• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 8 страница

Процес виробництва – це взаємодія факторів виробництва, одним із яких є капітал. В буденному житті капіталом називають гроші. Але це зовсім не так. Гроші самі по собі не є капіталом. Виконуючи свої звичайні функції , вони виступають лише в ролі загального еквівалента, опосередковуючи мінові відносини людей. Проте за певних умов гроші можуть стати капіталом. Передумовами виникнення капіталу були товарне виробництво й розвинутий товарно-грошовий обіг. Як це розуміти? При простому товарному обігу дрібні товаровиробники продають вироблені ними товари за гроші для того, щоб купити інші товари. Цей акт можна записати такою формулою: Т(товар)-Г(гроші)-Т(товар). У даному випадку гроші виконують функцію засобу обігу і не є капіталом. Вони виступають лише посередником в обміні однієї споживної вартості (Т) на іншу споживну вартість (Т).

На певному історичному етапі в міру розвитку продуктивних сил просте товарне виробництво набуває підприємницького характеру. За цих умов товаровиробник починає продавати свій товар не заради того, щоб купити за гроші інший товар, задовольнити свої потреби в споживанні, а з метою пустити гроші знову в обіг. Отже формула простого товарного обігу Т-Г-Т (продаж ради купівлі) замінюється принципово іншою формою: Г-Т-Г (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г , у перетворенні в Г’, тобто в Г+∆Г, де Г’ означає гроші, що зросли. Сама ж формула набуває такого вигляду: Г-Т-Г’.

Приріст грошей (∆Г), який отримується в кінці цього руху, називається додатковою вартістю. Додаткова вартість — це надлишок над первісно авансованою сумою грошей (Г’-Г=∆Г). А первісна сума грошей яка принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал. Отже капітал — це вартість, яка приносить додаткову вартість.

Формула Г-Т-Г’ отримала назву загальної формули капіталу. Загальної, тому що відображає рух усіх видів капіталу незалежно від того, в якій сфері і в яку історичну епоху вони діють.

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли приносять додаткову вартість. Єдиним джерелом додаткової вартості є робоча сила.

В різних економічних школах капітал визначається по різному. Але головними є три напрямки: речова або натуралістична концепція, грошова або монетариська концепція і теорія «людського капіталу».

С точку зору речової концепції капітал - це засоби виробництва або готові товари, що призначені для продажу.

Так, А.Сміт трактує капітал як накопичений запас речей, Д. Рікардо — як засоби виробництва. В теорії Маршала капітал - це речі, що створюють передумови виробництва. Переважна більшість сучасних західних науковців спрощено тлумачать сутність цього поняття. Так американський економіст Г. Манків стверджує, що капітал — це знаряддя, які використовують працівники: підйомний кран для будівельника, калькулятор для бухгалтера. Професор Дьюі до капіталу відносить все, що грає корисну роль у виробництві.

З точки зору монетарійської теорії, капітал - це гроші, які приносять відсоток.

Теорія людського капіталу з’явилася в 60-ті роки 20 ст. Її розробили представники неокласичного напрямку Г. Бекер, Т. Шульц та ін.. З їх точку зору, в виробництві взаємодіють два фактори: «фізичний капітал», який включає засоби виробництва і «людський капітал», який охоплює набуті знання, звички, енергію людей. Величина людського капіталу виміряється потенціальним доходом, який він здатен принести.

Найбільш об’ємне розуміння капіталу міститься в концепції К.Маркса Ні гроші, ні засоби виробництва, на його думку, самі по собі не є капітал. Вони перетворюються в капітал лише тоді, коли використовуються для привласнення чужої праці. Тому, по перше, капітал — це не річ, а певні суспільні відносини. По-друге, капітал-це постійний рух всіх його елементів. По-третє, капітал — це самовозрастаюча вартість. Ці три моменти характеризують сутнісне визначення капіталу.

К.Маркс визначив і конкретні форми прояву капіталу.

У будь-якому виробництві беруть участь різні фактори: а) засоби виробництва — речовий фактор, б) робоча сила — особистий фактор. Кожен з цих факторів відіграє свою роль в процесі створення вартості і додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбання засобів виробництва є незмінними й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. К.Маркс назвав їх постійним капіталом і означив буквою с. Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, споживання вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а відповідно не створює додаткової вартості. Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили, і яка змінює свою вартість у процесі виробництва — це змінний капітал, він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надлишок вартості, тобто додаткову вартість m.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражений в процентах, називається нормою додаткової вартості. Якщо норму додаткової вартості позначити через m`, то формула цього відношення буде така:

m`=m/v·100.

Для того, щоб визначити масу додаткової вартості, виробленої не одним, а всіма робітниками даного підприємства, необхідно норму додаткової вартості помножити не на вартість однієї робочої сили, на всю величину змінного капіталу.

Розрахунок робиться за формулою:

M=(m/v) × V,

де М - маса додаткової вартості

m - додаткова вартість створена одним робітником.

v - змінний капітал, що витрачається щоденно на купівлю однієї робочої сили.

V - загальна сума змінного капіталу.

7.4 Капітал підприємства, його кругооброт і оборот

Поділ на основний і оборотний капітал (фонди) здійснюється залежно від перенесення засобами та предметами праці свої вартості на створений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька десятків років), тому переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький верстат використовується 10000 днів, кожен день він переносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва і повністю переносить свою вартість на новостворений продукт.

На основні і оборотні поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприємств, яка перебуває в грошовій і товарній формі, є фондами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу - оборотні засоби.

Розрізняють фізичне і моральне зношування основних фондів. Фізичне або матеріальне зношування - поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і вартості. Моральне зношування — втрата основним капіталом своєї вартості, яка не переноситься на вартість створеного продукту. Моральне зношування буває двох видів: 1)на основі зростання продуктивності праці дешевшають елементи основного капіталу, 2) пов’язане з появою нових, досконалих засобів праці. Процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається амортизацією. Щоб своєчасно замінили зношені основні виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до якого перераховують відповідні кошти.

Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємств здійснили один оборот.

У свою чергу, поняття „оборот капіталу” нерозривно пов’язана з кругооборотом капіталу. Процес кругообороту капіталу охоплює три стадії, внаслідок чого формуються три різні функціональні форми капіталу. Перш ніж почати виробництво товарів, підприємець повинен мати певну суму грошей. Це означає, що він володіє капіталом у грошовій формі. Але перетворення грошей у грошовий капітал відбувається лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний, що означає першу стадію руху капіталу.

Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємців коштів на засоби виробництва і робочу силу.

На третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється в грошовий.

Зі сказаного випливає визначення кругообороту капіталу. Кругооборот капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і повертається до вихідної точки з приростом.

Названі три форми капіталу (грошову, продуктивну і товарну) називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругооборотом. Оборот капіталу — процес його кругообороту, що постійно повторюється.

7.5 Витрати виробництва

Основним чинником, який визначає спроможність фірми пропонувати продукт , є витрати виробництва. Існування цих витрат зумовлене рідкість ресурсів і можливістю їх використання для інших економічних цілей. Інакше кажучи, витрати в економіці пов’язані із відмовою від можливості виробництва альтернативних благ.

Витрати виробництва – це вартість усіх видів ресурсів, що витрачаються для виготовлення певної кількості продукції.

К.Маркс пов’язував вивчення витрат з прагненням досліджувати особливості експлуатації найманої праці, які відбиті в вартості ,а отже, - в витратах

В основі цін товарів і послуг лежать суспільно необхідні витрати, які є вартістю товару. Вони відображаються формулою:

W=c+q,

де W - вартість товару,

c - вартість спожитих засобів виробництва,

q - нова вартість створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий:

q=v+m,

де v - вартість необхідного продукту, необхідного для відтворення робочої сили робітника,

m - вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідного і привласнюється власниками засобів виробництва.

Внаслідок цього вартість товару W можна визначити за формулою:

W=c+(v+m).

Будучи економічно самостійними, підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — те, у що обходиться виготовлення товару підприємству. Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників і виражаються формулою:

BB=c+v

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткової вартості продукту (m), який є джерелом прибутку.

Матеріальні витрати й витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукту називають собівартістю виробництва. Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення собівартості. Це зумовлено тим, що її зниження — основа зниження цін, що у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так для зниження витрат, пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів тощо.

На відміну від К.Маркса сучасні Західні економісти розглядають витрати з точки зору господаря. Вони гадають, що підприємець від усіх витрат чекає доход. На цій підставі вони включають в витрати прибуток підприємця, який оцінюють як плату за ризик.

В західній літературі існує складна класифікація витрат.

В залежності від впливу на витрати зростання обсягів виробництва визначають постійні і змінні витрати.

Постійні витрати(FC) – це витрати, величина яких не залежить від обсягу продукції, виробленою фірмою. До таких витрат відносять орендну плату, обслуговування позик, частину відрахувань на амортизацію устаткування, заробітну плату адміністративного персоналу , а також неявні витрати. Фірма має постійні витрати навіть тоді, коли продукція зовсім не виробляється.

Змінні витрати (VC) – це витрати, величина яких залежить від обсягу виробленої продукції. Це витрати на сировину, електроенергію, транспортні послуги, більшу частину послуг праці та інші змінні ресурси. Якщо фірма не виробляє продукції її змінні витрати дорівнюють нулю.

Сума постійних та змінних витрат визначає загальні витрати (TC).

Для ухвалення виробничих рішень важливу роль відіграють оцінки різних видів середніх витрат, тобто витрат, що припадають на одиницю виробленої продукції (Q). Визначають такі показники середніх витрат:

- середні постійні витрати – це кількість постійних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції.AFC=FC/ Q;

- середні змінні витрати AVC=VC/ Q;

- середні загальні витрати ATC=TC/ Q.

Середні витрати важливі для визначення прибутковості фірми:

- якщо ціна дорівнює середнім витратам, то прибуток відсутній;

- якщо ціна менше середніх витрат, то фірма несе збитки і може збанкрутитися;

- якщо ціна більша середніх витрат, то фірма матиме прибуток в розмірі цій різниці.

Економічні витрати є сумою явних та неявних витрат. Явні (бухгалтерські) витрати – це грошові платежі фірми зовнішнім постачальникам ресурсів – платежі за сировину, електроенергію, працю тощо. Неявні витрати – це альтернативна вартість, пов’язана с використанням власних ресурсів фірми, тобто дохід, який забезпечили б власні ресурси фірми за їх найліпшого використання.

Ключовим під час аналізу особливостей ціноутворення у найрізноманітніших ринкових ситуаціях є поняття граничних витрат. Граничні витрати MC – це додаткові витрати на виробництво ще однієї одиниці продукції. Вони важливі для визначення стратегії фірми.

Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення.

7.6 Сутність, види і функції цін

Найпростішим і історично першим є таке визначення ціни: ціна – грошове вираження вартості. Воно відображало період існування простого товарного виробництва, коли ціни коливались навколо вартості товарів і в основі товарних цін лежали лише суспільно необхідні витрати виробництва. Це можна виразити формулою:

W=c+v+m,

де W - вартість товару;

c - постійний капітал;

v - змінний капітал;

m - додатковий продукт.

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін - не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:

Ц _в=с+v+p,

де р - середній прибуток.

В цих умовах ціна — грошове вираження ціни виробництва, в якій відображається взаємодія закону вартості та закону попиту та пропозиції.

З виникненням монополій та олігополій процес ціноутворення значно ускладнюється, зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Ціна виробництва перетворюється в монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою:

М_ц.в.=с+v+р+р’,

де р - середній прибуток;

р’ - монопольно високий прибуток.

З урахуванням цього ціна в сучасних умовах — це грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту і пропозиції та монополізації виробництва

Монопольні ціни – насамперед ціни виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу та ін., підприємства-монополісти формують найнижчі витрати виробництва, а отже й собівартість, яка є основним фактором привласнення монопольно високих прибутків.

У сучасній економічній літературі склалися дві різні концепції ціноутворення.

До першої відноситься трудова теорія вартості (У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, К.Маркс). Основу цін становлять витрати живої й минулої праці, тобто вартість. Чим вища вартість, тим вища ціна.

Другу концепцію розробили представники маржиналізму (У.Джевонс, К.Менц). Кожний покупець має свою шкалу цінностей і тому той самий товар має різну цінність, тому що кожний покупець оцінює його з урахуванням власної потреби, а тому й ціна буде різною:

1) у міру задоволення потреби, цінність блага зменшується;

2) чим рідше дане благо, тим вище цінність;

3) блага наявні удосталь ніякої цінності не мають;

4) витрати праці не перебувають у безпосередньому зв'язку з величиною цінності.

Загальновизнано, що ціна має верхню і нижню межі:

1) продавець не може продати товар за ціною, що не компенсує вкладені в нього витрати;

2) верхня межа обумовлена платоспроможністю покупця, його можливістю й готовністю купити товар. Якщо ціна перевищить цю межу, то покупець через обмеженість коштів не зможе його придбати.

Нижня й верхня межа ціни постійно змінюється під впливом попиту та пропозиції, можливості вибору альтернативних товарів, монополізації ринку.

У ринковій економіці ціна виконує три головні функції:

1) орієнтуючу, котра надає інформацію для дій покупців і продавців;

2) стимулюючу, котра сприяє найбільш економічним засобам виробництва й раціоналізації попиту;

3) розподільчу, завдяки якій розподіляються доходи між учасниками ринкової економіки.

При всьому різноманітті систем цін їх можна звести до трьох видів: державні, договірні й світові.

Державні можуть установлюватися на продукцію підприємств-монополістів, на базові для економіки даної країни ресурси, на соціально значимі товари. Система державних цін складається із двох елементів: фіксовані ціни, жорстко встановлені урядом і регульовані, що враховують зміну співвідношення попиту та пропозиції на ринку.

Договірні ціни - це ціни, встановлені угодою покупця й продавця, тобто ті, що враховують тільки попит та пропозицію на даний товар.

Міжнародні ціни застосовуються в міжнародній торгівлі й розраховуються на базі найбільш великих експортно-імпортних угод.

7.7 Прибуток і його норма

Що є прибутком? За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей - валову виручку. Одна її частина йде на заміщення зношених засобів виробництва(с), інша - на заробітну плату працівників(v), що разом становить собівартість продукції. Тоді прибуток з кількісного боку - різниця між валовою виручкою і собівартістю, а з якісного боку - перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості. Термін „перетворена форма” означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює враження, що участь в його появі брали не лише працівники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують західні економісти, починаючи з теорії трьох факторів виробництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й власники, які управляють цими фірмами. Вищі менеджери самі частково стають власниками компаній, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (v+m), отримують плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія “прибуток” також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу створення та привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох вимірах: 1) як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрат на c+v); 2) як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Авансуючи капітал на виробництво товарів, підприємець цікавиться насамперед вигодою, рівнем приросту вкладеного у виробництво капіталу. Цей рівень знаходить свій вираз у нормі прибутку.

Норма прибутку – це процентне відношення маси прибутку до авансованого капіталу:

p’= (p/(c+v)) × 100%

де р’ - норма прибутку;

р - маса прибутку;

с +v — авансований капітал.

Середня норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.

7.8 Теорія фірми та ринкова пропозиція

Основним економічним агентом ринкової економіки є фірма.

Фірма – це організація, що володіє одним або декількома, підприємствами, використовує ресурси для виробництва товару або послуги з метою одержання прибутку.

Доречно поставити питання, яка причина змушує індивідуальних підприємців поєднуватися у фірму? Адже відомо, що ринок забезпечує волю, а фірма її обмежує.

Справа в тому, що для успішного функціонування на ринку підприємець повинен мати про нього певну й докладну інформацію, що вимагає великих витрат, які визначають як трансакційні (лат. transactio — угода).

Засобом знизити ці витрати є організація фірми, у якій трансакції виявляються дешевше. Вважається, що фірми виникають у відповідь на дорожнечу ринкової координації.

У західній економічній літературі існує цілий ряд теорій фірми, у кожній з яких по різному визначається її мета та засоби її досягнення.

Традиційна теорія пояснює поводження фірми прагненням до максимізації прибутку. Менеджеральна теорія фірми доводить, що ціль фірми — максимізація обсягу продажів і тільки потім доходу. Основну роль у цьому процесі грають не власники, а управлінці, менеджери, які зацікавлені в зростанні торгівельної виручки, тому що від неї залежать їхня платня й інші виплати й пільги.

Теорія максимізації росту заснована на ідеї про те, що зростаюча фірма переважніше, ніж просто велика фірма. У її рості зацікавлені й власники, і менеджери, і акціонери.

Існує два шляхи росту: внутрішній, за рахунок концентрації виробництва й капіталу, і зовнішній, котрий заснований на централізації виробництва й капіталу в результаті злиттів і поглинань.

Внутрішні джерела росту:

а) нерозподілений прибуток, що вертається у виробництво;

б) випуск акцій;

в) позичкові кошти, узяті в банку.

Зовнішні джерела росту:

а) злиття, тобто об'єднання двох і більше компаній;

б) поглинання однією фірмою іншої через скупку контрольного пакета акцій.

Злиття й поглинання здійснюються шляхом горизонтальної, вертикальної інтеграції й диверсифікації.

Горизонтальна інтеграція супроводжується придбанням однією фірмою інших, що займаються тим самим бізнесом.

Різновидом горизонтальної інтеграції є диверсифікація (англ. diversification — розмаїтість), що означає об'єднання фірм, чиї технологічні процеси ніяк не зв'язані (наприклад, виробництво хімічних волокон і літаків).

Вертикальна інтеграція означає об'єднання фірм, зайнятих на цілому ряді етапів виробничого процесу знизу доверху (наприклад, від видобутку нафти до торгівлі нафтопродуктами).

Теорія множинності цілей головний упор робить на характері поводження вищого керівництва фірми. Поводження повинне бути таким, щоб урахувати інтереси всіх зацікавлених осіб: робітників, менеджерів, акціонерів і керівників. Ця теорія найбільше поширення одержала в Японії.

7.9 Теорія ринкових структур

Мікроекономіка досліджує поведінку фірми в різних ринкових ситуаціях. Оскільки кожна фірма керується метою максимізації прибутку, вона зацікавлена в прийнятному рівні цін. Один з вирішальних моментів у досягненні головної мети - можливість фірми впливати на ціни. У якихось випадках це можливо, у якихось ні і залежить це від того, у яких формах здійснюється конкуренція.

Отже, ринкові структури або моделі - це умови, у яких здійснюється конкуренція.

Вибір моделі поведінки визначається двома головними обставинами:

- часовим фактором (короткостроковий або довгостроковий період);

- видом конкуренції (досконала або недосконала).

У короткостроковий період, якщо потрібно збільшити обсяг виробництва, фірма може досягти цього, збільшуючи лише змінні фактори ( праця, матеріали, сировина й т.п.). Постійні фактори ( розміри споруджень, кількість машин) змінити фірма не встигає.

У довгостроковому періоді, поведінка фірми інша: у відповідь на рівень виробництва, що постійно змінюється, вона має можливість змінити всі фактори виробництва. Тому всі вони стають змінними. У цей період фірма прагне мінімізувати витрати, комбінуючи фактори, заміщаючи працю капіталом і навпаки.

Вплив типу конкуренції на поведінку фірми більш складний.

Розглянемо раціональну поведінку фірми в умовах досконалої конкуренції. Ціль фірми – максимізувати розрив між цінами й витратами. На ринку досконалої конкуренції жодна з фірм не впливає на ціну своєї продукції. Що може зробити підприємець, щоб отримати максимальний прибуток? Він може тільки змінити обсяги виробництва. Тоді яку кількість продукції фірма повинна виробляти й продавати, щоб отримати максимальний прибуток? Для цього необхідно порівняти ринкову ціну на продукт і граничні витрати фірми.

Якщо фірма буде збільшувати на одну, дві, три й т.д. одиниці свою продукцію, то кожна наступна одиниця (скажемо, кожний новий телевізор) буде щось додавати як до загального доходу, так і до загальних витрат. Це і є граничний доход і граничні витрати.

Якщо граничний доход більше граничних витрат, то кожний зроблений новий телевізор, додасть до загального доходу величину більше тієї, що він додає до загальних витрат. Виходить, різниця між граничним доходом (MR) і граничними витратами (МС), тобто прибуток (Р) збільшується:

P=MR-MC

Зворотне відбувається, коли граничні витрати вище граничного доходу.

Отже, максимум загального прибутку досягається тоді, коли наступає рівність між ціною й граничними витратами: Р = МС.

Якщо Р > МС, то виробництво необхідно розширювати.

Якщо Р < МС, то виробництво треба скорочувати.

Точка рівноваги фірми й максимальний прибуток досягається у випадку рівності граничного доходу й граничних витрат.

Коли фірма досягла такого співвідношення, вона не стане збільшувати виробництво, випуск буде стабільним, звідси й назва «рівновага фірми»:

MC=MR

Раціональна поведінка фірми в умовах недосконалої конкуренції інша. На монополістичному ринку фірма впливає на ціну своєї продукції. Якщо на ринку досконалої конкуренції додатковий доход від продажів крокуючих одна за одною одиниць продукції незмінний і дорівнює ринковій ціні, то на монополістичному ринку збільшення продажів знижує ціну, а виходить, - і додатковий , тобто граничний доход (MR). Це виникає тому, що при насиченому ринку монополіст може збільшити виробництво, тільки знижуючи ціни.

Існує два способи визначення обсягу виробництва, при яких фірма отримає максимальний прибуток.

При першому способі порівнюють валовий доход і валові витрати при кожному обсязі виробництва.

При другому способі визначають оптимальний обсяг виробництва, порівнюючи граничний доход і граничні витрати.

Отже, щоб дістати максимальний прибуток в умовах недосконалої конкуренції, обсяги виробництва й реалізації варто збільшувати доти, доки граничні витрати, пов'язані з виробництвом кожної додаткової одиниці, будуть менше, ніж граничний доход, одержаний від реалізації цієї одиниці продукції:

якщо MR > MC, виробництво варто розширювати;

якщо MR < MC, виробництво варто скорочувати;

якщо MR = MC, фірма отримає максимальний прибуток.

8 ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК ПОСТАЧАЛЬНИК РЕСУРСІВ

ВИРОБНИЦТВА

8.1 Домогосподарства як економічна категорія

Домогосподарства є вихідною ланкою економічного життя, первинною ланкою суспільства.

Домогосподарство, як економічна категорія, близьке за змістом до поняття «сім'я». Різниця між ними полягає у тому, що домогосподарство є більш ємною категорією, оскільки ведеться не лише у межах сім'ї, але й одинокими чоловіками і жінками. Проте найповніше функції домогосподарств можуть бути реалізовані у сім'ї. Тому попередньою умовою комплексного обґрунтування сутності домогосподарств є з'ясування основних етапів генезис та розвитку сім'ї. Значний внесок у розробку цих проблем зробив Ф. Енгельс.

Сім'я як стійкий соціально-економічний інститут виникає в період розпаду родового ладу і появи приватної власності, тобто в епоху пізнього неоліту (приблизно 40-35 тис. років тому). У межах общини, яка складається з багатьох родів, у цей період поступово виокремлюються домогосподарства, що означало перетворення первісної общини на суспільну. З переходом до моногамної сім'ї відбувається відносне відособлення її у межах общини і общинна власність доповнюється особистою. Парна сім'я в той же час не займалась власним господарством, а тому не була первинною господарською ланкою суспільства. Спочатку важливішу роль відігравала жіноча праця у сфері землеробства, що відповідало періоду матріархату; відтак ефективнішою стає праця чоловіків при занятті скотарством, використанні тяглової сили у землеробстві, тому матріархат змінюється патріархатом, що означало появу патріархальної сім'ї.

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
4. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
5. А. В. Дудник 1 страница
6. А. В. Дудник 10 страница
7. А. В. Дудник 11 страница
8. А. В. Дудник 12 страница
9. А. В. Дудник 2 страница
10. А. В. Дудник 3 страница
11. А. В. Дудник 4 страница
12. А. В. Дудник 5 страница

Переглядів: 608