• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Роздіп 12 8 страница

У період між конференціями суддів функції суддівського само­врядування виконує відповідна рада судів.

Найвищим органом суддівського самоврядування є з'їзд суддів України. ЗЪд суддів України має такі повноваження:

• заслуховує звіт Ради суддів України про виконання завдань
органів суддівського самоврядування щодо забезпечення неза­
лежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного
забезпечення діяльності судів;

• заслуховує інформацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів
України та голови Державної судової адміністрації України про
їх діяльність, може висловити останньому недовіру;

• призначає та звільняє судців Конституційного Суду України
відповідно до Конституції України і закону;

• призначає членів Вищої ради юстиції та приймає рішення про
припинення іх повноважень відповідно до Конституції України
і закону;

• обирає членів Вищої кваліфікаційної комісії судців України;

• звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності
судів до органів і посадових осіб державної влади;

• визначає кількісний склад Ради суддів України та обирає Раду
суддів України;

• розглядає інші питання суддівського самоврядування.

З'їзд суддів України приймає рішення, що є обов'язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх професійних суддів.

Черговий з'їзд суддів України скликається Радою суддів Украї­ни один раз на три роки.

У період між з'їздами суддів України вищим органом суддів­ського самоврядування є Рада суддів України.

Рада суддів України обирається з'їздом суддів України в кількіс­ному складі, визначеному рішенням з'їзду. До складу Ради суддів України повинні бути обрані не менше як по одному представнику від суддів Апеляційного суду України, конференцій суддів військо­вих судів, судців відповідних спеціалізованих судів, суддів Вер­ховного Суду України, а також судців Конституційного Суду Ук­раїни. Представники загальних місцевих та апеляційних судів по­винні складати не менше як половину загальної кількості членів Ради суддів України.

Фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава відповідно до Конституції України.

Організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрис­дикції, інших органів та установ судової системи (крім Конститу­ційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціа­лізованих судів) здійснює Державна судова адміністрація України (ДСА України), яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і коорди­нується Кабінетом Міністрів України.

Державна судова адміністрація України у своїй діяльності ке­рується Конституцією України, законами України, актами Прези­дента України та Кабінету Міністрів України, рішеннями вищих органів суддівського самоврядування, а також Положенням про Державну судову адміністрацію України, затвердженим Указом Президента України від 3 березня 2003 р.

Основними є такі завдання ДСА України:

• організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрис­
дикції, забезпечення діяльності Академії суддів України, роботи
з'їздів суддів України, діяльності Ради суддів України, конфе­
ренцій судців, рад суддів;

• участь у межах своїх повноважень у формуванні судів загальної
юрисдикції;

• розроблення пропозицій щодо вдосконалення організаційного
забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції;

• забезпечення матеріального та соціального забезпечення суддів
та працівників апаратів судів.

Державну судову адміністрацію України очолює голова, якого призначає на посаду та звільняє з неї Президент України в поряд­ку, встановленому для призначення керівників центральних ор­ганів виконавчої влади, за поданням Прем'єр-міністра України, погодженим з Радою суддів України.

Важливе значення в забезпеченні високопрофесійної діяльності суддівського корпусу України має Вища рада юстиції. Створення такого органу передбачено статтею 131 Конституції України. За­гальні положення про неї, порядок її утворення, організація робо­ти, вирішення питань, що належать до її компетенції, організацій­не та інформаційне забезпечення її діяльності викладені в Законі України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 р.

До відання Вищої ради юстиції належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їх звільнення з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями та прокурорами вимог про несумісність; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів; розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також про­курорів.

Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного боку, не допускати проявів корпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого — забезпечувати гарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з боку представників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхом вико­ристання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиції формується так, щоб жодна з гілок державної влади не мала вирішального голосу під час прийняття рішення щодо канди­дата на посаду судді чи притягнення його до відповідальності.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзди суддів України, адвокатів України, представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три чле-

ни, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Значну роль у державному механізмі України відіграють органи прокуратури. Згідно зі статтею 121 Конституції України Прокура­тура України становить єдину систему, на яку покладаються такі функції:

• підтримання державного обвинувачення в суді;

• представництво інтересів громадянина чи держави в суді у ви­
падках, визначених законом;

• нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють опе-
ративно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

• нагляд за додержанням законів під час виконання судових рі­
шень у кримінальних справах, а також застосування інших захо­
дів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої
свободи громадян;

• нагляд за додержанням прав і свобод людини й громадянина, до­
держанням законів з цих питань органами виконавчої влади, орга­
нами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими осо­
бами (за Законом України "Про внесення змін до Конституції
України"від 8грудня 2004р.).

Систему органів прокуратури становлять Генеральна проку­ратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові. До останніх належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського Флоту та Військово-Мор-ських Сил України (на правах міських).

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада Ук­раїни може висловити недовіру Генеральному прокуророві Украї­ни, що має наслідком його відставку з посади (частина перша стат­ті 122 Конституції України). Це положення Конституції України відповідно до Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р. викладене в такій редакції: "Прокура­туру України очолює Генеральний прокурор України, який призна­чається на посаду та звільняється з посади за згодою Верховної

Ради України Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокурору України, що має наслід­ком його відставку з посади ". Строк повноважень Генерального прокурора України — 5 років.

Організація й порядок діяльності органів прокуратури України визначаються Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. (зі змінами й доповненнями, внесеними законодавством у наступні роки).

У пункті 9 Перехідних положень Конституції України зазна­чається, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням та застосуванням законів і попереднього слідства до введення в дію законів, що ре­гулюють діяльність державних органів щодо контролю за додер­жанням законів і до сформування системи досудового слідства, введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Діяльність прокуратури спрямована на зміцнення демократич­ної, соціальної, правової держави та забезпечення національної безпеки України. Прокуратура покликана сприяти утвердженню верховенства права, дотриманню прав і свобод людини й грома­дянина, захисту конституційного ладу, суверенітету, зміцненню законності та правопорядку шляхом підтримання державного об­винувачення, нагляду за додержанням законів, представництва інтересів громадян або держави в суді.

Органи прокуратури зобов'язані реагувати на порушення за­кону й забезпечувати їх усунення у встановленому законом по­рядку.

Законні вимоги прокурора є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян. Вони виконуються невідкладно чи в передбачені законом або ви­значені прокурором строки. Проте вимоги прокурора не є обов'яз­ковими для суду.

Забороняється будь-яке втручання органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, об'єднань громадян у діяльність прокуратури щодо виконання нею конституційних функцій. Вплив на прокурора в будь-якій формі з метою перешкодити виконан­ню ним службових обов'язків або домогтися прийняття неправо­мірного рішення зумовлює передбачену законом відповідаль­ність.

За змістом Конституції України посада прокурора та слідчого прокуратури є несумісною з посадою в будь-якому іншому органі державної влади, місцевого самоврядування, а також із належністю до партії чи іншої політичної організації. Прокурор і слідчий не мають права також суміщати службову діяльність з іншою робо­тою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час.

Зважаючи на важливу роль прокурора у здійсненні судочин­ства, Закон України "Про прокуратуру" містить главу "Підтриман­ня державного обвинувачення та представництва інтересів грома­дянина або держави в суді".

Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додер­жуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки зако­ну, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі. Він може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього потребує захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своє­часно вжити передбачених законом заходів усунення порушень за­кону, від кого б вони виходили, а також має рівні права з іншими учасниками судового засідання.

Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судо­вому процесі, визначаються Законом України "Про прокуратуру" та процесуальним законодавством України.

Прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Під­тримуючи державне обвинувачення, він бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування криміналь­ного закону та міри покарання підсудному. При цьому він керу­ється вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.

Представництво прокуратурою інтересів громадянина або дер­жави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді ін­тересів громадянина або держави у випадках, передбачених зако­ном.

Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорю­вані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів

держави — наявність порушень або загрози порушень економіч­них, політичних та інших державних інтересів внаслідок проти­правних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчи­няються у відносинах між ними або з державою. Формами представництва є такі:

• звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і
свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних
осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання не­
законними правових актів, дій чи рішень органів і посадових
осіб;

• участь у розгляді судами справ;

• внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення
або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

З метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, ро­бити виписки з неї, отримувати копії документів, що містяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва в судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому проце­суальним законом.

Важливу роль в Україні покликана відігравати Адвокатура, яка згідно із Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. є добровільним професійним громадським об'єднанням, поклика­ним за Конституцією України сприяти захисту прав і свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних гро­мадян, осіб без громадянства та юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або поміч­ника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на здійснення адвокатської діяльності та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Стаття 59 Конституції України встановлює, що кожен має пра­во на правову допомогу; у випадках, передбачених законом, ця

допомога надається безоплатно; кожен є вільним у виборі захис­ника своїх прав.

Діяльність адвокатури базується на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденцій­ності.

Види адвокатської діяльності:

• надання консультацій і роз'яснень з юридичних питань;

• надання усних і письмових довідок щодо законодавства;

• складання заяв, скарг та інших документів правового характе-

ру;

• засвідчення копій документів у справах, які ведуть адвокати;

• здійснення представництва в суді, інших державних органах,
перед громадянами та юридичними особами;

• подання юридичної допомоги підприємствам, установам, орга­
нізаціям;

• здійснення правового забезпечення підприємницької та зов­
нішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

• виконання адвокатами обов'язків відповідно до кримінально-
процесуального законодавства у процесі дізнання та поперед­
нього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Закон України "Про адвокатуру" визначає права й обов'язки адвоката, гарантії адвокатської діяльності. Згідно з цим Законом для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатись адвокатською діяльністю, вирішення питань про дис­циплінарну відповідальність адвокатів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі утворюються стро­ком на три роки кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (у складі двох палат — атестаційної та дисциплінарної). Порядок їх організації та діяльності визначається відповідним положенням, яке затверджується Президентом України.

При Кабінеті Міністрів України утворюється Вища кваліфі­каційна комісія адвокатури, яка розглядає скарги на рішення квалі­фікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури і має право скасо­вувати чи змінювати їх рішення. її діяльність регулюється також відповідним положенням, яке затверджується Президентом Украї­ни. До складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінар-

ної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

Принагідно зауважимо, що у справі про право вільного вибору захисника Конституційний Суд України вирішив (Рішення від 16 листопада 2000 р. № 13-рп), що положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у ви­борі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина С, треба розуміти як конституційне право підозрюва­ного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юри­дичної особи. Положення частини другої статті 59 Конституції Ук­раїни про те, що "для забезпечення права на захист від обвинува­чення в Україні діє адвокатура", треба розуміти як одну з конс­титуційних гарантій, що надає підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати за­хисником у кримінальному судочинстві адвоката — особу, яка має право займатися адвокатською діяльністю.

Насамкінець зауважимо, що питання функціонування судової системи і суддів впродовж всіх років незалежності України викли­кали широкий резонанс в осередку політиків, юристів-практиків, юристів-вчених України та й суспільства загалом. Це зумовлюва­лось малоефективним здійсненням так званої малої судової рефор­ми, що повинна була полягати у сформуванні в Україні системи судів загальної юрисдикції відповідно до статті 125 Конституції України, але не довше як п'ять років з дня прийняття Конституції України (пункт 12 її Перехідних положень). Майже весь цей час питанню функціонування судової системи не приділялося належ­ної уваги з боку як судової влади, так і Президента України та Верховної Ради України. Наприкінці п'ятирічного строку за один день було прийнято більше десятка законів стосовно судової сис­теми, які, зрозуміло, не могли бути досконалими. Ситуація була деякою мірою виправлена з прийняттям Закону України "Про су­доустрій України" від 7 лютого 2002 р.

Це було пов'язано також зі значними недоліками в підготовці та доборі кадрів на посади суддів, постійним недофінансуванням судів, низьким матеріально-технічним їх забезпеченням, врешті, з

недовірою частини суспільства до суду як такого. Проблемою був і залишається низький професійний рівень деякої частини суддів. Для багатьох громадян України є незрозумілим Указ Президента України "Про внесення змін до мережі судів" від 15 березня 2004 p., яким без будь-якої аргументації ліквідовано 146 районних і місь­ких судів і створено 73 міськрайонних суди.

Разом з тим нині є всі підстави бути впевненими, що судова система функціонуватиме ефективніше. Адже в умовах, коли Ук­раїна тримала іспит на життєздатність, її судова система приверну­ла пильну увагу громадян, усього політикому світу. Події осені 2004 року, пов'язані з виборами Президента України, сприяли тому, що поняття "конституція" і "закон" міцно утвердились у повсякденному вжитку мільйонів людей як переконлива ознака того, що саме їх громадяни вважають підвалинами державного і суспільного життя, гарантією здійснення народом своєї влади. Таке досягнення було б неможливим без органів правосуддя. Події, що відбулися в парламенті, судовій гілці влади, на майдані Неза­лежності в Києві, на майданах багатьох міст і містечок підтвер­дили тенденцію до зміцнення демократичних засад, прискорили процес формування в Україні громадянського суспільства. Фаль­сифікації на виборчих дільницях під час президентських виборів-2004 і некомпетентний підрахунок результатів голосування Цент­ральною виборчою комісією вразили людей, викликали масові акції на захист своїх виборчих прав. Але саме суди гарантували тисячам громадян доступ до виборчих урн. Розглянувши понад 40 тисяч скарг, судді компенсували бездіяльність і зневажливе ставлення до виборців з боку чиновників місцевих органів вико­навчої влади. Еталон пошуку правової істини подав суспільству Верховний Суд України, який не ухилився від свого покликання розв'язувати всі спори і конфлікти в державі й розв'язав політич­ний і правовий конфлікт, справдивши надії людей. Важко пере­оцінити ту обставину, що процес, який відбувся в Судовій палаті у цивільних справах Верховного Суду України, транслювався по те­лебаченню на всю країну і за ним слідкували громадяни багатьох країн світу. Саме констатація порушення невіддільного права лю­дини на вільне волевиявлення, що серед інших загальновизнаних у цивілізованому світі фундаментальних прав людини становить основу принципу верховенства права, була втілена в рішенні Су­дової палати у цивільних справах Верховного Суду України від

З грудня 2004 p., яким визнано "дії Центральної виборчої комісії по встановленню результатів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати по­вторного голосування з виборів Президента України від 24 листопа­да 2004 року неправомірними", а постанову Центральної виборчої комісії "Про результати виборів Президента України 21 листопада 2004 року та обрання Президента України" від 24 листопада 2004 р. № 1264 скасовано.

Розціп 16

Охорона Конституції України

Питання для самоконтролю

1. Поняття судової влади в Україні.

2. Система судів загальної юрисдикції. Принципи їх побудови та
повноваження.

3. Основні засади судочинства в Україні.

4. Конституційні вимоги до суддів. Порядок їх призначення чи
обрання.

5. Участь громадськості у судочинстві.

6. Гарантії суддівської діяльності.

7. Вища рада юстиції, її конституційний склад, порядок форму­
вання та функції.

8. Конституційний статус прокуратури та адвокатури.

Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов'язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми по­ведінки суб'єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує консти­туювання держави, основних елементів її політичної системи.

Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксеологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впоряд­ковує державний механізм і взаємозв'язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов'язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом.

Цінність конституції виявляється ще й у тому, що за її допо­могою забезпечується стійкість інститутів влади, що є однією з умов стабільності й рівноваги в суспільстві. Саме конституція дер­жави є фактором єдності правових норм, їх несуперечливості, по­єднання стабільності й динамізму. Вона забезпечує демократичний вектор розвитку суспільства, гарантує стійкість правового статусу людини і громадянина, державних інституцій.

Усі зазначені риси і властивості конституції, які характеризують її як особливий політико-правовий документ (див. про це також розділ 2), дають підстави для того, щоб вона перебувала під охоро­ною держави і суспільства, а її дотримання забезпечувалося насам­перед за допомогою ефективного державного механізму.

Необхідні механізми охорони і захисту Конституції України значною мірою закріплені безпосередньо в ній. Так, стаття 8 вста-

новлює, що "Конституція України має найвищу юридичну силу", "закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй", "норми Консти­туції України є нормами прямої дії", стаття 9 встановлює, що "ук­ладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції Украї­ни можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України", стаття 157 регламентує, що "Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обме­ження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямо­вані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України", "Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану" тощо.

Разом з тим наявність наведених та інших конституційних поло­жень не означає, що немає необхідності в охороні й захисті Консти­туції України. Мало того, останніми роками постає нагальна потреба в охороні й захисті Конституції України, оскільки порушення її норм, у тому числі і з боку вищих органів державної влади, набули доволі стійкого характеру. І на це необхідно зважати, оскільки йдеть­ся про стабільність конституційного ладу, безпеку суспільства і дер­жави, а також особи. Та й правову державу, побудова якої є одним з основних конституційних принципів, неможливо створити без правової охорони Конституції як уособлення міцності й непохит­ності засадничих підвалин держави і громадянського суспільства.

До речі, у виступі Президента України на науковій конференції "Конституція України — основа модернізації держави і суспіль­ства", присвяченій 5-й річниці прийняття Конституції України, яка відбулася 21 червня 2001 р. у Харкові, особливо наголошува­лося, що "дедалі жорсткішою і настійнішою стає необхідність за­хисту, охорони Конституції за допомогою відповідних механізмів. І перш за все — через застосування достатньо складної процедури внесення до неї змін.

Не можна допустити, щоб Основний Закон перетворювався на розмінну монету, об'єкт лобістських посягань чи особистих амбі­цій. Ми є свідками, що такі спроби частішають.

З іншого боку, і в цьому діалектика життя, законів розвитку держави і суспільства, звід конституційних положень та вимог не може бути чимось незмінним і застиглим, даним раз і назавжди, а процес його вдосконалення і доповнення не повинен відставати від об'єктивних реалій, логіки суспільного поступу.

Одна з площин, у якій лежать найбільш назрілі та очевидні по­треби в цих змінах, — стосунки між гілками державної влади, сту­пінь узгодженості та скоординованості їхніх зусиль, відповідаль­ності за політичні і соціально-економічні наслідки рішень і дій".

Охорона конституції в широкому розумінні становить сукупність заходів забезпечення її дії. До них належать заходи юридичного, освітнього, виховного, економічного та політичного характеру.

Разом з тим охорона конституції найчастіше розглядається у вузькому, власне юридичному значенні як сукупність правових засобів забезпечення юридичної дії основного закону (юридичний захист конституції).

Правова охорона Конституції України — це сукупність юридич­них засобів, за допомогою яких досягається виконання всіх встанов­лених в Основному Законі норм, неухильне забезпечення в усіх сферах життя режиму конституційної законності.

Як зазначалося, ці юридичні (правові) засоби закріплені і без­посередньо в Конституції України, і в інших законодавчих актах, зокрема в законах України "Про Конституційний Суд України", "Про прокуратуру", "Про судоустрій України" та ін. Вони спрямо­вані на забезпечення конституційної законності, що передбачає не­ухильне дотримання конституційних норм усіма суб'єктами сус­пільних відносин, шанобливе ставлення до конституційних прин­ципів, забезпечення стабільності конституційного ладу, прав і свобод людини й громадянина.

Правова охорона конституції в різних країнах світу розглядаєть­ся й у суто спеціальному значенні — як сукупність контрольно-на­глядових повноважень і заходів з боку держаних органів, що наділені правом перевірки змісту нормативних актів і дій адресатів права щодо їх відповідності основному закону країни. У цьому аспекті роз­різняють попередню та наступну охорону конституції залежно від того, що піддається контролю (нагляду): проекти нормативних актів чи чинні акти. Охорона може бути матеріальною, коли здійс­нюється змістовна перевірка актів (дій), і формальною, якщо пере­віряється тільки дотримання процедури (порядку) прийняття актів (здійснення дії).

Розрізняють правову охорону конституції у вигляді конкрет­ного та абстрактного контролю. Конкретний контроль пов'язаний із конкретними випадками застосування нормативного акта чи з конкретною діяльністю посадових осіб і органів держави. Абстрак-

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 318