найважливіших критеріїв економічного прогресу.

2 Економія часу

Реально рівень розвитку продуктивних сил виражається у зростанні фактичної ефективності виробництва, що повинно проявлятися в економії робочого часу.

Час є простір, в межах якого відбувається розвиток людського суспільства, і ефективне його використання - найголовніше завдання людства. Щоб раціонально використовувати сукупний фонд часу суспільства, треба знати його структуру. Вона включає три основних види часу:

- сукупний фонд робочого часу в сфері виробництва;

- сукупний фонд часу, необхідного для відтворення фізичної
здатності людей до праці;

- сукупний фонд вільного часу, необхідного для відтворення духовних здібностей до праці, всебічного розвитку людини.

Головною є тенденція до економії робочого часу та збільшення за рахунок цього вільного часу для всебічного розвитку людини.

Економія часу виступає як перший економічний закон, який відображає загальну основу та внутрішню логіку економічного розвитку. Суть його полягає в тому, що можливості розвитку суспільства й окремої людини, їх споживання й діяльність залежать від того, як використовується відведений їм природою час. Саме ступінь використання сукупного фонду часу характеризує рівень розвитку суспільства.

Як же досягається економія часу та в чому це конкретно проявляється? Результатом будь-якого виробництва є продукт, благо. На їх виробництво затрачується праця. Будь-яка праця проходить в часі. Збереження цього часу і є його економія Ступінь економії робочого часу характеризує продуктивність праці. Зростання продуктивності праці (економія робочого часу) може бути досягнуто лише двома шляхами:

1) шляхом застосування більш досконалої техніки й технології, більш ефективних предметів праці, підвищення кваліфікації працівників, кращої організації праці, більш досконалого управління та інших методів, які передбачають прогресивні зміни в корисній формі праці, що веде до збільшення виробництва за одиницю часу або до зменшення часу на виробництво одиниці продукції;

2) шляхом збільшення напруження (фізичного, розумового) праці за одиницю часу, що також веде до збільшення виробництва продукції за одиницю часу.

3 Норма й маса додаткового продукту

Економія часу в остаточному підсумку матеріалізується в зростанні маси й норми додаткового продукту. Додатковий продукт виникає лише на певному етапі розвитку продуктивних сил. З того моменту значення додаткового продукту в розвитку суспільств визначається тим, що він є матеріальною основою, по-перше, для безперервного зростання та вдосконалення виробництва, по-друге, для збільшення в майбутньому додаткового продукту, по-третє, для розвитку науки, культури і всієї соціальної сфери, по-четверте, він є реальною основою зростання добробуту населення. Тому зростання маси й норми додаткового продукту виступає теж одним із критеріїв економічного прогресу.

 

 

4.2 Основні рушійні сили економічного прогресу

 

 

Зростання виробництва, підвищення його ефективності досягається зусиллями людей, їхньою соціальною активністю. Але що ж спонукає людей постійно вдосконалювати своє виробництво, прагнути до все нових звершень? Таким джерелом суспільного (в т.ч. й економічного) прогресу є суперечності.

Кожне явище - це єдність протилежних сторін, які взаємно виключають одна одну, суперечать одна одній і разом з тим передбачають одна одну, не можуть існувати відокремлено і лише у взаємодії складають певну цілісність (явище). Тобто, кожне явище - це суперечлива сукупність (єдність), існування якої можливе лише в результаті подолання цих суперечностей. Але ж подолання одних суперечностей породжує інші. І так до безкрайності. Ці загальні положення є ядром закону єдності й боротьби протилежностей, який виступає рушійною силою розвитку в природі й суспільстві. Основні принципи цього закону стосуються й економічного розвитку.

Зокрема, найбільш загальною рушійною силою розвитку економічної системи виробництва є суперечлива взаємодія виробництва й споживання. Потреба в споживанні породжує стимули до виробництва, але й сама потреба виникає з виробництва, породжується виробництвом (рис.4.1 )

 

 

Рисунок 4.1 - Суперечлива взаємозалежність виробництва та споживання

 

Ця суперечність виступає як загальна й природна основа розвитку виробництва.

Загальна суперечність виробництва і споживання проявляється в більш конкретній суперечливій єдності продуктивних сил і виробничих відносин. Суперечності між виробничими відносинами й продуктивними силами є неминучими. Тому, що виробничі відносини того чи іншого способу виробництва з часом починають відставати від продуктивних сил, які постійно розвиваються. Старі форми організації праці, її оплати, способи поєднання робочої сили із засобами виробництва починають гальмувати процес розвитку продуктивних сил. Між ними виникають суперечності, які з часом переростають у конфлікти тому, що зупинитися виробництво в своєму розвитку не може, бо це означатиме загибель людської цивілізації.

Рано чи пізно ці конфлікти з сфери економічної випліскуються в соціальну й політичну, де набувають форму боротьби суспільних сил, класів. А це - приводить до соціально-політичних революцій, які знищують старі форми власності, а отже, й виробничі відносини, що гальмують розвиток продуктивних сил, і утверджують нові форми власності на засоби виробництва й відповідно нові виробничі відносини, які відкривають простір для розвитку продуктивних сил.

Це і є об'єктивний економічний закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил суспільства. Його дія неминуче приводить до зміни способів виробництва. Вся історія розвитку людства є яскравим тому підтвердженням. Проте це не виключає й певних, іноді істотних змін у продуктивних силах, також у межах одного способу виробництва.

Більш конкретний підхід в якості рушійних сил економічного розвитку розглядає потреби, інтереси, конкуренцію, економічну політику та духовні фактори.

Головним у виробничих відносинах є те, що це завжди відносини між певними соціальними суб'єктами - виробниками та споживачами матеріальних благ. А ці суб'єкти мають певні потреби й інтереси, тобто, цілу гаму спонукальних мотивів до господарської діяльності.

Саме через інтереси як спонукальні мотиви й проявляються виробничі відносини. Тому інтереси розглядаються як рушійна сила економічного розвитку.

Економічні інтереси мають досить складну структуру. Це зумовлено тим, що людина водночас виступає і як індивідуум, і як член певного колективу, і як представник певного класу й цілого суспільства. Отже, вона є одночасним носієм найрізноманітніших інтересів. Важливим методологічним критерієм виділення різних груп інтересів є виявлення конкретних суб’єктів - носіїв інтересів. Згідно з цим критерієм виділяються три основних види інтересів (рис. 4.2).

 

 

Рисунок 4.2 - Структура економічних інтересів (критерій – суб’єкти інтересів)

Але такий трьохчленний поділ є досить елементарним. У міру ускладнення народногосподарських зв'язків все більш чітко проявляються інтереси регіональні, відомчі, національні, сімейні тощо. Нарешті, залежно від прийнятого критерію, можна виділити основні й другорядні інтереси, поточні, перспективні, майнові, фінансові, трудові, моральні і т.і. (табл.4.1).

 

Таблиця 4.1 - Структура економічних інтересів (за іншими критеріями)

 

За сферою дії Класові Демографічних груп
національні буржуазії працюючих
регіональні робітників вже не працюючих
відомчі селян ще не працюючих
сімейні інтелігенції не бажаючих працювати

 

Поруч із реальними, об'єктивними інтересами існують надумані, сфальсифіковані, невірно зрозумілі інтереси. Вони реально проявляються в усіх формах життєдіяльності людей і теж виступають як спонукальні мотиви діяльності. Такого роду інтереси є результатом трансформації об'єктивних інтересів за певних умов (рис. 4.3).

 

 

Рисунок 4.3 – Трансформація інтересів

Така трансформація відбувається за умов, коли той чи інший вид інтересу реалізується за рахунок інтересів інших видів.

Отже, всі види інтересів не діють в основному напрямку як спонукальні мотиви. Вони суперечливі й різноманітні й тому постійно породжують колізії, конфліктні ситуації, бо спонукають людей іноді навіть при досягненні одних і тих же цілей діяти в різних напрямках. Без подолання конфліктних ситуацій, які виникають у результаті різного розуміння об'єктивних інтересів, неможливий поступальний рух суспільства.

Рушійними силами економічного прогресу виступають не лише базисні фактори - виробничі відносини й відповідні їм економічні інтереси. Активну роль у цьому відіграють і елементи надбудови (духовні, ідеологічні, політичні фактори):

Через свої інституції в особі держави, правових органів, партій, засобів масової інформації, релігійних установ тощо надбудова зворотно впливає на економічний базис. Хоча за своєю природою надбудова повинна сприяти розвиткові базису, який її породив, захищати його, вплив її може бути як позитивним, так і негативним.

Найбільш глибокий і радикальний вплив на економічний базис має політика (як елемент надбудови). З допомогою своєї політики сучасна держава "вклинюється" у взаємодію виробничих відносин з продуктивними силами і цим може або сприяти зародженню й утвердженню нових виробничих відносин (якщо політика побудована на вимогах економічних законів), або штучно стримувати, консервувати їхні форми (якщо політика волюнтаристська). Тим самим розвиток продуктивних сил буде або стимулюватися, або гальмуватися.

З'ясовуючи рушійні сили економічного розвитку, слід брати до уваги й духовні фактори, що проявляються в суспільній свідомості, культурі праці та спілкуванні, в певних моральних настановах і цінностях, традиціях. Виступаючи продуктом тривалої історичної еволюції, всі вони виражають, хоча й опосередковано, зміни в економічному базисі суспільства. В той же час вони й самі активно впливають на розвиток суспільного виробництва.

Отже, економічна теорія повинна вивчати виробничі відносини в тісній взаємодії як з продуктивними силами, так і з усіма елементами надбудови.

 

 

4.3 Ступені суспільно-економічного розвитку

 

 

Економічна теорія у виділенні етапів соціально-економічного розвитку використовує різні підходи. Але найбільш загальним критерієм є революційні зміни в характері продуктивних сил та технології, а також виробничих відносин.

Льюіс Г. Морган виділяє три ступені економічного розвитку - дикість, варварство й цивілізацію. Визначає й три періоди - доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний. Епоху дикості Морган відраховував з появою людини й до виникнення гончарства, коли відбувалося становлення раннього родового ладу. Варварство - завершується виникненням писемності й змінюється цивілізацією. В основу доіндустріального, індустріального й постіндустріального етапів покладений рівень розвитку продуктивних сил, тобто техніко-економічний критерій. Доіндустріальній етап - це переважно аграрний тип відтворення, ручна праця. Індустріальний етап - заміна ручної праці машинною. Превалює промислове виробництво над сільським господарством. Постіндустріальний етап - революційні зміни у всіх сферах суспільного життя. Пріоритетними стають наука, освіта, сфера послуг, інформація. Це суспільство високих технологій.

Стадійний підхід (У. Ростоу) нараховує шість стадій - від традиційного суспільства, що відповідає доіндустріальному етапу, через індустріальний (перехідне суспільство й стадія зрушення). Науково-технічна революція після Другої світової війни - це стадія зрілості, яка завершується створенням суспільства масового споживання. Шоста - інформаційна стадія - сучасний етап розвитку найбільш розвинених країн миру.

Якщо за критерій взяти ступінь розвитку товарно-грошових відносин то розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, вільну ринкову економіку, соціально-орієнтовану ринкову економіку, регульовану ринкову економіку.

Щодо кваліфікації економічних систем, типу суспільства загалом, то в сучасній світовій науковій літературі (економічній, філософській, соціологічній та ін.) розрізняють, з одного боку, цивілізаційний підхід, а з другого формаційний.


Читайте також:

  1. E) теорія раціонального вибору.
  2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
  4. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
  5. А. В. Дудник 1 страница
  6. А. В. Дудник 10 страница
  7. А. В. Дудник 11 страница
  8. А. В. Дудник 12 страница
  9. А. В. Дудник 2 страница
  10. А. В. Дудник 3 страница
  11. А. В. Дудник 4 страница
  12. А. В. Дудник 5 страница




Переглядів: 392

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 2 страница | ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.082 сек.