• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 11 страница

За своїм складом заробітна плата неоднорідна, вона містить різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення між ними утворює структуру заробітної плати. У ній слід розрізняти основну і додаткову частини, а також види винагороди, що входять до кожної із них.

В Україні склалася така структура заробітної плати.

Основна частина заробітної плати враховує суспільно нормальну міру праці, яка складається під впливом об'єктивних умов виробництва і праці, стійкі відміни у кваліфікації працівників, складність і відповідальність їх роботи, умови праці та інтенсивність її.

Додаткова частина заробітної плати залежить від факторів виробничої діяльності працівників, які не можуть бути у повній мірі враховані заздалегідь, виражають специфічні умови праці на даному підприємстві або особливості роботи працівників.

По-перше, додаткова частина заробітної плати враховує індивідуальні результати роботи тих працівників, які в силу особистих здібностей досягли особливих успіхів. Формами винагороди такої праці є: оплата робітників-відрядників за перевиконання норм виробітку; доплати за суміщення професій (посад), розширення зон обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт. Крім того, встановлюються надбавка робітникам за професійну майстерність, за високі досягнення у праці.

По-друге, додаткова частина заробітної плати враховує колективні результати праці. Вона виступає в основному у вигляді премій та інших видів винагороди з фонду матеріального заохочення. Премія - це не звичайна добавка до заробітної плати, а особлива форма винагороди за творчі успіхи в роботі, за виконання особливих завдань. І нарешті, є і такі види додаткової заробітної плати, які не зв'язані із створенням додаткового продукту: надбавки за особливі умови праці (наприклад, надбавки за шкідливі умови праці).

Заробітна плата має дві форми: почасову і відрядну. Кожна з них, у свою чергу, має відповідні їм системи.

Відрядна форма заробітної плати в основному застосовується, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників.

Комплексна механізація і автоматизація виробництва зумовлюють широке використання почасової форми заробітної плати. При цьому питома вага простої почасової оплати знижується і підвищується частка почасово-преміальної.

В умовах здійснення економічних реформ складається нова система оплати праці на державних підприємствах. Їй властиві такі риси:

1) підпорядкування завданням інтенсивного типу розвитку економіки, коли оплата праці використовується як найважливіший засіб стимулювання зростання продуктивності праці, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції, підвищення ефективності виробництва і зміцнення дисципліни;

2) пряма залежність оплати праці від кінцевих результатів господарської діяльності трудових колективів;

3) оптимальне поєднання інтересів трудових колективів із загальнонародними;

4) усунення зрівнялівки і верхньої межі в оплаті праці, що дозволяє послідовніше здійснювати принцип соціальної справедливості;

5) утвердження організації і матеріального заохочення праці на основі економічної самостійності підприємств;

6) посилення заінтересованості працівників у виконанні робіт меншим числом працюючих;

7) створення переваг в оплаті тим, від кого залежить прискорення темпів науково-технічного прогресу;

8) чіткість і доступність механізму врахування заробітної плати, що сприяє розумінню працівниками зв'язку оплати праці з результатами виробництва.

Розрахунок доходів від індивідуальної трудової діяльності вимагає чіткого визначення суті індивідуальної трудової діяльності. Остання є суспільно корисною діяльністю громадян з виробництва товарів і надання платних послуг, що не зв'язане з їх трудовими відносинами з державними, кооперативними, іншими громадськими підприємствами, установами, організаціями, колгоспами тощо.

Коло учасників індивідуальної трудової діяльності досить широке. Це працівники, які виготовляють різноманітні товари (наприклад, шиють одяг, взуття, створюють сувеніри тощо), це власники дрібних підприємств без найманих працівників (наприклад, перукарень, майстерень з ремонту телевізорів, побутової техніки тощо). Це спеціалісти-юристи, лікарі, викладачі, які надають громадянам платні послуги.

Не вся грошова виручка від індивідуальної трудової діяльності становить грошовий доход. Останній складає залишок після вилучення з грошової виручки виробничих витрат (амортизація, витрати на сировину, матеріали, електроенергію, транспорт та ін.).

Учасник індивідуальної трудової діяльності після сплати податку повністю розпоряджається своїм доходом.

До останнього часу в економічній літературі підприємницький доход розглядали як частину прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємця-функціонера після оплати процента на взятий ним позичковий капітал. Спочатку поділ прибутку на процент і підприємницький доход поширювався тільки на позичковий капітал, який використовувався промисловими підприємцями у процесі нагромадження. З розвитком кредиту поділ прибутку на процент і підприємницький доход набуває загального характеру: увесь прибуток незалежно від того, одержаний він від використання власного або позичкового капіталу, поділяється на ці всі складові частини.

З переходом від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин змінюються погляди на підприємця і його доход. Раніше підприємець повністю ототожнювався з експлуататором. Вважалося, що він ніякої користі суспільству не дає, отже, не має права на винагороду за свою економічну діяльність.

Сьогодні визнано, що підприємець - це необхідний суб'єкт ринкових відносин. Підприємництвом можуть займатися не лише окремі особи, а й групи людей (колективне підприємництво).

Підприємці мають право на певну винагороду у вигляді підприємницького доходу. Джерелом його в основному повинен бути прибуток. Така практика існує в усіх країнах, де панують ринкові відносини.

Розмір підприємницького доходу визначається як певна частка від загального обсягу розрахункового прибутку, що стимулює підприємницьку діяльність.

Доходи підприємців повинні регулюватися прогресивною податковою системою. Разом з тим треба заохочувати підприємців вкладати свої доходи у соціальну сферу (наприклад, встановлення іменних стипендій студентам, створення благодійних фондів імені їх засновників, встановлення пам'ятних дощок на школах, лікарнях, дитячих садках, будівництво будинків культури тощо).

10.4 Суспільні фонди споживання

У сучасних умовах поряд із заробітною платою і доходами від економічної діяльності існує ще така форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення важливих соціальних потреб населення.

Сучасне виробництво передбачає певний рівень загальної освіти і професійної підготовки працівників. Ось чому держава бере на себе частину витрат на дошкільне виховання, одержання загальної, середньої і вищої освіти.

Крім того, члени суспільства повинні одержувати медичну допомогу, користуватися послугами культурно-освітніх закладів. Наявність дітей вимагає від батьків додаткових видатків. При тимчасовому захворюванні працівник втрачає право на заробітну плату, але він повинен мати кошти для свого існування та утримання непрацездатних членів сім'ї. Людина досягає похилого віку, коли вже не має можливості повноцінно виконувати свою попередню роботу. Така людина заслуговує на відпочинок і одержання коштів для свого існування.

Отже, потрібна особлива форма розподілу життєвих засобів існування. Вона об'єктивно виникає у вигляді суспільних фондів споживання (СФС).

Ця форма розподілу доходів у вигляді різних виплат на дітей або під час хвороби, одержання безплатної освіти тощо існує в багатьох країнах і є свідченням соціальної спрямованості господарювання. Особливого розвитку система соціального забезпечення досягла в Англії, ФРН, Скандинавських та інших країнах.

В Україні склалися два види СФС: фонди спільного задоволення потреб (освіта, охорона здоров'я тощо) і фонди для непрацездатних.

Головною функцією фондів спільного задоволення потреб є розвиток здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили.

Основними ознаками фондів спільного задоволення потреб є: незалежність одержуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і розміру зарплати; блага розподіляються переважно у вигляді безплатних послуг; матеріальна основа наданих благ залишається в суспільній власності; коштами розпоряджається держава або підприємство.

Матеріальною базою фондів спільного задоволення потреб є створений продукт, а формою прояву - безплатні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди соціального розвитку підприємств (об'єднань) і організацій.

Користувачами фондів непрацездатних є не лише ті, що досягли похилого віку або втратили працездатність внаслідок хвороби чи каліцтва, а й особи, що втратили працездатність частково, а також ті, що не досягли зрілого працездатного віку, студенти стаціонарного навчання, учні середніх спеціальних та інших закладів. Іноді ці фонди називають фондами взаємодопомоги. До цього виду слід віднести пенсії, допомоги за тимчасовою непрацездатністю, оплату відпусток за вагітністю та родами, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомоги дітям та ін.

Головною функцією даного виду СФС є створення сприятливих матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримання звичайних умов життя тощо.

Основними ознаками фондів непрацездатних є: одержання благ за працю (минулу і майбутню); у ряді випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати; блага розподіляються у грошовій формі, переходять в особисту власність; споживач сам розпоряджається одержаними коштами; формами прояву СФС є грошові виплати з бюджетних асигнувань і коштів підприємств, профспілкових організацій.

Структура суспільних фондів споживання в усіх країнах, де існує ця форма розподілу доходів, має свої особливості.

10.5 Доходи від власності

Власник промислового, тобто зайнятого у сфері суспільного виробництва, та торгового капіталу одержує прибуток, власник землі - ренту, власник позичкового капіталу - процент. Прибуток та процент є доходами функціонуючих підприємств (у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, банківській справі тощо). Рента - доход земельного власника, що здає землю в оренду функціонуючому підприємцю. Такі доходи від власності є основними.

Розглянемо доходи від власності працівників підприємств як допоміжної форми до їхнього основного доходу у формі заробітної плати, а також доходи тих, хто живе від власності за рахунок дивідендів на акції, процентів на цінні папери та ренти, тобто так званих рантьє, які не беруть участі в організації функціонування капіталів.

Доходи від власності в розвинутих країнах ринкової економіки відіграють значну роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності. “Демократизація капіталу” поставила робітників ближче до власності, ніж це робила командно-адміністративна система управління, що найбільш яскраво позначилось на результатах виробництва.

Сьогодні у новому механізмі розподілу життєвих засобів в Україні одержали визнання доходи від власності. До них слід віднести: дивіденди від акцій, проорендного підприємства, на основі якого утворюється проценти на вклади працівників у майно державного або колективне підприємство, а також процент на вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. Крім того, існують проценти від грошових вкладів в Ощадний банк України (або інші) і доходи від акцій.

Виникає цілком закономірне запитання: чому наша країна погодилась на третю форму розподілу - від власності? Причин багато, але серед них головна - необхідність усунення відчуження працівника від засобів виробництва. Зрозуміло, розподіл від власності не єдиний спосіб розв'язання цього складного завдання, проте він найбільш доступний для розуміння працівника, оскільки органічно пов'язує особистий інтерес з колективним. Цей зв'язок здійснюється на тісному переплетенні особистої власності з розвитком і примноженням акціонерної форми власності на засоби виробництва.

Крім того, розподіл від власності сприятиме відродженню малорентабельних і збиткових підприємств, активізації соціальної і трудової активності населення.

Доходи від власності створюють ряд проблем, і за умов відсутності контролю можливі зловживання і порушення принципів соціальної справедливості.

Можна окреслити гранично припустимі межі дотримання соціальної справедливості у процесі розподілу від власності.

Слід насамперед зберегти принцип, згідно з яким доходи від власності у формі дивідендів, процентів, ренти мають лише допоміжний характер. Основну частку доходу працездатне населення повинно одержувати за суспільно корисну працю.

Американські економісти Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю звертають увагу на те, що нетрудові доходи можуть послабити ініціативу і стимули до трудової діяльності. Отже, небажано, щоб серед населення з'явився такий соціальний прошарок, який би існував тільки за рахунок ренти, дивідендів або процентів. Така несправедливість посилювала б соціальну відокремленість між тими, хто працює, і тими, хто живе тільки за рахунок таких доходів.

Для забезпечення соціальної справедливості має важливе значення, за які кошти можна придбати акції. Згідно з існуючим законодавством у деяких країнах, що утворилися на території колишнього СРСР, акції трудового колективу і акції акціонерних товариств можуть придбати громадяни за рахунок особистих коштів, причому всі ці акції - іменні. Продаж, відчуження таких акцій підлягає обов'язковій реєстрації у встановленому законодавством порядку. Все це створює необхідні умови для здійснення певного контролю за такою формою доходів населення. Ігнорування цього правила може призвести до “відмивання” нечесних доходів, до створення особливого прошарку - рантьє, до посилення майнової нерівності.

Акції можна придбати також за рахунок приватизаційних паперів, що засвідчують право власника на безоплатне одержання частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Кожен громадянин України має право (причому рівне) на одержання приватизаційних паперів однакової номінальної вартості. Згідно з законодавством України приватизаційні папери можуть бути лише іменними.

В Україні приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а продаж або відчуження їх іншим способом є недійсним. Приватизаційні папери не можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів або процентів. Але вони надають право їх власнику придбати акції і одержати на них дивіденд.

10.6 Рентні доходи

В умовах товарно-грошових відносин виникає особливий вид доходів, що зв'язаний з утворенням ренти. Вона властива передусім сільському господарству. Тут у процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'язку з цим в сільському господарстві слід розрізняти крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна і та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливо важливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх досягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, але повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий доход, цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях. Якщо б вони одержували його, то монополія на землю як об'єкт господарювання зникла б.

Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще більш обмежені кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх ділянках землі, не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням.

Господарства, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі та одержують додатковий продукт, який є матеріальною і основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту в диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вартості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільно необхідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходженням землях при середньому рівні організації виробництва. Господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогосподарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це і дає можливість одержувати додатковий чистий доход, який утворюється понад середній чистий доход.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти - першу і другу.

Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті більш продуктивної праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання більш ефективних засобів виробництва, тобто шляхом додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифікацією за більш сприятливих умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу диференціальну ренту, а раціоналізаторський доход.

Взаємозв'язок диференціальної першої і другої рент полягає в тому, що вони основані на використанні родючості земель. Тільки перша рента зв'язана з природною, а друга - з економічною родючістю ґрунтів.

У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Отже, абсолютна рента - це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання більш дешевої робочої сили, більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розвинутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, але причина виникнення абсолютної ренти - монополія приватної власності на землю - залишилася. Тому треба брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізовувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Приватна власність на землю і необхідність виплати ренти за всі використані землі може вести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища за її вартість.

Рентний доход розподіляється між державою і тими, хто користується землею.

Використання землі в Україні є платним. Власники землі та землекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки (виходячи з кадастрової оцінки земель). У земельному податку і орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється у ренту.

Розмір орендної плати орендареві встановлюють за угодою сторін. В результаті підвищення продуктивності землі на основі використання більш ефективних засобів виробництва надлишковий доход збільшується. До закінчення строку договору він надходить орендарям у вигляді рентного доходу. При складанні нового договору він може бути зарахованим в орендну плату і надходити вже власнику землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського господарства доцільно оптимально здійснювати розподіл рентного доходу другої форми між власником землі і орендарем. Останній повинен бути зацікавленим у додаткових вкладеннях у землю, а це вимагає залишення у нього певної частини рентного доходу.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлює Верховна Рада України.

Рентний доход, що міститься у платежах за землю, надходить до бюджетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки. Частина коштів від плати за землю централізується у державному і обласних бюджетах.

Від плати за землю, а отже, і вилучення рентного доходу звільняються заповідники, національні і дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та ін.

Рентний доход, як правило, використовується на фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів; виконання робіт з землеустрою, ведення земельного кадастру; відшкодування витрат власникам землі і землекористувачам, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості; економічного стимулювання власників землі і землекористувачів, у тому числі й орендарів.

11 МАКРОЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА

11.1 Макроекономіка та її проблеми

Макроекономіка – це частина економічної теорії, яка вивчає закономірності розвитку і поводження національної економіки в цілому.

Мікро- і макроекономіка тісно пов’язані, бо мають єдиний предмет аналізу – економіку, але рівні її вивчення різні.

Мікроекономіка аналізує закономірності розвитку і поведінку окремих структур: домашніх господарств, фірм, банків тощо.

Макроекономіка розглядає економіку як єдине ціле, суб’єктами якої є держава в особі уряду, профспілки, центральні банки, виробники і споживачі в цілому.

Якщо мікроекономіка має діло з окремими об’єктами та цінами окремих товарів (зерно, вугіль та ін.), то макроекономіка оперує сумарними величинами.

Головними мікроекономічними показниками є такі, що характеризують діяльність однієї фірми: прибуток, ціна, витрати. Головними макроекономічними показниками є такі, що характеризують народне господарство в цілому: національне багатство, валовий національний продукт, рівень цін, зайнятість.

Закони, відкриті в макроекономіці, являються основою для виробітки економічної політики уряду.

Розподіл економічної теорії на мікро- і макроекономіку відбувся в 30-ті роки ХХ століття під впливом наукових досліджень Д.М.Кейнса. Але макроекономіка не являється відкриттям Кейнса. Практично всі економісти минулого: і меркантилісти, і фізіократи, і представники класичної політекономії - цікавились такими макроекономічними проблемами, як обсяг національного виробництва, рівень зайнятості, інфляції тощо. Однак ніхто з них не був готовий об’єднати усі ці проблеми в єдину макроекономічну модель. Заслуга Кейнса у тому, що його теорія обґрунтувала необхідність активного державного регулювання економіки як єдиного цілого і затвердила необхідність мікроаналізу.

Традиційним методом макроаналізу є конструювання моделей. Модель – це спрощена теоретична схема, яка ураховує лише головні фактори і звільнена від другорядних. Макромоделі будуються на підставі мікрорішень.

11.2 Загальна характеристика макроекономічних показників

Існують різні методи обчислення виробленої суспільством за певний період часу продукції та послуг (національного обсягу виробництва), хоча ідеального методу наука поки що не виробила. Зокрема, в Україні до останнього часу показники, що характеризують обсяги національного виробництва, обчислювалися на основі балансів національного господарства (БНГ), які вперше в світовій практиці почали складатися в колишньому СРСР ще з 1923 року. З часом ця система застаріла тому, що:

1) передбачала розрахунки показників лише в сфері матеріального виробництва, ігноруючи сферу нематеріальних (духовних) послуг;

2) недостатньо була зорієнтована на ринкову економіку.

Тому з 1988р. у практику економічних розрахунків почали вводитися деякі показники, що широко застосовуються в зарубіжних країнах та міжнародній статистиці, а з проголошенням незалежності постало завдання впровадження в Україні системи національних рахунків на західний манер. Система національних рахунків (СНР) вперше була розроблена в США відомими економістами російського походження С. Кузнєцовим і В. Леонтьєвим. Згодом ООН прийняла рішення про використання її в усьому світі. СНР, що впроваджується в Україні, в основі своїй має рекомендації ООН.

Основні положення цієї системи, згідно з якою здійснюється аналіз економіки, можна визначити такими параметрами:

1 Суспільний продукт поділяється на дві групи: а) товар; б) послуги. Товари й послуги в свою чергу поділяються на: а) ринкові; б) неринкові.

2 Економіка поділяється на такі сфери(сектори):

а) не фінансові корпорації (реальний сектор);

б) фінансові корпорації, тобто комерційні підприємства, що спеціалізуються на фінансових операціях (банки, страхові компанії тощо);

в) сектор загального державного управління (органи державної, регіональної, місцевої влади). Послуги цих органів безкоштовні або пільгові;

г) домашні господарства. Сюди відносяться фізичні особи, як споживачі, також інші некорпоративні суб’єкти (ремісники, кустарі), в яких важко відрізнити витрати від доходів.

3 Усі суб'єкти економіки поділяються на резидентів (громадяни даної країни) і нерезидентів (громадяни інших країн).

4 Основними типами суспільних виробників і споживачів, між якими здійснюється постійний кругообіг є: домогосподарства, підприємства, держава, іноземці.

Основним і узагальнюючим показником є національне багатство. Ця вся сукупність споживчих вартостей, накопичених суспільством за всю його історію. Найважливішими складовими національного багатства є: 1) створені й накопичені в країні виробничі фонди; 2) основні не виробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері; 3) домашнє майно населення; 4) товарні запаси народного господарства; 5) природні ресурси; 6) нематеріальні багатства(виробничий досвід людей, їх здібності, потреби, культурні цінності, здоров'я).

Найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності усього працездатного населення країни впродовж року є сукупний суспільний продукт. Це сукупність матеріальних і нематеріальних благ, створених у межах національної економіки. Його висловлюють за допомогою ряду визначень: валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, національний доход, чистий національний продукт (див. лекцію 2, п.6).

Валовий національний продукт - це сумарна ринкова вартість усіх кінцевих товарів та послуг , вироблених в країні за рік.

Національний доход - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Національний дохід вичислюється як різниця між ВНП і матеріальними витратами на його утворення (амортизація, сировина, матеріали тощо).

Чистий національний доход - це національний доход плюс непрямі податки. Вони додаються для того, щоб визначити національний дохід за ринковими цінами.

Валовий внутрішній продукт включає продукцію та послуги, вироблені безпосередньо в середині країни з використанням тільки внутрішніх факторів виробництва.

Особистий дохід - це дохід, який отримують приватні особи: за участь в процесі виробництва (основна і додаткова заробітна плата); власники факторів виробництва (дивіденди, проценти, рента); шляхом перерозподілу національного доходу (через виплату трансфертних платежів). Особистий доход розподіляється на споживання, заощадження і виплату податків.

Дохід кінцевого використання - це частина особистого доходу, яка залишається сектору домашніх господарств після сплати індивідуальних податків. Він розподіляється на споживання і заощадження.

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
4. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
5. А. В. Дудник 1 страница
6. А. В. Дудник 10 страница
7. А. В. Дудник 11 страница
8. А. В. Дудник 12 страница
9. А. В. Дудник 2 страница
10. А. В. Дудник 3 страница
11. А. В. Дудник 4 страница
12. А. В. Дудник 5 страница

Переглядів: 524