• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Конструктивные особенности электролизеров 3 страница

Портфельні інвестиції— капіталовкладення в іноземні цінні папери (акції) з метою отримання доходу (дивідендів) і встановлен­ня можливого контролю за діяльністю інвестованого підприємства.

Таблиця 8.1.

Відмінності між прямими і портфельними інвестиціями

Прямими інвестиціями називають підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Це може бути 25% іноземної участі в акціонерному капіталі фірми (за міжнародною статистикою), або 10% (за американською статистикою), або 50% (за австралійською та канадською статистикою).

Це можуть бути зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, або асоційованої компанії, або відділення компанії.

Дочірня компанія – реєструється за кордоном як юридична особа з власним балансом (але контролює її батьківська компанія). Володіння інвестором більше 50% капіталу.

Асоційована, або змішана, компанія користується більшою незалежністю від батьківської фірми. Володіння інвестором меньше 50% капіталу.

Відділення – повністю належить прямому інвестору.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) поділяють на такі різновиди:

а) акційний капітал (тобто вкладання компаніями за кордон власного капіталу);

б) реінвестування прибутку (тобто частка доходів інвестора не розподіляється як дивіденди фірми і не переказуються батьківській фірмі);

в) внутрішньо фірмові позики, або заборгованість – що надаються один одному прямими інвесторами (батьківськими компаніями та їхніми філіями).

Перше місце в світі за привабливістю для іноземних інвесторів займає Китай (вже 4^ий рік поспіль). Китай має величезний внутрішній ринок. У 2005 році Китай залучив у свою економіку 60,6 млрд. доларів ПІІ.

Для порівняння наведемо таку цифру: глобальний потік ПІІ у 2004 році становив 648 млрд. доларів.

На другому місці після Китаю – Індія. У 2005 році залучила 5,3 млрд. доларів ПІІ, або 0,8% від глобальних потоків ПІІ. Індія приваблива для іноземного інвестора через високий освітній рівень працівників галузей, в які вкладає гроші іноземний бізнес, а також завдяки дешевої робочої сили (40% населення Індії, а це 400 млн. чоловік, перебиваються сьогодні менш ніж на 1 долар на день (трохи більше 5 гривень)).

Наступні місця за обсягами залучення прямих інвестицій зайняли США, Велика Британія., Польща, Росія, Німеччина, Угорщина, Чехія, Туреччина, Франція, Іспанія, Італія та ін.

3. МВФ співпрацював з Україною за трьома програмами:

- трансформації економіки;

- короткострокового фінансування (програма “стенд-бай”), спрямованого на забезпечення макроекономічної стабілізації;

- розширеного фінансування.

На жаль в Україні недостатня привабливість для іноземного інвестування.

У нас існує сьогодні законодавча невизначеність умов інвестування; само законодавство – нестабільне, включаючи Конституцію

В Україні нерозвинута інфраструктура, особливо транспорт, перш за все дуже погані шляхи, слабкість телекомунікаційних мереж

Визначимо інші перешкоди підвищенню інвестиційної привабливості нашої держави:

- незбалансованість економіки, проблеми з газопостачанням тощо.

- неспроможність влади дотримуватися власних зобов’язань.

- невідповідність організаційно-управлінських форм світовим;

- значна залежність економіки України від колишніх республік СРСР, особливо від Росії;

- корупція …

Україна за рівнем глобальної конкурентоспроможності перебуває на 78 місці з 125 можливих, випередивши Сальвадор, Зімбабве, Нікарагуа і Гондурас..

Україна значно відстає від європейських країн за обсягом ВВП на душу населення, за якістю менеджменту на мікро – і, особливо, на макрорівнях. Тому особливо актуальним є досвід співробітництва з транснаціональними компаніями (ТНК). ТНК виступають сьогодні організаційною формою економічної та фінансової глобалізації. Вони працюють у різних країнах, а контролюються з єдиного центру. Ними виробляється 40% світової продукції на них припадає 90% світового експорту капіталу.

Російський “Газпром” увійшов в 2005 р. у десятку найбільших у світі ТНК. Активи компанії сягнули 200 млрд. дол., це більш як удвічі перевищує рівень ВВП України).

Візьмемо для порівняння відому американську компанію “Форд”: загальна сума активів 219,4 млрд. дол., в тому числі зарубіжні – 60,6 млрд. дол.. Серед великих ТНК є вихідні із країн Латинської Америки і Азії. В Україні формування ТНК тільки започатковується. Частка іноземних інвестицій у розрахунку на душу населення становить в Україні 9 доларів (у цей же час в Угорщині – 1882 дол.).

За такої ситуації українським банкам важко закріпитися на міжнародних фінансових ринках. Між тим відомо, що потребу в значних кредитах можуть задовольнити тільки великі банки. В Україні їх немає. Тому зростає частка іноземного банківського капіталу, що підвищує кредитні рейтинги нашої країни.

Статистичні дані останнього часу свідчать про переорієнтацію фінансової політики України на використання фінансів підприємств та домогосподарств, підвищення капіталізації комерційних банків. Відмічається стабільний приплив ПІІ в харчовій, деревообробній галузях, внутрішній торгівлі та галузі зв’язку. Суттєвим приводом для стрибка іноземних вкладень повинне стати проведення у 2012 р. фінальної частини чемпіонату Європи з футболу в Україні та Польщі.

Наша держава поступово нарощує фінансові ресурси для впровадження нових технологій, розвитку науково-технічного та інтелектуального потенціалу з тим, щоб забезпечити інтеграцію до світової економічної системи.

ТЕМА 9. МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ

План лекції

1. Сутність, причини та форми міжнародної трудової міграції

2.Основні світові ринки робочої сили

3. Наслідки міжнародної трудової міграції

4. Регулювання міжнародної трудової міграції

1.«Міграція» з латини перекладається як переміщення, або переселення.

Міжнародна трудова міграція— це переміщення працездатного населення із одних країн в інші термі­ном більше ніж на один рік, пов'язане зі зміною місця проживання та роботи.

Історія міграції тісно переплітається з історією людства. З давніх часів люди переселялися з єдиною метою — знайти кращі умови життя та праці. Масова міграція населення стала характерним яви­щем в житті світової спільноти на сучасному етапі її буття. Міграція населення пов’язана сьогодні з інтернаціоналізацією світогосподарського життя та демократизацією суспільно-культурного життя людства.

Причинами міграції є фактори як економічно­го, так і неекономічного характеру, зокрема, такі:

- Нерівномірність процесу нагромадження капіта­лу в окремих країнах, що призводить до відносного пе­ренаселення в одних країнах і браку робочої сили в інших.

- Невідповідність структурних зрушень в економіці і структурі сукупної робочої сили певних країн, що призводить до структурного безробіття і, природно, до надлишку робочої сили певної кваліфікації в одних країнах та браку в інших.

- Суттєва різниця в оплаті однорідної за кіль­кісними і якісними показниками праці в різних краї­нах.

- Тяжіння до реалізації за допомогою еміграції потреб в розвитку особистості.

- Соціальні та етнічні причини міграції.

Міжнародну міграцію трудових ресурсів можна класифікувати за такими ознаками:

- За просторовими параметрами:

а) зовнішня міграція — переміщення населення за межі своєї країни (наприклад, за межі України);

б) внутрішньоконтинентальна міграція — перемі­щення населення в межах одного континенту (напри­клад, переміщення робочої сили між країнами Європи);

в) міжконтинентальна міграція — переміщення населення за межі континентів (наприклад, переміщен­ня населення між Європою і Америкою).

2. За часовими параметрами:

а) сезонна (кочова) міграція — виїзд робочої сили з однієї країни в іншу на певний період часу (наприклад, із Італії у Францію восени для збирання винограду) з поверненням на Батьківщину;

б) тимчасова (поворотна) міграція — виїзд населен­ня із одної країни в іншу на певний період часу як, правило, не більше одного року (наприклад, із Украї­ни в Португалію для проведення будівельних робіт);

в) маятникова міграція — періодичний або часто повторюваний виїзд населення з країни, де воно по­стійно проживає, на роботу в іншу, як правило, сусід­ню країну; вона характерна для населення прикордон­них районів (наприклад, поляки їздять працювати в прикордонні німецькі землі);

г) постійна (безповоротна) міграція — виїзд насе­лення в іншу країну на постійне місце проживання (на­приклад, виїзд єврейського населення із України до Ізраїлю на постійне місце проживання).

3. За характером організації міграційних потоків:

а) добровільна міграція — непримусове переміщен­ня робочої сили;

б) примусова міграція — виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових організацій;

в) організована міграція — переміщення населення згідно з національним законодавством (наприклад, за візовим режимом);

г) нелегальна міграція — самовільне переміщення населення за межі своїх країн (наприклад, масове пе­реселення албанців до Італії).

4. За професійним складом:

а) міграція робітників (наприклад, виїзд із України до Росії гірників для робіт на алмазних копальнях Якутії);

б) міграція спеціалістів (наприклад, виїзд із країн СНД програмістів);

в) міграція представників гуманітарних професій (наприклад, виїзд співаків, акторів та ін.).

5. За якісним складом:

а) міграція робочої сили низької кваліфікації (на­приклад, виїзд для виконання хатніх робіт у закордон­них родинах);

б) міграція робочої сили високої кваліфікації (на­приклад, виїзд конструкторів із країн СНД);

в) міграція вчених або "відплив інтелекту" (напри­клад, щорічний виїзд із України біля 150 вітчизняних учених).

6. За напрямками руху:

а) еміграція — виїзд населення за межі своєї вітчизни;

б) імміграція — в'їзд іноземців у країну з метою про­живання протягом визначеного терміну;

в) рееміграція — повернення емігрантів у свою краї­ну ("Вітчизну").

Як свідчить практика, форми міжнародної трудової міграції постійно зазнають змін залежно від змін у міжнародному середовищі.

2.Сьогодні міжнародний ринок робочої сили є важливим елементом світового господарства.

Порівняймо такі цифри: у 1960 році чисельність трудових мігрантів не перевищувала 3,5 млн. На початку XXI ст. їх було 35 млн.

Країни, що приймають мігрантів, переважно економічно розвинені: США, Канада, деякі Західноєвропейські країни, Австралія.

Нерідко в таких країнах виникають складні проблеми з іммігрантами. Наприкінці 2005 року у Франції виникли заворушення, відмічалися насильницькі дії з їх боку: вибухи на вулицях, підпалювання автомашин, грабування магазинів тощо. У Парижі навіть проголошувався надзвичайний стан. Справа у тому, що іммігранти найменш забезпечена верства населення. Не мають можливості отримати якісну сучасну освіту, безробітні, не мають житла, відсторонені від медичного обслуговування. І все це на фоні зростаючого добробуту корінного населення.

Праця мігрантів використовується переважно на важких, забруднених та непрестижних видах робіт в обробній промисловості й сфері послуг. Це хімічна промисловість, чорна металургія, будівництво, громадські роботи. Тут найскладніші умови праці: люди працюють в приміщеннях з підвищеними загазованістю або запиленістю, низькою, чи навпаки, високою температурою; з великою ймовірністю нещасного випадку, каліцтва і навіть загибелі.

Перший великий міжнародний ринок робочої сили виник у середині XIX ст. Ним стала Північна Америка, де бурхливо розвивався капіталізм. Міжнародна мігра­ція сюди мала дуже значні масштаби. Спочатку основ­ними районами еміграції були Ірландія та Англія. А починаючи з кінця XIX ст. ними стають менш розви­нені в економічному плані Східна та Південно-Східна Європа. Сьогодні на цьому ринку попит здебільшого задовольняється емігрантами з Мексики та країн Ка­рибського басейну. Тут постійно працює біля 5 % всієї робочої сили, а це 5—12 млн осіб, які є іммігрантами.

Другий великий міжнародний ринок робочої сили виникає у Західній Європі. Специфіка економічного розвитку деяких країн цього регіону, особливо Німеч­чини та Франції, змушує їх до залученя іноземної некваліфікованої робочої сили. Поки що попит задоволь­нявся здебільшого за рахунок населення італійського, турецького, іспанського та португальського походжен­ня. Сьогодні на цей ринок емігрує дуже багато насе­лення з країн колишнього соціалістичного блоку. Емігранти становлять 4—7 млн осіб. В різних країнах ЄС їх частка у сукупній робочій силі неоднакова: Фран­ція -- 8%, Німеччина — 9%. Навіть уся сфера обслуговування у Німеччині - це: араби, африканці, індійці, китайці. Особливо багато марокканців-жінок, які працюють як офіціантки, перукарки, покоївки, навіть метрдотелі в ресторанах, аеропортах і готелях. Фінансові операції, а саме обмін валют, обмін дорожніх чеків на євро, обслуговування терміналів в аеропортах здійснюють африканці. В Бельгії 50% шахтарів, в Швейцарії 40% будівельників – іноземці. Частка ЄС у світовому обороті робочої сили становить сьогодні 25%.

Інший міжнародний ринок робочої сили в Європі — це скандинавський ринок. Задовольняється він зде­більшого за рахунок емігрантів з Фінляндії та Прибал­тійських країн.

Достатньо місткий міжнародний ринок робочої сили існує в районі Перської затоки, а точніше, в невели­ких нафтодобувних країнах арабського світу, куди мігрують робітники з країн Близького та Середнього Сходу. Тут мігранти складають 3—5 млн осіб. Частка іммігрантів у робочій силі становить: в ОАЕ — 97 %, Катарі — 96 % , Кувейті — 87,5 % , Саудівській Ара­вії — 48 % , Бахрейні — 46 % , Омані — 40 % .

Слід звернути також увагу на достатньо розвинений міжнародний ринок робочої сили, який склався в Ав­стралії та Новій Зеландії. Робоча сила мігрує сюди зде­більшого з країн Південно-Східної Азії, її частка тут складає біля 2—3 % від усього числа працівників.

Досить містким ринком робочої сили є Латинська Америка. Тут число іммігрантів коливається в межах З—8 млн осіб. Мігрують здебільшого в Аргентину і Венесуелу з сусідніх країн та країн Азії, Африки та постсоціалістичного європейського світу.

Бурхливо розвиваються ще два ринки — південно­африканський та азіатсько-тихоокеанський.

3. Соціально-економічні наслідки міграції робочої силиможуть мати як позитивний, так і негативний характер і розрізняються для країни виїзду мігрантів та країни в'їзду.

Наслідки міжнаро­дної міграції робочої сили для країни виїздуполягають у насту­пному:

1. Приток валютних засобів в країну:

- податки з прибутків фірм-посередників (здійснення вербу­вання робочої сили за кордоном);

- безпосередні перекази іммігрантів на родину на підтримку сімей та родичів;

- власне інвестування іммігрантів (привозять на родину засо­би виробництва та предмети довгострокового користування, ку­півля землі, нерухомості, придбання цінних паперів);

- капітали від країн-імпортерів робочої сили, які йдуть на від­творення трудових ресурсів, в соціальну сферу).

2. Зниження рівня безробіття. Особливо актуально для країн, які перенасичені робочою силою. Наприклад, уряд Єгипту в своїх програмах боротьби їз безробіттям в 70-ті роки передбачав сти­мулювання еміграції, тобто виїзду робітників, в країни Перської затоки.

3. Зниження рівня соціальної напруженості. Це відбувається в наслідок того, що при виїзді робочої сили знижується тиск над­лишкових трудових ресурсів.

4. Підвищення рівня кваліфікації робочої сили. Завдяки праці за кордоном, робітники мають змогу отримувати нові професійні навички, досвід роботи на технологічно новому обладнанні.

5. Зниження об'єму національного доходу.

6. Зниження об 'єма випуску продукції.

7. «Відпливу мозків» — відтік кваліфікованих кадрів. Це серйо­зна проблема для більшості країн, що розвиваються. Проте вона припиняється, коли економічне положення країни поліпшується. Наприклад, індійські вчені, які повернулися на родину після ро­боти у високотехнологічних американських корпораціях, стали засновниками розвитку індійської промисловості по створенню нових комп'ютерних програм. США задовольняють свою потребу у математиках на 50% за рахунок іммігрантів, переважно з колишнього СРСР. Син М.С. Хрущова знайшов притулок у США. За фахом він фізик. Йому та його родині надали американське громадянство. Це стосується й ліриків (Євген Євтушенко – поет), постійно мешкає у Великій Британії. Працівник мистецтва: Майя Плісецька – балерина, Олена Образцова – співачка. Багато висококваліфікованих лікарів з колишнього СРСР також працює за кордоном.

Причини “відпливу мозків” об’єктивні:

- нерівномірність опанування досягнень НТР окремими країнами;

- відмінності у рівні капіталовкладень у розвиток освіти, науки й техніки.

Наслідки міжнародної міграції робочої сили для країни в'їзду полягають у наступному:

1. Збільшення об'єму робочої сили. Так, наприклад, у Франції іммігранти складають % зайнятих в будівництві, 1/3 — в автомо-білебудівництві. З одного боку, це призводить до зниження кіль­кості робочих місць та зростанню безробіття серед жителів краї­ни. З іншого боку іммігранти привносять новий досвід, знання, навички.

2. Збільшення обсягу національного доходу та випуску проду­кції.

3. Забезпечення заповнення соціальна непривабливих робочих місць. Так, деякі галузі виробництва взагалі не змогли б існувати без іммігрантів. Наприклад, гірничорудна промисловість ПАР, сільськогосподарські плантації в Малайзії, Іспанії. Крім того, іно­земні робітники можуть бути першими звільнені у випадку криз та безробіття, вони не забезпечуються пенсіями, не враховуються при реалізації соціальних програм.

4. Посилення соціальної напруженості. Наприклад, при за­йнятті тих робочих місць, на які претендують місцеві робітники.

5. Зниження ціни робочої сили.

Сьогодні більшість країн стоять на шляху лібералізації своєї зовнішньої торгівлі, проте, що стосується міжнародної міграції, практично всі вони приймають обмежуючі заходи. Це пов'язано, насамперед, з фінансовим навантаженням, яке іммігранти накла­дають на бюджет більш розвинутих країн. Ще в 19 ст. багато країн почали укладати двосторонні конвенції, які регулюють міг­рацію, частина з яких діє до теперішнього часу.

Зазвичай, державне регулювання здійснюється через прийнят­тя фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження притоку іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на родину (рееміграція).

Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції, тобто держава не перешко­джає в'їзду тих категорій робітників, які потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всіх інших. Перелік бажаних іммігрантів є різ­ним в різних країнах, але зазвичай включає:

- спеціалістів для нових і перспективних галузей (програміс­ти, вузькоспеціалізовані інженери);

- представники рідкісних професій (реставратори картин, лі­карі, які практикують нетрадиційні методи лікування);

- спеціалісти із світовим їм 'ям (музиканти, актори, вчені);

- крупні бізнесмени, які інвестують капітал і створюють ро­бочі місця;

- робітники, які готові за мінімальну платню виконувати тяжку некваліфіковану роботу.

Серед основних рис імміграційного законодавства необхідно виділити наступні:

1. Професійна кваліфікація. Жорсткі вимоги до рівня освіти та стажу роботи за спеціальністю (мінімум 3-5 років). Диплом треба підтвердити або оцінити на предмет відповідності вимог, які ста­вляться до спеціаліста такого рівня в даній країні.

2. Обмеження приватного характеру. Вимоги до стану здо­ров'я, політичного та соціального статусу іммігрантів

3. Кількісне квотування. Встановлюється максимальна кіль­кість іммігрантів.

4. Економічне регулювання. Введення певних фінансових об­межень, що забезпечують скорочення кількості іммігрантів. При-ватні особи мають право іммігрувати, лише якщо вони готові ін­вестувати в економіку приймаючої країни визначену законом су­му та створити певну кількість робочих місць.

5. Часові обмеження. Максимальний строк перебування.

6. Географічні пріоритети. Встановлення географічної і наці­ональної структури імміграції.

7. Заборони. Вони містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено.

4. Міграційні процеси регулюються на двох рівнях: національному та міжнародному.

Спеціальні міжнародні організації опікуються сьогодні проблемами міграції населення:

· Комісія ООН з народонаселення;

· МОП – міжнародна організація праці;

· ВООЗ – всесвітня організація охорони здоров’я;

· МОМ – міжнародна організація з міграції;

· Міжнародний комітет з питань міграції (для Західної Європи).

Головним завданням МОП є розробка конвенцій і рекомендацій стосовно функціонування міжнародного ринку праці. Передусім це:

- підтримка мігрантів під час їхнього виїзду, переміщення та в’їзду в країну призначення;

- розміщення на місці дотримання певних умов праці, способів найму і звільнення з роботи;

- оплати праці;

- надання відпусток;

- соціального страхування;

- ввезення особистого майна;

- переведення на батьківщину заробітків та заощаджень;

- рівність прав мігрантів і громадян країни-перебування щодо отримання мінімальної заробітної плати;

- збереження прав трудящих-мігрантів у соціальному забезпеченні (з урахуванням рівня розвитку економіки країни-перебування).

Західна Європа має власні документи щодо регулювання міграційних процесів. У 1989 році тут була прийнята “Хартія основних соціальних прав робітників Європейського економічного співтовариства”. Нею надається право вільного переміщення працівників в кордонах Європейського Союзу, рівність його громадян і мігрантів в питаннях працевлаштування, умов праці і соціального захисту.

Одночасно фахівці висловлюють припущення, що Хартія з часом сприятиме концентрації висококваліфікованої робочої сили, науковців в найбільш розвинених регіонах Європейського Союзу.

Основні методи регулювання міжнародної міграції робочої силиподіляються на адміністративно-правові (заходи націона­льного законодавства, які визначають політичний, юридичний, професійний статус іммігрантів в даній країні; діяльність націо­нальних служб імміграцій; заходи, передбачені міжурядовими угодами, які регулюють міжнародну міграцію) та економічні.

ТЕМА 10 Міжнародний науково-технічний обмін

План лекції

1.Суть та сучасні особливості МНТВ.

2. Міжнародна передача (трансфер) технологій та її регулювання.

3.Міжнародне технічне сприяння

Міжнародні науково-технічні відносини —це відносини між суб'єктами світового господарства, що пов'язані з розвитком і використанням досягнень сучасної науки і техніки

До МНТВ належать:

- обмін результатами НДДКР, (тобто науково-дослідницьких та досвідно-конструкторських робіт);

- спільне проведення НДДКР;

- спільна розробка та використання науково – технічних нормативів, вимог і стандартів;

- обмін науково – технічною, маркетинговою інформацією.

Форми прояву МНТВ:

- Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення останньої в банках даних науково – технічної інформації для спільного використання (прикладом може бути обмін програмними продуктами, консультації).

- Підписання та реалізація угод щодо проведення НДДКР контрагентом з наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок замовнику (з передачею права оформлення патенту і ліцензії на використання результатів НДДКР);

- Спільне проведення коопераційних НДДКР;

- Реалізація міжнародних науково – технічних програм (наприклад, в галузі телекомунікаційних технологій, або біотехнології);

- Використання міжнародних комплексних науково – технічних програм.

Чинниками бурхливого розвитку МНТВ на сучасному етапі є:

а) посилення нерівномірності економічного розвитку держав;

б) монополізація НТП великими фірмами, передусім ТНК (саме вони спроможні сьогодні фінансувати проведення вельми коштовних НДДКР);

в) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку.

Таким чином, в сучасних умовах потужні ТНК використовують експорт наукових досягнень, високих технологій для встановлення панування на світових ринках і контролю над дрібними фірмами.

У світовій економіці існує дві форми реалізації науково – технічних досягнень: міжнародна передача (трансфер) технологій та міжнародне технічне сприяння.

Поняття “технологія” характеризує систему інноваційно-ресурсних процедур створення нових продуктів і процесів.

Міжнародна передача технологій має два тлумачення:

1) передача технологій у чистому вигляді;

2) передача матеріалізованої технології.

Технологія у чистому вигляді – це методи, способи, техніка виробництва товарів і надання послуг. Матеріалізована технологія – це вже безпосередньо виготовлені машини обладнання тощо.

Поняття “передача (трансфер) технологій” поєднує обидва тлумачення, як у вузькому розумінні, тобто передачі власне технології, або, як визначили, технології у чистому вигляді, так само й у широкому розумінні, тобто передача матеріалізованої технології.

Треба підкреслити, що міжнародна передача технологій – процес тривалий. Ні в якому разі його не можна уявляти поодиноким заходом.

Етапами такого процесу вважають:

- вибір і придбання технологій;

- адаптація та освоєння придбаної технології;

- розвиток, удосконалення технологій з використанням можливостей національної економіки.

Технології передають двома способами: некомерційним і комерційним.

До некомерційного трансферу технологій належать:

· надання науково – технічної інформації через: літературні джерела, патенти, інформаційні листи, стандарти, тощо;

· проведення: виставок, ярмарок, конференцій, симпозіумів;

· стажування спеціалістів;

· спільні фундаментальні науково – технічні розробки.

Некомерційна передача технологій спрямована на пошук місць впровадження технологій. Вона передує комерційній передачі технологій.

Комерційну передачу технологій умовно поділяють на три групи:

I – власне передача технологій;

II – спільне розроблення і використання технологій;

III – промислове кооперування та спільне підприємництво.

Розглянемо їх детальніше.

І група включає виконання НДДКР за замовленнями; ліцензування; інжиніринг; закупівлю зразків техніки; закупівля машин і обладнання; лізинг машин і обладнання та ін..

ІІ група містить координацію, кооперування на договірній основі та спільне ведення НДДКР.

ІІІ група являє себе або у формі науково – технічного виробничого кооперування (спільного розроблення і спільного виробництва продукції і різних країнах), або у вигляді спільних підприємств (СП).

Канали передачі технологій бувають внутрішньо фірмовими й міжфірмовими. .

Внутрішньофірмовий канал передачі технологій – це реалізація власних науково – технічних досягнень або зарубіжних досягнень в закордонних філіях фірми. Міжфірмовий канал передачі технологій – це укладання ліцензійних, зовнішньоторгових, комерційних угод про спільне підприємництво між незалежними компаніями в різних країнах.

Основою міжнародної передачі технологій є проведення НДДКР.

Лідерами передових наукових досліджень сьогодні є США, Японія, Німеччина, Франція і Велика Британія. Витрати США на НДДКР перевищують в останні роки суму витрат на ці потреби усіх перерахованих країн разом узятих. (Країни, які не мають коштів на НДДКР – купують їх результати у інших країн для підвищення свого економічного потенціалу).

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 547