НОВІТНІЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що супроводжувався низкою суттєвих змін і доповнень до Конституції 1978 р., розпочався 16 липня 1990 р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація стверджувала сучасну назву держави — Україна, вводила до офіційного легітимного обігу категорії "національна держава", "національна державність", підкреслювала приналежність до народу України — єдиного джерела державної влади — громадян усіх національностей, констатувала верховенство Конституції і законів республіки на своїй території, розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу і судову, гарантувала громадянам рівність перед законом, права і свободи, передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права, територіальне верховенство і недоторканість кордонів, економічну самостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку і національно-культурне відродження українського народу. Проголошуючи про свій намір стати у майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право на власні збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, безпосередні і рівноправні стосунки з іншими учасниками міжнародного спілкування, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим простором.

У той же час непорушним зберігався принцип подвійного громадянства — УРСР і СРСР, виявлялась готовність ухвалити новий союзний договір, а відносини Української РСР с іншими радянськими республіками передбачалось будувати на основі угод, ухвалених з дотриманням засад рівноправ'я, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Так і не вирішеними залишаються і до сьогодення закріплені у Декларації наміри України щодо вилучення-своєї долі з загальносоюзного багатства, зокрема з алмазного, валютного, золотого запасу. Але головне у документі те, що він мав стати основою для нової Конституції і нового законодавства України.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука. Роботу цієї Комісії (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й І. С. Плющ) можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов'язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., всенародне обговорен-ня першого варіанту Конституції (15 липня — 1 грудня 1992 р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993 р.

На референдумі СРСР 25,2 млн. громадян України (80,2% від тих, хто отримав бюлетені) висловились за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах розглянутої вище Декларації, а 22,1 млн. (70,16%) — за збереження СРСР. І хоч останній показник став найнижчим серед 15 союзних і 20 автономних республік колишнього Радянського Союзу, волю половини населення і переважної більшості його дорослої частини не можна було не враховувати при розробці концепції майбутнього Основного Закону. Але радикалізм депутатів Верховної Ради при обговоренні концепції виявився набагато відмінним ніж суспільства загалом. Скажімо, у травні 1991 р. за входження України до Союзу суверенних радянських республік проголосувало менше половини складу Верховної Ради — 217 чоловік, а за Союз Радянських Соціалістичних Республік — лише 86 депутатів. Не дійшли згоди навіть щодо назви майбутньої Конституції. У зв'язку з цим було вирішено винести це питання на всенародний референдум, а поки що затвердити робочу назву "Конституція України".

Та все ж, незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані стрижневі методологічні принципи найновішого українського конституціоналізму, зокрема про те, що Конституція України мала грунтуватися на Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1996 р., на ідеалі правової держави, на соціалистичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою, що Конституція є стабільний (жорсткий) юридичний документ з нормами прямої дії тощо. Формою державного правління проголошувалась президентська республіка, державного устрою — унітаризм, основою "державного ладу — економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, багатопартійність, самоврядування. Щодо Союзу суверенних держав, то Україна залишала за собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волі народу. Вперше заявлялось про намір створити Конституційний Суд з широкими повноваженнями.

Водночас розроблялись альтернативні конституційні проекти рядом наукових закладів і політичних партій. Найбільшого розголосу тоді набули проекти концепції Основного Закону, відпрацьовані в Інституті держави і права їм. В. М. Корецького АН УРСР, Українській юридичній академії ім. Ф. Е. Дзержинського, Київській вищій школі МВС СРСР та деяких інших наукових інституціях. У травні та на початку серпня 1991 р. у порядку законодавчої ініціативи їх було внесено на розгляд Верховної Ради від імені ЦК Компартії України.

Та розгляду у парламенті зазначених альтернативних проектів не судилось відбутися: у процес вітчизняного державотворення і конституційного становлення владно вторглися бурхливі події серпня 1991 р. З одного боку, вони, безперечно, сприяли прискоренню виходу самостійної України на світову арену, з іншого, вони перервали відносно демократичний шлях поступового, "цивілізованого" розходження колишніх союзних республік і стали поштовхом численних кривавих сутичок і навіть братовбивчих війн на терені колишнього СРСР, поклали початок нічим не виправданому стрімкому економічному занепаду, появі авторитаристських тенденцій. Війн, на щастя, Україні поки що вдалось уникнути, але всі інші названі наслідки діяльності цілковито здеградованої верхівки КПРС і КПУ вона відчуватиме ще довго.

24 серпня 1991 г. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави — України. В одному пункті Акт незалежності повторював положення Декларації про неподільність і недоторканість території України, а в іншому — фіксував суттєві зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон "Про правонаступництво України", ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової Конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України, встановлював кордони, надавав права громадянства всім особам, що постійно мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991 р.

Ще одна визначна подія на шляху конституційного становлення України відбулась 1 грудня 1991 р. У цей день на всеукраїнському референдумі 28,8 млн. громадян або 90,32% з тих, хто взяв участь у голосуванні (31,9 млн. з 37,9 млн., що мали право на участь у референдумі), підтвердили Акт проголошення незалежності. На цій підставі 5 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх союзних республік заявила, що вважає стосовно себе Договір 1922 р. про утворення Союзу РСР недійсним і недіючим. Остання крапка на 69-літньому існуванні СРСР через кілька днів — 8 грудня — була поставлена у Біловезькій Пущі вищими посадовими особами Російської Федерації, Білорусії і щойно обраним Президентом України Л. Кравчуком.

Конституційний процес тепер тривав у зовсім інших правових і політичних умовах, найпомітніший відбиток на які наклала боротьба за повноваження між Президентом і Верховною Радою, навколо форм державного правління, соціально-економічного устрою, статусу Криму та інших територій, місцевих органів державного управління і самоврядування, Рад народних депутатів, символів України, шляхів прийняття Основного Закону тощо. Паралельно з суперечками при розробці проекту нової Конституції тривав процес зміни Основного Закону 1978 р., особливо у розділах і статтях, що стосувались компетенції законодавців, вищих і місцевих органів виконавчої влади. Поступово набирала сили і тенденція до все більшого відступу від положень Декларації від 16 липня 1990 р. і схильності розробників проекту нової Конституції лише до Акту проголошення незалежності.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Документ розглядався на сесіях Рад народних депутатів всіх рівнів, політичними партіями та іншими громадськими об'єднаннями, організаціями, рухами, трудовими колективами. Загалом в обговоренні взяли участь понад 180 тис. громадян. До Конституційної комісії Верховної Ради надійшло 47320 пропозицій і зауважень, узагальнених на 5 тисячах сторінок. Кожна восьма пропозиція була врахована при доопрацюванні проекту Основного Закону: з'явилося ЗО нових статей, 188 були суттєво змінені, а 48 статей вилучені зовсім. Результатом всенародного обговорення і напруженої праці Конституційної комісії став черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Однак ці два проекти різні політичні сили сприйняли по-своєму: одні погоджувались з ними повністю і навіть визнавали їх відпо-

відними світовим стандартам, другі критикували конструктивно, треті розбивали їх вщент, четверті суттєво доповнювали або вносили власні альтернативні проекти, п'яті змінювали формулювання тих чи інших норм, шості відкидали все геть. Досить нагадати, що негативна оцінка проекту від 1 липня 1992 р. у цілому була висловлена 7 обласними, 51 міською, районною і сільською Радами, 16 об'єднаннями громадян. Та значний внесок у вітчизняну конституційну думку і практику, у конституційне становлення України був незаперечним. Хід обговорення і самі варіанти Основного Закону збуджували суспільне політико-правове мислення, залучали до процесів правотворення десятки тисяч людей, сотні українських і зарубіжних фахівців, сприяли громадській апробації часто протилежних конституційних ідей і конкретних норм, шляхів конституційного регулювання тощо.

Завдяки зазначеним проектам Україна поставала в очах світового співтовариства як демократична правова соціальна держава, конституційний лад якої грунтується на визнанні прав людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритеті її прав і свобод. Стверджувались принципи народовладдя, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і гарантування місцевого самоврядування, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, верховенства права, задоволення національно-культурних і мовних потреб, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, соціально-орієнтованої ринкової економіки, пріоритету загальнолюдських цінностей, миролюбної зовнішньої політики тощо. Здійснення прав громадян мало відбуватися за принципом "дозволене все, що не заборонене законом", а повноважень державних органів і посадових осіб — за принципом "'дозволене лише те, що визначене законом". Глибинна суть молодої держави характеризувалась ще й закладеною у проектах Конституції республіканською парламентсько-президентською моделлю державного правління, унормуванням на рівні областей, по суті, адміністративної автономії на засадах децентралізації влади, сільського і міського самоврядування і т. ін.

Та, на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею конституційного процесу, а, навпаки, майже повного його занепаду.

Більше року політичні баталії, пов'язані з новими виборами, відсували питання Конституції на задній план: старе і нове керівне ядро держави, як і новообраний парламент, робили вигляд, що такої проблеми не існує. Правда, кандидати в президенти і в народні депутати, вловлюючи настрої громадськості, торкались цих проблем у передвиборних платформах, вносились періодично зміни до Конституції 1978 р., проводились наукові конференції, публікувались відповідні статті у пресі.

Новий імпульс конституційному становленню України мала надати Конституційна комісія, створена 10 листопада 1994 р., яка, на відміну від попередньої, була вже не органом Верховної Ради, а тимчасовою загальнодержавною комісією. До речі, це було явним порушенням діючої Конституції, яка відносила ухвалення Основного Закону виключно до повноважень Верховної Ради. До складу Комісії увійшли 15 народних депутатів, 15 осіб, призначених Президентом, голова Конституційного Суду, по два представники — від Верховного і Вищого арбітражного судів та Генеральної прокуратури, один — від Автономної Республіки Крим, секретар комісії та два її співголови — Л. Кучма і О. Мороз. Відновились засідання Конституційної комісії, були затверджені її секції з загальних засад конституційного устрою, з прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, з проблем громадянського суспільства і держави, з проблем законодавчої, виконавчої і судової влади, з територіального устрою і територіальної організації влади. До роботи секцій залучались наукові експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого НАН України, Київського університету ім. Т. Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та ін.

Незважаючи на те що Конституційна комісія розпочала діяльність вже на досить міцному, напрацьованому у 1991—1993 рр. фундаменті, робота її точилась досить мляво. Це обумовлювалось насамперед тим, що і у новообраній Верховній Раді співвідношення політичних сил не давало можливості жодній з них взяти на себе відповідальність за прийняття Основного Закону. Суттєвим упущенням законодавців виявилось і те, що вони не взяли до уваги не лише попередні напрацювання, а й офіційні рішення парламенту щодо концепцій майбутньої Конституції, змусивши Комісію знову розпочинати свою діяльність з тривалих суперечок про преамбулу, принципи, засади і т. ін. Активність же науковців, низки політичних партій, окремих ініціаторів у цьому напрямку не вщухала. З'явились проекти нової Конституції України, розроблені Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, фракцією комуністів у

Верховній Раді, Всеукраїнським товариством "Прометей", Союзом жінок-трудівниць "За майбутнє дітей України", Християнсько-демократичною партією, Конгресом українських націоналістів тощо.

В Академії правових наук України з самого початку висловлювались пропозиції ухвалити на першому етапові закони про владу, про основи конституційного устрою, Декларацію прав людини і громадянина, Тимчасовий Основний Закон, а вже потім готувати проект Конституції. Такі обгрунтовані ініціативи спочатку були підтримані Л. Кравчуком. Згодом, у ситуації зростаючого політичного протистояння законодавчої (в уособленні О. Мороза) та виконавчої (в уособленні Л. Кучми) гілок влади, за відсутності так і не сформованого (майже з початку 1992 р.) Конституційного Суду України і надзвичайної слабкості судової влади взагалі, в умовах загострення економічної кризи, катастрофічного зубожіння людей, суцільної криміналізації суспільства і т. ін., ідеї негайного прийняття закону про владу (у президентському варіанті він іменувався Конституційним законом про владу і місцеве самоврядування) по суті торпедували конституційний процес, що й без того був різко загальмований виборчими баталіями 1994 р. Та й підхід до реалізації ідеї був різним: одні політичні сили прагнули через закон суттєво зміцнити виконавчу гілку влади, побудувати жорстку президентську вертикаль, а інші — залишити Президенту України мало чи не повноваження королеви Великобританії, або ж зовсім ліквідувати цей інститут.

У парламенті, зрештою, гору взяло праве, пропрезидентські настроєне крило.

У червні 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Збуривши чергові величезні політичні хвилі, розколовши суспільство, знову відкинувши конституційний процес майже до його початкової стадії, договір довів свою надуманість і повну недієздатність.

Певною мірою все це спонукало до активізації Конституційну комісію, яка 24 листопада 1995 р. 17 голосами (з 40 членів) підтримала пропозицію Л. Кучми про ухвалення за основу підготовленого на той час робочою групою проекту Конституції України і утворила нову робочу групу вже з членів Комісії (4 — від Верховної Ради, 4 — від Президента і 2 — від судової влади) для доопрацювання проекту. Таке голосування свідчить про неоднозначну оцінку документу, при розробці якого гору знову таки брали прихильники так званого президенталізму. Спроби парламенту у вересні 1995 р. повернути хід роботи Конституційної комісії у русло концепції нової Конституції від 19 червня 1991 р. (з необхідними змінами) успіху не мали. Про зафіксовану у Конституційному договорі прерогативу парламенту приймати Основний Закон та винесення узгодженого між сторонами договору його тексту на всеукраїнський референдум вже мало хто згадував.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції України. Після досить напруженої праці Тимчасової спеціальної комісії 28 травня розпочалось, а 4 червня завершилось перше читання. Рівно через два тижні розгляд проекту було продовжено вже у другому читанні.

Слід підкреслити, що ці три місяці, які передували прийняттю Конституції України, у черговий раз виявились періодом найгострі-шого політичного протистояння Президента і значної частини депутатів Верховної Ради. Інколи воно виходило за рамки того, що називається цивілізованою боротьбою, штучно розпалювалося часто "закулісними", але досить впливовими політиками. Проект Робочої групи від 11 березня 1996 р. опублікований навіть без численних зауважень і пропозицій членів Конституційної комісії, як і в недалекому минулому, "повністю і одностайно схвалювався" на сесіях Рад, зборах трудових колективів, сходах громадян.

Наприкінці червня політична напруга досягла апогею, вершиною якого став Указ Президента про винесення 25 вересня 1996 р. на всеукраїнський референдум саме варіанту Основного Закону у редакції Робочої групи від 11 березня 1996 р. Як відповідь на своєрідний виклик Верховна Рада відразу приймає безпрецедентне рішення: працювати у режимі одного засідання доти, поки робота над проектом Конституції не буде завершена. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної роботи 321 голосом проти 45 (утримались — 12, не голосували — 17) Верховна Рада прийняла і ввела в дію нову Конституцію України. Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні — етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою. Але конституційний процес у цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків органічних та інших законів.

ВИСНОВКИ

Отже, історія Конституції України, що з самого початку усотує всю скарбницю світової політико-правової думки, загально визнані і перевірені міжнародні стандарти демократичного конституціоналізму та базується на власному національному грунті, охоплює довготривалий тисячолітній процес зародження, визрівання і розвитку вітчизняного конституціоналізму як теорії і практики. Дещо умовно цей процес можна поділити на кілька періодів.

Перший з них сягає своїм корінням сивої давнини звичаєвого права пращурів українства, набуває злету у протиконституційній думці, право- і державотворчій практиці Київської Русі, Галицько-Волинського та інших князівств, втілюється у договорах (уставах) або княжому праві, зокрема, у договорах Русі з Візантією, Руській Правді, церковних статутах, рядах, рішеннях снемів та боярських рад, різнобарвних проповідях, "словах", посланнях, повчаннях, літописах священнослужителів і світських діячів. Далі цей етап характеризується поступовим уповільненням вітчизняного перед-конституційного мислення, занепадом багатьох державно-правових інституцій на українських землях, що, однак, не виключає окремих спалахів національної політико-правової думки і у XV—XVI ст. Йдеться, зокрема, про надання багатьом українським містам магдебурзького права, утворення воєводств, розвиток "шляхетської демократії", станових прав і привілеїв, поступове підвищення ролі законності, суду, зміцнення прав власності і власника, започатку-вання основ козацького суспільного устрою з елементами розподілу влади, республіканізму, народоправства, соборності, шанування природного і божественного права тощо. Досить згадати про твори Ю. Дрогобича, П. Русина, С. Оріховського, І. Вишенського, Хри-стофора Філалета та ін., численні статті, привілеї, артикули цього періоду, Судебник Казиміра 1468 р., "козачу конституцію" Стефана Баторія 1579 р., про Литовські статути XVI ст., які, маючи своїм джерелом Руську Правду, пережили і польсько-литовську, і гетьманську, і навіть післягетьманську добу.

Другий період історії Конституції України (XVII—XVIII ст.) став епохою творення "біблії українського конституціоналізму", яка виявилась безпосередніми витоками вже новітньої національної конституційної думки. Мабуть, найхарактернішою ознакою цього періоду є зародження паростків національної державницької ідеї і поки що не зовсім вдалі спроби її втілення в діяльності численних українських гетьманів. Якщо фундатор раннього українського конституціоналізму як практик Б. Хмельницький низкою нормативних документів від Зборівського договору 1649 р. до Березневих статей 1654 р. започаткував визнання України у світовому співтоваристві, виборов для неї юридичне визначені права для подальшого розвитку національного державотворення, то його наступники, керуючись переважно власними інтересами, про суверенітет України думали мало, без будь-якого чужеземного протекторату її навіть не уявляли і крок за кроком ці права втрачали. Це юридичне зафіксовано у гетьманських статтях-конституціях — від Ю. Хмельницького до Д. Апостола. Щодо договорів і трактатів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, 1. Мазепи з Польщею, Портою, Швецією, пактів П. Орлика 1710 р. та деяких інших, то й їх не можна виключати з скарбниці національної конституційної думки і практики як утопічні варіанти визначення правового статусу України поза межами Російської імперії. Значний внесок у подальший розвиток української конституційної думки належить козацьким літописцям, М. Козачинському, Г. Сковороді, багатьом іншим вихованцям братських шкіл, Києво-Могилянської колегії (академії), Я. Козельському, С. Десницькому та іншим мислителям. Як практику ранній український конституціоналізм у XVII—XVII] ст. помітно збагатили гетьманські універсали, кодекси і збірники "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743), "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750—1758), "Книга статут та інші права малоросійські" (1764), "Екстракт малоросійських прав" (1767), "Екстракт з указів, інструкцій та установ Правительствуючого Сенату" (1796) тощо.

Третій період історії Конституції України охоплює XIX — початок XX ст. Умовно його започатковують "Історія Русів", "Зібрання малоросійських прав" (1807), перші масонські ложі, а далі він набирає сили у зв'язку з діяльністю українських декабристів, членів Кирило-Мефодіївського товариства, особливо Т. Шевченка і М. Костомарова, "Руської Трійці" і Головної Руської Ради на Наддністрянщині, з громадським рухом, розвитком демократичних народницьких, соціалістичних, консервативно-державницьких,

націоналістичних, анархічних, певною мірою, ліберальних та інших ідей.

Найголовнішими ознаками розглядуваного періоду є заснування і теоретичне обгрунтування М. Драгомановим та його учнями новітнього українського конституціоналізму, зародження і розвиток національної юридичної науки та освіти, поява українських правничих видань, низки конституційних проектів, політичних партій та їх програмних документів, де відбивались основи конституційного устрою, поступове визрівання (переважно на Слобожанщині і Наддніпрянщині) державницької ідеї, яка протягом XIX ст. еволю-ціонізувала від "гуманного", "відроджувального" націоналізму через "центристичний", "національно-неусвідомлений" етап, помірковані і радикально-революційні програми народників і перетворилась на початку XX ст. у "войовничий" націоналізм з гаслами "Україна для українців". На межі XIX і XX віків стрижень націоналістичної думки переміщується у Західну Україну, яка до цього була лише "багном гнилеєм між країн Європи" (І. Франко). Важливо й те, що носіями найкращих зразків конституційного мислення у розглядуваний період виступили представники найбідніших, найобез-доленіших верств населення, а панівна еліта українців виявила себе українофобами: на Заході вона швидко полонізувалась, у центрі і на Сході — спостерігався не менш інтенсивний процес перетворення багатіїв-українолюбців на москвофілів.

Зазначений період українського конституціоналізму на відміну від перших двох характеризується ще й злетом конституційної думки і практики на початку XX ст. Окрім низки конституційних проектів саме тоді народився легальний український парламентаризм, коли у травні 1906 р. понад 40 депутатів І Державної думи від українських земель створили Українську парламентську громаду на чолі з І. Шра-гом. На жаль, ця група не встигла оприлюднити підготовану у той же час М. Грушевським Декларацію про автономію України. Через 11 років ідеї Декларації були втілені в Універсалах Центральної ради, унікальному, єдиному у світі законі про національно-персональну автономію, інших конституційних актах, Конституції УНР 1918 р., державотворчій практиці Центральної ради, Директорії, а в окремих положеннях — і Української держави П. Скоропадського.

Четвертий період історії Конституції України — це майже три чверті століття дії українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 та 1978 років. Сучасні спроби подати його у якихось чорних кольорах з криваво-багряним відтінком або викреслити зовсім з

історії українського народу не можуть бути виправданими. Так, були і безмежне панування партдержноменклатури, і жорстокі сталінські репресії, і голодомори, і пригнічення духовного життя людини, і її повне підпорядкування державі, і відкидання світового досвіду державотворення, і навіть заборона вживання категорії "конституціоналізм" тощо. Але й ці сім з половиною десятиліть залишили найвагоміший відбиток у національній конституційній думці і практиці та у державному будівництві. Не слід забувати, що саме за радянського періоду Малоросія стала справді Україною, а "черкаси" і "хохли" — українцями; що до складу України назавжди увійшли всі етнічні українські території — Східна Галичина, Північна Буковина, Південна Бессарабія, Закарпаття, значна частина Волині, Слобожанщини, а також Крим; що Україна стала не просто повноправним членом, а фундатором-засновником ООН; що було зроблено певний стрибок у розвитку економіки, науки, культури, освіти; що всі галузі народного господарства і соціально-культурної сфери забезпечувались висококваліфікованими кадрами та багато ін. Та й суверенітет, хоч і був удаваним, утопічним, але офіційно декларувався у всіх чотирьох радянських Конституціях УРСР, які ще й проголошували найдемократичніші норми щодо прав і свобод людини з необхідними гарантіями. На превеликий жаль, не всі ці конституційні положення виконувались на практиці, проте вони стали надбанням скарбниці загальнолюдської конституційної думки. П'ятий період історії Конституції України розпочався у процесі формування нової юридичної системи на межі 80 — 90-х років в XX ст. Найголовніші його ознаки: вступ нашої держави на шлях справжньої незалежності; бурхлива, навіть вибухова політизація населення у перші роки після ухвалення відповідної Декларації і майже такий самий різкий і раптовий його відхід до стану аполітичності; тяжка і тривала економічна криза; катастрофічне зубожіння більшості мешканців України на фоні штучного вирощування нового класу буржуазії (переважно кримінальної); нечуване зростання злочинності, захворюваності, смертності, падіння моралі; занедбаність науки, освіти, культури; відчайдушна боротьба за зверхність владування, у тому числі і між сучасними повноважними гілками влади; грубі порушення у ході такої боротьби діючої Конституції, що знайшло свій вияв в ухваленні, по суті, "антиконсти-туційного" Конституційного договору 1995 р. тощо. Саме в таких тяжких умовах визначались призначення України як незалежної

держави, способи організації і здійснення нею влади, форми державного управління і державного устрою, розмежування законодавчої, виконавчої і судової гілок владування, організації місцевого самоуправління, демократичних виборів, функціонування правової системи, її спрямованості, взаємовідносини у ланцюжках "людина — суспільство — держава", "держава — світове співтовариство" та інші правові норми, зафіксовані у Конституції України 1996 р., що стала, мабуть, максимально можливим компромісом у сучасних екстремальних умовах. Ось чому новий Основний Закон України несе на собі відбиток часу, а разом з ним і чимало текстових вад і суперечностей.

Таким чином, є всі підстави вважати, що з прийняттям Конституції України 1996 р. п'ятий період історії українського конституціоналізму, звичайно, не закінчився, він триває і має знайти своє продовження як у розробці і ухваленні понад 50 конституційних законів, так і в поступовому удосконаленні тексту самої Конституції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
УКРАЇНСЬКІ РАДЯНСЬКІ КОНСТИТУЦІЇ	\|	Верховна Рада України

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.