Характер журналістської діяльності за часів правління гетьмана П. Скоропадського та Директорії.

Після окупації України Німеччиною почалися конфлікти між окупантами та місцевим населенням. За цих умов 29 квітня 1918 р, відбулося засідання Центральної Ради, на якому було схвалено проект Конституції УНР і обрано президентом України М. Грушевського.

Майже водночас хліборобський конгрес у Києві обрав гетьманом України генерала Павла Скоропадського. Оскільки власних видань гетьманці ще не мали, преса, що тяжіла до Центральної Ради, надала подіям негативного висвітлення. Зокрема, С. Єфремов у “Новій Раді” надрукував 9 травня статтю “Хресною путтю...”, де пророкував настання невдовзі нового акту народної трагедії.

Редакція газети у статті «Інтермедія» (1918, 9 трав.) застерігала, що гетьманський переворот – це тільки початок кінця Української державності.

Квітневий переворот 1918 року, дав політичному настрою українства і його пресі новий водорозділ. З перших днів правління П. Скоропадський приступив, як і обіцяв, до наведення порядку і зміцнення законності з краї. Уряд розпочав гоніння як на більшовиків, так і на націонал-демократів та анархістів: запровадив цензуру, заборонив есерівські газети “Боротьба” та “Народна воля”, піддав утискам “Нову Раду” – нерідко її полоси рясніли білими плямами. Нові, після більшовицьких, переслідування дедалі сильніше дезорганізували український рух.

За свідченням сучасників, 70 процентів газет в Україні виходили російською мовою, писали про російські справи і в кращому разі ніяк не переймалися українськими проблемами або навіть вели запеклу боротьбу проти “планів українізації”.

Натомість осередки вітчизняної преси наполягали на запровадженні української мови (“Нова Рада” від 20, 24, 25 вересня та ін.). Газета “Самостійник” гостро критикувала гетьмана за його прогерманську політику, яка завдавала шкоди батьківщині.

П. Скоропадський дещо зробив для розквіту українства. Зокрема, потребу у власній пресі гетьман Скоропадський задовольнив, перш за все, створенням офіційного “Вісника Ради народних міністрів” та часопису “Україна” з ілюстрованим додатком. На повний голос пролунала вимога надати українській мові статусу державної мови (ст. «Нової Ради» за 25 верес. «Державна українська мова», 20 верес. – «Державна мова», 24 верес. – «Про державну мову» та ін.). Та створити повноцінну пресу цьому режимові не вдалося.

Крім того, відкрилося 150 українських гімназій, був заснований Державний Український університет в Кам'янці Подільському, в усіх університетах України відкрито кафедри української мови, літератури та географії України.

Як писала українська преса, що П. Скоропадський дав змогу німецькому командуванню в Україні вивезти в Німеччину до вересня-жовтня 1918 р. тисячі тонн цукру, зерна та іншого продовольства. Через це деякі українські видання, н-д, газета «Самостійник» – орган українських самостійників, назвала гетьмана П. Скоропадського національним зрадником і закликала до боротьби проти нього.

У листопаді 1918 р. в Німеччині розпочалася революція. На арену політичної боротьби знову виходять колишні діячі Центральної Ради. Вони нелегально 13 листопада створюють у Києві Директорію на чолі з В. Винниченком, куди входять С. Петлюра, О. Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко. Директорія вирішила шляхом повстання повалити владу П. Скоропадського. Опорою мали стати січові стрільці, загін яких був створений ще 1917 р. із полонених галичан. Ці загони П. Скоропадський відправив до Білої Церкви. С. Петлюра першим прибув до Білої Церкви і від свого імені видав універсал із закликом до повстання. На це відразу ж відгукнулися січовики, до них приєдналися селянські загони. З того часу учасників українських військових формувань почали називати петлюрівцями.

Війська Директорії 14 грудня 1918 р. увійшли до Києва. П. Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини.

Почався новий “медовий місяць” української преси. Цьому сприяв прийнятий Директорією закон “Про державну мову в УНР”, який встановив обов’язкове її вживання на всій території України. Як політична спадкоємиця Центральної Ради, Директорія спиралася на створені попередниками засоби масової інформації.

Але військово-політична обстановка в Україні стрімко ускладнювалася. Похід “визвольної” армії Денікіна, висадка Францією численних військ в Одесі та інших портах півдня, зайняття більшовиками лівобережної України призвели до того, що влада УНР поширювалася у 1919–1920 рр. лише на Поділля та Волинь. Остаточне вирішення європейських проблем після світової війни державами-переможницями знову розділило український народ, і виділило ще один історичний етап: Галичина відійшла до Польщі, східна Україна – до радянської Росії.

І знову ж українську пресу очікувала сумна доля. Щоправда, українські часописи видавалися на теренах, де влада належала Українській Народній Республіці. Однак і там, на Поділлі та Волині (1919–1920 рр.), редактори працювали під гуркіт гармат і свист куль. Інколи, не змінюючи напряму чи ідеології, часописи змінювали (навіть декілька разів) свої назви.

У роки ж українсько-московської війни українські часописи або зовсім не виходили, або перетворювалися на звичайні інформаційні листки. Коли більшовицький уряд міцно окупувався в Україні, українська преса зазнала ще більшого упадку. Зокрема, у 1922 р. тільки 7 процентів від загального тиражу часописів УРСР припадає на українські видання. Починається становлення компартійної преси в підрадянській Україні та української преси в Польщі.

З цього часу аж до 1990 р. українська преса Наддніпрянщини, незважаючи на окремі порівняно благодатні роки, не мала змоги відродитися повністю.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Доля української преси на східних українських землях під Росією.	\|	Періодика Галичини часів ЗУНР.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.