• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ 13 страница

Постійне зростання обсягів виробництва, яке здійснюється на основі розширеного відтворення, складає зміст економічного зростання. Розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивний і інтенсивний.

Екстенсивний - коли нарощування обсягів виробництва відбувається в основному за рахунок заполучення до виробництва все нових і нових ресурсів(матеріальних, трудових, фінансових) при незмінній продуктивній силі праці. Характерною і найбільш специфічною рисою екстенсивного типу є те, що в його умовах коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва приблизно дорівнює одиниці, тобто для додаткового виробництва одиниці певного результата потрібно збільшити затрати всіх ресурсів виробництва також на одиницю.

Інтенсивний - коли нарощування обсягів виробництва здійснюється за рахунок більш раціонального використання всіх видів ресурсів, що неминуче пов’язано зі зростанням продуктивної сили праці. В умовах інтенсивного типу економічного зростання коефіцієнт еластичності більший одиниці. А це означає, що в інтенсивній економіці для виробництва додаткової одиниці певного результату потрібно збільшити затрати ресурсів менше, як на одиницю.

Аналіз проблем економічного зростання дає підставу виділити й третій тип економічного розвитку , який називають детенсивним. Він характерний для сучасної вітчизняної економіки. В умовах цього розвитку для виробництва додаткової одиниці продукції необхідно обсяги ресурсів додатково збільшити більше, як на одиницю. Тобто, коефіцієнт еластичності результатів виробництва від затрат виробництва менший одиниці.

У детенсивній економіці в рівновеликих обсягах результатів виробництва містяться, як і в інтенсивній, рівновеликі обсяги затрат виробництва. Але відмінність полягає в тому, що в більших результатах містяться ще більші затрати. Це означає, що в цілому суспільстві приріст обсягів результатів виробництва досягається за рахунок ще більшого приросту затрат усіх ресурсів виробництва.

В реальному житті не існує того чи іншого типу зростання. Вони переплетені і представлені змішаним типом.

Змішаний тип - це зростання виробничих потужностей в результаті зростання кількості використаних факторів виробництва та удосконалення техніки і технології.

В економічній літературі відсутній єдиний підхід до визначення категорії “економічне зростання”. Так західні економісти (Макконнелл, Брю) вважають, що економічне зростання можна рахувати двома способами:

1) підрахувати загальне зростання ВНП або ЧНП;

2) зростання цих показників на душу населення.

Вітчизняні економісти стверджують, що економічне зростання - це кількісне і якісне удосконалення продукту і факторів виробництва.

12.2 Темпи економічного зростання

Економічне зростання виміряється річними темпами зростання у відсотках:

Темп зростання ВНП = ВНП₁ / ВНП ₀ × 100%,

де ВНП₁ – національний продукт звітного року;

ВНП₀ – національний продукт базисного року.

Розрізняють високі, нульові., негативні та оптимальні темпи. Які ж них вигідніші?

На перший погляд наче вигідніше мати високі темпи. Але при цьому слід ураховувати: 1) якість продукції ( так високі темпи виробництва телевізорів, що вибухають – це погано); 2) важлива структура приросту продукції: при значному прирості воєнної продукції і низькому - предметів споживання життєвий рівень населення знижується, що теж погано.

Нульові темпи економічного зростання не завжди носять негативний характер. Так, якщо вони знижують матеріалоємність і цим призводять до економії витрат на фактори виробництва, то це не погано.

Негативні темпи - свідчення кризи національної економіки.

Оптимальні темпи не можуть бути ні занадто високими, ні занадто низькими. Вони повинні бути такими, щоб забезпечити макроекономічну рівновагу.

12.3 Чинники економічного зростання

Економічне зростання визначається численністю чинників, важливішими з яких є: чинники пропозиції, чинники попиту, чинники розподілу.

До чинників пропозиції належать:

- кількість і якість природних ресурсів (земля, родовища корисних копалин, клімат та ін.): чим кращі природні умови, тим більше у країни можливостей для економічного зростання;

- кількість і якість працездатного населення: залежність і в цьому випадку пряма;

- наявність основного капіталу;

- рівень технології, яка використовується для виробництва продукції.

До чинників попиту належать такі, які збільшують сукупний попит суспільства на виробляєму продукцію і цим стимулюють її зростання:

- заробітна плата – чим вона вища, тим вищий і попит;

- фіскальна політика держави – чим вищи податки, тим нижча заробітна плата, отож, нижче попит та економічне зростання;

- схильність населення до заощадження також знижує реальний попит, а значить, економічне зростання.

Розподіл ресурсів повинен бути організований найкращим для приросту продукції (економічного зростання) способом.

12.4 Економічне зростання і економічні цикли

З того часу, як велика машинна індустрія стала пануючою формою суспільного виробництва (перша половина 19 ст.), поступальний розвиток господарства спочатку в окремих країнах, а потім і в цілому світі став періодично „пробуксовувати”. Кожні 7-11 років стали виникати економічні кризи, які свідчили про те, що вироблено надто багато товарів, більш від того, що може бути реалізовано, тобто сукупна пропозиція періодично ставала більшою за сукупний платоспроможний попит. Причому товари не реалізуються в такій ситуації не через те, що в них немає потреби. Навпаки, значна частина населення не задовольняє в цей час своїх найжиттєвіших потреб.

Безперешкодна реалізація сукупного суспільного продукту теоретично можлива. Це зумовлюється наявністю економічної рівноваги між різними частинами суспільного виробництва. А саме: а) між першим і другим підрозділами; б) між галузями; в) між виробництвом і споживанням; г) між сукупним попитом і сукупною пропозицією. В той же час кризи, починаючи з 1825 р. відбуваються в економіці постійно. Лише у 20 ст. у розвинутих країнах заходу мали місце 12 циклічних криз. З часу першої такої кризи в економічній теорії з’явилося до 200 концепцій причин її виникнення та сутності.

Так, англійській економіст У.Джевонс виникнення економічних криз та їх періодичність пов’язував з появою темних плям на сонці. Американський економіст Г.Мур пояснював кризи змінами ритму руху планети Венери. Француз А.Афталіон причиною криз вважав нерівномірність технічного прогресу, а його співвітчизник Симон де Сисмонді - недостатнє споживання населення. Український економіст М.Туган-Барановський причину економічних криз вбачав в диспропорційному розвитку окремих галузей економіки. Американці Й. Шумпетер та Х.Елвін пояснювали кризи використанням у виробництві важливих нововведень. Англійські економісти А.Пігу і Д.Кейнс трактували кризу як наслідок песимістичних або оптимістичних настроїв населення.

Класифікуючи різноманітні теорії економічних криз, американський економіст П.Самуельсон зводить їх у дві великі групи: екстернальні теорії (зовнішні) і теорії інтернальні (внутрішні).

Екстернальні теорії. Їх автори вбачають головні причини економічних криз у коливаннях факторів, що лежать за межами економічної системи: поява темних плям на сонці, війни й революції, природні катаклізми тощо.

Інтернальні теорії. Прибічники цих теорій причини економічних криз обумовлюють факторами, що знаходяться в середині економічної системи: недостатнє споживання населення; диспропорційність між галузями економіки; розширення або звуження банківського кредиту, тощо.

Отже, одні економісти пояснюють виникнення економічних криз випадковими обставинами, інші визнають кризи як явище галузевого характеру - неполадки у грошово-кредитній сфері, у сфері розподілу, в капіталовкладеннях. Тому, на їх думку, навівши порядок у цих сферах можна уникнути економічних криз. Проте, як показує історичний досвід, навіть при відносно ідеальному порядку в кредитно-грошових та розподільчих відносинах у розвинутих країнах світу економічні кризи все одно періодично виникають. Тому згодом певна частина науковців стала визначати, що кризи - явище властиве ринковій економіці за умов, коли вона стає великомасштабною й складною. І взагалі кризи - це не кризи, а цілком закономірні спади виробництва, зумовлені циклічним характером економічних процесів. А тому слід дбати не про те, як їх уникнути, а про те, як не допустити глибоких спадів і великих піднесень економічної кон’юнктури.

На інших позиціях стояв К.Маркс. Для нього економічні кризи-явище загальноекономічне, але не обов’язкове для ринкової економіки. Справжня причина криз лежить не в тих чи інших економічних, технічних, природних чи політичних негараздах, а в специфічній суті виробничих відносин і суперечностей ринкової системи, основаній на приватній власності на засоби виробництва. Тому в рамках цієї системи кризи неминучі. В той же час, змінивши економічну основу існуючого суспільного ладу - приватну власність на засоби виробництва, можна позбутися кризи. Чому ставиться так питання? Річ у тім, що ринковій економіці, основаній на приватній власності на засоби виробництва, притаманний ряд нездоланних суперечностей. В першу чергу - це основна суперечність капіталістичного виробництва - суперечність між суспільним характером виробництва й приватнокапіталістичним привласненням результатів виробництва. Цей продукт суспільної праці привласнюється не суспільством у цілому, а окремими приватними власниками. Ця основна суперечність в реальному житті проявляється в ряді конкретних суперечностей: а) між працею і капіталом; б) між виробництвом і споживанням; в) між планомірною організацією виробництва на окремих підприємствах і відсутністю її в суспільстві; г) між виробництвом і сферою обігу.

Наявність цих суперечностей веде до постійного порушення необхідних пропорцій відтворення, що в умовах великого й складного виробництва робить економічні кризи неминучими.

Неминучість економічних криз в умовах ринкової економіки проявляється в їх періодичності. Отже, сучасна світова економіка розвивається циклічно, тобто від однієї економічної кризи до іншої. Цей період розвитку від кризи до кризи отримав назву економічного циклу.

По тривалості виділяють: а) малі цикли - короткочасні коливання ділової активності, що продовжуються 3-4 роки; б) середні цикли - терміном 7-11 років; в) великі цикли, періодичність яких становить 40-60 років; г) вікові циклічні коливання.

Усі кризи різняться між собою, бо кожна з них історично неповторна й індивідуальна. Проте майже для всіх середніх циклів характерним є проходження через чотири фази - криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Визначальною фазою економічного циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий. Основними напрямками кризи є:

- перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом на них;

- різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом на них;

- різке скорочення обсягів виробництва;

- масові банкрутства підприємств;

- значне зростання безробіття й зниження заробітної плати;

- потрясіння кредитної системи.

Криза змінюється депресією, характерними рисами якої є:

- поступове зменшення товарного надлишку в результаті відновлення й реалізації товарів;

- призупинення різкого падіння цін;

- припинення спаду виробництва;

- падіння позичкового процента.

Наступними фазами економічного циклу є пожвавлення й піднесення. Ці фази характеризуються зростанням виробництва, різниця лише в тому, що під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяги виробництва перевершують докризовий рівень. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза піднесення, основними рисами якої є:

- швидке зростання виробництва;

- значне підвищення товарних цін;

- скорочення розмірів безробіття;

- підвищення заробітної плати;

- кредитна експансія, тобто розширення розмірів кредиту, що надається банками.

Але саме у цей найбільш сприятливий для економіки період в її надрах зростають передумови майбутнього спаду.

13 ЗАЙНЯТІСТЬ, БЕЗРОБІТТЯ, ІНФЛЯЦІЯ

13.1 Зайнятість населення та ринок робочої сили

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила, яка використовується в процесі виробництва, повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування. В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування можна, лише купивши їх. Для цього потрібно мати певні кошти. Основним джерелом отримання коштів для переважної частини працездатного населення є продаж робочої сили , в результаті чого робітники включаються у виробничий процес і отримують статус „зайнятих”. Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів країни, роботою, їх зайнятість.

Трудові ресурси - це частина населення країни, яка володіє необхідним фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й знаходиться в певних вікових межах. В Україні - це жінки від 16 до 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років.

Зайнятість - це сукупність економічних правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно корисній діяльності, яка приносить заробіток або доход.

Суб’єктами відносин зайнятості є: а) покупці робочої сили; б) особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю; в) особи, що продають свою здатність до праці. Відповідно до Закону України „Про зайнятість населення”, прийнятого Верховною Радою України в 1991 р. до зайнятих належать: 1) особи, що працюють за наймом; 2) працюють самостійно (ІТП, підприємці та ін.); 3) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; 4) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 5) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; 6) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 7) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими; 8) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівників в економічну систему. Найбільш поширеними серед них є: а) наймана праця за трудовою угодою в державному секторі економіки, на об’єктах колективної та приватної власності; б) особиста праця на об’єктах , де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; в) особиста праця власника засобів виробництва, коли він є власником і трудівником; г) робота на спільному підприємстві.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну і ефективну.

Повна зайнятість - надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне та колективне відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість - має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих районів тощо.

Ефективна зайнятість - зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Важливу роль у вирішенні проблеми зайнятості відіграє ринок робочої сили. Ринок робочої сили – це соціально-економічна форма руху трудових ресурсів, яка в умовах товарного виробництва забезпечує включення робочої сили в економічну систему. Суб’єктами ринку робочої сили є: а) продавець робочої сили, в майбутньому найманий працівник; б) покупець робочої сили, в майбутньому роботодавець; в) посередник, який працює на комісійних засадах.

Акт купівлі-продажу робочої сили породжує певні соціальні наслідки. Зокрема, людина продає свою робочу силу через те, що не має інших джерел до існування. За цих умов бажання продати робочу силу якомога дорожче породжується не просто комерційним прагненням, а соціальними факторами, бо продаж робочої сили виступає єдиним джерелом, яке забезпечує: а) існування й відтворення здатності робітника до праці; б) утримання сім’ї; в) можливість вчитися, підвищувати кваліфікацію; г) певний рівень духовних благ.

Для роботодавця, покупця робочої сили інтерес в цьому акті зовсім інший. Для нього робоча сила – джерело додаткової вартості, а отже, майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує робочу силу , тим на більший прибуток може розраховувати .

Які ж фактори впливають на формування ціни робочої сили? Виділяють п’ять основних груп факторів. Це:

1) природнокліматичний фактор. Вартість товару „робоча сила” включає в себе вартість необхідних засобів існування робітника і його сім'ї (їжа, одяг, житло). Істотно, що в різних кліматичних поясах люди потребують різну кількість матеріальних благ для свого існування. Тому й ціна робочої сили, за всіх інших рівних умов, не буде однаковою в країнах, розташованих в теплому й холодному кліматах;

2) цивілізаційний фактор (ступень розвитку). Ціна робочої сили (зарплата) вища в таких країнах, що знаходяться на вищих шаблях науково-технічного та соціально-духовного прогресу, порівняно з країнами відсталими;

3) економічній фактор. Якщо наявність трудових ресурсів перевищує наявні робочі місця, пропозиція робочих ресурсів обганяє попит на них, що неминуче веде до падіння ціни робочої сили, і навпаки;

4) соціальний фактор. Під ним розуміється рівень організованості робітників у їх боротьбі проти спроб роботодавців знижувати заробітну плату. В першу чергу, це об'єднання робітників у профспілки, що захищають інтереси трудящих, робочі спілки тощо. Чим вище рівень організації трудових верств населення, тим вища заробітна плата;

5) інституціональний фактор. Мається на увазі рівень захищеності найманих працівників від роботодавців з боку держави.

Взаємодія названих факторів формує рівень ціни товару „робоча сила” на ринку праці.

13.2 Сутність і причини безробіття

Протилежною стороною ринку робочої сили є безробіття.

Безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням Міжнародної організації праці, безробітною є особа, яка може і хоче працювати, але немає робочого місця. У законі України „Про зайнятість” безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані в державні службі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби зайнятості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці, стажу, досвіду та ін.

Першу спробу пояснити сутність і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. За теорією Мальтуса безробіття спричинене надто швидким зростанням чисельності населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого явища він бачив у вічному біологічному законі, властивому всім живим істотам – розмножуватись швидше, ніж збільшується кількість засобів до існування. Засобами усунення безробіття Мальтус вважає війни, епідемії, свідоме обмежування народжуваності та ін.

Технологічна теорія безробіття виникає у середині 50-х років. Згідно з нею причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям слід через обмеження технологічного прогресу, його сповільнення.

Кейнсіанська теорія безробіття найпоширеніша в наш час. Згідно з нею його причиною є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей до заощадження та недостатніми стимулами до інвестицій. Ліквідувати безробіття можна через стимулювання державного попиту та інвестицій. Особлива роль у зростанні інвестицій відводиться зниженню позичкового відсотка.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями розвитку капіталістичного способу виробництва, насамперед законів конкурентної боротьби, які змушують капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це зумовлює відносне збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу і призводить до зростання органічної будови капіталу і збільшення безробіття. У марксистській теорії це отримало назву всезагального закону капіталістичного нагромадження.

Розрізняють 2 основних типи безробіття: природне і вимушене. Кожен з тих типів виступають у різних формах. Природне безробіття, зокрема, набуває форми добровільного, фрикційного, інституціонального та ін.

Добровільне безробіття виникає в наслідок того, що деякі робітники не хочуть працювати за пропоновану їм зарплату або за інших причин просто не хочуть працювати.

Фрикційне безробіття. Воно пов’язане з постійним рухом населення з одного регіону в інший, із зміною професій. Для нього є характерним стан пошуку або очікування роботи в найближчому майбутньому.

Інституціональне безробіття. Цей тип безробіття породжується інститутами, самою будовою ринку робочої сили, факторами, що впливають на попит і пропозицію. Наприклад, населення не можна позбавити соціального захисту. В той же час певна частина працездатного населення, отримуючи відносно великі виплати із соціального бюджету, не дуже прагне влаштовуватися на роботу.

Другий тип - вимушене безробіття, тобто коли людина в працездатному віці не працює з незалежних від неї причин, вона може й хоче працювати , має достатню кваліфікацію, шукає роботу, але не може знайти її, бо не має вільних робочих місць. Серед форм цього безробіття найбільш поширеними є такі форми:

- плинне безробіття – це стан, коли частина промислової резервної армії праці, що внаслідок циклічного характеру розвитку ринкової економіки, основаній на приватній власності на засоби виробництва, то позбувається роботи, то знову знаходить її;

- приховане або аграрне безробіття. Особливість його формування полягає в тому, що розвиток підприємництва в сільському господарстві, як і в промисловості, супроводжується витісненням дрібного виробника великим і розоренням маси дрібних селянських виробників;

- застійне безробіття – це явище, коли частина працездатного населення, що не має регулярної роботи, живе випадковими заробітками;

- сезонне безробіття виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях;

- технологічне безробіття пов’язане з ліквідацією робочих місць внаслідок модернізації, раціоналізації виробництва, застосування нових технологій;

- конверсійне безробіття виникає внаслідок скорочення галузей військово-промислового комплексу та перепрофілювання цих галузей на виробництво товарів народного споживання.

Технологічне й конверсійне безробіття є проявом структурного безробіття. Воно охоплює тих працівників, чия кваліфікація, навички, вміння не можуть бути використані на нових робочих місцях. Передумовами структурного безробіття є зміни в структурі суспільного попиту на робочу силу внаслідок науково-технічних, технологічних зрушень, а також зміни в структурі споживчого попиту.

Сукупність вимушеного й природного безробіття складає поточне безробіття країни.

13.3 Соціальний захист населення

В умовах переходу до регульованої ринкової економіки значно зростатиме армія безробітних. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави , підприємства.

Соціальна політика сучасної держави - комплекс соціально-економічних законів держави, підприємств, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Виділяють два основних напрямки соціально-економічної діяльності держави щодо безробіття:

а) регулювання рівня й тривалості безробіття;

б) соціальний захист людей від безробіття.

Перший напрям передбачає перетворення реального безробіття в природне і за рівнем і за тривалістю. Згідно з кейнсіанською теорією держава повинна підтримувати загальногосподарську рівновагу між пропозицією й попитом на товар „робоча сила”, не обмежуючи свободи дії господарюючих суб’єктів і не втручаючись в процес прийняття ними рішень. Стимулювання державного попиту допомагає пом’якшити циклічний рух суспільного виробництва й тим самим утримувати в допустимих межах масштаби резервної армії праці(безробіття). В іншому випадку неконтрольоване зростання безробіття в періоди криз загрожує соціальними конфліктами, які можуть підірвати економічний розвиток країни.

Другий напрям передбачає визначення форм і методів соціального захисту. А саме:

1) соціальне страхування - складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне, медичне страхування здійснюється шляхом відрахування від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США – це 7,5%, Японії – 7%, Швеції соціальні фонди формуються за рахунок держави. Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить від тривалості безробіття, від специфічних умов певної країни;

2) програми працевлаштування та перекваліфікації. В них беруть участь держава та підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на такі програми до 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікацію працівників більшу частину відповідних коштів. Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе виконання громадських робіт (будівництво шляхів, каналізацій, водоводів тощо). Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця. Держава намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводять „політику доходів”, активну кредитно-грошову політику тощо;

3) правове регулювання найманої праці. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладання колективних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо;

4) захист прав споживача. Згідно з прийнятим в Україні Законом „Про захист прав споживачів” держава повинна гарантувати належну якість продукції, торгівельного та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент її, відшкодування збитків , заподіяних продукцією неналежної якості та ін.

13.4 Причини виникнення і сутність інфляції

Явище інфляції відоме з 4-3 ст. до н.е., або з часу коли грошовим товаром у світі стає срібло. У найбільш загальному розумінні інфляція означає знецінення грошей внаслідок перевищення кількості грошових знаків, що перебувають у обігу, суми товарних цін. Але не будь-яке підвищення цін є інфляційним. Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання сировини, електроенергії, що призвело до збільшення витрат виробництва, то в цьому разі знецінення грошей є результатом зростання цін. Якщо зростання цін відбулося через надмірну грошову та кредитну емісію, порушення законів грошового обігу, то зростання цін є результатом знецінення грошей. Другий випадок відображає реальний зміст поняття інфляції, означає появу грошових знаків, не забезпечених товарною масою.

Інфляція – знецінення грошей, що виявляється у зростанні цін.

У докапіталістичну епоху знецінення грошей відбувалося внаслідок втрати довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу порівняно з офіційно встановленою кількістю. Така інфляція мала обмежений характер. В період домонополістичного капіталізму інфляція виникала лише під час війн та повоєнної розрухи. На вищий стадії капіталізму інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинуті країни. У розвинутих країнах Заходу причинами інфляції є: крах золотого стандарту, панування монополії, надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, що пов’язано насамперед з війковими витратами.

Причинами інфляції в країнах СНД і в т.ч. Україні є: глибока деформація основних пропорцій народного господарства, надмірна мілітаризація економіки, значна монополізація економіки, руйнування старої грошово-кредитної системи, наявність маси посередників між виробниками і споживачами.

З’ясування основних причин інфляції дає змогу визначити шляхи боротьби з нею. Розрізняють три методи стабілізації грошового обігу:

1) нуліфікація — коли знеціненні грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними;

2) ревалоризація - повернення купівельної сили грошовим знакам;

3) девальвація - зниження обмінного курсу однієї країни до грошової одиниці іншої.

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
4. V теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача.
5. А. В. Дудник 1 страница
6. А. В. Дудник 10 страница
7. А. В. Дудник 11 страница
8. А. В. Дудник 12 страница
9. А. В. Дудник 2 страница
10. А. В. Дудник 3 страница
11. А. В. Дудник 4 страница
12. А. В. Дудник 5 страница

Переглядів: 394